Редакційний проєкт «Літературна світлиця» – не лише майданчик, на якому засвічуються гідні автори, а й своєрідна локація, покликана проливати світло на справжність у літературному процесі Прикарпаття. Кожен, хто завітає сюди на наше запрошення, має залишити в ній свій промінчик. Отож маємо за честь у серпневій «Літературній світлиці» вітати талановиту поетесу із селища Перегінського Богдану ПІДЛЕЦЬКУ.

– Богдано, розкажіть про себе і Вашу дорогу до слова…

– Я народилася і вже 38 років живу в Перегінському. З чоловіком Ігорем виховуємо діток Анютку і Захарчика. За фахом я медична сестра. Ще під час навчання у Перегінській ЗОШ №2 зауважила, що найбільше мені до вподоби такі предмети, як українські мова й література та зарубіжна література, а дисципліни математичного циклу давалися мені трохи важче. З названих предметів у мене були дуже хороші вчителі. Я любила вчити вірші напам’ять – і досі, наприклад, можу цитувати і цитувати «Лісову пісню» Лесі Українки.

Вірші ж почала писати вже після закінчення школи, хоч і під час навчання трохи римувала. Та писати, головно про любов, я почала вже після вступу до Івано-Франківської медичної академії, в часі нових знайомств і перших студентсько-романтичних почуттів.

Мій тато має талант до малярства, і світлої пам’яті вуйко Володимир знався на малюванні і художній обробці дерева. Та й мене Бог обдарував хистом художниці. Наприклад, до своєї збірки поезій «Шепіт» я робила ілюстрації самотужки. Та, на жаль, мені для серйозного заняття малюванням бракує часу. Є діти, тож присвячую кожну вільну хвилину їх вихованню. До речі, Анютка відвідує художню школу і гарно малює. А я як поетеса почала розвиватися тільки після її народження. Була у декретній відпустці, мала багато часу, тож вечорами писала вірші.

– А що стало першим поштовхом до творчості?

– Однозначно, що спонукав мене і надихнув до видання книжки поезій мій двоюрідний брат Владислав Цюпа, який проживає в Калуші. Він прочитав мої твори, занотовані у звичайному шкільному зошиті, і сказав, що вони добрі, й не потрібно їх ховати, щоби припадали порохами. Брат організував мені навіть участь у прямому ефірі в телепрограмі однієї з обласних телестудій. То було всього кілька хвилин розповіді про себе і свою творчість. Але дуже важливо, що ті кілька хвилин десять років тому стали для мене дуже потужним поштовхом до творчості. Я зареєструвалася у клубі поезії та на українському порталі поезії у соціальних мережах. У мене виникло бажання і надалі займатися поетичною творчістю.

Сам Владислав з друзями заснували громадську спільноту «Спогади крізь віки», яка займається виготовленням спеціальних меморіальних дощок з к’юар-кодом для вшанування полеглих українських воїнів. Я ще донедавна була у тій організації сценаристкою – писала біографії загиблих героїв. Важко було працювати, тому що всі історії бійців доводилося пропускати через серце. Але я вдячна, що долучилася до такої роботи. Згодом завдяки спілкуванню в соціальних мережах познайомилася з багатьма митцями слова, листувалася з ними. Ви не повірите, але саме через соціальні мережі дізналася, що у Перегінському живе і творить чудова поетеса Наталія Данилюк. Вже згодом ми зустрілися і познайомилися ближче. А після відродження Рожнятівського районного літературного об’єднання «Горгани» Наталія запросила мене на презентацію своєї книжки, де я познайомилася з керівником літоб’єднання поетом Любомиром Михайлівим. Я була захоплена поезією.

– Коли Ви вже відчули себе бодай трохи поетесою?

– Думаю, що через два роки після того, як почала виставляти свої вірші на поетичних сайтах. Завсідник одного з них із псевдонімом Олекса Удайко навчав мене поетичній грамотності, він казав зокрема, що вірш має линути, як пісня. Я вважаю, що вчитися потрібно, скільки живеш – немає межі досконалості. І дуже критично ставлюся до своїх творів.

– Якою була дорога до Вашої першої книжки поезій? І чому «Шепіт»?

– Моя перша поетична книжка побачила світ 2020 року у видавництві міста Біла Церква «Час Змін Інформ». Її технічна редакторка – Тетяна Виговська, а літературна – Наталя Данилюк. Я дуже довго – майже шість років – ішла до цієї книжки. Видання вмістило ліричні твори різної тематики – любовної, громадянської, філософської і т. д. А профінансував книжку, яку я присвятила своїм найріднішим – батькам, коханому чоловікові, дітям, сестричці, мій чоловік Ігор. Пригадую перші враження від виходу книжки у світ – як від народження дитини. Коли вперше взяла збірку до рук, то мені здалося, що потрапила до раю. Подумала: «Богдано, нарешті ти дочекалася…».

