Специфіка журналістської роботи така, що ми часто розповідаємо про інших і рідко самі стаємо героями публікацій. Та нині все змішалося у домі газетнім. Ювілей «Галичини» дає і право, і підстави поговорити не тільки про саму газету, а й про людину, яка стояла біля її колиски (1990—2000 рр.), вибрала їй ім’я, охрестила, виколисала, поставила на ноги.

Богдан ГАЛЮК — людина і журналіст, редактор і громадянин, зітканий із протиріч, як і всі ми, наполегливий та постійний, здається, в одному — в любові до своєї землі і справи свого життя. До нього питання приємні й мало приємні, але нікуди від них не дітися, бо така майже в кожного з нас біографія.

— Богдане Павловичу, почнемо без передмови. Чому компартійна влада, незважаючи на ваш очевидний професіоналізм і загалом бездоганну поведінку, на закінчення вами Вищої партійної школи і роботу в ЦК комсомолу, все ж побоювалась довірити вам керівне крісло редактора обласної газети? Які в неї могли бути перестороги щодо вас?

— Річ, очевидно, у родині. Мій тато був добрим ґаздою. Ясно, що через це його відносини з радянською владою не могли складатися просто. У 1944 році його вбили москалі, як їх називали в селі. Мама у 24 роки стала вдовою з двома малими дітьми на руках — мені було чотири, а сестрі — шість років. Нам загрожувало виселення. Якраз у той час у нашому Сільці Галицького району почав зав’язуватися колгосп, а люди, хоч мама була молода, поважали її і говорили: «Піде Параска в колгосп — підемо й ми». Голова по-доброму порадив мамі: «Якщо хочеш, щоб тебе не вивезли, — йди в колгосп». Маму відразу ж поставили ланковою, а оскільки працювати абияк вона не вміла, то через якийсь час першою з області була представлена на ВДНГ у Москві...

Але мамині мозолі не стерли у відповідних органах пам’яті про тата. Та й родина наша була якась неблагонадійна: тета ще до радянської влади виїхала до Канади, там жив і вуйко, була репресована мамина сестра, а дід опинився аж у Караганді. Все це стало моєю родимою плямою, тавром — з точки зору системи.

— У контексті таких обставин бажання стати журналістом — ідеологічним бійцем партії, яка, м’яко кажучи, не надто добре обійшлася з вашою родиною, виглядає дещо несподіваним.

— У мене й гадки тоді не було про журналістику. В дитинстві я мріяв стати художником, бо дуже любив малювати. Ще й досі згадую намальованих на картоні ангелів, якими прикрашали ялинки до Нового року і до Різдва не тільки мої рідні, а й сусіди. Але в 1957 році маму присипав глинник: їй поламало руки, ноги, ребра, і ніхто не знав напевно, чи виживе вона взагалі. Сестра в той час закінчувала медучилище, а я — десятий клас. Комусь із нас треба було кидати навчання. Мені це зробити було простіше. Кілька місяців не ходив до школи, але класна керівничка все ж умовила мене скласти іспити на атестат зрілості. Кожного екзамену вона чекала мене під дверима, і коли я виходив з «п’ятіркою», обіймала мене й раділа, ніби я був їй рідним. Я запам’ятав ту вчительку на все життя...

Вступати вирішив до Львівського університету на факультет слов’янських мов. Щоб пройти конкурс, треба було набрати 15 балів. Я набрав 17, але не вступив: три екзамени склав на «п’ятірки», а останній — на «2». Це був диктант з російської мови. Я й нині не вірю, що міг написати його на «двійку». Просто комусь треба було, щоб я не пройшов. Додому повертався прибитий, розчарований, осоромлений, не знав, куди дітися. Вирішив їхати до діда в Караганду і зайнятися малярством. Але з того нічого не вийшло... Подався я на кондитерську фабрику і через кілька місяців мав найвищий розряд апаратника. Директор запропонував мені поїхати вчитися за їхній рахунок до Московського технологічного інституту з умовою, що по закінченні два роки відпрацюю на фабриці. Я написав про це мамі. Вона наробила галасу: негайно приїжджай додому! Так я повернувся до рідного Сільця.

— І тут, нарешті, вийшли на журналістику?

