Новий 2026 рік – особливий у літописі Прикарпаття: сповнюється 170 років від дня народження і 110 – з часу відходу у засвіти Івана Франка. У цьому ключі пропонуємо читачам знайомство зблизька з Ганною Паркулаб-Євчук – завідувачкою краєзнавчого відділу Івано-Франківської міської централізованої бібліотечної системи (МЦБС). Вона також – берегиня кімнати-музею Івана Франка. І 2026-го сповнюється десять років з часу відкриття в обласному центрі цієї культурної світлиці.
Прикметно, що і в час війни ця невеличка музейна кімната велета українського духу не зниділа, а навпаки, стала одним із найактивніших осередків культурного життя міста – традиційним місцем творчих зустрічей з участю письменників, журналістів, краєзнавців, освітян та представників інших творчих спільнот. А головним рушієм культурної активності закладу якраз і є Ганна Паркулаб-Євчук, уродженка Івано-Франківська, котра все своє життя, – а працює бібліотекаркою 42 роки, – присвятила служінню скарбівні мудрості віків – книжці.
– Навчалася у ЗОШ №15, – розповідає пані Ганна. – То був час, коли без бібліотеки не обходилося жодне навчання. Не пам’ятаю, щоб мої ровесники чи шкільні друзі ігнорували книгозбірні. Сама ж я часто відвідувала бібліотеку поблизу школи – філію №3. Тепер її там уже немає – тимчасово перенесли на вулицю Вовчинецьку. Полюбляли читати книжки й мої батьки та сестра. Дивно, але я стала бібліотекаркою ще у школі – в десятому класі. Готуючись до іспитів, мусила часто бувати у бібліотеці. І мені через брак кадрів запропонували роботу в ній. Так почалася моя життєва бібліотечна дорога.
Правда, через якийсь час мене звільнили через скорочення штатів. Адже я була наймолодшою і не мала спеціальної освіти. Тож мені довелося працювати секретаркою-друкаркою на кафедрі внутрішніх захворювань у лікарні на вулиці Матейка, якою тоді завідував академік Євген Нейко, проректор з наукової роботи у медичному інституті.
– Цікавий зигзаг у Вашій долі, Ганно Адамівно!
– Так, але це випробування не могло пригасити моєї любові до книжки та до праці у бібліотеці. І я вирішила здобути освіту бібліотекарки та вступила у Калуське культосвітнє училище. Спершу хотіла піти на заочне відділення, але туди набирали вступників із певним стажем, а я тоді якраз потрапила під скорочення. Тож наступного року, відпрацювавши кілька місяців секретаркою-друкаркою на медичній кафедрі, я стала ученицею денного відділення культосвітнього училища.
Після навчання мені пропонували місце роботи в Івано-Франківській обласній дитячій бібліотеці. Та я мріяла повернутися до МЦБС – у рідну бібліотеку №3. Дуже хотіла працювати у читальній залі, а не на абонементі. Бо дуже люблю спілкуватися з людьми. А також, навчаючись у Калуші, постійно користувалася послугами цього бібліотечного закладу. Та і його керівництво сподівалося, що я повернуся. Проте в Калуші попередили: якщо не піду працювати в обласну дитячу бібліотеку у Івано-Франківську, то направлять на роботу в Чернівецьку область. Але Бог мене повів до дирекції нашої МЦБС на вулиці Короля Данила. Там працювала помічницею директорки та сама тоді вже колишня керівничка бібліотеки №3, котра свого часу брала мене на роботу, коли я ще була школяркою. У дирекції МЦБС були здивовані тим ультиматумом училища стосовно мене й вирішили взяти на роботу, мовляв, я їхня працівниця, котра закінчила училище, а МЦБС потрібні кадри.
Звичайно, у Калуші не дуже втішилися з того, адже мені казали, що в Івано-Франківську немає вакансій бібліотекарів. Так я влаштувалася на роботу самотужки. Але мене спочатку попросили попрацювати на час декретної відпустки нашої колеги у читальній залі на вулиці Пилипа Орлика. Так я тут і пропрацювала «тимчасово» 17 років.
