Майстриня декоративно-прикладного мистецтва Марта ДОЛІШНЯ – уродженка й жителька міста Болехова, тимчасово виконує обов’язки директорки Болехівського будинку дитячої і юнацької творчості. А захоплення бісероплетінням зі студентських літ стало згодом для неї життєвою професією. Тож талановита творчиня рукотворних бойківських прикрас – ґерданів та силянок – Марта Долішня нині не лише робить те, що любить, і любить те, що робить, а й передає свою майстерність юним талановитим вихованцям. Адже очолюваний нею заклад позашкільної освіти, підпорядкований управлінню освіти Болехівської міської ради, безоплатно відвідують близько 400 обдарованих дітей, з якими працюють 15 керівників майже трьох десятків різних гуртків.

– Марто Мар’янівно, а як у Вас прокинувся талант до бісероплетіння?

– Я корінна болехівчанка, мої дідусі й бабусі також жили в місті. Думаю, що в нашій родині завжди була і є ота творча жилка чи родинний ген. Мій дід Мирослав Михайлович, наприклад, був відомим у місті кравцем – шив чоловічий одяг і виготовляв вироби зі шкіри. Завжди була черга клієнтів до нього. А мій світлої пам’яті тато Мар’ян Миколайович був добрим різьбярем по дереву, хоч і самоук, та працював у колгоспній майстерні.

Я вчилася у Болехівській школі №1 і з дитинства полюбляла різне рукоділля, тож пробувала себе у всьому – і в’язала, і вишивала, і розписувала писанки тощо. Але найбільше в дитинстві мріяла моделювати одяг, та батьки на сім років віддали мене в музичну школу – вчитися грати на скрипці. Проте скрипалькою я не стала. Бо це було не моє. А ще мені дуже хотілося навчатися в художній школі, бо любила малювати й мріяла про декоративно-прикладне мистецтво. Але не ризикнула здобути художню освіту. Хоча моя донька Ольга не побоялася і нині навчається у Львівській академії мистецтв.

А я вищу освіту здобула на філологічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка, тож за дипломом викладачка, вчителька української мови та літератури. Але, дякувати Богу, життя мене повернуло до творчості. Адже такий був час і так склалися обставини, що тими роками роботи для філологині в суспільстві не було. І я, маючи деякі навички рукоділля, пішла працювати у Будинок школяра – так у ті роки у Болехові називався Будинок дитячої і юнацької творчості. Мені робота керівниці гуртка припала до душі. І так уже 25 років працюю з дітьми у цій царині.

Спочатку керувала гуртком писанкарства, а тепер – і писанкарства, і бісероплетіння. До речі, найбільше бісероплетінням захопилася ще під час навчання у Львові – як зачарована на виставках і базарах розглядала дивовижні ґердани й силянки та дуже мріяла опанувати майстерність бісероплетіння. Вчилася самотужки, тож не завжди правильно. Бо літератури тоді бракувало, а інтернет ще не набув такого розвою, тож я для себе, образно кажучи, у цій техніці винаходила велосипед. Були проби й помилки, а майстрині-продавчині не дуже хотіли мені щось показувати. Але згодом тато купив для мене у Моршині книжку про техніку бісероплетіння. І вже по ній я вчилася і створила свої перші роботи – ґердани, силянки, браслетки тощо та головно – нашийні жіночі прикраси з бісеру. Купити бісер у той час було важко. Але ми шукали матеріал і в Україні, і за кордоном, і знаходили.

– То фактично Ви першою у Болехові запровадили традицію бісероплетіння?

– Так і було, у всякому разі ніде ближче Львова бісероплетіння я не бачила. Звичайно, на Гуцульщині ситуація була інакшою. Тож ми з дітьми вчились і брали участь у різних конкурсах, відвідували кількаденні майстерні у Косові. Було дуже цікаво й повчально знайомитися з майстрами та спілкуватися з ними. Мені позашкільна робота з дітьми настільки припала до душі, що я вже й не думала кудись переходити. Спочатку працювала на посаді керівниці гуртка, потім стала методистом, а тепер тимчасово виконую обов’язки директорки.

