За 14 років існування зовнішнє незалежне оцінювання стало невід’ємною частиною вступної кампанії українських абітурієнтів. Останніми роками система поступово розширює свої обов’язки, перевіряє знання не лише вступників, а й студентів та педагогів. В інтерв’ю газеті «Галичина» директор Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти, один із фундаторів системи ЗНО Богдан Томенчук наголосив, які наслідки має ця всеохопність зовнішнього оцінювання. Також освітянин прокоментував скандальну петицію про скасування ЗНО, розкрив основні «біди» зовнішнього оцінювання, яких ключових змін воно потребує, а також розповів, що думає про освітню реформу, яку сьогодні активно впроваджують у життя.

– Богдане Михайловичу, що повинні знати про ЗНО-2020 його майбутні учасники? Будуть кардинальні зміни чи нововведення?

– Учасники мали б знати, що сьогодні дуже складно придумати кардинальні зміни у зовнішньому оцінюванні. Додати чи відняти предмет, навіть зробити тест дворівневим – це не кардинальна зміна. Сьогодні такі зміни, як на мене, можливі лише в змісті тесту, навіть не у його структурі. Якщо колись з’являться тести, орієнтовані на визначення якості мислення – оце будуть кардинальні зміни, все решта – рутина.

– Щороку в Україні складають та оприлюднюють рейтинги шкіл за результатами ЗНО. На Вашу думку, наскільки бали випускників за незалежне оцінювання можуть бути мірилом якості знань, наданих у тому чи іншому навчальному закладі?

– Казав з самісінького початку, коли це явище ще не було масовим і ми лише прогнозували його можливу появу, що це глупство вищого ґатунку. Тому що школа – це далеко не тільки оцінки зі ЗНО, тим більше, що серед нинішніх реалій, думаю, що левова частка цих оцінок залежить вже не від школи, а від репетиторів. І я думаю, що золотими знахідками, самородками мали б бути ті, хто до зовнішнього оцінювання готується сам, інколи і без школи, і без репетиторів. Ця рідкість мала б бути визначальною для нинішнього часу. Навчити не можливо, навчитися – так.

– Статистика свідчить, що вже близько 75% учасників ЗНО користуються послугами репетиторів. Як гадаєте, чому чимраз більше випускників обирають такий спосіб підготовки? Невже завдання незалежного оцінювання такі складні, що підготуватися до них самотужки нереально?

– Завдання незалежного оцінювання, навпаки, такі примітивні, що мені стає страшно і за покоління, яке маємо, і за те майбутнє, яке вони формуватимуть.

Очевидно сама система роботи школи та праці учня над собою чи над своїм навчанням побудована в корені неправильно, тому що за наявності в майбутнього абітурієнта постійної роботи над собою репетитор був би не потрібен. Це, якби ще й школа була в таких умовах, аби могла навчати, а не, вибачайте, бути ґраждою, де дітей тримають до певного віку.

– Як оцінюєте ідею профільного міністерства, щоправда ще під головуванням Лілії Гриневич, щоб заборонити займатися репетиторством вчителям, котрі безпосередньо навчають дітей у школі, – мовляв, це породжує серед них спокусу не працювати належно на уроках, щоб учні приходили до вчителя на індивідуальні платні заняття?

– А це те саме, що заборонити дихати. Це смішно і нереально. Можливо, з точки зору популізму воно звучить, але якщо копнути глибше, то ці речі – з розряду фантастики. Не раз казав, що не повірю, ніби є вчитель, який спеціально викладає на уроці не так, для того, аби мати потік охочих побути у нього на репетиторстві. Якщо є такі, то їх школа сама по собі викидає. Вони як репетитори просто б не були популярними. Гарантую це. Діти відчувають фальш. Повторю ще раз: не вірю, що є вчителі, які спеціально «сачкують» на уроці для того, щоби до нього пішли на репетиторство, як і не вірю в те, що можуть масово занижувати оцінки. Навіть, якщо таке є, то це рідкісне явище, яке не є визначальним. Визначальне ж те, що школа має справу з невмотивованим учнем, а вчитель – з конгломератом різних бажань та напрямів, тому змушений орієнтуватися на середньостатистичного учня. А середньостатистичний учень ніколи не сприятиме тому, аби ті, хто хотіли б знати багато і мислити, здобули б це на уроці. Тому репетиторство є: а) реакцією на те, що зовнішнє оцінювання вимагає щось знати, запам’ятати, орієнтуватися в предметі; б) реакцією на те, що у звичних умовах школа не може цього дати, якщо цього не хоче учень.

