Пропонуємо найбільш цікаві уривки із лекції колишнього посла Канади в Україні Романа ВАЩУКА «Що було не так із західною підтримкою реформ в Україні. Топ-10 помилок західних партнерів щодо України у 2014–2019 роках», організованій Науковим товариством Шевченка (НТШ) у Канаді, в якій викладено його погляди на українські реформи.

«Часто західні люди вважають, що вони все розуміють про Україну. Мовляв, вона наробила вже стільки помилок, було стільки травм в історії, що як щось в України не виходить, треба просто закотити очі і сказати: «Знаєте, то просто Україна», – і всі розуміють, чому ваш проєкт не вдався. Але, може, західні країни щось недоговорюють про свої спроби допомогти. Я допускаю, що левова частка помилок і проблем України – це «заслуга» самих українців, які, як ми знаємо, вміють зокрема талановито одне одного обдурювати, потім скаржитися на свою лиху долю.

Україна – дуже складна країна, яка ледве сама себе розуміє. Звинувачувати якихось консультантів чи керівників програм з інших країн, що вони її до кінця не зрозуміли – трохи несправедливо, бо це така морська глибина, в яку можна поринати й поринати і не до кінця все збагнути. Навіть близькі сусіди України, як такий собі Володимир Путін, аналітично прорахувалися і, влаштувавши війну 2014 року, отримали не той результат, на який сподівалися.

Навіть найближчі вороги не розуміють Україну, а віддалені приятелі – й поготів. Так само, як не розуміють київські еліти нашого громадянського суспільства, що перебували в самій гущі Майдану, бачили свою перемогу та вирішили, що вона стосувалась усіх громадян України. А виявилося, що не так. Стосується це й діаспори, яка вирішила: «Ага, нарешті там сприйняли нашу модель ідентичності…». Виявляється, що і це не зовсім так.

Україна протягом трьох десятиліть мала три революції: на граніті, Помаранчеву та Євромайдан. Отже, щось тут трохи не так із самопочуттям усієї країни. Як сказав би психіатр: «Ви маєте якісь глибші проблеми…».

Коли я приїхав до Києва, мій новий колега, посол Іспанії, великий українофіл, пробував пояснити мені це так: «Українці – дуже освічений народ, серед найбільш освічених». 73% молоді в 2014 році було охоплено університетською чи парауніверситетською освітою. Це дуже високий відсоток у світовому вимірі, але водночас люди офіційно низькооплачувані і з дуже високим коефіцієнтом сприйняття корупції. Україна була тоді 142-ю країною у світі за корупцією у списку зі 198 країн. Тобто надто освічений народ з глибокою недовірою до держави як до чужорідного тіла, що сидить на шиї. Освіченість України, невдоволеність України, корумпованість України створювали цю динаміку, вважав мій колега. Але весь цей людський потенціал України також створював великі можливості реформування.

У будь-якому разі позитивних змін було дуже багато – про це є всеохопне дослідження «Reforms in Ukraine after the Revolution of dignity» під редакцією Івана Міклоша, колишнього віцепрем’єра Словаччини, який роками був головним радником спочатку президента, потім прем’єр-міністра з питань реформ, а також українського економіста і за часів «раннього Зеленського» заступника міністра економіки Павла Кухти.

Там дуже добре викладено всі ті виклики: як почалася війна, з нею економічна криза, валюта підстрибнула до 30 з гаком гривень за долар і стабілізувалася на рівні $ 23–26 грн (за часів Януковича курс штучно підтримували на рівні 8 грн, поки проїдали всі валютні резерви). З тим була пов’язана економічна рецесія, зменшення ВВП на 9–15%.

Тепер ми в умовах пандемії і бачимо, що це знову може статися, але ми, західні люди, не врахували, а українці, може, забули, що у 2007–2008 рр., коли була глобальна фінансова криза, ВВП України просів ще більше, на 13–14% в річному вимірі. Уявіть, яка це травма. Отож українці були вже биті до 2019 року, і це вплинуло на те, як вони сприймали всі зміни.

У підсумку реформ, в еквіваленті купівельної спроможності ВВП України на 2019 рік вже був трохи вищим, ніж у 2014-му. Тобто минули хвиля рецесії, занепад, а потім відновилася економіка з певними змінами. Зокрема ті сектори, що не були олігархічними, а це ІТ і до певної міри сільське господарство, стали головними джерелами відновлення економіки. І було ліквідовано половину банків України. З погляду вкладників – не зовсім радісна подія, але з точки зору прозорості фінансової системи України – дуже позитивні та потрібні рішення. Багато з тих потрібних рішень були болючими.

