90-ті роковини Голодомору фактично вже давно минули – ще взимку та навесні. Але для нашого постгеноцидного суспільства ця дата все ще попереду – відзначимо її останньої суботи листопада. Саме цей день означили в Україні як День пам’яті жертв голодоморів з політичної волі манкурта Л. Кучми, тодішнього президента, який не хотів псувати іншим пострадянським людям весняні радянські свята з шашликами, тому перенесли його на осінь. Це зайве свідчення того, що ми живемо поза власним історичним контекстом, зі всіма страшними наслідками цієї ганьби. І цю статтю я пишу зовсім не до тієї кучмівської дати, а тому, що так у мене склалися обставини.

До 1933 року в УРСР селяни становили близько 75 відсотків її населення. За оперативними даними голови республіканського ОГПУ В. Балицького, голодом у першому півріччі того ж року було виморено в наших селах вісім мільйонів українських чоловіків, жінок та дітей. Ще 1,7 млн українців було заморено насильницькою голодною смертю на Кубані, Дону та Ставропіллі.

Стукачі ОГПУ були тоді в кожному селі – зазвичай по двоє (кожен з яких, правда, нічого не знав про іншого), і вони ретельно рахували померлих від голоду односельців. Тому їхні перевірені таким чином оперативні дані за точністю не можуть іти в жодне порівняння з кабінетними підрахунками жертв Голодомору, здійсненими через багато десятків років. Особливо якщо ті підрахунки спираються на брехливий сталінський перепис населення.

Але ті сексоти фізично не могли знати про смертність серед тих українців, що покинули тоді свої села, рятуючись від найжахливішої смерті – голодної. Тому насправді голод зібрав значно більший «урожай», ніж зафіксовано в їхніх донесеннях. Утім, не досягнення якомога більшого числа померлих від нього було тоді головною метою більшовицького геноциду щодо українських селян. Кремль робив ставку на тих, хто зуміє пережити всі фізичні та моральні муки очікування власної голодної смерті, хто не помре, а виживе. І саме тому червоні кати так само штучно припинили Голодомор у червні 1933-го, як і розпочали його в січні того ж року.

І треба визнати, що своєї мети вони досягли. Якщо до Голодомору саме українці були каменем спотикання більшовицької колективізації в СРСР, то вже після нього вони стали найкращими колгоспниками в радянській імперії! Тобто можна стверджувати, що 1933-го було замордовано всі без винятку душі вільних хліборобів, а замість них постали душі колгоспних рабів.

Про те, що це було саме так, а не інакше, свідчить і фраза чинного директора Українського інституту національної пам’яті А. Дробовича у приватній розмові з уже, на жаль, колишньою директоркою Музею Голодомору Олесею Стасюк: «Якби ВИ всі пішли в колгосп, то не довелося б ВАС голодом морити».

Не будемо дорікати панові Дробовичу за те, що він не належить до етнічної української нації, то не його провина. Але те, що на такій посаді перебуває людина, котра, повторимо, ніяким чином не належить до нашої політичної нації, є вже кричущою ганьбою. Ця фраза коштувала б йому посади, а то й громадянства в будь-якій іншій демократичній європейській державі, звісно, крім постгеноцидної України.

Але ж Дробович у запалі дискусії, сам того нехотячи, сказав істину про головну ціль Голодомору. І якщо мені для того, щоб дійти тієї істини, треба було об’їхати сотні постгеноцидних сіл та прочитати десятки тисяч сторінок документів і науково-популярної літератури, то як вона могла відкритися йому, аж ніяк не обтяженому любов’ю до України та українців? Очевидно, якщо не з перших уст тих, хто творив Голодомор-геноцид, то від їхніх прямих нащадків? І напевне, що ті особи довіряли Дробовичу як самим собі…

Але це далеко не всі трансформації, що сталися з українською колективною душею після 1933-го. Свого часу український учений Григорій Бевз, який сам пережив голод того року в українському селі, зазначив, що абсолютне тривале голодування позбавляє його жертв усіх людських моральних чеснот назавжди.