Якось був конкурс мініатюр для педагогів – виготовити одну композиційну роботу із трьох прикрас відповідних параметрів, зокрема не більше десяти сантиметрів. А що можна зробити з бісеру у таких малих рамках? І я використала мікробісер – майже вдвоє дрібніший, ніж традиційний. Якщо доступніше – бісер, як крупинки цукру. Свою роботу назвала «Бойківські візерунки».

БІСЕРОПЛЕТІННЯ – це вид декоративно-прикладного мистецтва, рукодільний декор, коли на нитку чи волосінь за допомогою спеціальної бісерної металевої голки чи іншого пристосування нанизують декоративні намистини. Відомості про вироби з бісеру зафіксовано ще в Галицько-Волинському літописі 1223 і 1288 рр. Бісерне рукоділля як традиційне ремесло активно розвивалося й на Прикарпатті упродовж століть, особливого розвою досягло на початку ХVIII ст. – передовсім на Гуцульщині й Покутті, а відтак і на Бойківщині та Опіллі. А центрами бісероплетіння були і є щонайперше Косів, Коломия, Верховина, Городенка та інші. Проте, на наш погляд, живе промисел бісероплетіння передусім у прикарпатських селах. 2023 року ґердани як традиційні жіночі прикраси з бісеру на Івано-Франківщині внесли до переліку нематеріальної культурної спадщини України.

До речі, традиційно у давнину майстрині на Бойківщині використовували саме дрібний бісер. Цікаво, бо ж і бісерні голки віднайти колись було проблемою, й майстрині використовували для цього й інші пристосування. У композиції використала геометричний орнамент й поєднання саме наших автентичних бойківських кольорів – червоного, чорного, синього, фіолетового, бордового. Але для бойків традиційно був притаманний як геометричний, так і рослинний орнамент.

Це неправда, що у бойківських вишивках чи роботах із бісеру в давнину не використовували квітковий орнамент. Наприклад, у Музеї історії міста Болехова імені Романа Скворія зберігаються взірці саме квіткових орнаментів. А майстриня із села Підбережа Стефа Григорська дивувалася, коли хтось заперечував традиції квіткових орнаментів у бойківських вишивках і роботах з бісеру і навіть нагадувала вислів про бойківські вишивані роботи: «Ти, квітковий бойку…». Такої ж думки і відома дослідниця бойківської вишивки та краєзнавиця Дарія Петречко з Івано-Франківська.

– У чому особливість Ваших робіт з бісеру?

– Коли в мене зір був кращий, я любила виготовляти з бісеру об’ємні прикраси з розмаїтими квітами. Надихалася чудовим квітником на рідному обійсті. Ґердани й силянки поєднувала з елементами декору чи висульками. Такі роботи на Болехівщині тоді ще не були поширені. У такій техніці працювали і мої вихованці, і моя донька Ольга – як студентка Львівської академії мистецтв. Якось моя подруга із села Тисів Мар’яна Базилевич найшла давню вишиванку своєї бабусі. Я побачила старовинний унікальний узір, який згодом моя донька, зберігши й гаму кольорів, використала у своєму оригінальному ґердані.

Тож у моїх роботах представлено як власні орнаменти й схеми, так і узори інших майстринь. А якщо виготовляю роботи на замовлення, то орієнтуюся, зрозуміло, здебільшого на чужі смаки. Є й комп’ютерні програми, але поки ще їх досконало не засвоїла, малюю орнаменти та схеми олівцем у звичайному зошиті. Тож завжди у пошуку, а мої ґердани й силянки поєднують у собі давні бойківські традиції і мої сучасні творчі знахідки. З вихованцями у бісероплетінні працюємо на спеціальних дерев’яних верстата. Мені всі верстати для ґерданів виготовив мій чоловік. Але часто для занять з молодшими вихованцями використовую навіть звичайні коробки з-під випічки. Бо ж не всі відразу можуть придбати верстати чи їх виготовити.