Перші уряди після Майданів в Україні до 2019 року робили непопулярні речі серед звичайних людей. Вони були популярними у Вашингтоні, у міністерстві фінансів в Оттаві, але не в Христинівці чи Мелітополі. Те, що оздоровило з нашої західної точки зору українську економіку, часто сприймалося в Україні як одна катастрофа за другою, а невдоволення ними підігрівали ті, хто програвав, – олігархи, що володіють головними телеканалами.

До чого тут міжнародна спільнота, до якої я належав як посол Канади? З одного боку, посли знають, що є представниками іншої держави і не мають втручатися у внутрішні справи. З другого, від громадянського суспільства і перших урядів після Майдану було запрошення: «Втручайтесь, радьте, натискайте, щоб ми могли впровадити ті реформи, які хочемо, попри спротив наших внутрішніх ворогів». У 2015 році на саміті «Великої сімки» (вже не «вісімки», бо Росію викинули) канцлерка Меркель створила групу послів у Києві, які мали координувати спілкування з владою України щодо реформ.

Ми почали зустрічатися і працювати як певна міжнародна команда, що мала вплив на рішення влади України у фінансовому та інших секторах.

2018-го ще створили спільний акаунт в твіттері, де люди чекали наших заяв та реагували на них. Ми стали складовою «канапки» українських реформ. Ідея була в тому, що є зовнішній світ, західний, є українське громадянське суспільство, активісти і посередині десь є українська влада.

І одні, і другі змушують робити позитивні та корисні реформи. І це спрацьовувало до пори до часу, але вже до 2019 року та модель уже не спрацьовувала. І як громадянські активісти, яких почали називати «соросятами», так і західні партнери, яким закидали зовнішнє управління Україною, почали вже всім трохи набридати. Найбільше ми набридли саме олігархам, але вони переконали багатьох людей, що і їм також. Отже, топ-10 наших помилок.

«Зрада» – це майже мем українського життя, як і перемога, ганьба та інші схожі емоції. Я не був у Києві під час Революції, стежив за нею з Бєлграда через соцмережі, але був тиждень у березні 2014 року, а тоді вже приїхав на тривалий час у жовтні. І побачив таку екзальтовану віру, що все можна змінити, перевернути, перетворити і, як виявилося, західні країни підписалися під цією програмою максимум.

Люди вважали, що потрібно вимагати максимум, щоб досягти хоча б чогось. Але небезпека ховалася в тому, що, досягши 80%, говорили тільки про 20% того, що не вдалося. Це демотивує людей і створює враження, що немає жодних досягнень. Досконалість справді мотивує, але може також демотивувати, якщо тобі втовкмачують у голову, що, не досягнувши максимуму, ти не досяг нічого.

Ідею, що є дві рівнозначні війни в Україні, озвучували деякі посли: «Україна має дві війни: війну проти Росії та війну проти корупції, і вони обидві однаково важливі». Інші також це підтримували.

Досвід моїх родичів, які брали участь в українських різних визвольних рухах і потім сиділи по таборах – полонених чи переміщених осіб – у різних сусідніх з Україною державах, підказував мені, що це не так. Бо всілякі внутрішні негаразди держави можна з часом вирівняти, але якщо ти програєш війну із зовнішнім ворогом, то всі інші дискусії стають теоретичними і ви їх проводите або в концтаборі, або в еміграції на форумах НТШ.

Отже, я це повторював тим людям, які хотіли мене слухати (а їх було небагато), що найважливіша війна для України – зовнішня і що не можна зсередини палити хату й одночасно її обороняти. Наголошування на рівнозначності цих двох загроз означало, що на Заході раптом склалося враження, що коли Україна не стане блискучим зразком усього найкращого в людському житті, то не заслуговує на те, щоб її обороняти. Скажімо, Бангладеш, Бельгія, Ефіопія мають право на існування безвідносно до їхнього рейтингу «Transparency International», а Україна мусить собі заслужити право, щоб хтось її підтримував і обороняв. Мені здається, що це трохи логіка догори дриґом.

