Книжка-бестселер Василя ШКЛЯРА «Залишенець. Чорний ворон» отримала свою екранізацію. Прем’єра історичної драми «Чорний ворон» привернула увагу не лише до роману, а й до подій 100-річної давнини, про які йдеться у ньому і котрі так сильно перегукуються з українським сьогоденням, а також змусила шукати спільні та відмінні риси між стрічкою та книжкою.
Про екранізацію роману «Залишенець. Чорний ворон» Василя Шкляра заговорили ще 2010-го. Спочатку планували, що режисерське крісло посяде польський режисер Єжи Гофман, але він відмовився від роботи над стрічкою, назвавши роман націоналістичним, антирадянським, антиросійським і ксенофобським. Через декілька років знову заговорили про фільм за мотивами цього твору, на роль режисера «мітив» Олег Туранський, але й ці розмови не увінчалися готовим продуктом. 2018 р. за виробництво стрічки взявся «1+1 Продакшн», а режисером став Тарас Ткаченко, за плечима якого не лише телесеріали «Ніконов і Ко» та «Опер за викликом», а й потужна драма «Гніздо горлиці».
Бюджет «Чорного ворона» становить 20 мільйонів гривень, 5 мільйонів з яких виділило Державне агентство України з питань кіно. Сюжет стрічки «крутиться» навколо однієї з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — відчайдушної боротьби повстанців Холодного Яру проти окупаційної комуністичної влади в 1920-х роках. Напис на чорному тлі бойового прапору відважних українців говорить сам за себе: «Воля України або смерть». І це гасло проходить червоною ниткою крізь усе кіно.
Одразу хочеться похвалити творців стрічки за вдалий підбір акторського складу. Практично всі персонажі у виконанні лицедіїв дивляться органічно. Івана «Чорного ворона» Черноусова зіграв Тарас Цимбалюк. Як на мене, йому вдалося втілити на екрані образ безстрашного і мудрого отамана.
Повстанець Вовкулака у виконанні Павла Москаля вийшов колоритним та яскравим. Не можу не виділити Азізбека Абдурашидова, який зіграв китайця Ходю. За сценарієм, його герой майже нічого не балакав, утім, навіть без слів йому вдалося передати образ свого персонажа дуже точно й тонко, майже таким, як і у книжці. Мужньою і водночас жіночною постала отаманка Дуся Апілат (Зоряна Марченко). Головний антагоніст стрічки чекіст Птіцин у виконанні Олексія Тритенка не вийшов однобоким, що тішить, попри те, що він певною мірою є уособленням зла, йому притаманні людські риси і слабкості. І акторові вдалося це передати. Окремо хочу зупинитися на двох другорядних персонажах – ворожці Явдосі (Наталя Сумська) та відлюдникові Варфоломію (Сергій Бабкін). Попри свою другорядність в окремих сценах саме вони виходять на перший план. Сліпа Явдоха у виконанні Наталі Сумської вийшла справжньою, споглядаючи на неї, забула про те, що дивлюсь кіно. Актриса не просто приміряла на себе персонажа роману, а пропрацювала його, додала своє бачення, доповнила його власними повадками та рисами. Щодо Варфоломія, то тут відбулося справжнє перевтілення, адже впізнати у відлюднику Сергія Бабкіна практично нереально. Звичайно, в цьому є і заслуга гримерів.
Картинка, створена у фільмі є красива, декорації, костюми працюють на те, щоб перенести глядача у 20-ті роки XX-го сторіччя. Окремо хочу зупинитися на батальних сценах, яким рясніє фільм. Звичайно, вітчизняному кінематографу ще далеко до Голлівуду, проте криваві сутички і бої показано добре. Впродовж усього перегляду стрічки, мені здавалося, що дивлюся телевізійний фільм чи серіал, мабуть, дається взнаки робота над картиною «1+1 Продакшн».
Як і в романі, впродовж усієї стрічки в кадрі з’являється ворон, це слугує певним художнім обрамленням фільму. До речі, його зіграв ворон на прізвисько Фрейд. Сцени з птахом вийшли доволі колоритними, дещо містичними, і навіть поетичними.
До речі, Василь Шкляр не залишився осторонь фільму, долучився до написання сценарію. Крім того, у стрічці звучить його голос. Письменник начитує слова автора. Класний хід, який насамперед роз’яснює глядачеві події, нагадує йому про існування книжки, а також дає унікальну можливість почути в кіно уривки роману в авторському виконанні.