– Що було найважчим для Вас першими роками роботи вже фаховою бібліотекаркою – після закінчення училища?
– Попервах моїми найактивнішими читачами були студенти медичного інституту. Я надзвичайно втомлювалася, сприяючи їм у підборі літератури. Але мені допомагали знання, здобуті в училищі. А ще було багато відвідувачів через запроваджені політзаняття в усіх підприємствах і установах. Слід було належно орієнтуватися у періодиці і творах основоположників марксизму-ленінізму. І це теж виснажувало.
– А що додавало сил у роботі?
– Насамперед – та сама моя любов до спілкування з людьми. А також прагнення до самовдосконалення. Власне, для мене люди – і цікаві, і проблемні – були і є основою для самопізнання та саморозвитку у професії. Також додавало крил те, що як бібліотекарка я мала доступ до широкого спектра літератури. Я ніколи не купувала книжки як данину моді, а суто для читання, щоб пізнати світ довкола. Тож як нова працівниця намагалася бути на належному рівні. Інакше навіть не могла себе уявити. І це було для мене потужною рушійною силою.
Звісно, на перше місце в тому, що додавало сил, я поставила б свою життєву любов до книжки. Як бібліотекарка я обов’язково мала орієнтуватись у новинках літератури. Були книжки, які мріяла прочитати ще з часу навчання в училищі, тож на новому місці роботи могла нарешті здійснити свої читацькі бажання. Мала й такий стимул, що як мама двох дітей мала змогу будь-яку цікаву книжку принести додому на ніч для читання, а вранці її повернути. Тоді зазвичай найдефіцитніші книжки можна було почитати тільки у читальних залах, а не взяти у бібліотечних абонементах… Отже, і своїм дітям допомагала в навчанні. Але зарплати у нас були дуже маленькі, зокрема на початку 90-х, після проголошення Незалежності України. Ми з колегами самотужки вдома випікали хліб, тішилися тим і ділилися рецептами. Та навіть у тих умовах вижили і стали сильнішими. Й навіть тими важкими роками бібліотеки не закривали. Попри те, що й нову літературу ми отримували нечасто, й комплектування бібліотечних фондів було надзвичайно мізерне. І це ми перебули, а бібліотеки й у таких умовах не припиняли працювати. Тоді у МЦБС налічувалося 17 філій і жодну з них не закрили. Після створення Івано-Франківської міської територіальної громади кількість бібліотечних філій сягнула вже за 30. А коли 2002-го року з’явилася вакансія завідувачки краєзнавчого відділу МЦБС, то мені запропонували цю посаду. І я не відмовилася. Навіть не через трішки вищу зарплату – того вистачало на проїзд громадським транспортом до роботи й додому впродовж місяця. Просто відчула, що заслужила на ту посаду багатолітньою працею.
– Ви вже роками опікуєтеся на громадських засадах кімнатою-музеєм Івана Франка при краєзнавчому відділі МЦБС. Як Вам вдається поєднувати бібліотечну та краєзнавчу діяльність у своїй роботі?
– Коли ми відзначали 160-річчя від дня народження Каменяра і 100-річчя від дня смерті, то постало питання створення в обласному центрі музею його імені. Власне, цей задум витав у повітрі ще з часу перейменування 1962 року Станіслава. Хоч поодинокі експозиції, присвячені постаті Івана Франка, у деяких музеях міста, звісно, діяли. Та все ж керівництво й культурна громадськість Івано-Франківська хотіли, щоби для увічнення пам’яті про поета у місті його імені був окремий музейний заклад. А чому вибір випав на наш краєзнавчий відділ? Тому що ми у своїй роботі постійно орієнтуємося на міську Франкіану – провадимо літературні екскурсії, використовуючи адреси Франкового перебування у нашому місті, і т. ін.
