Час стрімкий і немилосердний. Тож безцінні, століттями набуті важкою працею народно-мистецькі – ужиткові й декоративні промисли і ремесла, залишені нам у спадщину нашими обдарованими попередниками, можуть стати музейними експонатами, припорошеними забуттям. Якщо їх не зберігати і не примножувати. На щастя, є серед наших краян творчі особистості, які присвятили цьому своє життя. Одна з них – Галина КУТАЩУК, уродженка села Криворівні Верховинської територіальної громади, яка є не лише берегинею народних гуцульських скарбів як старша наукова співробітниця Історико-краєзнавчого музею «Гуцульщина» у Верховині ось уже 15 років, а й примножувачкою набутків народної творчості – як самобутня майстриня-бісероплетільниця.

… Якось в осінньому передзим’ї, наситившись упродовж трьох годин дорогою з Івано-Франківська до Верховини навколишньою карпатською красою і зустрівшись із Г. Кутащук, я аж захлинався від емоцій і захоплення тим, що Всевишній як найдосконаліший Майстер сотворив для людей. А Галина Дмитрівна сказала: «То був би великий гріх у такому краї не віднайти у собі жодного таланту і приспати дароване з Неба».

– Відчула любов до вишивання й бісероплетіння, до в’язання завдяки матері – відомій майстрині Василині Кутащук, – розповідає членкиня громадської організації «Спілка художників та майстрів декоративно-прикладного мистецтва Верховинщини» Галина КУТАЩУК. – Я ще й до школи не ходила, а вже вміла читати й вишивати. А бабуся Марія свого часу навчила майстерності мою маму. Вищу освіту філолога я здобула у ПНУ ім. В. Стефаника. Свого часу Іван Франко, приїжджаючи до Криворівні, зупинявся в мого прапрадіда Василя Якіб’юка, по-сільському – Ивантюка. Багато років Літературно-меморіальним музеєм Івана Франка у Криворівні завідував Микола Дзурак. Завдяки йому почала цікавитися творчістю Каменяра і присвятила своє життя музейній справі. До речі, нині моя мама працює у музеї І. Франка.

Я відкрила у собі чимало різноманітних талантів саме завдяки праці в музеї «Гуцульщина». А доти займалася передусім виготовленням прикрас з бісеру та вишивкою, а ще з молодших класів Криворівнянського загальноосвітнього ліцею ім. М. Грушевського навчилася гачкувати.

Виготовлення жіночих нашийних прикрас – давнє народне ремесло. Це недешеве задоволення, бо доводилося бісер закуповувати за кордоном.

– До ХІХ століття бісероплетіння було вже й частково призабуте, – оповідає Г. Кутащук. – Але відтак його почали відновлювати. На Верховинщині виготовляли головно силянки чорнобривих кольорів, трохи приглушені, як і жєбівські вишивки. А ґердан – то сучасніша жіноча шийна прикраса, яка активно почала поширюватися з початку ХХ століття. Для її виготовлення потрібні невеличкі верстатики, схожі на ткацькі. Але на такому обладнанні бісероплетільниці працюють не човником, як ткалі, а голкою і ниткою.

Силянки як шийні обереги й прикраси були не лише різних орнаментів чи кольорів, а й усіляких форм, розмірів і навіть видів за їхнім призначенням у житті гуцулок. Наприклад, вужчу силянку жінка вбирала щодня. На Прикарпатті силянки і ґердани – то суто жіночі прикраси. За ними можна було відразу зрозуміти, чи перед тобою заміжня жінка, чи дівчина. Наприклад, вузеньку силянку-драбинку завширшки до двох сантиметрів – по-сучасному «чокер», носили дівчата. Такі ж силянки, але ажурної форми, носили у будні жінки. А широкі та пишні надівали лише до церкви чи на храмові свята.