Із попередньою проблемою пов'язаний підхід «антикорупція понад усе» – замість ширшого поняття верховенства права. Міжнародна спільнота, урядові, неурядові і міжнародні організації створили цілий антикорупційний апарат, який вирішив, що настав його «зоряний час» і потрібно розбудувати в Україні антикорупційні системи. Але в Україні при відносно слабких інституціях особисті горизонтальні і вертикальні зв'язки майже для всіх є звичним шляхом розв’язання питань. Отже, якщо ви взялися за велику антикорупційну безкомпромісну кампанію, то майже кожен в Україні підпадає під її дію.

В Україні, як казав тодішній секретар РНБО про перший етап мобілізації в українській оборонній індустрії, «не було корупції в системі, система була корупцією, і ми нею користувалися, щоб оборонку запустити в роботу». Проголошуючи хрестовий похід проти корупції, ви йдете майже проти всього політичного класу цієї країни.

Наведу приклад, що демонструє проблему максималізму і надмірного фокусування на антикорупціі: справа нового Верховного Суду. Старий ВС ліквідували, щоб створити новий, при тому ліквідували ще один рівень суддів, створений за часів Януковича під управлінням його юриста Андрія Портнова.

Тепер він розповідає, що Порошенко та його реформатори ліквідували його роботу і набрали з допомогою Сполучених Штатів, ЄС, Канади нових суддів. Їх врешті набрали майже 200. На хлопський розум, добре б обрати суддів, які були б новими, високоморальними – і це були б політичні рішення. Але Україна є членом міжнародних організацій, наприклад, Ради Європи, яка законодавчо встановлює правила гри. І західні партнери сказали: «Ні-ні, жодної політики»: щоб суди були незалежними, суддів мають обирати інші судді, ну і, може, ще кілька інших людей, справді не залежних від політики. У результаті в Україні суддівська спільнота має елементи трохи злочинної зграї. Може, звучить не надто делікатно, але вони мають великі корпоративні інтереси. І наївний європейський підхід із застосуванням загальних правил в Україні в результаті обмежив можливість оновлення суддівського корпусу.

Все-таки безпрецедентний відкритий процес відбору до ВС був. І Вища кваліфікаційна комісія суддів мусила вислухати поради Громадської ради доброчесності щодо кожного судді. Це журналісти й активісти, які мали право давати свої зауваження до процесу відбору.

У жодній іншій країні світу цього, наскільки я знаю, не було. Однак іноді Вища кваліфікаційна комісія не погоджувалася з висновками громадських активістів. Тому Громадська рада доброчесності і ці всі дуже активні люди почали війну проти Вищої кваліфікаційної комісії і сказали, що новий ВС – корумпований, страшний, бо прийняли не всі наші поради, більше, ніж половину, але не всі.

І цей Верховний Суд було в громадській свідомості відкинуто, бо там було 75–80%, а не 105% абсолютно нових і позитивних людей. От змінюється президент, і з усіх судів України чомусь треба перезапустити саме Верховний Суд. А тут виявляється, що теперішній заступник голови Верховної Ради і генпрокурор України були кандидатами, які не пройшли відбір до ВС. Очевидно, тому вони вважали, що цей процес сфальшований. І вони об’єдналися зі «105-процентними» людьми з громадянського суспільства для спроби демонтажу цього суду. Та через різні обставини це не вдалося.

Всі «правильні» західні уряди хочуть рятувати маргіналізованих людей. В Україні справді були кричущі проблеми: війна на Сході, внутрішньо переміщені особи, проблеми ЛГБТ, проблеми жіночого руху, проблеми ромського населення, проблеми людей з інвалідністю.

І для них всіх ми мали програми, проєкти, ми працювали і ставили «пташки» у своїх звітах, що обслуговували всі «наші» маргіналізовані групи. Однак при цьому забули про більшість населення України. Судячи з опитувань, це приблизно 92% українців, десь 6% росіян, решта – поляки, євреї, роми та інші. Тож українці – більшість України. Жителі сіл, менших містечок і райцентрів, що потерпають від економічного занепаду, почувалися забутими у період з 2014 до 2019 року. Вони були серед тих, хто зголосився йти на війну, але вони відчували, що Київ, а тим більше закордон, ними не переймалися.