Доказ цього страшного висновку я знайшов свого часу в постгеноцидних селах Луганської Слобожанщини. Тоді ще живі свідки Голодомору – старенькі жінки – показували мені місця масового поховання його жертв у своїх селах. На жодному з них не було ніяких ознак людського поховання. По деяких із них навіть пролягали стежки та ґрунтові дороги. І та ганьба тривала з самого 1933-го. Тобто в тих селах свідомо ходили та їздили по кістках своїх до Голодомору любих батьків та дітей, коханих дружин і чоловіків! І нічого не робили, щоб відповідно впорядкувати ті поховання чи перепоховати останки.

Смертний голод 1933-го в наших селах, по суті, вбив і саму душу української нації в радянській Україні. Деякі селяни, доведені ним до стану двоногих звірів, їли сусідських сиріт або дітей, тимчасово залишених без батьківського нагляду. А коли те не вдавалося, то їли і власних наймолодших дітей, бо «голодний інстинкт» виявився сильнішим навіть за материнський!

Далеко не всі випадки канібалізму було зафіксовано і не всіх винних покарано, бо лише чотири тисячі вбивць-людоїдів з України, Дону та Північного Кавказу відбували потім покарання на будівництві Біломорканалу. Це була лише дещиця винних у тому страшному злочині.

Але їхні односельці здебільшого знали та небезпідставно здогадувались, хто чиїх дітей з’їв. І не дивно, що випадків помсти навіть за власних дітей у постгеноцидних селах не зафіксовано в жодних радянських документах. Бо люди, які ходили десятиріччями по кістках власних дітей, ніколи не ризикнули б своїм життям, аби покарати їхніх убивць. Адже Голодомор убив у них назавжди й любов до рідних, й почуття патріотизму, й віру в Бога, залишивши їм лише тваринні інстинкти заради власного виживання.

Звісно, що й «чуття єдиної родини» в постгеноцидних селян відмерло раз і назавжди. Тому їхні сусіди та односельці перетворилися для них у 1933 році з друзів, приятелів та гарних знайомих на ворогів-конкурентів, і в тому ж дусі вони виховали своїх дітей та онуків… Скажімо, брати-зрадники, поліціянти Мамони з села Гроза на Харківщині, навівши ракетну смерть від рашистів на п’яту частину своїх односельців (60 жертв), я певен, анітрохи не шкодують про те. По-перше, жодних людських почуттів вони до своїх односельців ніколи й не мали. А по-друге, вони, виховані в проросійському (антиукраїнському) дусі, з почуттям гордості сприймуть рашистську винагороду за свій каїнів гріх.

Саме така зневага до оточення продукує корупцію на побутовому рівні у вигляді нехтування законами суспільного життя на користь собі. Ті, хто ніколи не дає та не бере хабарів, мають бути порядними й високоморальними людьми. А яка мораль запанувала в селах УРСР після Голодомору, ви вже знаєте…

І побутове хабарництво розквітло буйним цвітом у постгеноцидній Україні й стало з часом тотальним. Наведу такий приклад на користь того, що це твердження не є перебільшенням. Технічний огляд приватних авто 1975 року в тоді ще радянському Луганську. З черги в кілька десятків автовласників на тестовому стенді його пройшло лише кілька водіїв. Усі інші «повирішували питання» техогляду з допомогою хабарів біля віконця його адміністратора значно швидше. 2009-го з тієї ж кількості автовласників техогляд на стенді пройшов лише я один, а всі в черзі, механіки біля стенда та адміністратор з віконця дивилися на мене як на несповна розуму людину…

Але ж радянсько-комуністичні можновладці в українських селах у 1933-му зовсім не голодували, а вживали відбірні делікатеси та спиртні напої. Селяни те добре знали, і тоді в постгеноцидних сім’ях запанував культ влади, в якому вони виховували своїх дітей та онуків. Тому зовсім не дивно, що діти постгеноцидних селян із часом зробили карколомну кар’єру на виробництві, в інституціях радянської влади та структурах КПУ-КПРС, безжально розштовхуючи при тому ліктями та ступаючи по головах своїх конкурентів. І таким чином побутову корупцію своїх батьків вони перенесли на державний рівень.

