Горда Україна вже повстала

І свою свободу не віддасть.

Олесь Лупій.

Але почнемо не з Чингісхана, а з Карла Маркса: «У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Росія народжена й вихована в потворній і прокаженій школі московського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. І навіть тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингісхан заповів підкорити весь світ. І тому заповітові Росія залишається вірною. Її політика незмінна. Російські методи й тактика змінювалися і змінюватимуться, але дороговказна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною».

Що б ми не казали, а бородатий Маркс мав слушність. Наскільки – судіть самі. «За последние 300 лет Российской империи, – читаємо в газеті «Зеркало Недели» за 27 травня 2015 р., – это государство, если вести отсчет от Петра І и заканчивая эпохой Михаила Горбачева, не воевало года 3–4. А так или иначе империя воевала постоянно: то там, то там, на разных фронтах».

Втім, повернемось до Маркса і до його вбивчо точної і понині актуальної характеристики природи російського імперіалізму. Правда, автор «Капіталу» чомусь не сказав, а може, забув чи не хотів сказати, що «невмиваній Росії» на шляху до оволодіння світом, як заповідав Чингісхан, величезною перепоною стала Україна. Стала і стояла до втрати своєї незалежності.

Безперечно, примиритися із втратою незалежності Україна не могла і не хотіла. Заворушенням, бунтам і повстанням проти російсько-царського окупаційного режиму не було кінця-краю. Україна перетворилась, по суті, на киплячий котел. Згідно з даними ГПУ, лише у 1936 році в Україні вибухнуло 4098 повстань. А скільки їх відбулося впродовж інших років! Про це понаписувано гори історичних праць, досліджень і художніх творів. Антиукраїнського покрою також. Наш Пантелеймон Куліш у своїй тритомній праці «История воссоединения Руси» писав, що в Коліївщині здебільшого брала участь «уся п’яна голота, усе дурне, ліниве та розпусне». Натомість автор «Чорної Ради» прославляв Петра І за те, що той «навів лад» із «запорізькими розбишаками» і їхнім «запальним духом». А в «Гімні єдиній цариці» Куліш підняв Катерину ІІ на п’єдестал слави за те, що вона поставила «останню крапку в історії Запорізької Січі».

Великий Кобзар не міг змиритися з таким ганебним перекрученням історичної правди і дав її фальсифікаторам гідну відсіч. У своїй славетній поемі «Гайдамаки» Тарас Григорович писав:

Повсюдно, де тільки не господарювали чужинецькі правителі – московсько-царські, австро-угорські, польські, чеські, румунські, а згодом совітські, – спокою не мав ніхто. Особливо напруженими зберігалися взаємини між двома так званими «братніми народами» – російським і українським. «Владімір Путін так страшенно ненавидить Україну, що вже не знає, що ще можна таке придумати, аби якнайгірше її принизити і завдати шкоди», – каже відомий письменник і дипломат Юрій Щербак. А не так давно кремлівський володар намагався переконати весь світ, мовляв, Росія могла виграти війну з фашистами і без України.

Зрештою, хіба лише «собиратель всех русских земель» ненавидить Україну?..

Парапутінський синдром охопив майже все його оточення. З повідомлень засобів масової інформації дізнаємось, що політику московського господаря підтримують 80 відсотків росіян. З них – переважна більшість інтелігенції. Видно, мав слушність Володимир Вернадський, коли 1920 року записав у своєму «Щоденнику»: «російська інтелігенція хижа і продажна». А нещодавно вона це ще і ще раз підтвердила. Майже сім сотень найвидатніших російських інтелектуалів – письменників, митців, учених, культурних і громадських діячів, політологів і політиків, які досі мали в Україні сердечних друзів, поставили власноручні підписи під заявою до кремлівського вождя, аби той дав команду ввести на нашу територію збройні сили. Згодом «підписувачів» підтримало 95 відсотків громадян РФ.