Мушу тут згадати канадку Руслану Вжесневську та її групу відважних жінок і чоловіків, які робили «Ходотон» із Києва до Ворохти, і те, що вони розповіли: наскільки люди у селах і малих містечках почувалися забутими і наскільки вони реально злі на життя, на Київ, на людей, на політиків, оскільки, скажімо, великі сільськогосподарські підприємства багато експортують, це все чудово виглядає, але вони вже людей не потребують. Один великий John Deere (трактор), один тракторист, а решта села не потрібна.

У чому проблема з комунікацією? Урядові організації, а також «професійні» частини громадянського суспільства дуже полюбляють інфографіку. Видавали мільйони інфографік різної складності, але їм бракувало душі, емоції, не було позитивного реформаторського наративу, що ми робимо, чому і що ви з того будете мати.

Але було дуже багато зображень усіх технічних кроків, складних процесів – нормальні люди відключаються, коли таке бачать, і тим не переймаються, але слухають емоційний наратив. А він ішов переважно від противників і реформ, і України, які грали саме на емоціях, а не на технократичних схемах.

Тобто люди чують різні речі, з різних джерел – вони змішуються в них у голові, особливо, якщо хтось дав емоційне пояснення, – за того й голосують. Ми колективно не зуміли допомогти урядові України такий наратив створити, а тодішній президент дуже зациклився на собі, на вибори вирішив піти з питаннями суто ідентичності «Армія, мова, віра», але не зумів пояснити людям решту речей, що були для них важливі.

У дипломатії всі тішаться, коли є візит, але його підготовка вимагає тижнів праці. Якщо взяти до уваги обмежений людський ресурс уряду України, всі кажуть: «low capacity – замало потужності, замало людей, замало реформаторів, замало всього».

Якщо ви половину їхнього часу відтягуєте на заповнення ваших звітів і підготовку прийомів ваших делегацій, то коли вони мають ті реформи робити?

Завжди кажуть про координацію донорів, але, зрештою, кожна держава, кожна система вимагає, щоб отримувачі допомоги щось виконали. Канадські вимоги відрізняються від американських, японських, італійських, європейських. Тож їм доводиться наймати спеціальні штаби, щоб заповнювати всі ті звіти, щоб і далі отримувати допомогу. Ця дилема є всюди, але в Україні вона стала дуже очевидною за ті 5 років.

Були такі ситуації, коли українська сторона казала: «Нам потрібно рухатися і робити щось уже». Але Захід казав: «Чекайте-чекайте. У нас є процедура, у нас є річний бюджет. Може, за два-три роки».

Наведу конкретний приклад. Коли Наталю Яресько призначили міністром фінансів 2014-го, вона мені дзвонить на другий день і каже: «Ромaнe, тут у міністерстві ніхто не знає, як формується політика, вони просто всі вміють рахувати, а стратегічно думати ніхто не хоче. Що я маю з цим робити?». Я тоді звернувся до Скота Кларка, який був колишнім заступником міністра фінансів Канади і тоді нашим представником у Міжнародному валютному фонді, і до Павла Міґуса, який перебудував не одну канадську чи австралійську управлінську системи.

Через шість днів вони прилетіли до Києва і з Наталією Яресько та її тодішньою шефинею апарату Оксаною Маркаровою за два тижні накреслили, як має працювати принаймні найвищий рівень Міністерства фінансів.

Через три роки ЄС, Європейський банк запустили свою велику програму «Ukraine Reform Architecture», яка ніби ті проблеми і врахувала, але коли ці люди почали з’являтися у стратегічних міністерствах і директоратах, багато можливостей почало зникати – всі вже думали про вибори 2019 року. Хоча ці люди були найняті об’єктивно як професійні чиновники, а не якісь політичні радники, нові міністри часів Зеленського, зокрема другої хвилі Зеленського, та їх позбуваються, бо вважають представниками старого режиму. У цьому небезпека чекати надто довго.

Якщо ви спеціаліст з державного управління, але у вашій країні вам не дозволили чогось зробити, то ви одразу згадаєте: «Оу, є Україна, ану повезімо цю супернову неймовірну модель туди». Але Україна – це саме та країна, де варто обирати належну управлінську технологію, що відповідатиме завданням, а не пробувати щось нове й ускладнене.

Приклад: система електронних декларацій. Якось я запитав представників Світового банку: «Як сталося, що стільки людей в Україні мають їх подавати? Скільки їх планували на початку?». А вони відповіли: «Ми думали, може, 300 системно найважливіших людей мали б їх заповнювати». Я сказав: «То чому ми маємо тепер 1,2 млн?». «Знаєте, думали, може треба трохи масштабніше».

