В івано-франківській галереї «Арт на Мур» відкрилася виставка Валер’яна Федоряка «12 каменів саду Гендзюцу». Абсолютна поетична та естетична назва відсилає до японської традиції створення стилізованих і ретельно підібраних композицій каменів, мохів, дерев та кущів, які потрібно споглядати, повертаючи собі первісний спокій та гармонію. А «гендзюцу» дослівно з японської перекладається як техніка ілюзій – візуальний вплив на мозок іншої людини, як правило, супротивника чи ворога для створення у нього реально відчуваних больових відчуттів, яких в дійсності немає. Така, здавалось би, суперечлива двоїстість назви та ідеально виписані картини, крім суто мистецького сенсу має багато підтекстів і несе потужне екологічне навантаження. Бо Валер’ян належить до тих небагатьох художників, які не тільки милуються і захоплюються природою, увічнюючи її в пейзажах, а й переймається збереженням навколишнього середовища.

Митець переконаний, що ми всі вже стоїмо на порозі екологічної катастрофи – колодязі, в яких зникає вода, ріки, що міліють та пересихають, Карпати, які лисіють від нещадних вирубок, гравій та пісок, що вивозиться вантажівками з берегів – це все повільно наближає нас до чорно-білої гами світу, в якій і виконані його роботи. І назви картин такі промовисті – «Гніздо, що чекає», але так може і не дочекатися свого орла, «Персеїди над смереками» і зовсім поруч просто «Смерека» – вже остання смерека Карпат.

За словами Ірини Матоліч – мистецтвознавиці та галеристи – на виставці представлений мінімалістичний абстрактний живопис, який, попри відсутність кольорової гами, є дуже виразний та промовистий, а створена за спеціальною авторською формулою фарба дуже слухняно та правильно лягає на полотно, повністю втілюючи авторський задум у життя.

А Валерій Твердохліб – реставратор і автор проекту «Врятуймо скарби разом!» – як ніхто інший знає, як складно відновлювати знищене, віддаючи належне мистецькому хисту Валер’яна, абсолютно поділяє його вболівання за руйнування нашого спільного великого дому. І згадує часи, коли Дністром біля Галича ходили баржі і була пристань…

Тож цією виставкою художник б’є на сполох, попереджає, а то й готує нас, якщо не зміниться людське споживацьке ставлення до природи, що одного ранку ми дійсно прокинемося серед голого каменю. Процес ще можна зупинити, ми ще не дійшли до свого символічного Рубікону, але відстань до нього так фатально і небвлаганно скорочується…