Кожний ювілей письменника є спробою переосмислення життєвого шляху, творчости, пожиттєвої відомости. Василеві Стефанику гріх жалітися на відсутність розмов про його творчість. Від Левка Турбацького, автора першої рецензії на «Сину книжечку» 1899 року, до великої монографії Романа Піхманця «Із Покутської книги буття. Засади художнього мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича» 2012 р. й аж до Зібрання творів Василя Стефаника у трьох томах чотирьох книгах 2020-го.

Чи стає Василь Стефаник іншим? Зрозумілішим? Відкритішим? Аж ніяк. І се є дивно. Хоча не так дивно, як закономірно. Не так закономірно, як статично-байдуже. Се доля не лише Стефаника. Се доля всіх, без винятку, живих і ненароджених. Лише на постатях національної культури така закономірність більш виразна і статично жаска.

«Я уродився 14 мая 1871 р. в селі Русові, коло Снятина в Галичині. Мій батько Семен та моя матір Оксана були з заможних мужицьких родів, мати з близького села Карлова». Автобіографій Василь Стефаник написав аж дві, одну – 9 лютого 1926 року, другу, звідки я зацитував початок, – 1929-го, хоча вперше її опубліковано аж 1956 р. Була ще третя – власне не автобіографія, а фраґментик під назвою «Трохи автобіографії» 1931-го: «Як 8 січня 1930 року мене тріснув параліч, тоді двоє моїх сусідів інтелігентів радили, як я маю поздоровіти. Перший радив вигріватися на сонці, ледве снігами добився до моєї хати, а другий давав певнісіньку раду на то, аби я з себе зробив «пакунок». Вони й тепер мають мене за дурня, а я їх за дуже добрих людей»…

Цей фраґментик мав два варіянти, первісний навів Юрій Стефаник у своїй статті про батька «Василь Стефаник (Спроба біографії)». Але оскільки він є провокативніший, хоч і чесніший, то про нього в ювілейному контексті згадувати не будемо.

Перші літературні спроби Василя Стефаника пов’язані з його навчанням у Коломийській гімназії (1883 – 1890). Ми нічого не знаємо про ці перші спроби, тому що Стефаник перебував під магнетичним впливом харизми і таланту Леся Мартовича. Дякуючи Мартовичу, Стефаник позбувався сентиментальности літературної, але зберіг у собі ліричний настрой, і у прозі назавжди залишився геніяльним поетом.

Та перша спроба «Форналь Антін», яка склала основу новели «Сина книжечка», до нас не дійшла. Але новелу опублікувала чернівецька газета «Праця» в листопаді 1897 року, й вона відкрила двері у світ героям стефаниківських новел: «– Аді, в пазусі маю сину книжечку. Оце моя хата і моє поле і мої городи. Іду собі з нев на край сьвіта! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах і по жидах і по всьикі вірі!».

Творчість Стефаника треба сприймати крізь призму його стосунків з матір’ю Оксаною, з дому Кейван. Напевне, та материнська любов і опіка огорнули Стефаника омофором такого тепла, якого він не розгубив дорогою життя. А воно в нього було драматичним. Не тому, що був бідним. Навпаки, ґаздівський син. А тому, що серце мав відкрите до людського болю і радостей.

Саме «біль і радість» є квінтесенцією Стефаниківської творчости. Його вищим естетичним ідеалом. У листі до Ольги Гаморак (грудень 1897 року) Стефаник пише: «Житє, ой яке воно файне у своїм болю і радости! Хіба хто не чує ані болю, ані радости, – то лиш тому тяжко, і повинен умерти, бо все одно, що жити. А Ви, моя добра товаришко, відай, маєте болі. Відай, їх маєте богато, то тіштеся ними. Як Вам зле на однім місці, то перекиньтеся на друге, де більше болів або радости».

Маємо шість стацій Стефаникової творчости: «Сина книжечка» (1899), усього 15 новел; «Камінний хрест» (1900), надруковано 9 новел; «Дорога» (1901), усіх 13 новел; «Моє слово» (1905) – перше авторське вибране, з 25 новел лише дві нові: «Моє слово» і «Суд»; «Земля» (1926), усіх 8 новел; «Твори» (1933) – ювілейне вибране, з 54 творів тільки 8 нових. Чомусь у вибраному 1933 року не надруковано новелу «Портрет» із першої його книжки. Всього 55 новел, надрукованих за життя.

Стефаникові не щастило на інтерпретування творів, хоча, з инчого боку, ніби й гріх жалітися на інтерпретаторів: Іван Франко, Лев Турбацький, Богдан Лепкий, Михайло Мочульський, Денис Лукіянович, Михайло Рудницький… Але мав рацію Юрій Морачевський, коли у статті «Скарб нашої мови», написаній у 1932 році як передмова до ювілейного вибраного, яку з примхи Михайла Рудницького, упорядника і редактора цього вибраного, не було надруковано (скорочений варіянт цієї статті вперше подав Федір Погребенник у виданні «Василь Стефаник у критиці та спогадах» (1970), а повністю її надруковано у снятинському виданні «Василь Стефаник. Твори» 2019 року (упорядник Іванна Юрчук), писав: «А ще сказати би й слово до ворогів. Бо Василь Стефаник має їх доволі: тих, що його замучують та й троять, одні любов’ю, другі ненавистю. Стефаник не є ніякий агітатор, ані пропагандист. Він не стоїть ані «між двома класами», які не боронять такого чи іншого ладу чи стану. Він не є антисеміт, і даремно прихильники «згоднего вспулжиця» вичеркують слово «жид» з його творів. Він не є народний учитель чи організатор та й немає обов’язку творити «позитивні типи», щоби заохочувати до позитивної праці. Він не є журналіст, тому йому вільно писати прекрасною мужицькою мовою, та й не збагачувати паперового язичія інтелігентів, ані не мусить він говорити про те, чого хоче публіка, дарма, що інформатор про те сам ледве чи чув, – лиш може писати про те, що йому дороге й миле, та й не питати чи добре його книжки продаються. Коли йому раз казали: «Ви є великий письменник», – сказав на те просто: «Не знаю». Та й я не знаю, але знаю, що він є поет. Такий, який приходить раз на століття».

Оцього естетизму творів Стефаника не хочуть бачити окремі сучасні літературознавці та письменники.

Немає сенсу обговорювати причини тривалого творчого мовчання новеліста. Той високий регістр естетичної напруги, який виливався у письменницькі «болі-радощі» не витримувала людина. А писати нижче поставленої естетичної планки або ж повторюватися, – Стефаник цього не хотів і не терпів. У листі до Ольги Кобилянської (листопад 1898 року) письменник пише таке: «Правда, я не люблю рускої інтелігенції (…). Для неї, інтелігенції, я не маю серця. Писати для неї не буду. Не можна любити то, що вродилося тому п’ятдесят років і є маленьке та до того миршаве. Оправдати я годен, але любити не можу... Я люблю мужиків за їх тисячлітну, тєжку історію, за культуру, що витворила з тих людий, котрі смерти не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них. Буду писати для своїх приятелів. Хочу їм подобатися. Хочу їм заплатити за то, що вони приятелі. Кожда моя новелка – подяка для них».

І трохи далі, у тому ж листі, додає: «Впрочім, не люблю я карієри літературної. Що зауважиш, що «підглянеш», що почуєш – зараз махай на торг аби продати!». В іншому листі до цієї ж адресатки (січень 1899 року) продовжує тему літературної штучности: «Був-єм на сходинах літературних. Мізерія. (…). Дискусія показала, що всі мудрі залишилися дома і не прийшли на сходини. Може то лише сего разу так?». І квінтесенцією цих думок є фраза, сказана Стефаником в листі до Ольги Кобилянської (лютий 1899 року): «Література – то є афішованя, то є комедіянство. Вся, вся».

Зрештою, не потрібно забувати, що мовчання у таких письменників, як Стефаник, є продовженням творчости. Високий регістр творчого мовчання. І тут Стефаник не менш геніяльний, аніж у своєму писанні.

Останні роки Стефаника є тяжкими до коментування. Знову ж таки, не варто говорити, чому Стефаник робив саме так, а не інакше. Треба говорити про той рівень стоїчности людської, з якою Стефаник приймав життєві виклики. Фактично, все життя Стефаника – це не що инче, як внутрішнє готування до Великого Переходу. Не завжди він міг себе налаштувати на подібне осмислення. У цьому плані цікавим є спогад Наталії Семанюк, як Стефаник десь восени 1925 року прийшов до Марка Черемшини і розповів про свою зустріч зі смертю: «Я вчора бачив смерть, – сказав письменник таким тоном, що мені справді стало страшно. – Вийшов я на поле, на стерню. Сонце сідало. Я стояв і безцільно дивився вдалечінь. А ген здалеку проти мене самого йде… смерть. І не думайте, що я був п’яний або хворий. Ні! Чув і бачив, як вона до мене підійшла. То був момент, тільки момент, але я навіть устиг почути її холодний подих. Я не мав кому про це сказати… А мені ще таки не хочеться вмирати… так хотілося би ще пожити, хлопців підтягнути… Ви на мене так не дивіться, я таки, бігме, не був п’яний. Але… Там, у Русові, так сиро, жовта стерня, руді горби, і думки мої сірі. Я втік сюди…».

У первісному варіянті «Дороги» Стефаник виповів свою творчу історію. І як така ця поезія в прозі залишається визначальною в його біографії письменника:

« – Я йду, йду, мамо…

– Не йди. Не йди, сину.

Пішов, бо тота дорога була єго судьбою. Бо стелилася перед очима – далека, сина, таємна».

А в «Моєму слові» письменник додає: «Я паную у своїм царстві. // Я буду свій камінь різьбити».

Напевне, в творчій біографії Стефаника (а тут треба пам’ятати слова Юрія Стефаника, якими він розпочав свою статтю про біографію батька: «Найкраща біографія Стефаника – це його творчість»), ми маємо вияв чистого творчого горіння, яке дало читачеві життєдайну історію боротьби людської душі за свою свободу. Результат цієї боротьби драматичний, але не безнадійний: «Я був щасливий. // Як я ссав цицку мамину, як єї рожевими пальцями драпав аж сльози з маминих очей текли, як маминими очима сунулися тихісенько пречисті хмарки щастя – я тогди був щасливий. // А тепер на ті очи смерть чорний габій спускає. // Не можу я бачити в них тих пречистих облаків щастя. // І шукаю трошки щастя під небом. І падаю. // З-під маминих грудий я ніколи не падав…».

Ми можемо лише наблизитися до розуміння Стефаникової ДОРОГИ. Найстійкішим із нас привідкриються сенси власних пошуків. Але це вже инча історія.