У назвах вулиць наших міст і сіл ми популяризуємо імена більш чи менш відомих українців. А в Івано-Франківську Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка (ТОПІЖ), яке діяло у 20–30-х роках минулого століття у Львові, а тепер відродилося на Прикарпатті, приємно подивувало усіх ось такою новацією. Літератори вирішили популяризувати не лише ім’я визначного українського письменника й театрального діяча, надане міській вулиці, а й саму її через альманах «Вулиця Гната Хоткевича», перше число якого вийшло друком наприкінці 2022-го.

Приурочили появу нового періодичного видання до 145-літнього ювілею майстра пера і сцени, котрий народився в останній день року… І то вельми відрадно, що навіть в умовах воєнного стану на Прикарпатті й далі виходять літературно-краєзнавчі альманахи, на обкладинці яких значиться назва населеного пункту, але щоб було найменування окремої його вулиці... Навряд чи є ще десь в Україні приклади таких ініціатив.

Окрім ТОПІЖ, засновниками «Вулиці…» стали обласна організація Національної спілки краєзнавців України та обласне об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Автор ідеї, організатор цього видавничого проєкту, упорядник і редактор видання – невгамовний Василь Бабій, письменник і краєзнавець. З його переднього слова «Найбільш письменницька вулиця…» (принаймні серед івано-франківських, на думку пана Василя) до дебютного числа альманаху довідуємося, що в молодші свої літа він уже жив на вулиці Г. Хоткевича, а тепер, мовби волею долі, поселився тут знову…

На цій вулиці також живуть або ж раніше якийсь час жили Марія Вайно, Василь Лесів, Володимир Морозюк, Марія Ткачівська, Володимир Смирнов, Дмитро Юсип, Степан Процюк, подружжя – Василь Кузан, голова Закарпатської ОО НСПУ, і Тетяна П’янкова, Іван Ципердюк, Леся Ґеник, Петро Парипа й інші знані поети, прозаїки, журналісти. Скупими, але промовистими штрихами В. Бабій накинув невеликі за обсягом літературні портрети декого із цих творчих особистостей. Зрештою, про всіх літераторів з вулиці Г. Хоткевича упорядник нагадує читачеві вміщеним у виданні їхнім реєстром: під фотографіями – лаконічні відомості про письменників. Також він знайомить нас із тутешніми жителями, котрих означує як книжників: хтось викладає у виші українську літературу, хтось видає книжки, хтось їх пропагує через бібліотеку чи продає в магазині.

Нинішнє ж найменування вулиці, на честь якої назвали літературно-краєзнавче видання, виявляється, вже четверте в її історії. Той же Володимир Смирнов, завідувач Літературного музею Прикарпаття, письменник, у статті на сторінках альманаху пише, що вперше їхня вулиця згадується як Мокра – в архівних документах 20-х років минулого століття, коли до тодішнього Станиславова приєднали розташоване на північ від нього передмістя Кнігинин-Гірка. Справді, давніша половина нинішньої вулиці Гната Хоткевича прилягала до мочарів і тополиних гаїв. А не дуже милозвучне первісне її найменування в 1931 р. змінили – вулиця стала Двірською. За фашистської окупації міста в роки Другої світової війни вулицю назвали Крайньою. У радянські часи, 1958-го, її перейменували на Братів Майданських – ідеться про чотирьох братів-комсомольців, а потім членів КПЗУ із села Опришівців, яке теж стало частиною Івано-Франківська.

До речі, в 70–80-х роках XX ст. мочарі осушили, на їх місці збудували цілий масив переважно панельних багатоповерхівок, і так вулиця дістала продовження. Нова її половина відрізняється і візуально від старої, історичної, з невисокою забудовою і квітниками на обійстях. Не кажу вже про те, що на побутовому рівні дух колишнього Станиславова можна сповна пізнати в оселях жителів не так середмістя, як колишніх передмість, послухавши спогади й перекази про минуле обласного центру Прикарпаття з уст тих старожилів і їхніх нащадків, котрі власне репрезентують корінне населення міста та зберегли особливості говірки й певні риси його менталітету. Після проголошення незалежності України рішенням міськвиконкому за 10 лютого 1993 р. вулицю було названо ім’ям Гната Хоткевича. Тож 2023-го її жителі можуть відзначати одразу два ювілеї – 100-річчя входження в адміністративні межі Івано-Франківська і 30-річчя отримання нею теперішньої назви.