Зверху силянок носили ще й зґарди – жіночі прикраси з монет чи вилиті з латуні. А ґердан як прикраса вже був більш універсальний щодо носіння. Ми найбільше виготовляємо класичні геометричні ґердани, або на замовлення і смак конкретної людини. Та в часі війни я дуже мало виготовляю прикрас. Навіть на замовлення: не лежить душа до такої роботи і бракує творчого натхнення. Але маю багато задумів, які обов’язково реалізую після перемоги. У моїх виробах з бісеру переважають наші верховинські стримані й холодні, чорнобриві й темні кольори, а дуже мало жовтогарячих і яскравих як на Косівщині. Верховинські силянки традиційно мали багато бордового кольору, чорного, а якщо ще й були синій чи фіолетовий, то той виріб точно був жєбівський. Таку ж кольорову гаму можна побачити і на верховинських вишивках.

– Кожна бісеринка проходить через Ваші руки…

– Верстатики для виготовлення герданів можна виготовити власноруч або придбати. Або можна початківцям просто використати для цього навіть коробку для взуття і нанизати на неї основу, щоб відстань між нитками була не більше двох міліметрів і можна просилити між ними бісеринку. На основу для ґердана йде переважно до двох метрів ниток. Тепер я зазвичай використовую чеський бісер – калібрований, і спеціальні нитки для основи. Свого часу робили ґердани чи силянки на основах з кінського волосу чи лляних ниток. Але такі прикраси дуже непрактичні для носіння і можуть розпастися. А спеціальні бісерні нитки надійніші і довше служать. Також є спеціальні різні бісерні голки.

Роботу над ґерданом починаю з поясочка. Далі – за власними ескізами. Хоча нині немає проблем з хорошими схемами. Можна придбати авторські безпосередньо у художників, які їх розробляють. До речі, після повернення з фестивалю в Іспанії, в якому я взяла участь разом з групою майстрів із Прикарпаття, мені здається, що там ручну працю більше цінують, ніж в Україні. Може, розуміють, яка то важка робота. Кожна ота малесенька бісеринка має пройти через руки майстрині.

А ще пані Галина майстерно володіє вишиванням хрестиком. Цього ще з дитинства її теж мама навчила:

– Я вишиваю тільки хрестиком, хоч моя мама володіє ще й технікою низинки. Передусім вишиваю чоловічі сорочки – брацарі, тобто манжети, нагрудники і прошивки чи комірці. Це моє улюблене заняття, а не праця для заробітку. В Іспанію я возила вишиті сорочки маминої роботи і свої витвори з бісеру. Я ж не тільки виготовляю прикраси, а й вишиваю бісером. Від 2014-го, коли почалася війна, у нас з мамою пропало натхнення до творчості. Але виник задум вишивати ікони. І ми з мамою щомісяця створювали по іконі. Ця робота трохи заспокоювала і відсторонювала від «воєнних» думок. І тепер вона також у цьому допомагає.

До речі, до кінця року в музеї Івана Франка триватиме виставка цих наших творів. У роботі над ними ми постійно консультувалися з криворівнянським парохом церкви Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ о. Іваном Рибаруком. І вже мали чимало таких виставок. Зокрема й у нашому Історико-краєзнавчому музеї «Гуцульщина» у Верховині ми провели такий захід – «Від матері доні талант передай»… Кольористику своїх вишитих ікон ми добирали самотужки. Тим вони й цікаві.

Плетіння бісером і вишивання бісером – різні речі. Для бісероплетіння, наприклад, виготовлення ґердана, потрібні верстатики й основа, а силянку, повторю, насилюють, там немає основи. Така техніка називається ажурним плетінням чи сіточкою. Силянки бувають багатьох видів. Навіть в одному гуцульському регіоні один і той самий виріб може мати різні назви. Що ж до вишивання бісером, то у роботі використовують полотно, голки, нитки. Для Криворівні найбільше характерні силянки. Звісно, є й ґердани, але то вже сучасні прикраси. Я трохи не погоджуюся, коли і наші силянки називають ґерданами. Там різна техніка виконання.

