З початком великої війни в Україні шкільна програма із зарубіжної літератури зазнала певних змін. Твори Лєрмонтова, Пушкіна, Достоєвського й інших російських, а також білоруських письменників з неї зникли. Натомість учні знайомляться з пантеоном творців світової літератури та їхніми шедеврами. Вчителі кажуть, що оновлена програма стала актуальнішою, цікавішою та зрозумілішою для дітей.

Учителька зарубіжної літератури Івано-Франківського католицького ліцею святого Василія Великого Галина МИХАЙЛЯК наголошує, що насправді програма не зазнала кардинальних змін, адже у ній не було аж так багато творів російських та білоруських прозаїків і поетів. «Загалом у курсі зарубіжної літератури з 5 по 11 клас було лише трохи більше ніж 20 таких творів», – коментує вона.

А після 24 лютого 2022-го їхня кількість різко зменшилася й фактично наблизилася до нуля.

Г. Михайляк розповідає, що чимало вчителів зарубіжної літератури з початком великої війни не чекали відповідних рекомендацій від профільного міністерства. «У соціальних мережах ми вели між собою розмови про те, що нам робити із творами російської літератури, – згадує пані Галина. – Відповідно багато педагогів вирішили просто уникати їх. На щастя, ми маємо змогу обирати авторів із запропонованого переліку».

А вже у серпні 2022-го з’явилося офіційне рішення Міносвіти і науки про заміну російських та білоруських письменників поетами й прозаїками з інших країн. «Слава Богу, у нас є величезний вибір», – підсумовує Г. Михайляк і додає, що вже навіть забула про те, що колись у програмі були російські автори.

Вона розповідає, що у кабінеті зарубіжної літератури зробила невеличку «реставрацію». Зокрема імена російських літераторів на навчальних стендах замінила іменами закордонних письменників. Креативно вчинила з літературною картою – заклеїла росію на ній квіточками. «Коли діти прийшли в клас, то сказали: «О у нас там щось змінилося!». А я їм: «Хай це буде такою мрією, щоб на цьому місці були квіти». Учням це дуже сподобалося», – зауважує вчителька. І додає, що на її уроках немає жодного російськомовного контенту, всі відео чи презентації – українською. Це стосується і перекладів художніх творів світової літератури.

Але що ж усе-таки змінилось у навчальних програмах? Я й досі пам’ятаю, як вчила віршовані рядки про зелений дуб, вченого кота і золотий ланцюг. До речі, робила це мовою оригіналу, про український переклад тоді навіть мови не було. Сучасні п’ятикласники донедавна також вивчали Олександра Пушкіна і його вступ до поеми «Руслан і Людмила». На щастя, нині цього твору і його автора уже не вивчають в українських школах.

«Відповідно більше годин пішло на вивчення Ганса Крістіана Андерсена. Можна обрати для читання його «Солов’я» чи «Снігову королеву», залежно від того, що є, – каже пані Галина. – У програмі шостого класу і досі є «Ніч перед Різдвом» Миколи Гоголя. Його творчість частково залишили, бо автор усе-таки українець. І у цьому творі він презентує саме українську культуру та різдвяні традиції».

Замість творів Володимира Короленка шестикласники можуть ознайомитися з «Хатиною дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу або «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» Ульфа Старка. «Мені більше імпонує сучасніший твір «Чи вмієш ти свистати, Юганно?». Тому на уроках зі своїми учнями обираємо цю повість», – каже вчителька.

За словами моєї співрозмовниці, у сьомому класі вивчення билин замінили студіями народних балад. А от Другу світову війну учні вивчають через твори світових поетів та письменників. І в цьому переліку вже немає «Альпійської балади» білоруського письменника Василя Бикова. «Замість цієї повісті пропоную учням прочитати роман Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» – коментує Г. Михайляк. – Для дітей це дуже чутливий твір. Там розповідається про концтабір і дружбу двох хлопчиків. Один жив на території концтабору разом зі своєю єврейською родиною, інший був німцем, а його тато керував цим спецзакладом».

«Пурпурові вітрила» російського письменника Олександра Гріна відчалили зі шкільної програми українців, натомість пришвартувалися два твори на вибір – «Маленька книжка про любов» Ульфа Старка та «Пісня над піснями» Шолома-Алейхема.

Раніше дев’ятикласники ознайомлювалися з творчістю Пушкіна і Лєрмонтова. Тепер же натомість на вибір педагогів є аж три чудові твори світової літератури: «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте, «Гордість і упередження» Джейн Остін та «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго.