Тим-то 1991-го ніякого державного перезавантаження УРСР на Україну, як відомо, не сталося: було змінено лише таблички на наших держустановах. Україна не відбулася як Українська держава, і тому за інерцією стала лише пострадянською, залишившись з усіма вадами старої системи, в тому числі й зі своєю тотальною корупцією.

Особливо гидкою видається корупція нині, під час війни, у вищих ешелонах влади, яка наживається на крові наших захисників, недодаючи їм зброї, теплого одягу та харчів. І корупцію в постгеноцидній Україні не викоренити лише гарними законами, як в інших країнах. Адже коріння нашої корупції значно глибше, ніж там, і без подолання постгеноцидного синдрому в суспільстві нічого в нас не вийде.

Міф про братерство українців та росіян вигадали ті самі кремлівські творці Голодомору, які добре знали, до яких моральних каліцтв він призведе українську націю. Бо ті самі літні селянки розповідали мені, що до Голоду 1933-го їхні батьки забороняли їм навіть наближатися до сусідніх російських сіл, які, на відміну від українських, потопали в суцільних матюках та бур’янах. То була зовсім інша, ворожа для української ментальності цивілізація. За кілька століть проживання пліч-о-пліч у колишньому Дикому Полі між російськими та українськими селами не було жодного змішаного шлюбу!

Голодомор усе змінив докорінно в цій царині. Його свідки розповідали мені, що вже у 1933-му вони добре розуміли, що влада морить їх голодом саме як українців. Бо в сусідніх російських селах того пекла на землі зовсім не було. Для тих читачів, які вважають цю мою метафору перебільшенням, скажу таке. Ті самі слобожанки, з якими я спілкувався, пережили й Другу світову війну, на якій втратили своїх братів, чоловіків та батьків. Так-от, усі вони на моє запитання, що страшніше: голод чи війна, не замислюючись відповідали, що голод.

Але 90 років тому селяни не могли знати більшовицької мети Голодомору, й тому очікували його повторення. Мішки із сухарями стареньких бабусь, що долежали на горищах сільських хат ледь не до наших днів, то лише видима частина тих очікувань. Бо значно надійнішим за ті мішки для убезпечення себе від повторення голодної екзекуції влади було якомога ближче породичатися, замаскуватися, а то й злитися з тими самими росіянами, які були поза голодоморною загрозою.

І постгеноцидні селяни залюбки стали брати собі за зятів та невісток росіян та росіянок із сусідніх сіл. Під час переписів населення вони намагалися й самі записатися росіянами, а коли це не вдавалося, міняли свої прізвища на близькозвучні російські. Скажімо, той самий Л. Кучма змінив власну «російську» національність у своєму паспорті лише 1996-го, вже після двох років свого президентства!

Особливо масовими процеси самозросійщення відбувалися у степових регіонах України, де, за спостереженнями українського інтелектуала Вадима Скуратівського, смертність від голоду була найвищою, а ментальні злами у свідомості постгеноцидних селян – найглибшими та найбільш руйнівними. Скуратівський пояснював це тим, що ліс значно багатший на птахів та звірів, річки та озера, ніж степ, завдяки чому, приміром, серед поліщуків смертність від Голодомору 1933-го була удвоє нижчою, ніж серед степовиків.

Це все підігрівалося шаленою пропагандою комуністичної влади в СРСР, яка оспівувала те штучне братерство де тільки можна. Це лише зайве доводило, що українці та росіяни в радянській імперії були лише силоміць зведеними братами. Бо справжні, рідні брати, як відомо, не кричать по всіх усюдах про своє братерство.

І треба визнати, що наслідки тієї тотальної істерії братерства були вражаючими саме в постгеноцидній Україні, населення якої щиро повірило в ту владну брехню. У самій же росії її титульна нація на побутовому рівні ставилась до «хахлов» із тим самим зверхнім упередженням, що й до Голодомору, і це дуже неприємно вражало українців.