Щоб умістити всі 378 сторінок роману потрібно знімати не повнометражне кіно тривалістю 1 годину 50 хвилин, а багатосерійний телефільм. Тому не дивно, що автори фільму вирішили не втілювати книжку «слово у слово», а переказали її доволі довільно і по-своєму. Головне, що картина передає дух роману, його сюжетну канву і основний меседж. А якщо повністю абстрагуватися від літературної основи, то її творцям таки вдалося створити якісну патріотичну драму, показати повстанський рух і не загубити такі важливі історичні паралелі, які так легко провести між подіями 100-річної давнини і сьогоденням.
Звичайно, що у фільм не ввійшла вся плеяда героїв, які так майстерно виписав у своєму романі Василь Шкляр. Це зрозуміло, адже не всі козирі літературного твору є ними і в кінематографі. Проте найяскравіші персонажі перекочували з книжки в кіно, хоча, звичайно, у романі є більше поля для розвитку характерів цих героїв, аніж у фільмі.
Порівнювати літературний твір і кіно, як на мене, справа марна, адже це абсолютно різні мистецькі жанри. В одному панує слово, в іншому все вирішує картинка і дія. Крім того, у книжці заправляє лише письменник, над фільмом працює ціла команда. Як на мене, зробити фільм сильнішим за книжку практично є надзавданням, адже візуально нереально передати стиль та манеру письма Шкляра. Нагадаю, що за роман «Залишенець. Чорний ворон» його авторові свого часу присудили Шевченківську премію, хоча Василь Шкляр відмовився від неї на знак протесту проти тодішнього одіозного міністра освіти і науки Дмитра Табачника. Фільм не дотягує до рівня свого літературного першоджерела. Втім, у жодному разі не варто думати, що через це кіно вийшло провальним. Ні, це не так. Просто стрічка є іншою, аніж книжка, і це абсолютно нормально та логічно. Звичайно, найлегше «включити» внутрішнього сноба, і розкритикувати фільм, тільки за те, що він відрізняється від своєї літературної основи. Переконана, що роман-бестселер може слугувати рекламним гачком, який підігріває цікавість до кіно у потенційних глядачів. Для тих, хто ще не читав «Чорного ворона» рекомендую зробити це вже після перегляду фільму.
Щодо мого враження від стрічки, то я зробила фатальну помилку і прочитала роман безпосередньо перед походом до кінотеатру. Тому впродовж усього кіно мені складно було абстрагуватися від літературного першоджерела, від тих образів, які намалювала моя уява під час прочитання роману. Мені так і не вдалося хоча б на дві години забути про літературний твір, чимало сцен одразу отримували від мене суб’єктивний вирок: «А в книжці не так». Хоча, впевнена, ті, хто читав «Чорного ворона» раніше або взагалі з ним не знайомі, змогли більше насолодитися фільмом, аніж я, бо не шукали відмінності між ними безпосередньо під час перегляду.
Звичайно, фільм є патріотичним, але його патріотизм є правильним, він не страждає штучністю і надмірною помпезністю, як чимало українських фільмів, знятих на основі реальних історичних подій. Це, безперечно, сильна сторона стрічки. Адже не всім історичним драмам made in Ukraine вдалося пояснити відчайдушні та героїчні вчинки своїх героїв, без надмірного пафосу та надриву.
Доволі цікавим рішенням було використати для саундтреку стрічки не спеціально написану пісню, як це робиться у більшості випадків, а хіт «Океану Ельзи» «Веселі, брате, часи настали… », який вийшов у світ ще 2006 року і вже встиг достукатися до багатьох сердець. І в цьому, як на мене, простежується цікавий хід творців стрічки, адже так пісня набуває іншого змісту, розширює своє трактування. Чи виграє від цього сам фільм? Мабуть, так, адже пісня, яка вже відома багатьом стає таким собі знаком якості кіно. З іншого боку, композиція, яка стала хітом ще задовго до появи картини, робить їй ведмежу послугу, адже в час швидкого інформаційного простору, яке змінюється чи не щосекунди, вже на старті додає йому алюзію на вторинність. Хоча те, як «Веселі, брате, часи настали…» перегукуються з подіями, про котрі йдеться у фільмі, не може не вражати.
Історична драма Тараса Ткаченка «Чорний ворон», звичайно, має достатньо недоліків, але разом з тим має те, що бракує багатьом стрічкам, як вітчизняного, так і світового кінематографу, – вона зачіпає за живе, змушує думати про важливі речі, котрі відбувалися в Україні 100 років тому і, на жаль, повторюються сьогодні. Тож моя оцінка першій екранізації однойменного роману-бестселера – 6,5 за десятибальною шкалою з приміткою «фільм, який кричить про те, що не варто ігнорувати уроків історії».