«Росія не змінюється, – пише у статті «Геть Москву з України!» Михайло Косів. – Ідея всесвітнього московського «третьоримського» православного месіанства (вважаймо – звичайного фашизму) до наших днів живе від московського ігумена Філотея та його послідовників, які не втомлюються проповідувати: «Наша вера токмо одна душеспасительная, а другие, от единства той веры отшедшие, – развратительные». Ось так!

У своєму поступі, у своїх взаєминах із сусідами, навіть із вірою Росія завжди намагалася досягнути власної зверхності. Усі повинні її боятися… Усі мають її слухати. По-іншому вона поводитися не хоче і не вміє.

«Я уничтожу пол-Америки, – кричав на лекції, присвяченій темі «Если бы я стал президентом», лідер ЛДПР Владімір Жириновський. – На месте Вашингтона будет яма. А в этой яме даже живого волоса никто не найдет. Может, сохранится – Чикаго там, Лос-Анжелес… Но я пойду на решительные действия… Европа и так нас боится, с ней даже разговаривать не надо… Только надо послать им (на этот раз всем, кто не с Россией) жесткий окрик из Москвы – и все… Если бы я победил на выборах президента, на следующий день я сказал бы: «Граждане России, я закончу войну в Украине, и над Киевом будет висеть русский флаг. Русский флаг должен стоять везде, где стояла русская армия…».

Такої думки був не тільки лідер ЛДПР. Такої думки – всі його покровителі.

«Зараз буквально кожного в Росії копнути – і ви докопаєтесь до шовініста. Махровий, або латентний, але – шовініст, великодержавний імперець, колоніаліст. Це не нова пошесть, це ментальність. Це головна прикмета. Так було завжди – воювати, нападати, поневолювати, принижувати, визнавати лише авторитет сили, підніматися над іншими народами, культурами, країнами…», – так пише у своїй праці «Безнадійно хвора Росія» Олександр Тверской. Далі автор продовжує: «Я живу серед росіян і можу розповісти, як справді росіянин ставиться до українця. А ставиться він до українця як до істоти другого сорту, як до нерозумного, недалекого, безпорадного! Не кажу вже про принизливі і зневажливі висловлювання на адресу українських діячів культури і народу.

А заперечення Голодомору? А десятки тисяч «ополченців», які сунуть в Україну з російських міст і сіл, щоб вбивати українців? А ставлення до української нації зверху вниз, ці так звані «молодші брати»? А заперечення України в принципі: «Одна сім’я, один народ»? А війна й анексія? А геноцид? А переслідування кримських татар? І щодня роками чуємо одне і те саме: «Розбомбимо, дійдемо до Києва, влаштуємо чистки, зробимо другий Алеппо, бо Україна недодержава, нацисти, фашисти, бандерівці. І щодня культ ненависті домінує у нашого «старшого» брата до «молодшого».

Ось лише кілька «перлів» із цього ряду: Антон Красовський: «Українці – ідіоти і подонки». Яна Поплавська: «Не давати слова цим виродкам». Іван Охлобистін: «Які брати і сестри?! Їх треба знищити!». Михайло Хазін: «Україну розчленувати і мільйони неугодних українців знищити». Ілля Рєзнік: «В Україні виросло бездуховне, втрачене покоління, гарматне м’ясо». Владімір Жириновський: «Україна гірша від найвідсталішої африканської країни». Нікіта Михалков: «Жаліти українців не можна. Вони – зомбовані недоростки…». Володимир Соловйов: «Генетично ми інші. Вся Україна буде іншою. Україна очиститься від фашистської нечисті». Олександр Дугін: «Українців потрібно вбивати, вбивати і вбивати. Це я вам як професор кажу»…

Такі «поіменні» цитати можна наводити й наводити. «Моя країна хвора на агресивне невігластво, націоналізм та імперську манію величі, – написала в «Літературній Україні» відома російська письменниця, зірка європейської величини, чиї твори перекладені 25-ма мовами світу, Людмила Улицька. – Мені соромно за мій невігласький і агресивний парламент, за мій агресивний і некомпетентний уряд, за керівних політиків – прибічників насилля і віроломства, які пнуться у супермени. Мені соромно за всіх нас, за наш народ, котрий розгубив моральні орієнтири».