– Нещодавно в ефірі обласного телеканалу «Галичина» сказали, що ЗНО – це Знущання Над Одинадцятикласниками…

– Це був жарт. Вважаю, його вдалим. Це моя реакція на реакцію одинадцятикласників. Для того, хто просачкував 9 чи 10 років у школі, підготовка до ЗНО справді є знущанням над самим собою. Але, повторюю ще раз, там було більше жарту, аніж правди. Хоча в кожному жарті є лише доля жарту.

– На сайті Кабінету міністрів України зареєстрували петицію про скасування ЗНО. Аргумент залізний – ЗНО шкодить здоров’ю та психіці школярів і студентів. Петиція набрала понад 17 000 з 25 000…

– Якби там було 24 999 підписів, мій підпис був би 25-ти тисячним. Якщо ти не можеш когось спам’ятати словом, глуздом, то це потрібно висміювати. Не вірю, що в Україні набереться 25 000 «мітрофанушок», які захочуть підписати цю петицію чи наражатися на сарказм здорової мислячої частини суспільства. Яке б ЗНО не було сьогодні, а воно є недосконалим в частині змісту, але це єдине, що в цій державі відбулося і не дає вірі остаточно пропасти.

– Про що свідчить поява такої петиції саме сьогодні?

– Про те, що, як казав Ейнштейн, є дві безмежності: одна – це людська дурість, а друга – Всесвіт. І він ще додавав: «Хоча щодо Всесвіту у мене є сумніви» (сміється).

– І що, справді, ЗНО так легко скасувати?

– Його дуже просто скасувати, для цього треба підготувати відповідний документ і проголосувати у Верховній Раді. Боюся, що нинішній парламент проголосує за те й навіть вважатиме це потужною реформою. Інше питання, реакція суспільства. Вона буде, однозначно, негативною, тому що суспільство вже зрозуміло, що попри всі мінуси зовнішнього оцінювання, нічого кращого у цій державі не придумали у жодній сфері.

– ЗНО вже давно вийшло за рамки вступного іспиту, адже його складають не лише випускники шкіл, а учні професійно-технічних навчальних закладів, коледжів, технікумів, студенти ВНЗ. Зрештою, навіть сертифікацію вчителів вперше цього року проводять у формі ЗНО. Як ця всеохопність вливає на систему? Чи не послаблює її?

– Завжди кажу, що наш нинішній героїзм стає нашим завтрашнім обов’язком. І це непомірне нарощування завдань призводить до того, що система, принаймні на регіональному рівні, починає працювати на межі можливого. Не можуть 19 осіб, які працюють в Івано-Франківському регіональному центрі оцінювання якості освіти, безмірно брати на себе обов’язки, при абсолютно смішній заробітній платі. Тому я глибоко переконаний, що навіть не через нашу завантаженість, а просто через недоцільність, безглуздям є тестування усіх випускників. Тому що ми прекрасно знаємо, що буде група дітей, без образи до них, яким достатньо знати рідну мову так, аби вміти писати і розписатися, а математику так, щоб гроші порахувати. Ми через це не перескочимо. Дотримуюся думки, що на зовнішнє оцінювання мають йти тільки ті випускники, які хочуть вступати до вищої школи, при чому випускники будь-якого закладу: чи загальноосвітньої школи чи професійно-технічного училища. Інше питання, що потрібно було давним-давно зробити вступ в коледжі через ЗНО. А все інше – це даремне витрачання грошей і це якраз той резерв, з допомогою якого можна підвищити заробітну плату нашим працівникам, хоча і не дуже суттєво.

– В чому, на Вашу думку, головні «біди» ЗНО?

– В тому, що воно показує свою всесильність. Регіональні центри продемонстрували здатність виконувати будь-які завдання, і це починає призводити до їх перевантаження. Крім того, як уже казав, це зміст тестів. А ще нас підводить відсутність розпорядчих можливостей, ми практично співпрацюємо з усіма на рівні переконань, немає чітко виписаного документа, який би гарантував нам, що усі дотичні служби будуть виконувати свої функції, пов’язані з проведенням зовнішнього оцінювання без додаткових нагадувань та домовленостей тощо.

– Яких ключових змін потребує система для свого розвитку?