«Собаче серце» Михайла Булгакова залишилося в програмі, але цей твір – у категорії на вибір разом з романом «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері та повістю «Історія одного кохання» Еріка Сігала. Тож вчителі на свій розсуд можуть і не знайомити учнів з цим письменником та його твором. «Не треба дітям Булгакова і його «Собаче серце», – каже вчителька. – Це ж діти, наше майбутнє покоління. А от Бредбері якраз показує ціннісне ставлення і до життя людини, і до культури, і до літератури, і до культурного спадку, який мають залишати люди після себе».

У десятому класі вивчали поезію Федора Тютчева та Афанасія Фета. Тепер учні мають більше часу, щоб насолодитися римами американської поезії, зокрема рядками Волта Вітмена. «Ще до російського вторгнення у програмі було передбачено вивчення Федора Достоєвського або Оскара Вайлда. Звісно, обираємо Вайлда», – каже вчителька.

Поетів «срібної доби», твори яких раніше учні вивчали в 11 класі, витіснили поезії француза Гійома Аполлінера, австрійця Рільке та іспанця Федеріко Гарсія Лорки. «З огляду на те, що у 10-11 класах лише одна година зарубіжної літератури на тиждень, хотілося б охопити все найкраще, що є у світовій літературі, – наголошує моя співрозмовниця. – Відповідно у програмі є не лише європейські письменники, а й американські та література Сходу.

У нашому суспільстві ще досі можна почути словосполучення «вєлікая русская культура» і зустріти прибічників цієї хибної теорії. Чесно зізнаюся, мені дивно це чути на третьому році великої війни в Україні. Г. Михайляк наголошує, що всі думки про велич російської літератури закінчилися 24 лютого 2022 року. «Якщо на творах цієї «великої літератури» сформувалися такі «люди», які викреслили зі свого розуміння цінність людського життя, то немає і, очевидно, не було ніякої величі російської літератури, – переконана пані Галина, попри те, що вона має фах вчительки російської літератури. – Натомість в українській літературі є ця цінність людського життя. Дбайливе ставлення саме до життя – це й виховує наша культура».

Г. Михайляк дуже позитивно оцінює зміни в шкільній програмі із зарубіжної літератури, відсутність у ній російських авторів та їхніх творів. Адже це відкрило перед учнями ширший спектр європейської літератури XX-XXI ст. «Ця література ближча для сучасних дітей, – переконана вчителька. – Адже вони, як правило, читають сучасних письменників, а тепер ці ж автори є і в шкільній програмі. Курс зарубіжної літератури без російських письменників став тільки цікавішим».

А от що думають самі школярі про відсутність у програмах зарубіжної літератури творів російських і білоруських прозаїків та поетів? Їхні відповіді мені сподобалися і навіть здивували. Адже одинадцятикласники, з якими поспілкувалася, зазначили, що вони не знають російських авторів, бо їх не вчили. Тому до змін ставляться спокійно. Це чудово, що нині є покоління молоді, яке не знає імен і творів московитів та не вважає їх якимись особливими чи винятковими, як це було раніше. Переконана, що це дуже правильна траєкторія розвитку української освіти зокрема і суспільства загалом.

«Колись вчив декілька творів з російської літератури, але я вже їх не пам’ятаю, бо мені байдуже до них, – каже одинадцятикласник Роман. – Українська література значно краща й цікавіша, ніж російська». Його однокласник Андрій переконаний, що це правильно – не вивчати під час війни твори російських письменників. «Як це так, ми воюємо з росією і будемо читати російські твори з їхньою філософією та історією?!» – наголошує хлопець. З ним складно не погодитися. І це, напевно, найпростіше і найчесніше пояснення того, чому російським авторам не місце в навчальних програмах українських шкіл. А про шкідливі і шовіністські наративи, які частина з них продукує, й казати годі.

Те, що в програмі немає творів московитів не означає, що окремі педагоги можуть не пропонувати їх своїм учням. Недавно в одній із київських шкіл був скандал, коли вчителька зарубіжної літератури навела дев’ятикласникам цитату Достоєвського. І це на 11 рік російсько-української війни! У цій ситуації тішить єдине: що батьки не мовчали і надали тому розголосу.

Як на мене, цей інцидент є нагадуванням про те, що процес деколонізації української освіти непростий і тривалий. Ми маємо бути готовими до того, що спроби нав’язати нам чужі цінності та ідеали триватимуть. Тому потрібно постійно працювати над очищенням навчальних програм від російського впливу, а також підвищувати рівень національної свідомості вчителів та учнів.

Освіта – це потужний інструмент формування світогляду. Тому так важливо, щоб учні здобували якісну освіту, засновану на українських цінностях і національних інтересах. Тут ключовими є вчителі, які мають бути свідомими носіями української культури й передавати свої знання школярам. А щодо батьків, то вони мусять бути активними учасниками освітнього процесу, контролюючи те, що вивчають їхні діти.