— Не зразу. Мої життєві університети продовжувалися. Працював чорноробом на будівництві цементно-шиферного комбінату в Ямниці. Копав ями. Потім — геологічна експедиція. А вечорами писав вірші й надсилав їх до газети. Віршами почав «бавитися» з дев’ятого класу. Час від часу їх друкували в районці. І якось голова сільради, відчувши, чого прагне моя душа, запропонував стати завідуючим клубом. Я поринув у цю роботу з головою. Хор, що діяв при клубі, об’їхав з концертами весь район, а п’єси, які ми ставили, мали неабиякий успіх. Вірші писав і далі. Якось велику добірку їх опублікувала обласна молодіжна газета «Комсомольський прапор», і вже наступного дня редактор галицької районної газети запропонував мені роботу в редакції. Так із завідуючого клубом я потрапив у журналістику.

— Якою попервах видалася вам журналістська робота?

— Спочатку було пекло. Що не напишу, як не стараюсь, — відповідальний секретар усе викидає в кошик. Через два тижні я не витримав — пішов звільнятися. Редактор попросив подивитися мої матеріали. В результаті всі вони були підписані до друку і десь впродовж двох тижнів безперервно з’являлися у кожному номері. З того часу я не люблю смакових правок, підходів і намагаюсь якомога менше втручатися в чужі матеріали, поважаю творчу особистість.

— Після такого «демаршу» матеріалів вас, мабуть, заповажали?

— Думаю, що так. Бо, коли злилися докупи райони — Галицький, Рогатинський і Більшівцівський і замість ліквідованих районок у Галичі створили нову газету, попри велике скорочення штатів мене все ж намагалися втримати в редакції хоча б на посаді коректора. Деякий час працював і фотокореспондентом. А через кілька місяців мені запропонували посаду заступника редактора.

— Таке враження, що де б ви не працювали, однаково добре справляєтеся з будь-якими обов’язками.

— Повірте, я не хвалюся, але знаю напевно: як би не повернулося було моє життя, чим би в ньому не займався, все одно виконував би свою роботу сумлінно.

— Але журналістика — річ небезпечна. За один необачний крок у той час можна було поплатитися головою. Чи були у вашій журналістській практиці випадки, коли ваша доля висіла на волоску?

— Були, і не раз. Якось, коли я тільки починав, поїхав писати матеріал про доярок. Осінь, холод, болото — до ферми не зайти. Питаю жінок, як звикло: «З радістю йдете на роботу?». А вони як на мене напустяться: «Та з якою радістю! Гляньте лишень на наші ноги!». А ґумаки на них розірвані, пальці в болоті, замерзлі... Я тоді через свою молодість і наївність взяв та й написав так, як побачив. Яким чином редактор пропустив той матеріал, — не знаю. Але ось летючка, і так сталося, що на ній якраз присутні інструктори обкому партії і ЦК КПУ. Оглядачем була жінка, яка сама колись за такий матеріал «погоріла»: поїхала в район, побачила там обшарпаний дитсадок, виміряла його кубатуру і кубатуру будинку секретаря райкому партії, зробила матеріал, через який з обласної газети і перейшла до районної. От вона вже мені виписувала: «Подивіться, що він пише! Він бачить тільки чорне!» і т. д. Всі перелякалися, стали їй хором підтакувати, а я, і так щуплий, втискаюсь у стілець все нижче і нижче. Тим часом інструктор ЦК КПУ погортав підшивку, знайшов той злощасний матеріал, прочитав і питає: «Хто з вас Галюк?». «Я», — кажу. А сам думаю: «Кінець». «Дайте я вам потисну руку! Ви правду написали. Так тримати і далі!». Це був шок. Той чоловік мене врятував.

Більше того, мій рейтинг зріс. Коли вдруге відкривали молодіжну газету, мені запропонували роботу вже там. То був цікавий період. В редакції зібралися журналісти з різних видань. Коли я вперше послухав, як вони виступають, які вони всі розумні, то подумав: що я буду робити серед таких корифеїв? І ось редактор дав кожному завдання — написати матеріал. Потім зібрав нас і каже: «Все, що ви понаписували, — то для кошика. Лише один є добрий матеріал — Галюка». І тоді я зрозумів, що ляпати язиком — це одне, а писати — зовсім інше.

— Як ви потрапили в поле зору ЦК?