Що ж до 145-річчя самого Г. Хоткевича, то члени ТОПІЖ у передостанній день старого року вшанували його в Літмузеї Прикарпаття. А загалом ця дата минула майже непомітно для влади і громадськості міста, області та й держави, і обставини воєнного часу тут навряд чи можуть бути виправданням. Адже лишень перелік щедро даних Богом Хоткевичу обдарувань аж зашкалює: письменник, перекладач, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч…

Звісно, ця постать значуща тим, що уособлює взаємне прагнення українців до об’єднання Сходу і Заходу України в часи, коли її терени було розділено між двома імперіями – Російською й Австро-Угорською. Письменник і митець змушений був через політичні переслідування царською охранкою емігрувати на початку 1906 р. з рідного Харкова в Галичину – жив спершу у Львові, а потім у Криворівні на Верховинщині.

Василь Бабій у вміщеній в альманасі статті вирізняє передовсім такий аспект творчої особистості слобожанина: він «близький нам, галичанам, як людина, що піднесла Гуцульщину на висоти культури і духу завдяки створенню Гуцульського театру у Красноїллі Верховинського району». Для цього театру Г. Хоткевич написав п’єси «Довбуш», «Гуцульський рік», «Непросте» та інші. Найвизначнішим твором у його прозовому доробку літературознавці вважають романтичну повість із гуцульського життя «Камінна душа» (вийшла друком 1911 р.). Вже після повернення 1912-го з еміграції на Слобожанщину Хоткевич написав у 1914–1915 роках низку оповідань під спільним заголовком «Гуцульські образки» (опубліковані в 1923 р.), а в 1920-му – роман «Довбуш». Проте в радянській Україні письменник через свою політичну неблагонадійність впав у неласку до влади, яка заборонила друкувати його твори. Все закінчилось тим, що Хоткевича безпідставно, за надуманими звинуваченнями, заарештували. 8 жовтня 1938 р. було виконано вирок, який енкаведистська «особлива трійка» у Харківській області ухвалила йому за «участь у контрреволюційній організації і шпигунство на користь Німеччини»: Гната Хоткевича розстріляли у підвалі харківської тюрми. Він, як і багато інших українських письменників та митців, став жертвою сталінського терору.

Також у першому числі альманаху вміщено статтю про 70-річну історію заснованої в листопаді 1952-го, а нині розміщеної у двоповерхівці на вул. Г. Хоткевича, 52-а бібліотеки-філії №3 міської централізованої бібліотечної системи. На сьогодні заклад є важливим культурно-інформаційним осередком цього мікрорайону, однією з найкращих серед міських книгозбірень. І закономірно, що зацікавлені її користувачі на четвертий день нового року, напередодні Святвечора і Різдва Христового, вщерть заповнили читальну залу, щоб зустрітися з авторами «Вулиці…».

Модерували презентацію альманаху Василь Бабій і Євген Баран, автор вміщеної в ньому статті «Гнат Хоткевич у спогадах доньки». Вони акцентували на неперебутності цієї яскравої постаті в літописі українського красного письменства і культури, розповіли, як виник задум започаткувати в теперішніх непростих умовах новий літературно-краєзнавчий альманах і як його реалізовували. Певна річ, письменники поділилися з присутніми міркуваннями про роль культурного фронту в боротьбі нашого народу з рашистським агресором – ця тема теж є на сторінках видання, зокрема у новелі й віршах В. Бабія, в есеї Михайла Батога з Тлумача, син якого Олег воює на фронті.

Прочитали слухацькій авдиторії свої твори автори публікацій у «Вулиці Гната Хоткевича» – поети жительки цієї вулиці Леся Ґеник, головна спеціалістка департаменту культури міської ради, й Оксана Дубовська, бібліотекарка, та член НСПУ, заступник голови Івано-Франківської міської «Просвіти» Іван Гаврилович. До змістовної розмови навколо презентованого періодичного видання долучилися працівниця бібліотеки-філії №3 Віра Якимечко і її чоловік – член Національної спілки художників України, доцент кафедри образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Микола Якимечко.

Привертають увагу в альманасі й розвідка «Марійка Підгірянка слухала мелодійність бандури Гната Хоткевича», автор якої Василь Левицький завідує музеєм поетеси і народної вчительки в с. Білих Ославах на Надвірнянщині, інтерв’ю «Любитель самотньої ходи», яке у критика, літературознавця й есеїста Євгена Барана взяв знаний на Прикарпатті журналіст Петро Парипа. Він же подав до «Вулиці…» краєзнавчі нотатки «Pater ignotus» (в перекладі з латині – «батько невідомий»; і такий запис щодо значної частини новонароджених дітей доводилося вносити до рукописних книг-метрик у 90-х роках XIX ст. священникам галицьких міст і сіл). Серед тематично розмаїтих публікацій літературно-краєзнавчого видання – також позначені м’яким гумором спогади письменника Василя Лесіва, так само жителя вулиці Г. Хоткевича, про деякі епізоди спільної з колегами багатолітньої праці на обласному телебаченні «Галичина». А ще один член НСПУ – Михайло Буджак із Тлумача опублікував в альманасі свої нові записи казок із Покуття.

Отож, у добру путь, «Вулице Гната Хоткевича»!