– До чого у бісероплетінні найбільше лежить Ваша душа?

– Маю чимало задумів, які хочеться здійснити у своїх роботах. Але бракує часу. Мрію виготовити для себе з бісеру кризу, чи кривульку, яка б аж плечі покривала. Вона виглядає на кілька силянок, разом узятих. Інколи такі кризи складаються з кількох з’єднаних разом частин. Маю також уже намальований орнамент давньої бойківської жіночої прикраси, яка називається «Язик», вузько поширена й рідко вживана у побуті та яку хочу відтворити за взірцем, що зберігається в музеї у Болехові. Там навіть є фото жінки з такою прикрасою. З якого села – невідомо, але однозначно, що з Долинщини.

Поверх такої прикраси жінки ще носили коралі. «Язик» також мав унікальну функцію – не лише слугувати прикрасою, а й делікатно прикривати пазухи жіночих вишиванок. Такі прикраси одягали на свята, а передовсім – до церкви. Побутували на Бойківщині й чоловічі прикраси такого типу – котильйони, хоч ґерданами їх можна назвати тільки символічно, бо мали характерну петельку і їх чіпляли до ґудзиків верхнього одягу. Дівчата такі бісерні котильйони дарували коханим – як для окраси одягу, так і як обереги.

– Як війна торкнулася творчості Вашої і Ваших вихованців?

– Попервах мені не хотілося братися до роботи, не було ні натхнення, ні бажання, відчувала гнітючий тиск емоцій і внутрішнє спустошення. Було дуже важко. А для бісероплетіння потрібні позитивне налаштування і спокій у душі. Але відтак саме така робота стала інструментом, який давав і дає той мир та внутрішній спокій. Робота мене і надихає, і очищує від негативних емоцій. Значна частина моїх виробів – як на замовлення, так і за осібним задумом – мають українську національну символіку.

Та й у творах моїх вихованців у час війни побільшало патріотичних мотивів. Беремо участь у різних благодійних акціях для потреб ЗСУ. Діти стали свідоміші й розуміють та відчувають гіркоту сучасних реалій, яка проходить через їхні душі. А творчість – це своєрідна душевна реабілітація.

Відвідую у Болехові церкву Святої Параскевії УГКЦ, і молитви дають мені духовні сили для роботи. А ще завжди перед початком кожної роботи молюся. Дуже допомагає мій чоловік Микола, адже без його підтримки було б надзвичайно складно реалізовувати свої мрії. Він заступник директора Болехівської ДШМ і музикант, творча людина, тож у всьому мене розуміє.

– Чи помічений Ваш талант знавцями й шанувальниками бісероплетіння?

– Так, звісно. Адже ми разом з моїми вихованцями беремо участь у творчих виставках і презентаціях. Наприклад, ще напередодні повномасштабного вторгнення російських загарбників я брала участь у проєкті «Таємниці України». На Долинщині й Болехівщині цей проєкт курувала Руслана Гаврилків, яка й запропонувала взяти участь з рідкісною бойківською прикрасою «Язик». Так я ввійшла до сотні майстрів народної творчості, які мали бути представлені у спеціальному альбомі про відродження давніх бойківських ремесел. Були записані також відео майстер-класу з виготовлення тієї прикраси. А все дійство мало свій завершальний акорд під час виставки робіт майстрів народної творчості з усіх регіонів України в Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка, приуроченої до відвідин обласного центру Президента України. Бойківщину представляли ми разом з чудовою майстринею Наталією Андибур з Калуша. Також мої авторські виставки відбувались і в Болехові, і в інших містах Прикарпаття.