Опіка над кімнатою-музеєм Івана Франка не стала для нас чимось несподіваним, незвичним чи непосильним. Музей відвідали у різні роки вже дуже багато охочих з різних регіонів України. І кожен із відвідувачів, знайомлячись з нашою кімнатою-музеєм, був носієм нової цікавої інформації про вшанування постаті Івана Франка в Україні і за кордоном. Щоразу переконуємося, що були всі підстави перейменувати Станіслав на Івано-Франківськ. Є понад два десятки адрес у місті, де свого часу побував Каменяр.
– З погляду багатолітнього особистого досвіду чи задумувалися Ви коли-небудь над тим, що найголовніше у професії бібліотекарки?
– Передусім бібліотекар має бути компетентним, орієнтуватися у літературі, щоб задовольнити запити читачів чи правильно порекомендувати ту чи іншу книжку. Також важливо, щоби бібліотекарі були толерантні, ввічливі, привітні. Бо робота з людьми цікава, але й складна. У моїй практиці були такі часи, коли через наплив читачів ми навіть не могли пообідати. У вишах відкривали нові спеціальності, а відповідної літератури бракувало, тож ми рекомендували студентам все, що могли почерпнути з періодичних видань. А щоб допомогти їм, ми, звісно, мали спершу самі осягнути зміст журнальних видань. Але ніхто не бачив на наших обличчях невдоволення. Також треба знати своїх читачів і їхні читацькі смаки та вміти поводитись у різних ситуаціях. А тим молодим людям, які обрали професію бібліотекарів, я порадила б багато читати й ознайомлюватися досконало з новими виданнями. У нашій МЦБС дуже багато молодих і творчих працівників. Вони і письменницькою діяльністю займаються, і допомагають читачам фахово. Важливо пропагувати українські книжки та їхніх авторів.
– Що могли б порадити своїм молодим колегам?
– Раджу ставати рушійною силою розвитку бібліотек, сміливо вносити нові сучасні креативні віяння у бібліотечну справу, а також створювати комфортні умови для читачів. Нині маємо відчутне покращення з наповненням книжкового фонду, але потрібно, щоб значна частина літератури задовольняла інтереси й молодих читачів. Для кожного відвідувача книгозбірні, незалежно від його читацьких уподобань, на її полицях має знайтися необхідна книжка.
Дуже сподіваюся на прихід у нашу професію активної молоді. У нашій справі не можна стояти на місці, а треба постійно шукати нові, цікаві методи роботи з читачами. Щоб не запитували злоріки: «А що, ще існують бібліотеки?»...
Створення кімнати-музею Івана Франка заохотило представників різних творчих спільнот приходити до нас і проводити різні заходи. Приємно, що так я запізналася з очільницею літературної платформи «Об’єднані словом» поетесою Лесею Ґеник та представниками цієї активної творчої спільноти. Такі зустрічі і для мене – свіжий подих прикарпатського письменства. Часто до нас навідуються з творчими заходами літератори й під орудою голови обласної організації НСПУ Євгена Барана та письменника Василя Бабія. І регулярно голова обласного осередку НСКУ Михайло Косило збирає в нас представників краєзнавчого згромадження.
З нами працювали також представники Театру-студії «Жива історія» під керівництвом Тетяни Зарецької і Петра Ганцюка, які урухомили своєю творчістю свіжий напрям роботи. Дуже хочеться, щоб бібліотеки мали щонайбільше читачів. Додає нам активності й музей Олекси Довбуша, що провадить свою роботу по сусідству. Ми ніколи не закривали і не закриємо двері для тих, хто шукає з нами співпраці. А головне, тішимося тим, що наша давня мрія стала реальністю. Як уже казала, завдяки міській владі отримуємо значно більші обсяги літератури у ключі програми книговидання.
– Що для Вас важить у житті професія бібліотекарки?
– Моя професія – мій гонір. Дуже горджуся своєю професією і тим, що можу як освічена людина бути багатьом доброю порадницею. Адже сучасний бібліотекар – це і вчитель.