— Завдяки тим же публікаціям. Секретар ЦК ЛКСМУ Тамара Главак постійно читала нашу газету і вирішила забрати мене в ЦК. Мені дали квартиру в Києві — 15 хвилин ходи до Хрещатика. Приїхала до мене дружина з дочкою, побула деякий час і заявила: «Ми тут жити не будемо». Та й мама просила: «Приїжджай додому». До того ж от-от мала народитися третя дитина. Я до Главак: «Відпустіть». А вона: «З ЦК так просто не йдуть. Щоб знав: дороги назад не буде». Я це зрозумів, але твердо вирішив їхати додому: жінка народила сина.

Якраз тоді зустрівся з редактором «Прикарпатської правди» і почув, що в нього є вакансія заввідділом культури. Я вхопився за цю можливість.

— Яким був прийом у «Прикарпатській правді»?

— Прохолодним. У відділі тоді працювали такі аси, як Христина Сорохтей, Степан Пушик, Діна Кулик. Щоб не мозолити їм очі, я не вилазив з відряджень. Публікації з часом розтопили їхній холодок і недовіру. Та в цьому відділі я довго не затримався, бо незабаром став заступником, а потім — першим заступником редактора.

— Богдане Павловичу, про що ви тоді писали — славили радянську дійсність?

— Я писав здебільшого про простих людей. Мій улюблений жанр — нарис. Сам із села, я легко знаходив мову з людьми, розумів їх. І нині пам’ятаю, як Герой Соцпраці Верес, прочитавши нарис «Вересові гори», сказав мені: «Богдане, про мене багато писали, але ніхто так не зазирнув мені в душу, як ти». Яка ще може бути більша винагорода для журналіста?..

— Посада заступника на довгий час стала вашою стелею...

— Так, двічі виникала можливість стати редактором «Прикарпатської правди» і щоразу, незважаючи на рекомендації попередніх редакторів, на цю посаду призначали східняків. Якось один апаратник відверто сказав мені: «Нічого в тебе не вийде, бо родина твоя...». Виявляється, знали більше, ніж я...

— І все-таки на долі вам було написано зламати одвічну традицію і стати першим редактором-галичанином. Ви пам’ятаєте, як це відбувалося?

— Ще б не пам’ятати! Якраз перед тим мене викликали на бюро обкому партії і вимагали, щоб у газеті з’явився редакційний матеріал, в якому колектив протестував би проти рішення сесії обласної ради першого демократичного скликання винести із зали бюст Леніна. «Якщо не з’явиться такий матеріал, ви більше не працюєте», — пригрозили, і саме в той день ввечері дзвонить мені Дмитро Захарук: «Прийдіть завтра на сесію». Сиджу я в залі і чую, що рада має намір видавати свою газету. Захарук несподівано пропонує обов’язки редактора покласти на мене. «А його думка?» — питають депутати. За ті хвилини, що йшов до трибуни, я зробив свій вибір на все життя.

— І ніколи не шкодували?

— Ні, бо, власне, саме ця газета в підсумку дозволяє мені сказати, що у своєму житті я все-таки щось та зробив. Можна, звичайно, по-різному оцінювати «Галичину», але бути першопрохідцем, робити першу в Україні не україномовну, а українську газету — річ, повірте, непроста. І я горджусь, що мені це вдалося, що саме на мою долю це випало.

— Ви тоді обіцяли нам повну свободу слова. Чи вірили самі в те, що це можливо?

— Так, я щиро сподівався, що буде так, як заявили депутати у першому номері: «Хочемо, щоб газета була незалежна від усіх, крім рідного народу». З часом я багато дечого зрозумів і навчився.

— Що саме ви зрозуміли? Як вирішили для себе, що таке свобода слова?

— Я задумався, що означає служити народові. Хіба ми, коли пишемо, знаємо, питаємо народ у кожному конкретному випадку, чого він хоче? І чи не краще про це знає депутат, за якого народ віддав свій голос? Я до того веду, що коли на сторінках нашої газети депутати висловлюють свою думку, то хіба тим ми не служимо народові, який делегував їм свої права? По-друге, вважаю, що в нас зібрався колектив однодумців, що ми обрали свій шлях і йдемо в одному напрямі. Якщо в когось є інше бачення мети чи його щось не влаштовує в творчому плані, він має свободу вибору іншого видання, яке йому більше по духу, добре, що сьогодні їх достатньо. А обираєш «Галичину» — притримуйся того, що вона задекларувала у своєму статуті.

