Цього місяця у свою «Літературну світлицю» ми запросили Ольгу КИРСТУ – завідувачку відділу обслуговування Центральної міської бібліотеки Івано-Франківська, співзасновницю Молодіжної мистецької організації (ММО) «АртАКТИВ» та літературної спільноти «Бібліотечник». Саме у вересні минає 40 років її бібліотекарської праці. Ольга Кирста – родом із села Петрилова на Тлумаччині і випускниця Рівненського інституту культури.

– Я ніколи стільки років не працювала би бібліотекарем і, мабуть, не було б і нашого рідного «Бібліотечника», – зізнається вона, – якби все життя так шалено не любила слово і свою роботу.

– Чи може, Ольго Михайлівно, сучасний бібліотекар бути байдужим до слова? Що означає, на Вашу думку, любити слово?

– Буває у житті по-різному. Є люди, які стають бібліотекарями не за покликанням, більше того – навіть інколи не знають, що таке бібліотека. Думають, що то місце видачі книжок. А є й такі, які починають працювати, відтак заглиблюються у свою роботу і починають її любити до нестями, а також ніколи не зважають на свій робочий час. Я із тих шалених, які не лише ніколи не відчувають втоми від роботи, а й не жалкують за часом, відданим їй. Адже дуже часто деякі заходи в бібліотеці переходять у позаробочий час. Але за масою позитивних вражень ми цього навіть не помічаємо. Я просто люблю свою роботу – і цим усе сказано. А любов до слова для мене – то передусім любов до книжки і читання. З дитинства любила читати. Жила в селі, випасала худобу, тож завжди брала з собою на вигін книжки.

Знаєте, є бібліотекарі, образно кажучи, здібні до гарного спілкування з читачами, а є такі, які знають книжки дуже поверхово. Я із тих, які читають. А любов до поетичного слова у мене народилася завдяки народженню сина Богдана, який нині у свої 22 роки вже має видану першу книжку поезій (автор виступає під творчим псевдонімом «Теодот». – І. Л.).

Саме він зі мною був співзасновником проєкту «Бібліотечник». Як бачите, любов до слова для мене – не порожнє слово, даруйте за тавтологію, бо я прищепила її своїй дитині. Пригадую, коли Богдан був маленьким, його ровесники гралися машинками, а він просив: «Мамо, книжечку...»

– Ви з таким захопленням розповідаєте про слово, книжки, читання, що підозрюю, чи й Ви, бува, не вдавалися до письменницької творчості?

– Було й таке. Але я писала головно для себе і найбільше тоді, коли народився довгоочікуваний і Богом даний син. Саме тоді в мені ніби відкрився творчий «портал». Само писалося і хотілося писати. Хоча спочатку я любила малювати, а писанням лише бавилася. Здебільшого то були колискові поезії. А відтак побачила, що ті мої твори не досконалі, і зрозуміла, що потрібно займатися своєю справою – тим, що найкраще вмію і люблю. Тож із часом усе стало на свої місця, а мій талант до словесної творчості передався моїй дитині. Але робота бібліотекаря – не від години до години. Більшість бібліотекарів – творчі люди. На мій погляд, якщо є вогник в очах у бібліотекаря, то це вже ознака творчої особи. Який би захід я не проводила, найперше він народжується в моїй уяві, я його бачу перед собою, як картинку.

– А як народився відомий «Бібліотечник» на вулиці Короля Данила?

– Попри те, що все виникло ніби дуже спонтанно, сама ідея не була випадковою. Спроби започаткувати у бібліотеці творчу спільноту у нас були ще з 2012 р. Ми проводили різні заходи і запрошували до участі творчих молодих людей. Так виникло об’єднання «АртАКТИВ». Ми навіть створили раду, розподілили обов’язки між учасниками і призначили відповідальних осіб, провели кілька заходів. Та ідея не прижилася. Чому? Тому що не врахували: у молоді є свої свіжі, сучасні погляди на такі об’єднання. Бо все ж змінюється, і бібліотека також. Тож сьогодні добре відомий «Бібліотечник» на вулиці Короля Данила в Івано-Франківську народився 2014 року – показово, що у День поезії. Було багато молоді – свого роду наш бібліотечний стрижень.

Ініціатива заснування такої творчої спільноти належить моєму Богданові. Він часто відвідував різноманітні літературні «посиденьки» чи мистецькі «квартирники». А я переконувала його, що такі речі потрібно провадити у бібліотеці, а не на кухні. Щоб літературне слово звучало не для кількох людей, а для багатьох. Так формат «квартирника» ми творчо трансформували у проєкт «Бібліотечник». Розумієте, молодь не сприймає такого формату, як «об’єднання». А люди приїжджають різні, і з усієї України. Наприклад, під час першого «Бібліотечника» було зо три десятки присутніх, а торік уже місць бракувало для охочих. Збираємося раз на квартал. Але через велику кількість охочих взяти участь у «Бібліотечнику» ми запровадили попередню реєстрацію. І не більше 15 осіб – на виступи. Це потрібно передусім початківцям. Бо хто вже себе знайшов, той і з майданчиком для своєї творчості визначився. А молоді автори побоюються показувати свої твори.