Свою роботу завжди починаю з Божого слова. Я думаю, що й наші предки працювали над прикрасами з молитвами, таким чином вкладаючи в орнаменти не лише красу, а й духовні обереги. Там обов’язково була душа. І я в силянку чи ґердан вкладаю те, що на серці. Над герданом середньої величини працюю приблизно чотири дні. Та була робота, яку творила 14 днів…

У передмові до другого – доповненого та переробленого – видання Петра Гавуки і Галини Кутащук «Гуцулскі говірки» 2022 року письменник Василь Шкурган пише: «Зі всього унікального у них найдорожчою є неповторна мова, котра найповніше відображає і творить гуцульську самоідентичність. Все решта з побуту і культури лишень додається».

– Ця книжка – потужна праця, – каже Г. Кутащук. – Петро Гавука видав «Тлумачний словник гуцульських говірок» ще кілька років тому, який став основою для нової книжки «Гуцулскі говірки». Й тут подано не лише тлумачення слів українською літературною мовою, а й їх вживання в реченнях. Цей словник для всіх, хто цікавиться мовою, побутом, народною творчістю і загалом етнографічною неповторністю Гуцульщини.

Ми намагалися охопити всі гуцульські регіони Прикарпаття, Закарпаття, Буковини. Хоча, звісно, всього охопити не вдалося. Над книжкою працювали понад десять років. Я зокрема тільки доповнювала ті лексичні пласти, яких не було у попередньому словнику П. Гавуки. Тож зрозуміло, що левова частка праці належить саме Петру Дмитровичу з його подвижництвом і старанням. Я дуже рада, що знайома з цим дослідником і маю можливість з ним спілкуватися. Тепер активно працюю над жєбівськими приповідками. На таку роботу мене надихнув Роман Киселюк з Надвірнянщини, який описав гуцульські приповідки, але здебільшого поширені на Яремчанщині. Приповідки збираю ще зі школи – вже маю три товсті зошити.

Галина Кутащук як волонтерка гуманітарного фронту почала відлік війни ще з 2014 року і нині допомагає свою працею ЗСУ:

– У нас діє громадська організація міжнародного благодійного фонду «Творча криївка». Її засновники – Віталіна Маслова зі своїм чоловіком світлої пам’яті полеглим Валентином Гонтарем. Мета – провадити реабілітацію учасників АТО на теренах Верховинщини. А одним із методів такої роботи була й арттерапія. Але з фронтовиками упродовж десяти днів працювали також психологи, соціологи.

Ми мали походи горами, кінні прогулянки верхи та інші активні заходи для відновлення здоров’я бійців. До тисячі осіб пройшли таку реабілітацію. Хлопці малювали картини, хоч ніхто з них не мав художньої освіти. В. Маслова допомагала воякам. А музей надавав виставкову залу для їхніх художніх робіт та проводив аукціони. Проєкт і сьогодні працює, але трохи в іншому форматі.

Також на теренах Верховинщини діє спільний українсько-німецький проєкт «Шелтер». Основне його завдання – надання допомоги тимчасово переміщеним особам. Перші дні після 24 лютого були дуже важкі. Дома не можна було всидіти. Моя мама, наприклад, тоді плела для хлопців капці – вовняні шкарпетки, бо хотіла хоч чимось допомогти.

Відтак у рамках «Шелтер» створили громадську організацію «Верховина – квітка Карпат», яку очолює Марія Маківничук з Верховини. І вже пів року в межах співпраці з нею я щотижня упродовж двох годин як майстриня з бісероплетіння проводжу майстер-класи і навчаю дітей. Що знаю, тим залюбки ділюся. Бо спеціальних закладів не закінчувала. Чого мама навчила, те й знаю.

Словом, бісероплетіння відновилося й живе. Як свідчення того – є багато чудових майстринь і попит на їхні вироби. Але було б добре, якби бісероплетільниці дотримувалися автентики під час виготовлення гуцульських силянок чи герданів і було видно, що той чи інший виріб – гуцульський, а не Галини Кутащук чи ще когось…