Тобто громадянське суспільство почало вимагати, щоби «чим більше, тим краще», а якісь бюрократи навіть думали, що коли декларацій багато, то їх ніхто не перевірятиме, і планували саботувати. І так ми дійшли до 1,2 млн. У результаті маємо складну електронну систему, яка час від часу зависає.

А щоб заповнити близько 60 сторінок даних, потрібно кілька днів. Описати все, разом із тим, які у вас є картини вдома, скільки ваша дружина має біжутерії, скільки ваш чоловік має годинників і якої фірми. Очевидно, більшість людей, які це заповнювали, зненавиділи цю систему і людей, які цього вимагали, – активістів громадянського суспільства.

Тоді як помсту запровадили декларації для антикорупційних активістів громадянського суспільства. Вони закричали, що це несправедливо, мовляв, це не про нас, ми не державні чиновники. Але парламентарі відповіли: «Ага, якщо ми мучимось, то і ви мучтеся». Словом, дотепер ніхто справді ефективно працювати з деклараціями не може, але вони є суперпрозорими.

Будь-хто, маючи інтернет, може переглянути декларації майже кожного українського чиновника, крім, може, СБУ. Це можна використовувати у своїй передвиборчій кампанії, казати, що от його теща має гараж, а він неправильно його вписав, і ви з того тещиного гаража можете зробити справу, важливішу за 5,5 мільярда Коломойського, які він витягнув з ПриватБанку. Про гараж кожен розуміє, а мільярди – то таке. Особливо, якщо ви є Коломойським і можете замовити телерепортаж про тещин гараж. Навіть пан Стародубцев, який був «душею» системи ProZorro, сказав мені, що і в прозорості може бути темна сторона, що нею можна маніпулювати.

«Міражі Деліверології» – це ідея, якою уряд у Канаді трохи бавився у 2016–2017 рр. Уряд Гройсмана – також. Володимир Гройсман – це людина дуже системна, прагматична. Все думав: якщо ми побудуємо людям Х кілометрів дороги, організуємо постачання Х кількості безоплатних ліків для літніх, всі це оцінять і відповідно буде результат на виборах.

Але не зумів пов’язати це з національним наративом, що полягав у політиці децентралізації. Раптом виявилося, що всі дуже люблять свого мера, який їм робить дорогу і відновив садочок. А Київ – то якісь люди, що всіх обдирають і роблять невідомо що, хоча саме Київ передав усі ці гроші на місця.

Як виявили опитування, люди на місцях переважно були задоволені тим, як вони живуть, але переконані, що Україна як держава летить у прірву і все страшно. Тому що про систему говорять тільки тоді, коли є якась криза, коли кажуть: шпиталі не мають досить грошей, медсестри невдоволені, центральна влада свариться з місцевою. Так що в Україні так само було дуже багато конкретних позитивних змін на місцях, але люди їх не асоціювали із загальнодержавною політикою.

У пакеті з усім сказаним йде moral hazard (моральний ризик) – зацикленість на другорядних ризиках. Наведу свіжий приклад. Усі ми пам’ятаємо, як навесні багато західних лікарів з англосаксонського світу застерігали, що маски небезпечні, бо хтось може їх не так надіти чи не там торкнутись. Люди більше переймалися цією маленькою небезпекою, ніж користю, яку маска може принести суспільству.

Так само МВФ став таким чутливим і прискіпливим, що зациклився на питанні ціни на газ в Україні і вирішив, що уряд мусить її підвищити. Уряд попереджав, що це поставить на ньому політичний хрест. Але МВФ і економісти наполягали: «Ми ж видаємо людям субсидію, ніхто не постраждає, ми просто хочемо, щоб була цілковита прозорість у всьому». Але в українських умовах люди бачать ціну на газ і вже ображені, вони забувають, що мають субсидії. А опозиційні політики їм кажуть: «Це ознака того, що ви зубожіли, навіть не можете за газ заплатити, держава мусить подачки якісь вам давати».

Те, що виглядало логічним у розрахунках, було вбивчим в українських політичних реаліях. Наша міністерка Христя Фріланд на своєму рівні, а я на своєму пробували доводити і МВФ, і іншим: наполягаючи на цьому, ви можете угробити цілу програму реформ. На що мені один місцевий представник МВФ сказав: «Ну якщо цей уряд не може цього зробити, то прийде інший і зробить те, що ми хочемо». Але воно не зовсім так вийшло.