— Бути редактором тепер складніше чи простіше?

— До 90-х років редактор займався суто творчими процесами. Є лінія партії, є партійна ідеологія, якої треба дотримуватись, — і все. Інших проблем у нього не було. Нині ж редактор має подбати про все — від ручки й паперу до зарплати. На його плечі лягло все господарство, плюс ті ж творчі питання. Це важка ноша.

— Як би сьогодні ви, маючи великий досвід, відповіли на запитання, що для редактора важливо у першу чергу?

— Він мусить бути дипломатом. Скільки буває різних дзвінків — одному подобається те, іншому — друге, хтось щось сприймає, а хтось — ні. Ти мусиш все це згладити, всі ці емоції розрядити на собі, якщо хочеш забезпечити нормальну творчу роботу. У колективі часом навіть не здогадуються, скільки болю, образ перейшло через моє серце. І навіть коли щось і просочується, то й це треба якось нейтралізувати. То колись звільнити людину з роботи можна було навіть за косий погляд, а нині — як її звільниш? І слава Богу, що так. Та й більшість людей, що працюють у редакції, пішли за мною ще у 90-му, повірили мені, довірили свої долі. Я взяв на себе якоюсь мірою відповідальність за них і не забуваю про це ніколи. Хай кажуть, що я занадто м’який, але краще бути таким, ніж іти по людських долях.

— Як ви собі пояснюєте: чому десять років тому ми пішли саме за вами?

— Мабуть, люди знали мене, мій характер, вдачу, моє бачення процесів і їм це підходило. Та й, очевидно, як творчим особистостям (а пішли за мною найкращі журналісти області) їм хотілося спробувати себе в новій якості, повніше реалізувати себе.

— А як самі наважилися стати редактором «бандерівської» газети?

— Я весь час відчував і бачив фальш комуністичної системи, коли проголошувалося одне, а робилося зовсім інше, коли не важливо було, чого варта сама людина, а головне, щоб у неї була чистенька біографія. Та й ріс я в родині, де багато читали, навіть «Історію» Грушевського прочитав дуже рано. Я пам’ятав уже 1946 рік, пам’ятав повстанців, їхні розмови, знав, як створювалися колгоспи. Тобто внутрішньо я вже був готовий до цього. Пам’ятаю, як голова одного з колгоспів, що ще донедавна називався ім’ям вождя світового пролетаріату, підбігав до мене: «Ти не боїшся? Почекай, тобі ще буде!». А я кажу: «Що народові, то і мені».

— Вам не раз закидали, що були членом партії, працювали у партійних виданнях. Що б ви відповіли на це?

— Левко Лук’яненко вже за мене сказав: не могли всі сидіти в тюрмі. Мені хотілося вчитися, мати вищу освіту, працювати, реалізувати себе, а це було фактично неможливо без вступу в партію. Звинувачувати в цьому когось — все одно, що ставити людині за провину те, що вона народилася китайцем. А щодо партійних видань, то хіба тоді існували інші, хіба був якийсь вибір?

— Який ваш найяскравіший спогад із життя «Галичини»?

— Перший номер «Галичини» я не забуду ніколи. Він вийшов о першій годині ночі рівно десять років тому. Я ніс газету з друкарні і чув, вдихав її запах, як хлібороб вдихає запах весняної ріллі. Місто спало, а мені не спалось. І не мені одному. Подзвонив Микола Яковина: «Газета вже вийшла? Можна подивитися?» І я поніс йому газету нічним містом до готелю. Ми довго розглядали її, перечитували, тішились нею. Відчуття й справді були, як при народженні дитини...

— Був період, коли вас хотіли відлучити від неї. Це було дуже боляче?

— Коли б’ють свої, завжди боляче. До того ж я не розумів, чому і за що. Мене покликали в обласну раду і повідомили, що незабаром сесія, мене залишають на посаді заступника, а редактором буде інша людина. Я би, може, й погодився, бо далекий від думки, що краще за мене ніхто не робитиме цю газету. Але коли почув прізвище майбутнього редактора, то відмовився виступати на сесії і добровільно передавати цій людині газету. Хай це вирішить колектив, сказав. Навмисно не пішов на збори редакції, щоб люди могли вільно сказати свою думку. І якою радістю для мене було, коли колектив одноголосно висловився за мене. Це було друге народження мене як редактора. Хвилювань у той день було стільки, що серце здало і ввечері «швидка» забрала мене до лікарні. Колектив відстоював мене без мене. І відстояв. Це було найбільше визнання, найбільша компенсація за всі мої журналістські роки.

— А коли ви відчули визнання самої газети?

— Ми не раз переживали скрутні часи і одного разу розповіли про свої проблеми читачам. Я не сподівався, що стільки людей відгукнеться на наші фінансові біди. Один колишній друкар приніс всю свою місячну пенсію зі словами: «Я якось переживу, аби лише газета жила». Я був вражений, якою рідною для багатьох людей стала «Галичина».

— Богдане Павловичу, газету роблять журналісти. Чи велика різниця між журналістами вашого покоління і сучасними?

— У нас був великий запал, велике бажання працювати, думати над словом. Хтось чогось хотів, про щось мріяв. Ніхто не рахувався зі своїм часом. Скажімо, я ніколи не йшов додому, поки не побачив свій матеріал на сторінці, хай навіть це буде маленька інформація. Власне, оцього переживання, вболівання бракує нині молодим. Вони стали реалістами. Перше, що їх цікавить: а що я з того буду мати? У мене ж навіть думки такої не виникало, хоч починав дуже бідно. В Галичі ми жили на квартирі, де не було опалення, не було нічого. Взимку пробивав лід у відрі, аби вмитися. І ніколи не нарікав, не питав, скільки мені заплатять. Вершиною щастя було надрукуватися в обласній газеті. А нині хто з районних журналістів пише до нас чи в інші газети?

Мабуть, я був і назавжди залишуся романтиком. Ось ви знаєте, що я затятий грибник, хоч їсти гриби й не люблю. Мені подобається сам процес: дивитися, як у лісі поволі світає, як розсіюється туман. Побачу гриба — присяду, помилуюся ним і тоді обережно зрізаю. Здається, люди нині гублять цю здатність — милуватися природою, життям.

— А вашим дітям це передалося?

— У мене проблем з ними особливих нема. У них своє бачення багатьох речей, і я стараюсь їх розуміти. Але моє дитинство видається мені багатшим і цікавішим, ніж їхнє. Я не раз розповідав їм, як ввечері на краю села у Козаревому саду біля мене збиралися не тільки однолітки, а й старші хлопці і я переповідав їм книжки, бо багато читав. Коли оповідь обривалася, вигадував сам подальші долі героїв. Або ж збирали по селу верети, робили з них завіси і ставили п’єси у стодолі. З виразу облич своїх дітей, внуків я відчував, що вони мені заздрять, бо маю що згадати. Їм з цим буде складніше.

— Мама гордиться, що має такого сина?

— Думаю, що так. Я завжди намагався не завдавати їй болю. Та вона все життя переживала і переживає за мене. Коли заходжу на поріг батьківської хати, то перше її слово не про власні біди, а чи все добре у мене, чи всі живі-здорові. «Вважай на себе, не ходи пізно вулицями», — наказує вона мені і нині, ніби я ще 10-річний хлопчик. Я ж все її вмовляю — відпочили б! Корова, город — нащо це вам у 80 років? Але то безнадійно...

— Є щось таке, чого ви не можете собі простити?

— Хіба те, що свого часу мама могла влаштувати свою долю, та через мене, мій дитячий егоїзм так і залишилася одна. Тепер каюся, бо і серцем, і розумом вже усвідомлюю, скільки їй довелося пережити, витерпіти заради нас. Для мене мама — святе. Все життя в моїй уяві картина: мені років два-три, я лежу на колінах у мами, вгорі — синє-синє небо, по якому пропливають білі хмарки, і на цьому тлі надо мною — схилене мамине обличчя, таке рідне, гарне і любляче...

— Які думки нині навідують вас найчастіше?

— Я думаю про те, що мені скоро 60 і наближається той час, коли треба буде передавати «Галичину» в інші руки. «Галичина» — це для мене не просто газета чи місце праці, і тому мені не байдуже, чиї і які це будуть руки...

«Галичина», 13 травня 2000 р.