Так, вражало, бо самі вони любили росіян так щиро, що іноді доходило до смішного. Скажімо, вже 2012-го (за два роки до війни з росією!) директорка Української служби «Радіо Свобода» І. Кузнецова розірвала контракт з автором цих рядків, мотивуючи це тим, що я «розпалюю ворожнечу між братніми народами». Пам’ятаю, що та моя неприпустима, за її русофільською логікою, стаття називалася вельми актуально як для нашого тодішнього часу, так і для сьогодення – «Ядерний вищир імперського звіра».

Найцікавіше, що нині вже нова директорка того радіо Н. Седлецька не хоче поновлювати контракт зі мною. Вочевидь тому, що я справді невиправний русофоб, на відміну від русофільських традицій колективу Української служби того радіо. І це на другому році геноцидної війни росії проти України, українців та українства загалом! Нагадаю, що та така вже собі русофільська служба «Радіо Свобода» в Києві утримується за гроші американських платників податків, одначе…

Навіть після Голодомору наші постгеноцидні селяни становили більшість населення УРСР. Потім вони, у тій своїй більшості, роз’їхалися по містах та «стройках пятілєток», виховали своїх дітей та онуків у любові до росіян і росії та з великими застереженнями до власного українства.

Це була міна уповільненої дії, закладена під засади вже незалежної демократичної України. Бо саме ті нащадки постгеноцидних селян приводили до влади своєю більшістю не державників-патріотів, як у країнах Балтії та Центральної Європи, а нашу національну АНТИеліту, яка й привела нині нашу державу та її громадян на межу їхнього політичного та, відповідно, фізичного існування.

Бо постгеноцидні манкурти обирали на виборах всіх рівнів комуністичних функціонерів і червоних директорів, бандюків і російську агентуру, манкуртів і відвертих українофобів – кого завгодно, тільки не україноцентричних людей, які, до речі, були у виборчих списках на кожних виборах. І саме ця фатально алогічна відмінність постгеноцидної України від країн Центральної Європи та колишнього СРСР і поставила нашу державу на межу її існування, на відміну від усіх тих держав.

Тому нема чого дивуватися, що комуніст Л. Кравчук віддав Чорноморський флот росії, а разом із червоним директором Л. Кучмою віддали їй і всю нашу ядерну зброю – разом із тактичною, яку вже ніхто не просив віддавати, на відміну від стратегічної. Тактичну можна було легко залишити в Україні, а її передача нашому потенційному ворогові номер один – то був суто жест «доброї волі» нашого направду проросійського президента.

Так само, як і передача Кучмою росії всієї нашої стратегічної авіації та крилатих ракет, якими та нищить тепер наших співгромадян, наші міста й села. І в постгеноцидному суспільстві й досі близько не було ніякої адекватної реакції на цю фактично державну зраду другого президента.

Хтось вважає Кучму державником, згадуючи при тому його тверду позицію в конфлікті навколо острова Тузла. Так-от, Кучма тоді захищав не Україну та українців, а лише своє монопольне право грабувати їх разом з породженими ним же олігархами. Історичні паралелі з нашим сьогоденням тут, що не кажіть, напрошуються самі собою… І тому сьогодні Леонід Данилович, як і належить манкурту з великими грошима, – не зі своїм народом, а десь там у Монако чи Лондоні. І з кров’ю українських дітей на своїх руках він, як і брати Мамони, спить міцно та спокійно…

Потім та антиеліта провела тотальне роззброєння України, розпродавши за кордон майже всю зброю з наших ліквідованих нею ж військових частин, особливо на сході та півночі країни, де вона межує з тією ж росією. Все, як і за часів Центральної Ради, здійснювалося під лукаві політичні заяви, що нам нема чого боятися нашого «старшого брата».

Сама ж росія повсякчас після розпаду СРСР тільки нарощувала свою військову потугу й ретельно готувалася до захоплення України. Як стало відомо недавно, всі чотири військові мегасклади в Україні впродовж 2015 – 2018 років знищила саме російська агентура, яка почувається дуже впевнено в постгеноцидній Україні, на відміну від решти держав.

Ще один кричущий прояв постгеноцидного синдрому – несприйняття всім нашим державно-політичним керівництвом реальної загрози російського вторгнення 24 лютого 2022 року. І президент В. Зеленський, і секретар РНБО О. Данілов, і вже колишній міністр оборони О. Резніков публічно заспокоювали українців у стилі, що цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Саме тому травнені «шашлики» від президента були з великою українською кров’ю, а весь південь України окупували за кілька днів!

І тільки вже саме вторгнення та звірства орко-рашистів в Україні поклали край цьому постгеноцидному божевіллю на всіх рівнях нашого суспільства.

Тотальна корупція на всіх рівнях унеможливлює загальну мобілізацію в постгеноцидній Україні як таку. Для того, щоб це зрозуміти, достатньо подивитися навколо себе і побачити, що майже всі наші сусіди – чоловіки призовного віку (у тому числі з чималенькими військовими пенсіями) живуть удома, нібито ніякої війни на виживання нашої держави та нації для них не існує.

Більшість із них водночас стали «інвалідами», отримали довідки, що є «студентами» й «багатодітними батьками». Наша наскрізь корумпована постгеноцидна держава може лише декларувати, що бореться з цим, та показувати на ТБ поодинокі випадки боротьби з корупціонерами, які насправді, образно кажучи, просто не завантажили кеш нагору, або завантажили недостатньо.

Ухилянтів від мобілізації в Україні нині в сотні, якщо не в тисячі разів більше, ніж ухилянтів від імперської війни в Афганістані. І це свідчення того, що в ментальних постгеноцидних рабів немає ніяких сентиментів до своєї батьківщини і їх можна змусити воювати лише під примусом, який у тоталітарному СРСР, звичайно, був значно потужніший, ніж у нас тепер.

Це виглядає загрозливо на тлі прибуття все нових й нових російських формувань до театру бойових дій в Україні. Та й наш наступ на півдні більше схожий на політичну акцію на догоду комусь, ніж справді на наступ як такий. У його успіх уже вірять тільки невиправні оптимісти.

Заяв про геноцидний стосовно українців характер війни з боку російських високопосадовців було більш ніж достатньо. Бо ж остаточне розв’язання «українського питання» є головною й неприхованою метою путінської росії в цій війні. Але наша постгеноцидна держава примудрилася при всьому тому не довести це у відповідних міжнародних інстанціях. Передусім тому, що керівництво України поставилось до того вельми й вельми прохолодно.

А те, що Рада Європи визнала Голодомор 1933 року геноцидом, аж ніяк не є заслугою українських можновладців, а лише моральною компенсацією з боку європейців за невизнання ними сучасного геноциду українців. Тобто замість того, щоб усіма зусиллями міжнародної спільноти зупинити геноцид українців нині, будемо тепер чекати, коли після нашої перемоги над росією (а досягти цього, як видається, буде вельми й вельми проблематично) московія після тривалих міжнародних судових процесів щось там компенсуватиме Україні за Голодомор 90-річної давнини!..

Коли я вперше років десять тому почув про перспективу Небесного Єрусалиму на теренах південної України від відомого резидента ГРУ росії І. Беркута, то нічого, крім усмішки, це в мене не викликало. Адже той зрадник України єврейського походження вельми переконливо та образливо для українців зіграв роль фундатора розбудови того самого Єрусалиму на наших теренах, розраховуючи на те, що для постгеноцидних манкуртів нашого півдня його окупація «братами нашими старшими» виявиться значно прийнятнішою, ніж масове переселення до нього мільйонів євреїв з наступною розбудовою там ними своєї держави, в якій залишкам українців на тих теренах відводиться лише роль обслуги титульної єврейської нації.

Але моя усмішка зникла, коли я побачив, як послідовно та завзято Білий дім наполягає на наступі ЗСУ саме на південному напрямку, не забезпечивши при цьому наших військових елементарними засобами, щоб той наступ був успішний… А накази наступати командирам бригад, як стало відомо нещодавно, надходять не з Генштабу, а з Офісу Президента!