Від редакції.

Відповідаючи на запитання слухачів, пан Роман поділився деякими своїми прогнозами щодо політичного майбутнього України. Зокрема спрогнозував «певний реванш «Опозиційної платформи» на південному сході, бо Медведчук і його «співтовариші» вже набрали достатньо інформаційної ваги (йдеться про телеканали, пов’язані з ОПЗЖ. – Ред.), щоб це перетворилося на голоси».

Думаю, буде певне відновлення впливу «Європейської солідарності» Порошенка, він знову стане ключовою фігурою, що уособлюватиме альтернативу Зеленському, – також зазначив він. – Я не певен, що це добре, тому що йому створили репутацію корупціонера. Він дуже самовпевнений, чим відштовхує багатьох виборців, тому не знаю, чи вдасться йому знову здобути їхню симпатію… Нові ж політичні сили досить розгублені. Є, наприклад, «Платформа громад» – своєрідна «мерська» партія, що може вийти на національний рівень на наступних виборах».

Що ж до ролі США в зовнішньополітичній ситуації України та її внутріполітичному житті після президентських виборів у Штатах 2020 року Р. Ващук висловився так: «З одного боку, Америка була головним спонсором боротьби проти корупції в Україні – у тандемі з Великою Британією. Це видається іронією долі у світлі теперішніх подій. Я бачив, як на тлі паралельної дипломатії Білого дому відбувалося цькування моєї американської колеги Маші Йованович із боку Білого дому. Ми традиційно радилися про все з нашими найближчими союзниками, але виникали такі ситуації, в яких ми бачили, що не могли їм через їхню системну кризу в усьому довіряти, і починали діяти окремо від американців.

Україна була свого роду таким тестовим майданчиком для російської гібридної війни, кібервійни проти України. Ці технології перекинулись і на саму Америку, яка не зрозуміла, наскільки вона вразлива. Тому не варто закочувати очі й казати «well, it’s Ukraine», бо ми бачимо, що будь-яка система вразлива до великих зловживань. І це не якась унікально східнослов'янська проблема, це може бути і проблемою США. Дональд Трамп як президент і його середовище тісно пов'язані з пострадянським бізнес-середовищем і почуваються в ньому дуже комфортно. Вони – «свої люди» зі схожою діловою мораллю, і цим пояснюється багато чого з того, що відбувалося останніми роками в Америці».

А на запитання «Що буде з війною на Сході, з «ДНР», з «ЛНР»?» експосол відповів буквально так: «Помилкою за часів Порошенка була блокада Донбасу. Це просували ветерани-активісти, заблокувавши залізниці, і тоді держава, щоб не виглядати слабкою, приєдналася до блокади. Але, на мою думку, Україна має серйозно відстоювати свої права військовими методами, та залишитися відкритою для населення Донбасу – щоб мати м’яку силу. Тобто для тих, хто хоче вчитися, хто хоче отримати медичні послуги.

Це пробував змінити Зеленський, який прийшов, пообіцявши закінчення війни. Порошенко також обіцяв закінчення війни за кілька тижнів, коли був кандидатом у президенти. Але і один, і другий зауважили, що Росія не хоче так просто перестати воювати, Росія хоче виграти – а це означає капітуляцію України і входження в російську сферу впливу.

Зеленський не отримав того, що хотів, і тепер пробує обрати якусь нову тактику. Мені здається, що його підхід був такий: більше промовляти до самого населення Донбасу, але бракувало чіткого стратегічного бачення, національної стратегії, без якої Україна тут не може виграти. Україна сама собі створює обмеження і ставить себе під тиск. Замість внутрішніх дискусій потрібно створювати сильну спільну позицію для переговорів з Росією.

Я був на одній нараді з ключовими американцями, серед яких були представники команди Байдена. Вони казали українцям: «Почекайте ще кілька місяців, не робіть жодних засадничих поступок тепер, бо загальна політична ситуація може глобально змінитися на вашу користь, і тоді ви можете вже по-новому калібрувати свій підхід».

Від цих глобальних чинників великою мірою залежить, які переговорні позиції може собі дозволити Україна у наступні кілька місяців, кілька років.