Насамперед показала книжку чоловікові й батькам, свекрусі Ользі Юліанівні, яка мене завжди підтримує. Я більше переживала, ніж пишалася. Надто довгим був шлях до моєї мрії – важко було й повірити.

Презентацій не проводила – тоді якраз лютував коронавірус. Дай, Боже, будуть ще книжки, тоді й надолужимо з презентаціями. Минуло вже чотири роки, а я й досі відчуваю відлуння того неповторного хвилювання. Мені казали, що краще б витратила ті кошти на ґаздівство. Та я знаю, що все тлінне, а слово залишиться назавжди. Відгуки представників «Горган» були дуже позитивні. Переднє ж слово до видання написав Л. Михайлів. Пригадую, що поетеса Леся Шмигельська сказала, що пишається тим, як я творчо виросла.

– Чи пишеться Вам у часі війни?

– Звичайно, мені й під час війни пишеться. Але кілька перших місяців після повномасштабного вторгнення російських загарбників я не могла працювати – була у шоці, опанована страхом, відчаєм і невідомістю. Адже нас годували обнадійливими обіцянками про швидке закінчення війни. Свій перший вірш після того, як пережила той емоційний тягар, написала у квітні 2022-го. Відтоді кожен мій вірш – про війну. Не можу писати інакше. Вважаю, що літератори обов’язково повинні творити – писати насамперед про війну, щоб майбутні покоління знали правду, що переживала Україна й українці. Не можна мовчати:

Поки ми, літератори, живі, то маємо говорити, а не відмовчуватися – про героїзм наших захисників, про ті емоції і неймовірні страждання, які переживають українці через війну. Намагаюсь у своїх поезіях оспівувати бійців ЗСУ та їхні подвиги на фронтах, щоб показати, якою ціною нам дарує Господь кожен день життя – завдяки життю інших. Для мене українські солдати – то надлюди. А особливо ті, що пішли на війну добровольцями. У кожному слові моїх поезій – неймовірна вдячність і віра, що недарма українські воїни поклали свої життя на вівтар війни.

– Що для Вас означає слово?

– У часі війни слово для мене щонайперше – зброя. У моїй поезії є такі рядки: «Бо слово – справжня люта зброя, яка завжди влучає в ціль…». Але слово – це ще засіб самовираження і носій цілої палітри почуттів. Моя книжка називається «Шепіт». Чому? Тому що всі твори, які ввійшли до збірки, мені, образно кажучи, нашептала муза. Я не люблю ні у житті, ні у творчості крикливість. І молюся пошепки, і найбільш сокровенне виливаю коханому пошепки, і колискову наспівую для дітей пошепки…

Маємо вміти слухати шепіт віків, себто голоси тих наших попередників, які свого часу віддали свої життя за волю України. Українське слово відіграє нині дуже важливу роль. Я не сповідую радикальні погляди, але переконана, що українці мають розмовляти українською. Лише тоді Україна розквітатиме. Поетична творчість для мене – це відпочинок для душі і можливість самореалізуватися та виговоритися. Я дуже хочу повернутися до позитивної й переможної поезії – про кохання, красу життя, неповторність природи…

Дехто вважає, що не слід писати сумні вірші під час війни – мовляв, сьогодні і без того не бракує розчарувань, болю й гіркоти, а потрібно творити позитивні твори. Та, як на мене, не слід лукавити, треба писати правду про те, що сьогодні на часі – і в суспільстві, і в настроях українців. А перемога обов’язково народить поезії радості і щастя. Якою б не була тематика моїх поетичних творів, але у кожному – обов’язковий доторк до реалій часу. Тема війни завжди присутня у моїх творах – і не варто її штучно оминати.

Першим літературним критиком моїх поезій є мама – Наталія Юріївна, і мені завжди дуже важлива її думка чи порада. А ще я уважно дослуховуюся до моїх друзів з «Горган», адже до згромадження входять, окрім інших чудових авторів, і четверо членів НСПУ – вже згадувані Любомир Михайлів, Наталя Данилюк, Леся Шмигельська, а також Ольга Парадовська, тож є у кого вчитися. Їхня критика – завжди слушна й авторитетна.

З творчої метрики

Твори Богдани Пілецької також друкували у районній та обласній пресі, в таких літературних журналах і альманахах: «Різдвяний карнавал поезій», «Мати», «Сила почуттів», «Поезія, натхненна жінкою», «Поетична енциклопедія», «Герої Майдану», «Напиши про війну», «У пошуках альтернативи», «Обпалені крила», «На позитиві», в поетичних збірниках «Карпатська симфонія» Рожнятівського районного літоб’єднання «Горгани» та «Серця у дзеркалі любові». Членкиня «Горган» з 2015 року. Лавреатка диплому Першого ступеня двотурового Відкритого фестивалю конкурсу пам’яті Володимира Сосюри «Любіть Україну» у номінації «Поети» (2023).