У «Бібліотечнику» – суто живе спілкування. Без використання техзасобів. Наша спільнота – це і презентація творчих набутків, і майстерня слова, і знайомства з молодими авторами, і можливість почути відомих літераторів тощо. Виступи професійних майстрів слова – то велика наука для початківців. За п’ять років постійні учасники і творці «Бібліотечника» вже поріднилися і стали свого роду волонтерами бібліотеки. Недавно ми запровадили у бібліотеці новий формат творчого спілкування – «Бібліопосиденьки», але їхні учасники й далі називають ці зібрання «Бібліотечником».

П’ять років ми провадили «Бібліотечник» разом з Богданом, який його народив і саме так назвав. А після того, як син відійшов від цієї роботи, ми модеруємо творчі спілкування разом з молодою колегою Марією Зіняк. За час роботи ми всі дуже зріднилися й поза бібліотекою. Як не називай зібрання творчої спільноти, але воно завжди відбувається в бібліотеці. Тож «Бібліотечник» був, є і буде «Бібліотечником».

– Як думаєте, чи потрібні нині оті різні літературні спільноти, платформи, студії, об’єднання, майданчики тощо? Чи не стають такі згромадження для молодих авторів, образно кажучи, творчим варивом у власному соку чи й перешкодами для самореалізації?

– Однозначно – дуже потрібні. Але, на мій погляд, не у традиційному розумінні консервативних і закритих об’єднань. Молодь у своїй творчості передусім не терпить рамок і заанґажованості, а полюбляє простір для вияву шаленства в душі. Тож такі спільноти сприяють розвиткові авторів-початківців. У наших зустрічах щоразу бере участь багато нових учасників. І це не вариво у власному соку. Люди потребують такого творчого спілкування.

– Про що мрієте?

– Про мистецький бібліотечний простір з більшими можливостями для творчого спілкування. Після ремонту приміщення нашої бібліотеки на вул. Короля Данила виглядає гарно, але є чимало планів для розширення території. Бо ж нашими учасниками є не лише митці слова, а й художники, музиканти й т. ін. Тут збирається творча молодь. Багато учасників – «візочники». Люди до нас їдуть здалеку не для того, щоб прочитати кілька поезій, а за родинним спілкуванням в атмосфері щирості і довіри. Ми працюємо без штампів. Частими гостями наших заходів є відомі представники прикарпатського письменства – Марія Вайно, Леся Геник, Василь Бабій, Олександр Букатюк, Марія Микицей, Аля Гулієва, Володимир Присяжнюк та ін. І спілкування відбуваються на рівних.

Молоді автори повинні чути талановиті твори добрих авторів і вчитися, робити висновки про свою творчість. Ми нікого не зганяємо до «Бібліотечника». Але потрібно осучаснити наші технічні можливості, зокрема у залі абонементу, бо читальний зал ними забезпечено. Директорка Міської центральної бібліотечної системи Анна Медвідь дуже нас підтримувала з самого початку і вірила в успіх. І тепер підтримує у всіх задумах. Поділяє з нами ідею «Бібліотечника» і тішиться активністю творчої молоді. Розумієте, якщо б мені довелося означити «Бібліотечник» одним словом, то це було б – «рідний». Бо все відбувається у рідній бібліотеці, співзасновником спільноти є рідна людина й учасники стають рідними. Спільнота – то наша бібліотечна родина, з молодою і потужною творчою енергетикою. Молодим авторам я б порадила не боятися починати і показувати іншим плоди своєї творчості. А для цього треба зробити перший крок – просто відважитися і прийти на зібрання «Бібліотечника».

– А чи не стоїть щось на перешкоді Вашим задумам щодо розширення цього літературного простору?

– Потрібна модернізація приміщення бібліотеки, але це наразі впирається у бюджетні можливості міста. Думала, що ми переможемо в бюджеті участі і виграємо хоч 100 тис. грн та почнемо змінювати наш бібліотечний простір. Але карантин змінив наші плани. Проте ми не розчарувалися. Я завжди мріяла, щоб наша бібліотека була в одному приміщенні. Але, на жаль, на всю Україну лише одна-єдина Центральна міська бібліотека Івано-Франківська розташована у трьох окремих будівлях: читальний зал – на вул. Пилипа Орлика, краєзнавчий відділ – на вул. Івана Мазепи, а наш абонемент – на вул. Короля Данила. Але ж це не три бібліотеки, а одна. Якби ж то все реорганізувати. Я вже бачу, як наша бібліотека мала би виглядати. Звісно, з модернізацією в 100 тис. грн ми не вклалися би, але для початку не завадило б. Як уже казала, до нас приїжджають учасники з різних регіонів України. А міська бібліотека – то обличчя не лише наше, а й всього Івано-Франківська. До речі, міський голова Руслан Марцінків не раз бував у нас на зібраннях творчої молоді, знає проблеми і належно нас підтримує. Тож переконана, що й у цій ситуації нас почують. Ми ж не просто просимо, а самі хочемо взяти участь і допомогти нашій бібліотеці.

«...Попри те, що зовсім недавно почав брати участь у цих чудових поетичних, мистецьких заходах, побачив дуже багато чудових людей, які сповнені добротою, патріотизмом... Задоволення від цих зустрічей, гарний настрій та бажання творити гарантовані. І це чудово. Саме така атмосфера… формує відчуття щастя. А хто свідомо відмовиться від щастя?» – так відгукнувся про спілкування в «Бібліотечнику» учасник заходу Михайло Грипенюк.

Власне, таких відгуків можна навести чимало…