Додайте до цього те, що загальна мобілізація в Україні великою мірою ніяка, а наші фронтовики з величезними труднощами можуть (і то далеко не завжди) вирватись на ротацію, тоді як про демобілізацію з лав ЗСУ й казати годі. Додайте сюди й те, як не за своїм прямим призначенням використовують добровольчі підрозділи тероборони (за сотні кілометрів від рідних міст і сіл тамтешніх військовослужбовців), і картина певної координації селекції чоловічого населення України, спроможного чинити збройний спротив будь-яким зайдам, вимальовується вже сама собою…

Нічого схожого не могло б відбуватися в жодній іншій державі. Але в майже повністю зденаціоналізованій постгеноцидній Україні це, на превеликий жаль, є вбивчою для українців реальністю…

Кому й навіщо потрібно було занижувати в кілька разів число жертв Голодомору

І насамкінець у рамках нашої теми порушимо ще одне питання. До певного часу число жертв Голодомору 3,4 млн українців було навіть у постгеноцидній Україні на маргінесі. Його апологетом був посткомуністичний історик С. Кульчицький. Більшість вітчизняних істориків навіть полемізувати з ним вважали нижче власної гідності.

Аж ось у листопаді 2015 року Інститут демографії та соціологічних досліджень ім. М. Птухи НАН України спільно зі своїми американськими колегами виводить приблизно таку саму кількість жертв Голодомору – 3,9 млн.

Дарма я очікував тоді, що цю брехню буде спростовано потужним хором українських істориків. Усі наші провідні ЗМІ, як і за «кращих» часів СРСР, узяли тоді під «козирьок» і проголосили її (брехню) офіційними даними, на відміну від усіх інших показників жертв Голодомору-геноциду.

Наші державні очільники тактовно промовчали тоді й мовчать досі, бо все їхнє ставлення до нашої найбільшої національної трагедії вміщається в кілька годин дня скорботи наприкінці листопада, коли, надівши на свої обличчя відповідні маски, вони покладають квіти до пам’ятника жертвам Голодомору в Києві та зачитують написані їхніми спічрайтерами відповідні промови.

Цим байдужим породженням нашого постгеноцидного суспільства вправно користаються всілякого роду ділки-благодійники, які бачать майбутнє України зовсім не українським. Скажімо, за даними відомого далеко за межами нашої держави правозахисника Семена Глузмана, за скороченою в рази кількістю жертв Голодомору стоїть такий собі канадський мільярдер Джеймс Темертей, відомий своїми доброчинними проєктами щодо як Голокосту, так і Голодомору.

Але ж його благодійність в Україні, на думку Глузмана, вельми умовна, оскільки Темертей непогано заробляє, ведучи свій бізнес і в нас на Дарницькій ТЕЦ. Так ось, цей, з дозволу сказати, доброчинець виплачує непогані ґранти окремим історикам та демографам із Києво-Могилянської академії, Українського католицького університету, Інституту історії НАН України та того ж сумнозвісного Інституту ім. М. Птухи. І виплачує тільки тим, хто толерує кількість жертв Голодомору в тих самих рамках трьох – чотирьох мільйонів людей та гаряче відстоює її в полеміці з опонентами.

І Темертея не обходить те, що ООН своєю резолюцією ще 2003 року визначила, що від штучного голоду в Україні 1933 року загинуло від 7 до 10 млн. І що 64 країни світу (в тому числі й росія!) той документ підписали. Своїми цілеспрямованими ґрантами він створює в Україні паралельну історичну реальність, яка значно зменшує масштаби нашої національної трагедії.

Така історіографічна ганьба, як у постгеноцидній Україні, неможлива в жодній іншій країні, де титульні нації пережили свого часу геноцид. Приміром, євреї та вірмени своїми наполегливими дослідженнями постійно уточнюють у бік збільшення кількість жертв Голокосту та різанини вірмен 1915 року. У Казахстані офіційні дані щодо числа жертв голоду 1933-го вже зросли в кілька разів. В усіх тих державах апріорі неможливі ніякі там темертеї з їхніми ґрантами для тамтешніх істориків. І лише наші постгеноцидні вчені, виховані тими, хто свідомо все життя топтався по кістках своїх найближчих родичів, залюбки погодилися стати юдами свого народу.

