Культура – дух і останній бастіон нації. Якщо російські загарбники прагнуть стерти з лиця землі українців, то хочуть передовсім запровадити так званий нульовий чи абсолютний геноцид – знищити українську історію, сплюндрувати культуру, понівечити мову, перелицювати Церкву й скалічити освіту... Ось чому й на фронті, й у відносному тилу сферою української культури, зокрема музейною справою як її частиною, небезпечно легковажити та слід опікуватися не як вторинністю суспільного життя, а як переднім краєм боротьби за Незалежність України. Крізь призму такого контексту, на мій погляд, треба розглядати та оцінювати кожну культурну подію в державі – у столиці, області чи територіальній громаді.

У Рожнятові краєзнавчий музей «Бойківщина» відкрили влітку 2004 року в межах проведення у районі Другого міжнародного фестивалю «Бойківська ватра-2004». А офіційною датою реєстрації закладу вважається 2005 рік. За радянщини у давній будівлі розташовувався Народний суд Рожнятівського району, а відтак музей і помешкання подружжя Харченків – художника Володимира Івановича й лікарки Агнеси Станіславівни.

Історія будинку оповита краєзнавчими домислами. Наприклад, деякі місцеві дослідники, копіюючи одне одного, бездоказово стверджують, що давню двоповерхову цегляну будівлю з дерев’яними архітектурними фрагментами, в якій нині розміщена «Бойківщина», збудував український граф Думка на почату ХХ ст. Або помилково пишуть, що В. Харченко був заслуженим художником України...

Керівники музею, на жаль, змінювалися дуже часто. І це не сприяло його розвою. У різні роки скарбницею минувшини Рожнятівського Підгір’я – у тому чи іншому статусі керівників – опікувалися Володимир Тренчук, Роман Володарський, Наталія Шайко, Ірина Кравців. Становленням і розвитком «Бойківщини» у різні роки переймались і культурні, і просвітянські, і освітянські, і національно-демократичні політичні структури та громадські організації Рожнятівщини. Та головно – подружжя світлої пам’яті Агнеси й Володимира Харченків. За два десятки років «Бойківщина» пережила й ейфорію розквіту, й літеплість застою, й гіркоту занепаду...

Уже чотири роки музейним закладом, який має статус комунального і підпорядкований відділу культури Рожнятівської селищної ради ТГ на чолі з Галиною Курташ, завідує директорка Віра Мацевко. Музей, понад половину часу діяльності якого припало на час війни, демонструє нині чіткі кроки до відродження добрих традицій минулого й живу та обнадійливу перспективу. Адже «Бойківщина» має не лише унікальні й безцінні експонати бойківської минувшини, а передовсім – добру їх берегиню, яка любить те, що робить, і робить те, що любить.

– І не думала, що осяду у «Бойківщині» надовго, – каже Віра Михайлівна, запрошуючи до перегляду музейних експозицій, – адже чотири роки тому прийшла тимчасово працювати на період декретної відпустки попередньої директорки Ірини Кравців. Згодом моє тимчасове місце праці стало постійним. Як і попередніми роками, у штаті працівників музею, крім мене, немає нікого.

– Дивуюся, що музей і досі не названо ім’ям подружжя Харченків. Адже добре знаю, що саме з них починалася майбутня «Бойківщина»…

– До думки, що варто музей назвати таким ім’ям, схиляється багато людей. Адже саме за безпосередньої участі самобутнього художника-самоука Володимира Івановича організували музей, а поруч завжди була Агнеса Станіславівна, лікарка за фахом і чудова провідниця екскурсій. Вони – інтелігентні й шляхетні особистості – мешкали у будинку, де тепер розміщено музей. І не лише приймали гостей, а й опікувалися музейною справою. Хоч «Бойківщині» цьогоріч сповнилося 20 років з часу офіційної реєстрації, але її потужні музейні підвалини було закладено значно давніше – після переїзду 1991-го подружжя Харченків до Рожнятова із села Небилів.

На Прикарпатті родина жила і в Івано-Франківську, і в Косові, і в Яремчі. А найперше Агнеса Станіславівна і Володимир Іванович за побутування на Рожнятівщині жили у селі Князівське. Родина дуже переймалася бойківською минувшиною і збирала давні ужиткові речі. У Харченків невеличкий краєзнавчий музей був навіть у небилівському помешканні. І пан Володимир, переїжджаючи до Рожнятова, все забрав з собою. Саме тут минули останні роки життя подружжя, яке знайшло свій вічний спочинок на місцевому цвинтарі. Дуже багато полотен пана Володимира нині є у приватних колекціях.

– То можна стверджувати, що родинна колекція старожитностей Харченків стала відтак основою «Бойківщини»?

– Звісно, основою наповнення експозицій нашого музею були предмети з приватного зібрання Харченків. Та окрасою «Бойківщини» нині є насамперед художні полотна глави родини. До речі, колись творів пана Володимира вистачало на три зали і ще на другий поверх. А тепер його картини, на жаль, експонуємо тільки в одній залі. «Бойківщина» потребує розширення й ремонту, а передовсім – кімната, в якій зберігаються картини В. Харченка.

Є також у музеї експозиція з давніми бойківськими вишиванками. Минулого року відома дизайнерка з Івано-Франківська Любов Чернікова відвідала наш музей, щоб ознайомитися зі взірцями бойківської вишивки. До речі, в одязі збірної України під час Олімпійських ігор 2024 року у Франції було використано орнаменти саме бойківської вишивки. Була в нас і знана дизайнерка й мисткиня Оксана Сокол зі Львова. Значне місце посідають у музейному закладі й ужиткові побутові предмети – колекція масниць, глечиків, решіт, ложок, знаряддя праці, господарювання і ремесел давніх бойків, взірці сакрального мистецтва. Представлено й колекцію косівської кераміки з приватної колекції Харченків.

– Яким Ви бачите майбутнє «Бойківщини» під своїм керівництвом?

– Думаю, що в музеї доречно створити артцентр, щоб стрижнем його роботи була творчість дітей. Аби він представляв не лише експозиції для споглядання, а й майстер-клас живопису. Ми вже започаткували проєкт «Творимо разом з художником». Обдаровані діти створюють репродукції картин художників Бойківщини, а головно – знайомляться з авторами та їхньою творчістю. Але не треба змушувати чи підганяти дітей, потрібно лише намагатися зацікавлювати їх.

«Бойківщина» починалася з художнього мистецтва, яке нині і робить її неповторною й самобутньою серед інших музейних закладів бойківського Підгір’я. Малярство – обличчя нашого закладу, і в ньому головне – не загубити постать Володимира Харченка. А ще я мрію про реалізацію проєкту «Від музею – до музею». Також цікаво було б, на мій погляд, у 2025-му, проголошеному Роком митрополита УГКЦ Андрея Шептицького з нагоди 160-х роковин від дня його народження, започаткувати не лише музейну експозицію у «Бойківщині», а й інтерактивну живу мандрівку-прощу «Стежками митрополита Андрея Шептицького на Рожнятівщині». Задумів багато, а праці – й поготів.