– Ключовою зміною має бути переорієнтування змісту тестових завдань. При чому, наголошую, рівневість тестів тут ні при чому. Вона потребує законадовчо описаної процедури, яка би зобов’язувала всіх відповідати за результати проведення зовнішнього оцінювання. Не за продемонстровані знання, а просто за функціонування процедури. Крім того, вона явно починає задихатися від «паперовості» і вимагає переходу до комп’ютерного тестування. Івано-Франківський центр мав потужний досвід у цьому. Свого часу у комп’ютерному режимі центр протестував одночасно близько 50 тисяч дітей з усієї України, як з міських, так і з сільських шкіл. Тестування тривало близько 40 хвилин і вже десь на 43 хвилині всі діти бачили свої результати. Але це тема окремої тривалої розмови. Сподіваюся, ми до неї повернемося.

І ще одне, нам треба перейти до перманентного тестування має бути така база тестових завдань, щоб людина прийшла будь-коли і протестувалася. Наше завдання – не «завалити» дитину, нехай вона пройде десять разів, само собою інший тест, але на 11-му скаже: «Стоп. Я вже продемонструвала достатній рівень знань». Нам не треба сказати, що хтось не достойний вищої школі, нам потрібно, аби до вищої школи прийшли ті, хто до неї готовий. В цьому була б ще й навчальна функція зовнішнього оцінювання, а не тільки контролююча.

«В жодній державі світу вчитель не стоїть вище на соціальній драбині, ніж в Україні. Інше питання, як стоїть та країна»

– Свого часу Ви працювали вчителем математики, директором школи, очолювали Івано-Франківське обласне управління освіти та Коломийський районний відділ освіти, тобто про проблеми освітньої галузі знаєте не з чуток. Як оцінюєте нинішній стан української освіти? Наскільки успішними є ті реформи, котрі сьогодні активно впроваджують в Україні?

– Не хотів би заходити не зовсім у свою сферу, але у мене таке відчуття, що ми будуємо школу, скажемо так, – для не білих. Тільки не звинувачуйте мене у расизмі. Це конвеєр для тих, хто буде стояти за конвеєром, у кращому разі, при тому, що найвищий вид людської діяльності – це творення смислів і технологій. Школа – це перш за все праця, думаю, що ми будемо гіркими сльозами оплакувати самих себе, коли ці діти, котрі призвичаїлися до того, що школа – це забава і не більше, зіткнуться з необхідністю по-дорослому працювати над здобуванням знань. Не хочу сказати, що школа має бути радянською, але вона має бути гармонією між задоволенням та необхідністю.

І ще один великий плач нас чекає над нашими гімназіями та ліцеями у традиційному розумінні. Не проти того, що наші можновладці і не можновладці посилають своїх дітей на навчання за кордон, але вони їх дають не у середньостатистичні школи, а у елітні. Ми ж відмовилися від того, що можемо мати навчальні заклади такого рівня, як скажімо Калуська гімназія ім. Д. Бахматюка, Українська гімназія №1 м. Івано-Франківська, Фізико-технічний ліцей, не побоюся назвати по імені Мирослава Янишівського та багато інших. Це школи, які були елітними не в смислі гаманця, а – інтелекту, з яким діти туди приходили і з яким виходили. І позбавити себе такої можливості, зробити всі школи однаковісінькими тоді, коли світ повний елітарними інтелектуальними школами, означає, що з нас хочуть виховати націю сучасних чорноробів. Говорю іронічно різко, не тому, що схильний до епатажу, а тому що бунтує мій досвід і мої переконання людини, котра «хрестила» усі такі заклади в області і глибоко вірує, що майбутнє будується розумом, а захищається зброєю. Удар по таких школах – це ще одне глупство вищого ґатунку!

– Які реформи, на Вашу думку, необхідні для розвитку української системи освіти та підвищення статусу і престижу вчительського фаху?

– Думаю, що престиж вчительського фаху сам по собі ніколи не виросте і не зміниться. Престиж буде зростати разом з престижем усієї країни. В жодній державі світу вчитель не стоїть вище на соціальній драбині, аніж в Україні. Інше питання, як стоїть та країна. Виборювання нашого статусу – це ілюзія. В бідній країні ніколи не буде багатого вчителя, в бідній країні ніколи не буде доброї освіти. Це аксіома. Якщо ми хочемо прориватися, то маємо зрозуміти, що наш прорив можливий лише через концентрацію інтелекту, його експлуатацію, формування нових технологій, нової економіки. Без мислячих людей ми ніколи не будемо до цього здатні. Ми більше дбаємо про обділених дітей, аніж обдарованих. Я глибоко співчуваю тим, кого Господь обділив чимось, але держава ніколи не зможе жити за рахунок обділених. Як наслідок того, що обдаровані придумають і створять на вищому рівні опиниться і життя обділених. Не дай, Боже, щоб хтось подумав, що я черствий серцем чи сповідую якийсь соціальний расизм.