Але я помилявся, коли писав, що ті брехливі дані щодо кількості жертв Голодомору ніхто в Україні не спростовує. Це не так. Інша річ, що ті чесні вчені не мають своєї високої трибуни у найпопулярніших ЗМІ сучасної постгеноцидної України. Наприклад, тепер уже колишня директорка музею Голодомору-геноциду докторка історичних наук Олеся Стасюк мужньо й послідовно відстоює позицію, що кількість жертв 1933-го сягає 10,5 млн осіб.

Палкі прибічники Темертея – той самий Дробович та колишній міністр культури О. Ткаченко – за цю принциповість звільнили її з посади. Пані Олеся через рішення суду поновилася на посаді, але її знову звільнив Ткаченко, бо така вже в нас «правова» держава на сьогодні…

Потім уже продажні вчені-ґрантожери від Темертея намагалися позбавити пані Стасюк докторського звання. Але вона знову в суді відстояла його й тепер веде велику громадську роботу, спрямовану на поновлення правди про Голодомор-геноцид.

Знаю лише одного відомого українського історика, який не побоявся стати поруч з пані Олесею в цій нерівній історіографічній боротьбі з ученими від Темертея. Це доктор історичних наук Володимир Сергійчук. Тож сили, як бачимо, дуже нерівні, і поки що кривда про Голодомор бере гору в постгеноцидній Україні.

Але тут виникає закономірне запитання: навіщо це все тому бізнесменові з такої далекої від України Канади? Я й досі, мабуть, не знав би відповіді на нього, якби ще 2019 року не почув випадково від тоді ще без п’яти хвилин очільника Офісу Президента А. Єрмака в його інтерв’ю відомому телеведучому Є. Кисельову, що, мовляв, саме в Україні сталася найбільша трагедія Другої світової війни – тут тоді загинуло чотири мільйони євреїв.

Я не спростовуватиму ці дані від Андрія Борисовича, тому що просто не в курсі. Але певен, що жоден з українських учених, а тим більше політиків, ніколи не наважиться поставити їх під сумнів. Адже то наразі офіційна інформація в постгеноцидній Україні.

Але ж ось де собаку зарито! Тепер зрозуміло, чому Дробович так наполегливо пропонував Олесі Стасюк визнати будь-яку кількість жертв Голодомору, але в межах тих самих чотирьох мільйонів, як умови збереження за нею посади директорки Музею Голодомору! Ця цифра не має ні дорівнювати, ні тим паче перевищувати той показник щодо числа євреїв, загиблих в Україні.

За Конституцією Україна – багатонаціональна держава. Не держава українців, як, скажімо, Ізраїль – євреїв. І не держава українського народу, як Польща – польського. А саме, у найкращих традиціях «совка» та мавпування з конституції «старшого брата», – багатонаціональна. А це означає, що, за Конституцією, в нас немає титульної нації, і всі діаспори інших народів, що живуть на теренах України, мають ті самі права, що й українці.

А коли так, то головною трагедією в історії України, за Єрмаком-Темертеєм, стає вже не Голодомор, а саме Голокост, який нібито забрав у могилу на 100 тисяч людських життів більше. А за великої державно-політичної нестабільності України під час війни та певної нестабільності вже й у самому Ізраїлі цілком можливо, що впливові світові політики невдовзі почнуть згадувати й право єврейського народу жити на своїй праісторичній землі – Хозарії (мапа якої частково збігається з мапою Небесного Єрусалиму), як це вже було в минулому столітті з виникненням на політичній мапі й самого Ізраїлю.

Якби це було лишень фантазіями автора цих рядків, то всі ми не стали б свідками того, що вже нині тема Голокосту звучить в інформаційному просторі України значно потужніше та частіше, ніж тема Голодомору…