Дуже не хотілося б, аби читач подумав, що наводимо тільки негативні висловлювання про Росію з метою очорнити її народ. Це зовсім не відповідає дійсності. Кожен народ творить сам себе. І кожен народ творить свою історію, яка може своїми сторінками втішати і радувати, а може приносити біль і горе.

Що стосується РФ, то тут маємо дві Росії: путінську, совково-табірну, авторитарно-тоталітарну, племінного вождизму, удільних князьків і гуманно-демократичну в особі її найкращих представників, зорієнтованих на європейські цінності і високі соціально-політичні стандарти.

Можна називати імена за іменами прогресивних представників російської еліти – дня вчорашнього і позавчорашнього, а також нинішнього, яка з прихильністю та розумінням ставилася й далі ставиться до долі України. В Росії здорових сил ніколи не бракувало й не бракує. Як мовиться, «им несть числа». Хто мав і має до України найщиріші сентименти. Як, скажімо, чистокровна росіянка Марія Вілінська – Марко Вовчок. Письменниця, яка повносило жила Україною і самовіддано трудилась в ім’я її блага і добра.

В одному ряду з багатьма небуденними особистостями російської прогресивної еліти з великої букви називаємо лауреата Нобелівської премії, пристрасного українофіла, уродженця Воронежчини Івана Буніна. Він у своєму автобіографічному романі «Життя Арсеньєва» писав, що «прекраснішої від Малоросії країни у світі немає», а Тараса Шевченка називав «абсолютно геніальним поетом».

З особливим пієтетом ставився до України Олександр Герцен. Проймався її проблемами. «Будемо відвертими, – писав він, – ми втратили повагу в Європі. На росіян дивляться зі злістю, майже з презирством. Росія стала представництвом всього ретроградного, матеріальною силою, вжитою для того, аби зупинити плин європейського розвитку; тож як інакше дивитися на неї?» Цей запис Олександр Герцен зробив 1845 року у своєму щоденнику. Зробив, наче вчора, позавчора. Про Росію нинішню. Путінську.

Є в його щоденнику і запис про запорізьких козаків. «Запорожці були слов’янські витязі, витязі-мужики, мандрівні лицарі чорного народу. Звиклі до війни й дороги. Козаки мали ті невизначені устремління, те політичне чуття, ті пророчі здогадки, що ними були наділені нормани. Недаремно козаки казали Богданові Хмельницькому, що вільним людям не можна йти у підданство Москві. В жодному разі…» . Хіба що у підданство Богу й Україні.

Так писав у своєму вірші «До сина» старший брат видатного російського філософа Михайла Бердяєва – Сергій, який був пристрасним українофілом, друкував свої твори в галицьких виданнях. Листувався з Осипом Маковеєм, Іваном Франком. Співпрацював у літературно-артистичному товаристві з Миколою Лисенком.

Хто ще з числа неукраїнців став українським патріотом і зробив в українську культуру неоціненний внесок? Олександр Русов з Костроми, чоловік відомої Софії Русової, знаменитий історик Олександра Єфименко (дівоче прізвище – Ставровська), з Архангельська, дружина Сергія Бердяєва письменниця Олена Гридзька, княжна Варвара Рєпніна, яку Великий Кобзар називав «диким ангелом»… Зрештою, про неукраїнців, які стали українськими патріотами, маємо десятки досліджень.

Як писав у статті «Про нашу національну свободу» Дмитро Павличко, «російські верховні політики даремно сподіваються (і сподівалися – теж), що їх у їхній ненависті до України підтримуватимуть росіяни, ті, які народилися і виросли в українських містах. Проводячи антиукраїнську політику, ті політики мали би пам’ятати, що незалежна Україна – це не тільки велика нація з європейськими традиціями, вкарбована у світову цивілізацію та історію, подіями невпинної в століттях зримої боротьби за свою політичну незалежність, а й батьківщина мільйонів росіян, що українські росіяни допомагали нам валити імперію зла й будувати своє життя у вільній і демократичній Українській державі. Про яку свого часу Василь Симоненко пророче сказав: