Од звичайного погляду скрите відкривається лиш дивакам.
	Прочитай золоті манускрипти, подивися у вічі вікам.
Ліна Костенко.

У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати».
							Михайло Колодзінський.

Найбільше свідчень очевидців про героїчні бої українців проти угорської навали, про звірства й безчинства окупантів записав директор української школи в селі Руському на Пряшівщині Остап Шинкаренко, сам учасник багатьох подій на Закарпатті.

Бій Січовиків з чехами в Хусті. Полон у Великім Бичкові. Звірства мадярів над полоненими Січовиками.

(Протокол, списаний 14. квітня 1939 року в Братиславі з п. Сидором Данівом, героєм-Січовиком, котрий вернувся з мадярського полону з Великого Бичкова).

В головній команді Січи при вулиці Румунській у Хусті мали ми вночі з 13. на 14. березня 1939 строге поготівля. В годині 2 над ранком прийшов наказ від п. премієра д-ра Августина Волошина забрати зброю з владної будови. Коли наш відділ у силу 100 людей під проводом четаря Щуки (Р. Шухевич. – Прим. Мих. Андрусяка.) приблизився до владної будови, затарахкотів звідтам скоростріл. Ми відповіли вогнем з револьверів та автоматичних пістолів і увірвались до владної будови. З нашої сторони впав один гуцул Олекса Лицуляк, з чеської один жандарм. Ми вернулись до касарень і зараз почали роздавати зброю та готовитись до оборони. Коло години п’ятої почався зміцнений рух з чеської сторони. Наша розвідка доносила, що зв’язок з кошем за головним двірцем є перерваний; дальше, що чехи занимають важні об’єкти в місті, що на четаря Кріса стріляли з пошти три цивілі, а вкінці, що окружують Січову гостинницю. На ті відомості вислано наші відділи на місто. Відділ під проводом вістуна Малимуки-Мельника пішов на поміч Січовій гостинниці. Також відійшов відділ під проводом поручника Тацинця.

На нас у Січовій команді напали перші панцирники; котрі, над’їхавши, дали вогонь по сторожі та вікнах. Та ми стояли вже на позиціях, добре забарикадовані, головно пачками з одежею, що нам їх прислали як допомогу з Америки. Ми відповіли також вогнем – з крісів, револьверів та ручних ґранат. Це було в годині пів до семої рано, пам’ятного дня 14. березня 1939. Скоро ми побачили, що ми є окружені з усіх сторін та знаходимося під реґулярним обстрілом чеської піхоти, котра залягла в загородах та в сусідніх домах, головно від сторони касарень. До бою були стягнені добірно до цього стягнені старшини й підстаршини моторизованих відділів – еліта чеської армії. Від самого початку бій визначався величезною прудкістю та запеклістю. Чехи, маючи зосереджений об’єкт обстрілу, держали нас під сталим вогнем так, що годі нам було й відповідати. Хто вихилився крізь вікно, відразу падав неживий або ранений. Ми перервали зовсім вогонь, а коли чехи хотіли наступати, ми почали вогонь знову. Чехи зміцнили вогонь та зачали засипати нас ручними ґранатами. По експльозії ручних ґранат вдерлися до партеру, котрого ми з тактичних причин не боронили. Коли вони заняли партер, на хвилю бій устав.

Чеські старшини зачали до нас кричати: «Клюці вздайтесе а подьте вен, нє дєлайте блбості; кдіж се вздате, ніц вам не буде, єн мусіте одевздат збрань» (Хлопці, здавайтеся й виходьте, не робіть дурниць; якщо здастеся, нічого вам не буде, лише мусите скласти зброю. – Прим. Мих. Андрус.). На їхні викрики ми не відповідали. Коли вони пробували йти вперед, ми стріляли.

Видячи, що в той спосіб боротьба стала на мертвій точці, притягнули чехи до бою протиповзові гарматки. Умістили їх на вулиці Румунській та на Площі батька Волошина. Хлопці, які були перший раз у бою, від вибуху ґранат майже всі поглухли. Сильна експльозія тих набоїв почала деморалізувати. Відразу маємо величезні страти, головно ранених. В головній команді нема ані одної кімнати, де б не літали кулі. Годі раненим дати бодай першу поміч. Вони бідні лежать по кутиках, крівавлячи та тихенько постогнуючи. На долівках калюжі крови, що мішається з валячимся вапном стелі й стін. Ми всі припорошені порохом та димом, виглядаємо як коминярі. В головній команді нестерпний воздух, тяжко дихати. При помочі артилєрії та панцирників роблять чехи наступ на ліве крило будинку, від вулиці Ізської, де жили цивілі чехи, мадяри й українці. По короткій, але запеклій боротьбі здобувають чехи ліве крило головної команди, беручи багато полонених. Залога лівого крила боронилася завзято, але коли був ранений командант вістун Німець, піддалася. Чехи здобувають ліве крило будинку і є на першому поверсі. Вони й ми маємо кілька вбитих.

Дальший чеський наступ провадиться коридором-ґалєрією та від сторони вулиці при помочі драбин. Наступ і тут їм удається: здобувають кімнату, де я був командантом, і беруть у полон 50 людей. Нас виводять через ґалєрію на ліве крило та дальше на вулицю Ізську. Поручник чех запевняє мене, що нікому нічого не станеться, одначе я бачив, що полонених б’ють у звірський спосіб. Я протестую та показую йому це. Приходить черга, коли виводять мене на ґалєрію. Я використав замішання й скочив через барикаду до своїх.

З утратою людей положення в головній команді покращало дуже. Зпочатку через величезне число людей не можна було й рушитися. В наших руках знаходиться ще 6 кімнат і коридор. Решта будинку в руках чехів. Після цього на хвилину устає бій.

Нас взивають знову піддатися. На це наша відповідь пісня: «Ми жертвою в бою нерівнім лягли» та «Сміло друзя, не втрачайте духа в останнім бою». Пісня ця на тих руїнах творить незабутній момент. Видячи, що по доброму це не піде, чехи беруться дальше за роботу. Розпочинається найзавзятіша частина бою. Нас остається живих та здорових дуже мало; товариші Січовики падуть наліво й направо. Чехи пробують ще один наступ, одначе надаремно. Головна барикада тримається. Булавний Васильчук, четар Чубатий, четар Федак-Граб доказують чудес хоробрости. Головна команда стоїть непохитно, хоча кров оборонців густо спливає. Паде вбитий ворожими кулями булавний Васильчук.

Нагло бій урвався. На головній ґалєрії появляються чеські старшини з білим прапорцем (підполковник ґенерального штабу Люкас). Приходять близько, а ми їх, розуміється, пускаємо до себе. Зачинають нас переконувати, що дальший опір безнадійний, щоб ми піддалися та віддали зброю. Командант оборони головної команди, полковник Гузар (Михайло Колодзінський. – Прим. Мих. Андрус.), відповідає: «Не ви є покликані тут нас повчати; що ми робимо, то знаємо. Зброю дав нам премієр Волошин, тому тільки на його приказ можемо йому віддати. З полковником Люкасом відходять на переговори поручник Чорний та аспірант Дужий. Заїжджає автокольона Червоного Хреста та починають у коцах виносити окрівавлених героїв. Це триває довший час. Позбувшися ранених, вступає новий дух до нас. Зачинаємо знову пісню: «О, Україно, о люба ненько, тобі вірненько присягнем». Делєґація не договорилася ні до чого. Знову починається бій. Чехи дальше б’ють з гармат, стріляють з тяжких скорострілів, кидають ручні ґранати, але тому, що нас є мало, не приносить нам майже жадних утрат. Бій затягається до години десятої.

По годині десятій знов грає трубка перемир’я та рівночасно перестає вогонь. До нас приходить чеський надпоручник Осип Парчан (словак), як запоручник миру, з тим, щоб обі сторони задержали статус кво. Не зважаючи на перемир’я, стрілянина знову зривається то тут, то там. Хочу виглянути на вулицю Румунську, одначе мене на хвилину здержує четар Чубатий, а Січовик, котрий виглянув замісць мене, паде з постріленою головою. Лечу до чеського надпоручника; в тім моменті паде ще один стріл коло головної барикади, а коло чеського надпоручника паде наш Січовик з постріленими грудьми. Надпоручник рве на собі волосся, одначе він є безрадний. Вкінці помалесенько приближається до вікна, махає наперед білою хустиною, а потім офіцирською шапкою, а вкінці сам показується у вікні та просить чеських вояків, щоб не стріляли. Чеські вояки стало порушують статус кво й використовують перемир’я, щоби приблизитися до головної барикади. Один чеський десятник божевільно відважний (або може п’яний) з моторизованих відділів приходить цілком під головну барикаду й кричить до нас: «Клюці подьте вен» (Хлопці, виходьте. – Прим. Мих. Андрус.). Відповідаємо йому, що є перемир’я, тому відходи чесно. Одначе він хапає за револьвер. Та в тім моменті падає, поцілений нашими Січовиками серією куль з кількох револьверів.

Приїздить комісія в складі команданта І. Романа, котрий не був між нами, директор поліції Юрко Білей, пан Бабота, а від чехів підполк. Люкас. Командант Іван Роман дає наказ, щоб ми здались. Знову полковник Гузар висилає четаря Кріса та аспіранта Даніва до пана премієра, щоби почути цей наказ з його уст. Виходимо з підполк. Люкасом та ще якимсь чеським старшиною через коридор, де стоять два рої чеського війська. Кинулися на нас, як звірі. Поздирали нам нашивки та почали нас бити кольбами. Я протестую, питаю, чи ми парляментарі, чи полонені. Кажу, коли негайно не усунуть військо, я не йду дальше ніде. Підполковник Люкас дає приказ воякам відмаширувати двісті метрів від будинку. Вояки протестують, щоб з нами не говорити, а щоб нас вистріляти, але вкінці кінців таки відступили.

Премієр Волошин, у котрого зібралася еліта наших старшин, дає при всіх наказ зброю чехам не дати, але принести до нього. Так і сталося. Передавання зброї тривало до години другої. Та на місті й усюди чехи виарештовували Січовиків.

Рано на другий день по проголошенні словаками самостійности, чехи почали евакуватись, а ми обсаджувати місто. Знову з відділом перебираю зброю, що вчора здав. По полудні, з наказу поручника Чорного, виїжджаю до Волового по зброю, щоб також перевести частинну мобілізацію. По дорозі всюди стрічаємо озброєних Січовиків, що повнять службу та роззброюють повертаючих чехів. У Воловім довідуюся від четаря Будика про перебіг перебирання влади на Волівщині. При роззброєнні чеської жандармерії в Майдані впав наш Січовик Клем’юк і один чеський жандарм. Військо, що йшло пімститися за чеського жандарма, попало в засідку; оставило на полі битви десять убитих і два авта; та без вистрілу втекли назад до Волового.

Забравши зброю, я вернувся автом до Хусту.

Починався ранок траґічного четверга, 16 березня 1939. Відходили останні чеські відділи з Хусту. Дістаю наказ іти з директором Лемком по гроші на пошту. Посвідку маємо на 450,000 корон, одначе тому, що по виплаті урядникам на пошті були лише 300,000 корон, беремо ту суму. Гроші віддаємо міністерству війни (директор Лемко). Дальший наказ дістаю з четою обсадити касарні 45 п. п., де почався грабунок. З огляду на те, що в Хусті лунають стріли, панічні лявіни сунуть містом, треба посилати розстрільні для успокоєння населення. Даю наказ розстрільною посуватися городами в напрямі касарень. Розігнавши грабіжників і устійнивши сторожів, заводжу лад і порядок у касарнях. Не зважаючи на просьби, головна команда не присилає телєфоніста для наладнання зв’язку. Праця моя полягає в тім, що узброюю відділи та видаю амуніцію і скоростріли, котрі зараз відходять на фронт, який скорим темпом зближається до Хусту. Коло години першої надлітає мадярський літак, котрий, настрашений нашим скорострільним вогнем, завертає назад.

Чим дальше до вечора, тим виразніше чути скоростріли та стрілянину; видно, що фронт наближається. Коло години пів до 4-тої зривається в місті більша стрілянина; це наші останні розстрільні залишають місто, відступаючи на Тячів. Мене забули повідомити про відступ з міста і я, не знаючи нічого, держу дальше касарні. Доперва десь коло пів до 5-тої припадково від одного відступаючого товариша дочувся я, що такий наказ був виданий, лише зв’язковий не дійшов. Негайно даю наказ, опустити касарні, але з огляду, на те, що Хуст уже занятий, а дорога до Тячева також у мадярських руках, мусимо відступати в гори. Відступаю в напрямі Бороняви, Данилова на Золотарево. В Золотареві реквізую вози та спішимо цілу ніч через Чумальово на Ублю, де стрічаю відділ під командою полковника Филоновича. Разом, не відпочиваючи, досягаємо в годині десятій Вульхівці, пів одинацятої Нересницю, де мадяри й жиди зібралися витати мадярську армію. Не мале здивування було в них, коли побачили нас. Зриваємо мадярські прапори та кидаємо в ріку. Над’їжджає на коні полковник Гузар і перебирає команду над цілим відділом.

Дальше наш шлях веде горами в напрямі на Вижню Апшу. Йде дощ, сніг, велике болото, дорога дуже тяжка. Гори досягають до 1000 м. Над вечором ми є в Нижній Апші та злучуємося з двома сотнями поручника Сулятицького. Вечором до півночи маневруємо над Великим Бичковом, де маємо перейти румунську границю. Без перешкод зближаємося до Тиси, ловимося попід пахи й так спільними силами переходимо на румунський бік. Було це по півночі, а мороз був дуже сильний. У селі Карачоні (Кречунів) домучилися ми до рана, і аж тоді прийшла румунська погранична сторожа, завела нас до школи, де почали нас роззброювати та грабувати. Потому запровадили нас до якоїсь другої школи, де ми дістали трохи їсти. Коло полудня приїхало мобілізоване військо, нас вивели на дорогу, поставили в трійки, окружили баґнетами, ззаду на автах скоростріли, й так ми рушили в похід. Нас було 242 людей. Мушу підчеркнути, що полк. Гузар з багатьома іншими не перейшли до Румунії, а що з ними сталося, не знаю.

Нас привели до Великого Бичкова на міст, де стояли мадярські гузари, отворилася на мості брама й нас видали мадярам...

Мадяри завели нас до української ґімназії, де примістили у великій ґімнастичній салі. Зараз почалися ревізії, відбирання всім річей, включно з хусточками та черевиками, та зробили список. Якийсь пан з польського консуляту забрав аспіранта Володимира Стахова-Павлюха; що з ним сталося, не знаю. Потому повкладали нас на землю лежма, а в дверях поставили два скоростріли. Перші побої почалися того дня вечором. Якийсь десятник, що вмів по-словацьки, почав з нами переводити руханкові вправи, котрі полягали в тім, що треба було пів години тримати руки догори та стояти на колінах. Кому мліли руки й він їх опускав, того витягали на середину й били спеціяльно. Хворим казали на середині танцювати козачка з присідами.

Цілу ніч ми знову не спали, бо сторожа, щоб їй не нудилось, витягала раз цього, раз того і била, куди попало. Назагал, поки були гузари з Ніредьгази, ще так зле не було, але положення дуже погіршилось, коли прийшла по двох днях мадярська піхота – гонведи. Вони завели у битті систематичність. Почали водити на вислухи, ну й при тому здорово бити. Два дні по нашім прибутті впала також комісія з мадярським полковником, жандармами та цівілем, якимсь Шальком. Той останній нам заявив, що він нас усіх добре знає, працював в уряді карпатської України та що він з нами зробить добрий порядок.

Я попав у полон у повнім січовім однострою. Одначе вдалося мені здобути в інженера Волинського лещетарські штани і тим став я цивілем, бо свій однострій викинув. Всю увагу жандарми присвятили виключно тим, що були умундуровані. В страшний спосіб били поручника Сулятицького, котрий не заперечував, що був командиром ґрупи, дальше четаря Федака, Граба й аспіранта Нищея. Тих в одностроях вибрали в числі 40 осіб, умістили їх на сцені та дали їм назву «Відділ смерти». Наступна ґрупа була тих, що призналися, що походять з Галичини. Було їх коло 160 чоловік. Остаток творили прикарпатці, придніпрянці й чужоземні пашпорти (нанзенівські). Я дістався до ґрупи севлюських учеників тому, що володів мадярською мовою.

В такім порядку ми сиділи в салі; коло кожної ґрупи стояла сторожа, щоб не можна було перебігати з одної ґрупи до другої. По тім розсортованні пани від’їхали до Рахова. На другий день прийшла піхота мадярська та жандарми з Пейчу. Тепер у битті повстав уже реґулямін. Почали водити на переслухування на ґалєрію руханкової салі. Переслухуваному треба було перейти поміж два ряди узброєних вояків у нагайки та поліна й баґнети та взагалі, хто що мав. Вояки голосилися до тої праці добровільно й доки такий дійшов до переслухання, валявся в крові. Цілий коридор, куди переходили на переслухання, був скривавлений, а звідтам доносився часами надлюдський крик розпуки катованих.

Так вони день і ніч переслухували, поки не переслухали всіх. Одного разу, здається четвертого дня нашого полону, нагло зробили алярм; замісць легких скорострілів поставили тяжкі, казали всім стати на коліна, обернутися до стіни, руки догори, а між тим ладували скоростріли. Втім впроваджують на салю священика, монаха ЧСВВ, і питають, хто хоче сповідатися. Голосяться багато. Решта, хто хоче, може написати листа додому та дають папір. Надворі чути шелест, якби копали яму. Дальше паде наказ молитися. Всі моляться. Потому раптом нічого... ідіть та лягайте собі на свої місця. (Душевні муки. – Прим. Шинкаренка).

Найстрашнішою карою був карцер у пивниці, коли голу людину кидали до тої ж таки пивниці. Там попросту такий замерзав.

Дальше, коли вони змучилися бити самі, то поставили битися двох наших; котрі доти мали битися між собою, поки не йшла кров. То знову на Січовиках тренували ріжні боксерські удари, як до мішків. «Ану – каже один мадяр до другого – дай йомy, але одним ударом так, щоб йому долішна щока відбилася», та подібні річи. Один молоденький, 17-літній Січовик, на назвище Корнафель, коли його били по лиці, засміявся; тоді його вояки взяли в кут і там почали бити прикладами по ногах, потому по нирках та по бороді. Хлопець зімлів, його звідтам витягнули за ноги, кинули між ряди й казали дати води йому. Він все ж таки, як прочуняв, засміявся. Люди з голоду терпіли велику муку, бо діставали раз денно їсти, що приносили люди з Великого Бичкова. Одначе лише зпочатку вільно було роздавати воду до схочу; пізніше й то обмежено. У салі ми спали на долівці, тому скоро розмножилися воші, котрі ширилися застрашаючим темпом.

Ми мали кількох ранених. Один з них, Січовик Дикун, був тяжко ранений у руку. Тож ми просили відразу священика, щоби прислав лікаря, одначе лікар прийшов аж п’ятого дня. Без перев’язання рани та через нечистоту названий дістав затроєння крови.

Коли я був перебраний до цивілю й признався, що вмію по-мадярськи, мене зпочатку били, казали, що я зрадник, а інші казали, що мене ще гірше треба покарати як такого, але пізніше побідила думка, що я ще придамся для мадярського народу. Я зізнавав таке: Що я ученик севлюської торговельної школи, що нашу школу евакували з огляду на небезпеку війни з Севлюша до Хусту, а з Хусту, коли приближався фронт, перевезли нас до Румунії. Що я маю 19 літ (в дійсності 23. – Прим. Шинк.), що я стріляти не вмію, кріса ніколи в руках не мав та взагалі ні з ким не бився.

Пропустили мене на волю 24. березня 1939 у год. пів до 5. пополудні. Зо мною вийшло ще 7 товаришів, а між ними були декотрі дійсно ученики, але учительської семинарії.

Та вернуся ще два дні взад. В середу, 22. березня, прибув якийсь пан в асисті мадярських старшин, які щось йому потиху пояснювали. Той пан дуже цікаво нас оглянув усіх та часто ставив якісь запити мадярським старшинам. Треба підчеркнути, що перед приїздом того пана відбулося ґенеральне порядкування салі. Дали наказ усім, що були скривавлені, змити з себе кров, і т. п. На відході той пан звернувся українською мовою до частини салі, де сиділи галичани, зо словами: «Хлопці, хто з вас хотів би повернутися до Польщі?» Багато відповіло притакуючи. Причина цього притакування була та, що люди жили в неймовірних душевних тортурах, майже ніколи не спали, кожний мадярський підстаршина робив собі на власну руку, що хотів, і був паном життя й смерти; голод, спрага та воші творили середовище, що вже ніхто не сподівався, щоб у Польщі було від цього гірше. Сподівалися, що як би зле не було в Польщі, то все ж будуть мати правне забезпечене становище. Пан той не відповів на це нічого і забрався. До мойого випущення на волю нічого подібного не сталося. Цей, по всій правдоподібності, був з польського консуляту в Севлюші.

Після цього пополудні приїхав наглий суд, воєнний трибунал з Ніредьгази. Головою був якийсь малого росту правник. Він сам не бив, але стояло п’ять жандармів та один член суду цивіль, що знав по-українськи, а ті ґумовими палицями й кольбами били до схочу. Били по-звірськи до крови. Згаданий цивіль ударив Січовика Федька з «архіву» ґумовою палицею так, що та розлетілася на три частини. Федько не впав. Його били дальше та били доти, поки не дістався на своє місце. Ці побої при суді, це було страшне видовище. Спеціяльно били «Відділ смерти». Поручник Сулятицький, четар Граб, десятник Сидоряк, десятник Білан, аспірант Нищей (вічно усміхнений), аспірант Маковецький, що працював у редакції «Наступ», аспірант Децик і інші були від побоїв цілі окрівавлені та сині й запухлі. Спеціяльну злість у мадярів викликував вусатий десятник Сидоряк (стара война з сотні Вітовського). Його били всі мадяри, що приходили оглядати полонених.

Багато галичан дали себе записати як уродженці Великої України, щоб їх не видали Польщі. Між ними аспірант Мостиський, аспірант Пилипчук, вістун Ярмолович та багато інших. Їх били, але вони мали надію, що видадуть їх до Німеччини. В ґрупі «заграничних пашпортів» (Нанзен) був директор Січової Гостинниці Лемко, четар Чубатий, інж. Колодій, інж. Шевченко; інж. Филипович та багато інших. Інж. Волянський подав себе також за громадянина Німеччини, одначе зрадник, Січовик Борош із Севлюша, видав його, що він був один з провідників, і його дали до «Відділу смерти». Крім інж. Волянського видав той зрадник Борош ще кількох. Був ще один тип, що видавав мадярам, а був це також Січовик зо Страбичова (напевно не знаю).

Часами вночі або вдень приводили з гір зловлених Січовиків. Одного разу привели ґрупу вісім людей, зловлених над Кобилецькою Поляною. Їх страшно збили й взагалі дивуюся, що їх привели, бо вони звичайно в горах зловлених стріляли на місці. Знаю, наприклад, що дві ґрупи, зловлені у Веречанщині, одна з 16 людей, друга з 39 людей, що складалися з галичан, вивели на Бескидську границю, де мадяри разом з поляками їх скорострілами розстріляли. Наперед казали викопати собі могилу.

Але, щоб не відійти від головної теми, то є про «суд» з Ніредьгази, продовжую. Перекладачами були зрадник Борош і Січовик Вайда. Суд питав: ґенералія, від коли був Січовиком, до якого краю приналежний, скільки вбив мадярів, де подів кріса або скоростріла. Списавши це, били, аж поки не привели на місце. Так це тягнулося в безконечності. То є день і ніч... Розуміється, що вночі не питав «суд», а питали вояки з власної «пильности». До суду треба було приходити без блюзи, светера, а тільки в сорочці, «щоб слідство йшло плавніше». Для мене, котрий знав перфектно по-мадярськи, дальше для Вайди, Боршоша, Секереша, Шанти, Гвоздулича (оба з Великого Березного), Осачія з Праги, та останнього ім’я не пам’ятаю, наглий суд закінчився так, що нас випустили на волю. В п’ятницю пополудні прийшли жандарми, а перед тим дали нам взуття, завели нас на жандармерію, де ми дістали посвідки. Посвідка, котру маю сховану в Ужгороді, звучала так: «В ділі Сидора Даніва я вів слідство в справі його приналежности до січової гарди, я не знайшов нічого підозрілого. З нинішнім днем пускаю його на вільну стопу з тим, що негайно зголоситься на жандармерії свойого місця замешкання. Підпис нечіткий. Дата: Великий Бичків 24. березня 1939».

Прощальна промова жандарма була така: «Слухайте, хлопці (говорив по-мадярськи). Ми не чехи, з нами жартів ані торгів нема. Над вами висить страшна чорна пляма, з котрої вам не легко буде змитися; ви мордували мадярських гонведів. Мусите дуже і дуже на себе вважати, коли не хочете запізнатися з твердою рукою мадярського жандарма. Можете відійти». На жандармерії був великий рух. Приносили їсти ув’язненим, приходили з заявами льояльности, з трикольорами на грудях, голосилися повертаючі вояки з бувшої Чехословацької републики і т. п.

По освободженні ми заскочили ще до інтернату оо. ЧСВВ, де добрий священик дав нам 1,000 корон та скоро ми рушили в дорогу на Білу Церкву. По дорозі ми всюди стрічали військо та військо. Везли багато амуніції та колючі дроти; видно грозив конфлікт з Румунією. Ночували ми в Солотвинських Копальнях. Ціле містечко було забите мадярським військом. Нас військо не рушало з огляду на те, що більша частина з нас вміла говорити по-мадярськи.

На другий день, у суботу, перед Грушовом якийсь мадярський старшина казав нас арештувати та відставити на команду в Грушові. Там нас тримали до обіду, а потому під ескортою відставили до Тересви на жандармерію. Тут дозволили купити собі їсти. Дальше відставили нас під ескортою поїздом до Тячова на окружну військову команду. Тут знову мусимо брехати інше, що ми є ґімназисти з Великого Бичкова та що хочемо їхати додому, бо школу розпустили. Наші арґументи є такі переконливі, що нам дозволяють їхати до Севлюша з тим, що там зголосимося; але їдемо вже без ескорти. Деякі товариші висідають у Хусті, другі в Севлюші, а я купую білєт просто до Ужгороду. Страшний момент переїзду через Хуст. Стація порожня, вулиці порожні, над замком мадярський трикольор, ніде ні життя – мертве місто. Так виглядає гучна столиця, де ми ще перед двома тижнями бадьоро походжували в січових одностроях.

Така людська доля змінлива. До Чопу приїжджаю десь у год. 9-тій. Стрічаю декотрих знайомих; вони теж утікають. Імен їхніх не подаю, бо не знаю, де вони, та що з ними. Не хочу їм шкодити. На жаль, поїзд не відходить аж рано, бо ведуться бої мадярсько-словацькі та їздити не вільно, тільки військові. Рано в неділю я заїхав до Ужгороду. В поїзді їхав також один наш утікач, перебраний у селянське убрання. Кондуктор накинувся на нього, бо той не вмів по-мадярськи та кричав на нього, що він теж «Січ-ґардіста». (Так називали наших Січовиків мадяри. – Прим. Шинкаренка).

Я сидів тихо в кутку та говорив з одним мобілізованим селянином по-мадярськи. На стації в Ужгороді вискочив прямо з ваґону та зараз на фіякер. На щастя йшов дощ, отже буда була спущена і я преспокійно заїхав за півтора пенґева аж додому. Вдома застав батька, якого мадяри хотіли застрілити, коли він утікав пішки з Нижніх Верецок до Сваляви. Вже навіть поставили були його під дерево, хотіли зав’язати очі, але якийсь мадярський офіцир змилувався над 70-літнім старцем та пропустив його.

Прискаржував його, то є мого батька, терорист Месарош, чорнорубашиик з Волівця, так званий «Ґубернатор». Він багато разів був караний та з моїм батьком, як адвокатом, мав особисті порахунки. Вдома я відпочивав, бо був виголоджений та обвошивлений, тому мусів себе привести до порядку. Ніде я не виходив. До мене приходила пані ІІІубова та пані Немешова питати за свого мужа й сина. На другий день пан Шуба зголосився сам на поліції та заявив, що був на стороні словацькій. Розуміється, що його зараз арештували та кудись забрали.

Був я в Ужгороді до Великої П’ятниці, то є 7. квітня. Перед тим я довідався від учителя Дезидера Бадика, котрий вернувся з Нижніх Верецок, що посла Івана Ґріґу застрілили мадяри, що постріляли кільканацять селян у Веричанщині, що мого батька шукає жандармерія. Це нам вистарчило й ми рішаємося разом з батьком утікати до своїх, не чекаючи Великодня.

Рано у Велику П’ятницю виходимо в ліс за стрільницею та цілий час ідемо лісами в напрямі Вігорляту. Спимо дві ночі в лісі. В суботу мало що не попадаємо в мадярські руки. Границю перейшли ми вночі з суботи на неділю вище Реметських Гамрів, значить, на самий Великдень. Вийшовши з лісу, приходимо до знайомого священика Михаловича в селі Йовсі, де відпочили один день, а в понеділок відходимо пішки до Михайловець. Там замешкуємо в судді д-ра Гринчишина. Також застаємо багато знайомих утікачів.

Звідси я переїхав до Пряшева, а з Пряшева до Братислави при помочі добрих людей.

Бій учеників учительської семинарії з Севлюша з мадярськими наїзниками коло села Великої Копані. Зізнає ученик другого року, Іван Беґа.

З правого боку ріки Тиси, нижче містечка Хусту, розложилось невеличке містечко Севлюш. Вище міста кінчаються вибіжки гір Карпат, засаджені виноградами. Між тими видно розвалини старого замку: одиноку пам’ятку зо старини в околиці Севлюша.

Місто складається по більшій частині з українців, жидів, невеличкого числа мадярів і змадяризованих «русинів»-українців. Сюди восени по віденськім арбітражі в році 1938 прийшли ученики учительської семинарії з Ужгороду і Мукачова, з надією покінчити тут свої студії, а потім працювати серед свого бідного народу Карпатської України. Та доля судила інакше. Хоч Боже сонічко засвітило на український нарід під Карпатами, то грізні хмари з полудня не давали йому дальше світити.

Мадярська ненажерлива шляхта почала втискати свої кігті, щоб опісля задушити український нарід.

Севлюш більше змадяризований, однак учеників принято тут сердечно. І відразу ученики почали тверду працю не тільки в школі, але і серед мало просвіченого народу. Успіх показався 12. лютого 1939 року, коли нарід зрозумів велику ідею, переконавсь і відголосував 98% у користь Карпатської України. Тішились ученики плодами своєї праці. Та прийшов нещасливий березень 1939 року. Зпочатку наступали раз у раз мадярські терористи, але 15. березня рано в 4. годині настав правдивий наступ на Карпатську Україну. Засумували молоді серця найкращих синів українського народу. Що ж буде з нашою милою Україною?

Йдемо до школи без книжок, бо знаємо, що тут щось не в порядку. Від мадярської границі чути безпереривну стрілянину. Кожний з похиленою головою йде до школи. В школі довідуємося, що мадяри реґулярним військом ідуть занимати цілу Карпатську Україну. В 8-мій годині приходить о. директор Лар і говорить коротеньку промову. Хлопці з захопленням виходять зо школи та йдуть до одної вулиці по зброю.

Чеське військо якийсь час держалося, доки вспіли спакуватися, щоби потім ганебно втекти. Хлопці походовим порядком ідуть по зброю, що їх мав на складі один штабний капітан чеської народности, одначе прихильний до українців. Багато зброї не було. Вього 20 крісів і по пятьдесять набоїв до кожного. Кріс брав лише той, хто вмів стріляти. Так пішло на оборону української границі двацять невишколених у військовому ремеслі молодих українських юнаків за Севлюш.

Одначе чеське військо не думало боронити границі, тому почало відступати. Перші відступали піхотні відділи, потім панцирні авта і повзи, а ученикам сказали оборонятися. Двацять хлопців не всилі встоятися проти стотисячної мадярської армії реґулярної, тому подаються взад, лишаючи одного вбитого товариша, Бандурку, ученика 4. року.

Коли прийшли відступаючі з-під Севлюша, товариші під проводом проф. Голоти, проф. Ковача та поручника Чучки сформувалися в ряди і відійшли в напрямі Хусту. В той спосіб Севлюш упав. Через дорогу вище села Великої Копані тягнеться залізна дорога. Тут стрітились ученики з кількома Січовиками з Королева, приготованих з двома легкими скорострілами до оборони. Саме на те місце дійшли ученики без зброї. Тим часом із Севлюша над’їхали вози зо зброєю, котру чеські війська не встигли ще вивезти. Січовики просять зброї, але чехи зброї дати не хотять. Тоді Січовики наставили свої скоростріли та прийшло би було до сутички, коли б не над’їхав чеський підполковник, котрий дав приказ негайно зброю віддати. Казав: «Дате їм то. Оні таке платілі данє. Кдіж сє хтей браніть, проч їм то не дати». Так дісталося Січовикам іще 5 легких скорострілів, коло 150 крісів, ґранат і набоїв.

Увечір мадяри ще не надійшли до Копані, тому всі Січовики з учениками поїхали моторовим поїздом до села Королева, яких 6 кільометрів на полудневий схід від Копані. Тут у морозі і голоді переночували в стодолах. Вночі ученики взяли від сторожа залізничих рейок ключі та пішли розібрати залізничий шлях, щоб ворог не міг дістатися поїздом-броневиком. Над ранком коло 2. год. Вибралися 6 учеників на один горбок над Королевом і там закопалися з тяжким і легким скорострілом. Потім, годину пізніше рушили Січовики з учениками назад до Копані. Одна частина пішла на розвідку до села, а друга обсадила шлях. Та на розвідку почали мадяри стріляти з двох тяжких скорострілів. А що наші мали лиш один легкий скоростріл і гірші позиції, мусіли відступити також за шлях, залишаючи 6 убитих. Упав ученик 2. року Скляр, ученик 3. року Штефанюк, ученик 4. року Юда й три Січовики-селяни, яких імен не знаю. Рівночасно 6 учеників на чолі Юди, котрі пішли за згаданий горбок над Королевом, почали обстрілювати з тяжкого і легкого скоростріла наступаюче долиною мадярське військо.

Три рази відступали мадяри від цієї горсточки молодих українських юнаків. Видячи, що фронтовим наступом не здобудуть того горбка, почали наступати лісом і обкружили їх довкруги. Хлопці так були захоплені обстрілюванням ворога, що не запримітили взаді ворога. Мадяри зловили їх живих та зараз дали приказ їх розстріляти. «Чого бажаєте собі перед смертю?» – спитали. Хлопці поклякали, помолились, устали в ряд і накінці заспівали: «Ще не вмерла Україна». По відспіванні мадяри їх негайно розстріляли і кинули до Тиси. Були там: Козичар, ученик 4. року; Андрейчик, ученик 2. року; Лазорик, ученик 3. року; Салай, ученик 3. року; Пекар, ученик 4. року; Чолій Василь і Шкіряк Осип.

Вище Копані почали на залізничнім шляху вже також наступати мадяри на наші позиції. До помочі нашим прийшло ще до сто селян з рушницями. Мадяри, бачачи, що не знищать цієї «великої української армії», підтягли міномети і полеві гармати, та почали з них обстрілювати наші позиції. Однак і це не відстрашило відважних юнаків. Та коло 2. години пополудні мадяри післали на фронт один літак, котрий почав зо скоростріла обстрілювати наші позиції. Аж тоді захиталися січові ряди. Проти літака не було вже всилі встоятись, бо нас мав як на долоні.

Почався загальний відступ у напрямі Хусту. Тим часом приїхав моторовий поїзд, котрий іще частину Січовиків урятував. Коли хлопці входили до поїзду, мадяри почали сильно обстрілювати входячих до нього Січовиків. Тоді вискочив ученик 4. року Попович з легким скорострілом і почав відбиватися. Поїздові грозило розбиття від гарматних куль, тому скоро від’їхав. Попович не встиг скочити до поїзду і залишився на місці. Його мадяри зловили та зараз розстріляли. Одна частина врятувалася втечею до Румунії. Другі, тяжко ранені, зістались на полі. Мадяри не мали ані стільки почуття, щоб ранених відвезти до лічниці або дати яку-таку поміч, але попробивали молоді серця тяжко ранених баґнетами або добивали прикладами. Скільки всіх там упало, не знати. Грабіжницькій орді й того мало. Мертвих обдерли до нага. Убрання і черевики забрали, лишили лише голих трупів на полі. Українська земля знову зросилася кров’ю молодих українців-юнаків. Крути й Копаня навіки зістануться пам’ятниками. Українські юнаки відплатяться за кров своїх товаришів у найближчій нагоді.

Замітка записувача: Попович! Немов тепер його бачу. Мужчина в повнім того слова розумінні. Ростом, як дуб, плечі кремезні, великі широкі груди завсіди, здавалось, пробиваються кудись уперед. Голова таки дослівно козацька, тільки що замісць чуба чорненьке волосся пишалось. Всі риси лиця характеризували його як людину енерґійну, залізної волі, що вже по військовій службі (в чеськім війську був десятником), не спустила безрадно руки і хоч з нижчою освітою не пустилась до виру життя, але муравлиною працею пробивалася вперед, рвалась за науку, за студії. А придбавши їх, Попович не лишав їх для себе, лише розсівав їх між нарід. Працював для свого народу ціле життя, вкінці віддав і життя за нього.

Скляр, ученик 2. року учительської семинарії, низький, літ 16, набитий, бльондин, родом з Югославії, походить з Радванки, батька не має, спокійний, в товаристві добре поводився, послушний, а при тім усім дуже веселий.

Штефанюк, ученик 3-го року, літ 19, високого росту, брунет, сухий, родом з Косівської Поляни, запалистий, доброго поводження, слухняний, добрий орґанізатор і націоналіст; дівчата жартовливо звали його «Чеймберлин».

Юда, ученик 4-го pоку, середнього росту, літ 21, півбрунет, набитий, дуже добрий музикант, походить з Рахова, вихрещений з кальвіна, жартовливий, націоналіст.

Козичар, ученик 4-го pоку, був активним членом пласту, не відтягався від праці, високого росту, бльондин, сухий, командант Січи в семинарії, кошовий у пласті, неуступний; що сказав, мусіло бути зроблене; грізний у службі, але в товаристві незвичайно симпатичний, походить з Тернова, літ 25, дуже добрий ученик.

Андрейчик, ученик 2-го pоку, літ 19, низький, сухий, брунет, родом з Дравців, слухняний, націоналіст.

Лазорик, ученик 3-го pоку, літ 18, середнього росту, повний брунет, волосся гарне, кучеряве, родом з Порошкова, жартівливий, дуже любив побавитися, в школі мав усього трьох вірних товаришів, ворога ненавидів, одинак у батьків, добрий ученик.

Салай, ученик 3-го pоку, літ 22, середнього росту, повний, брунет, бувший монах, жартівливий, родом з Ужгороду, батько шкільний сторож при учительській семинарії в Ужгороді, дуже доброго поводження, працював у «Б» відділі в Севлюші, добрий ученик.

Пекар, ученик 4-го року, літ 20, середнього росту, товстий бльондин, веселий, родом з Перечина, добрий у товаристві, орґанізатор також добрий.

Чолій, ученик 2-го pоку, досить високий, гуцул, брунет, ще не викресаний, веселий, неспокійний, родом з Богдана, добрий ученик, літ 16, музикант знаменитий.

Козак, ученик 2-го pоку, літ 17, високий, брунет, надзвичайно спокійний, гарного поводження, добрий маляр і музикант, добрий орґанізатор, кошовий писар, родом з Великого Березного.

Всі вони, герої Карпатської України, добрі націоналісти й пробойовики. Спіть, герої, спіть...

Зізнання учеників севлюської учительської семинарії, Желтвая та учасників бою під Великою Копанею.

Після евакуації з Ужгороду наша семинарія розташувалася в Севлюші. В ній зіллялися три вчительські семинарії. А саме, хлоп’ча греко-католицька семинарія з Ужгороду, дівоча греко-католицька семинарія з Ужгороду й державна коедукаційна семинарія з Мукачева. Наука в двох перших семинаріях переводилася переважно в чисто українсько-національнім дусі, а мукачівська семинарія була баштою русофіло-мадярського духа. По злитті цих трьох семинарій в одну Українську Державну Вчительську Семинарію в Севлюші великих тяжкостей завдала більшість мукачівців, які не хотіли погодитися з тим фактом, що вони свої дальші студії мусять продовжати в українсько-національнім дусі, не зважаючи на те, що професорська корпорація й учні ставились до них дуже прихильно і завдяки цій прихильності, вони орґанізувались поза школою в тайні протиукраїнські товариства. Вислідом діяльності їх товариств було те, що провідників відкрито і викинено з заведення.

При семинарії був реорґанізований пласт, якого ціллю було вишколення пластунів у військовому дусі (передвійськовий вишкіл). Після наказу МШКйО (міністерство шкільництва, культу й освіти. – Прим. Мих. Андрус.) при середніх школах орґанізація Січи була заборонена, одначе з огляду на те, що Севлюш був гніздом русофіло-мадярського духа, учні семинарії під веденням професора Голоти рішили на сходинах самоосвітнього гуртка зорґанізувати при семинарії Січ у той спосіб, що учні, старші 18 років, можуть бути членами місцевої орґанізації Січи при семинарії, а учні молодші повинні бути членами пласту. Членів Січи при Семинарії було 156. Вони вправлялись під проводом професора Голоти, якому допомагали військово вишколені учні. Тому, що орґанізація Січи була заложена в останнім часі, спільних вправ було всього три. З наказу головної команди ОНОКС (Організація народної оборони «Карпатська Січ». – Прим. Мих. Андрус.) у Хусті семинаристам повірено зорґанізути при районовій команді ОНОКС у Севлюші відділ «Б». Цей відділ за короткий час свого існування зробив багато користи своїй вітчині. Завдяки цьому відділові головна команда Січи й уряд безпеки були все точно інформовані про всі ворожі наміри.

Вівторок, 14. березня

Вечором 5:45 гуртуються семинаристи-Січовики перед будовою громадянської школи й семинарії й слухають проголошення хустського радія. В 6-тій год. премієр Волошин голосить скликання сойму на день 15. березня (середа), в 4. годині в ціли проголошення нової самостійної держави Карпатської України. Після реляції нараз між семинаристами розлетілась вістка, щоб через ніч бути на поготівлю, бо очікується нападу мадярських банд.

Деякі семинаристи цієї ночи спали одягнені зо зброєю в руках. По півночі рознісся відгомін вистрілів із сторони мадярських кордонів.

Середа, 15. березня

В ранних скорих годинах мадярське реґулярне військо заняло село Фанчиково і наступало на село Ардановець у напрямі Севлюша. Чути було сильну стрілянину. Студенти семинарії зібралися по клясах і, зворушено дебатуючи, очікували наказу дирекції школи. В 8. год. директор о. Лар голосить: «Школа розпущена». Передає теж наказ Січової команди, щоб усі Січовики залишились у поміщенні школи. Нас було біля 140 і декілька місцевих Січовиків. 90% присутніх Січовиків були не старші 20 років. Ще 20 мінут слухають Січовики реляції хустського радія, яке подає підбадьорюючі вісті. Хлопці з національними піснями заохочують себе до витревалої боротьби з ворогами рідної землі.

Між піснями професори Голота, Неврлє й Матвієнко викликують у хлопців хоробрий настрій, а також пояснюють значіння бою, охорони, офензиви і т. д. Були теж вислані зв’язкові на роверах, щоб розвідати ситуацію на фронті. Коло 10. год. вертаються і голосять, що частини чеського війська відступають. На цю вістку учень-командант Козичар видає наказ бути на поготівлі до бою. Хлопці з бойовим запалом домагаються зброї. Приxoдять вісті, що хустська Січ приходить у напрямі Севлюша на фронт та несе семинаристам зброю. Цю вістку витають хлопці з ентузіязмом. Надходять вісті, що мадярські терористи з реґулярною армією займають пограничні села Фанчиково, Тростник і Олешник.

Резерва чеського війська пакує все військове майно на вози і відходить у напрямі Хуста. Це робить погане вражіння на населення, яке з огірченням слідить за втікаючими чеськими військовими частинами. Пів до 1. години хлопці розділяються на два відділи по 75, щоби пообідати на переміну. Одначе зв’язковий, який був висланий, щоби про це повідомити мензу, вертається-з вісткою, що кулі залітають аж по мензу (дівочий інтернат на західній частині Севлюша), а з причини цього хлопці на обід не підуть. В 12:45 приходить січовий старшина, поручник Чучка, з наказом: «Хлопці, до зброї». Хлопці виходять перед школу і відходять трійками по зброю на залізничну вулицю.

Тут розділяють між ними 20 крісів і по 50 набоїв. Ця частина відходить на фронт під командою одного вислуженого вояка, свідомого селянина, в напрямі Ардівця, на кінець Севлюша: Грицак, Янчик, Штефанюк, Угрин, Шмеглик, Бунч, Гаврилишко, Козак, Салай, Гомонай і інші.

Неозброєна частина вернулась у напрямі Хуста Копанською вулицею під проводом Ковача, Голоти, Козачиря. Поручник Чучка з наказу команди лишився в Севлюші з вище наведеною 20-кою, щоби боронити втікаючі цивільні особи. Чеське військо відступало в напрямі Хуста пів до другої год., мадяри заняли Севлюш у 2. год. по обіді. З уступаючих двацятьох Січовиків з Севлюша один на місці поляг, решта 19 уступила в напрямі Великої Копані. При відступі дістав зв’язковий від коменданта Ковача наказ, щоб забезпечитись на горішнім кінці Копані, щоби боронити мадярський наступ на дальшу територію.

Неозброєна частина семинаристів 130 людей під проводом проф. Якова Голоти в год. 12:45 подалася взад у напрямі Копані, щоб, здобувши зброю від уступаючих частин чеської армії, залягти на відповіднім місці та приготовитись до приняття мадярських бандитів. Хлопці не снідали, не обідали, вбрані у пантальонах, в півчеревиках, дощ зо снігом, метелиця, але настрій був бадьорий, співали пісні бойові. З другої сторони Севлюша чули вистріли з крісів, скорострілів та гармат. По дорозі з Севлюша до Великої копані переїжджають біля нас відступаючі частини чеського війська у військових тягарових автах, возах прискореним маршем. Чехи насміхалися з хлопців, закидуючи їм ріжні українські кличі в іронічнім значінні.

У Великій Копані ціле село по боках головної дороги зо сльозами в очах проводить наших фронтовиків. Так уступаючи, перед Копанею підходять до стації біля двох кільометрів від села Копані.

Тут затримують і роззброюють чеські військові частини. Рядовики (вояки-чехи) не хотять віддавати зброї, та мало що не дійшло до зудару з нашими. Та на наказ прибулого чеського підполковника (вмів по-українськи) віддають зброю: кріси, кілька тяжких скорострілів, кілька легких, ручних ґранат, яких не багато брали, бо не знають з ними обходитися. Приходять три ваґони моторового поїзду, у які всідають хлопці зо зброєю. Чеське військо відійшло. Кілька з них вояків-українців ідуть з нашими Січовиками на фронт. Хлопці вже мали також військові плащі, шоломи і т. д.

Моторовий поїзд відходить у напрямі Королева над Тисою. Хлопці співають. Решту зброї відпроваджено до Хуста, до владної будови. На стації залишився командант Ковач з 4 мужами. В Королеві хлопці висідають і приготовляються приняти мадярів. Одна частина хлопців відходить у напрямі Горбків під командою селянина Кришки. Ті хлопці перед селом відпочивають та під час відпочину бачать, що згори сходить ґрупа людей, яких не пізнати. Люди за якийсь час повертаються і зникають за горою. Вислані розвідчики в село приносять вістку, що це були мадярські терористи, які відійшли в напрямі Королева.

Командант видає наказ, щоб через гори наші відступили до Кривої. Одначе семинаристи відповіли, що вони не йдуть нікуди, але тут чекають на мадярів.

Командант Кришка з кількома цивільними Січовиками відійшов. Один із Січовиків, який був у цій ґрупі, котра відступала на Криву, оповідає, що як вони віддалилися щось три кільометри від семинаристів, які залишилися, почули вистріли. Вістка про тих семинаристів не прийшла. (Що з ними сталося, подаю на кінці цього зізнання, довідавшись від одного селянина. – Прим. Шинкаренка).

Тим часом решта, що були в Королеві, як висіли з моторки, були розділені по кватирах. Одначе спати з хлопців ніхто й думати не міг, бо цілий час було чути бойовий гомін зо сторони Севлюша. Тим часом на копанській стації докінчував роззброювати чехів поручник Чучка з 15-ма Січовиками.

Пам’ятний четвер, 16. березня 1939 р.

В Королеві одержали ми наказ з Хуста відступити за Тису, за міст. Одначе це не обійшлося без страт. Бо в середу вечором так були розділені Січовики й семинаристи, що одна частина рано не була повідомлена, що є приказ відступити за міст і наступаючі мадяри в завзятім бою їх перемогли й повбивали всіх.

Тим часом розгорівся на королівськім відтинку завзятий бій. При помочі верецьких Січовиків вдалось мадярів два рази відбити, так, що до пів до другої пополудні мадяри нічого не могли зробити. Тим часом мадяри звернули всю силу на копанський відтинок. Заговорили знову всі роди зброї, а також літаки. Тим часом чехи, умовлені з мадярами, дали з Хуста два гарматні вистріли, що Хуст уже випорожнений чеським військом та що мадяри можуть свобідно й боками йти на Хуст. Бій був завзятий та рішив його мадярський літак, який немилосердно косив наші ряди, а був яких 100 метрів високо. Почався загальний відступ до Хуста. Тим відтинком фронту командував поручник Чучка. Його ад’ютантом був аспірант Зварич. Відступ перебрав професор Голота. Та відступати було годі, бо мадяри з правого крила вже майже вдерлися на зади; та врятувала нас одна сотня, котра прийшла з Хуста на поміч під командою професора Голоти. Поручник Чучка також чудом урятувався.

Був уже в Тисі, а на березі мадяри стріляли до нього, але поміч сотні проф. Голоти була щаслива, бо мадяри звернули увагу на сотню Січовиків, а він тим часом дістався до своїх. (Від себе мушу додати, що пор. Чучка дуже гарний січовий старшина-герой. В січовім однострою брав участь у бою, а на румунській території чехи його передали румунам з тим, що, мовляв, грабував, бив невинних людей і т. д. Разом з ним сидів я в арешті в Сиготі, про що згадаю докладно в моїх споминах-зізнаннях. – Прим. Шинкаренка).

Так ми відступили до Хуста. Перед Хустом дали ми ще одну відсіч мадярам. Опісля ми відступали в напрямі Буштина на Тячево до Румунії.

Зізнання державного помічного вчителя Івана Вереша з Вишнього Шарду, округи Севлюш.

Оцінюючи мою просвітянську працю в Севлюській окрузі, провід Української Народньої Ради в Хусті іменує мене урядовцем Окружної У. Н. Р. в Севлюші з днем 10. листопаду 1938. Багато разів роздумував я над своєю долею і врешті надумався, що подам прохання до Міністерства Шкільництва, Культу й Освіти в Хусті про уділення мені місця помічного вчителя. Так і сталося. Я був призначений державним помічним учителем у Вишньому Шарді, округи Севлюш.

На полудневий захід від Севлюша лежить моє рідне село Сірма. Читальню товариства «Просвіта» заложив я ще в 1934 році, котра дуже гарно й успішно провадила освідомляючу працю в користь українського народу.

Дня 1. квітня 1938 року голошу окружньому урядові, що дня 3. квітня відбудуться загальні збори читальні товариства «Просвіта» в Сірмі й Гетені. Відбувши збори в Сірмі, йду через Тису пішки чотири кільометри, щоб сповнити свій національний обов’язок, до Гетени.

В Гетені зустріли мене з великою радістю. Збори почались у 3. год. пополудні. На зборах було приявних до 200 селян, зо старостою на чолі. Появився на зборах і зрадник нашого українського народу, провокатор учитель Іван Гелетей. Коли прийшлось рішати про долю язикового питання в їхній школі, то люди накинулись на управу школи, що вона не сповняє їхніх бажань, а вчить і калічить дітей незрозумілою московською мовою (русскою). Учитель Гелетей хотів обороняти русский напрям, та я сказав, що знаю того пана, котрий три роки тому продавав калєндарі читальні товариства «Просвіта». Коли він студіював в учительській семинарії, два рази охоронив його професор Голота від викинення зо школи, а тепер, коли натяг білі рукавички та стався «паном», почав називати себе «русским». Між іншим я сказав, що всі знаємо, що ми є український нарід і що мусимо держатися разом. Де закличе один голос з уст українця, всі там мають стати. Збори закінчились нашою перемогою.

Дня 5. квітня приходять до мене три чеські жандарми, котрі в імені републики, параґраф 14, за зраду держави арештують мене. Про арешт повідомляю д-ра Венгриновича, а опісля посла і нинішнього міністра Ю. Ревая, який по трьох днях повідомляє д-ра Венгриновича, що я маю дістати амнестію; така була мені уділена, та мене звільнено.

Дня 25. вересня маю засідання Української Народної Ради в Сірмі, на котре прибули і гості з сусідніх сіл, делєґати з Гетени Кіш Іван, Вереш Юрій, з Тростника Ґабор Михайло і Тоболя Юрко; з Ардівця Світлик Павло і Гвоздь Іван, та рішили ми вибрати делєґацію, яка мала піти 26. вересня до Ужгороду і запротестувати проти прилучення згаданих сіл до Мадярщини. Під моїм проводом вирушила делєґація до Ужгороду. З щирим серцем делєґацію приняв міністер Юліян Ревай, хоч було пізно вечором, по 9-й год. На другий день делєґацію приняв також дуже щиро д-р Волошин, тодішній державний секретар. Делєґація відвідала також Укр. Нар. Раду, міністра Степана Клочуряка. Всюди дістала запевнення, що все буде гаразд. З радісним серцем вертаємось додому та запевняємо чекаючих на нас селян, що наша справа стоїть добре, наші села не будуть належати під мадярських гнобителів. Жадаємо негайно скинення з функції старости села, мадярона Калоша, що нам також удається, а на його місце призначують нам свідомого і заслуженого українця Степана Папа. Витаємо його ще і як голову місцевої Укр. Нар. Ради. Від того часу починає в Сірмі життя плисти нормально в нашу користь.

Опинився я як помічний учитель у селі Вишнім Шарді. Щотижня держу лєкції О. Н. О. К. С. і У.Н.Р., а також щодижня, в суботу вечором, роблю виклади в Сірмі та уділюю ріжні інформації нашим Січовикам, бо в селі Сірмі не було ані одного інтеліґента, котрий би вів освідомлюючу культурну працю. Почавши від священика, до останнього вчителя, всі були мадярсько-руссофільські запроданці.

Дня 10. березня, коли ми держали службу в Сірмі, щоб не напали на наше село мадярські терористи, накинулись на нас чеські вояки, які були підпоєні жидом Шоломоном, та хотіли нас постріляти. По довгій сварці вдалося мені їх розігнати. Вертаючись до Вишнього Шарду на науку до школи 12. березня, чую вистріли в напрямі мадярської границі Великих Ком’ят.

Провідником О. Н. О. К. С. у В. Шарді був учитель Павло Шверя, який розповідає нам 14. березня, що в Хусті жандарми напали на Січовиків і що настали великі бої. Рівночасно довідуємося, що Словаччина проголошує свою самостійність. Радіємо з того, бо знаємо, що незадовго станемо і ми самостійними. В 8-й год. чуємо радісну вістку, що батько Волошин проголосив самостійність Карпатської України.

Та рівночасно чуємо, що мадярське військо забрало Севлюш. Посилаю розвідку під Севлюш і рівночасно перебираю команду Січи. З 50 Січовиків зійшлись до мене на пораду. Орґанізую бойову сотню з 120 людей та чекаю відомостей від стежі, висланої до Севлюша. Тим часом появляється десять жандармів з села Чинґави під проводом штабного ротмістра Химинця (українець), який з іншими добровільно складає нам зброю, а то один легкий кулемет, дев’ять крісів, вісім автоматичних пістолів, п’ять ґранат ручних та велику скількість набоїв. Маючи цю зброю, ми підкріпились, і коли відступала одна чеська сотня з границі з-під Ком’ят, побачивши нас озброєних, на наш приказ віддала нам і свою зброю, а то: три тяжкі скоростріли та велику скількість крісів, набоїв, ручних ґранат і револьверів.

Вислана стежа вернулася коло 12. год. вночі та зголосила, що мадярське військо остаточно обсадило Севлюш. За Севлюшом від Великої Копані наложили мадяри на дорогу великі дерева та інші перешкоди, щоб не могли на них напасти чеські повзи.

3 того було видно, що мадяри не думають наступати вночі дальше. Я скликав нараду, що маємо робити дальше, та всі хлопці одноголосно закричали, що йдемо бити мадярів; вони лише через наші трупи прийдуть на нашу землю.

Тому заряджую збірку і видаю приказ відійти через Факовбіки лісом та обсадити правий бік і головну дорогу, яка веде з Севлюша до Великої Копані. Недалеко каменолому обсадили ми все тa чекаємо приходу мадярів.

Пів до третьої рано ми дістали повідомлення від наших передніх сторожей, що мадяри наступають. Ми приправились і холоднокровно чекали на мадярів. Точно в год. 2:45 появились мадярські бандити-терористи, а з ними разом і мадярські гонведи. Йшли як процесія, незорґанізовано, але була їх велика сила. Ми їх припустили на 50 метрів і затарахкотіли наші скоростріли... Велика сила мадярів впала та почала відступати. З нас було 7 ранених і 3 убитих.

Яких десять хвилин почали новий наступ, одначе нашим вогнем були відбиті. Тепер відступили на пів кільометра. Крики ранених мадярів перед нами заглушували поодинокі ще наші вистріли. Точно по пів годині наступила на нас мадярська кіннота з капітаном на чолі. Рівночасно почала вже нас обстрілювати мадярська артилєрія. Ми їх знову привитали вогнем. Капітан мадярський був дуже сердитий і кричав: «Піддавайтеся!» Коли ми ще ліпше почали стріляти, він страшенно ревів: «Наперед!» Та довго не кричав, бо, поцілений серією куль із скоростріла, впав з коня. Тоді мадярське військо відступило від нас на один кільометер і не наступали на нас щось дві години. Тим часом я вислав стежі до Великої Копані, щоб негайно нам післали поміч. Та стежі скоро повернулися з тим, що мадяри вже обсадили Велику Копаню та обходять нас з лівого крила і ззаду. Видячи безвихідне положення, дав я приказ відступати на Вишній Шард. Та на полі бою залишилось біля 30 убитих і безнадійно тяжко ранених. При відступі в лісі кожний розбігся на власну руку в ріжні сторони.

Я рішився перейти Севлюш, та врятував мене один чоловік, котрий дав мені плащ і в той спосіб прикрив я січовий однострій. Коли я переходив через побічну вулицю Севлюша, накинувся на мене мій бувший співученик Рудольф Фільварі, який мав на руці білий пасок, та в імені мадярського закону мене арештував, але, на щастя, підбіг другою вулицею один гонвед, покликав його чогось до себе, а я за той час через пліт утік.

Втікаючи, опинився я в селі Сірмі; запитався, чи нема мадярського війська або жандармерії, та, ствердивши, що нема, відважився ввійти до села. Тільки що прийшов до хати, побачив раненого брата, та тільки встиг переодітись, як всупив до хати мадярон-русофіл, управитель школи Степан Медвецький, який накинувся на мене, що через мене три місяці платні не одержав та в імені мадярського закону хотів мене арештувати. Я хотів його звалити з ніг кулею, але, дивлючись на мою родину, що вони віднесуть за мене кару, я тільки сіпнув його в голову залізом, щоб не чіпався до мене і втік над Тису.

Над Тису прибіг і командант Химинець і Січовик Буледза. Одначе вони лишились, бо мали численну родину і дітей. Пішки вдалось мені в 9. год. вночі переступити мадярсько-румунську границю і таким способом дістався я до Румунії.

В Румунії пізнали мене чеські жандарми та взяли мене на румунську жандармерію, яка мала мене передати назад мадярам. Я переконав румунів, що я не є терорист, як чехи мене обмалювали, але що чехи самі добровільно видавали мадярам зброю. Тоді мене пустили до Сату Маре, де я стрінув наших січових старшин: поручника Чучку, четаря Шинкаренка, та прилучився до них. Переїхав через Румунію, Югославію до Німеччини, а потім до Братислави, де ходжу до торговельної академії.

Слава Україні!

Що я пережив. Зізнає Василь Петришин, учасник боїв під Королевом і Великою Копанею.

Коли Кошиці були присуджені віденським рішенням Мадярщині, я перенісся до Королева над Тисою в Карпатській Україні. Там я і дальше працював як торговельний подорожуючий у фірмі Фр. Сайдел, текстиль, Бєловес-Наход, а при тім також збирав оголошення (інсерати) до «Нової Свободи». Мешкав я у Громочука Івана, господаря в Королевім, щирого українця. В тім же часі евакував з Кошиць також мій товариш, залізничний урядник Кишка Володимир, котрий зачав зараз у Королевім орґанізувати Січ залізничників і на моє прохання і мене вписав до Січи. Я на вправи не ходив, бо вважав себе старим Січовиком, котрий ті вправи вже перейшов, але як зачався наступ мадярів на Карпатську Україну, то я негайно появився в королівській сотні, котрої командантом був місцевий учитель Лащукевич.

Під його проводом рано 15. березня ціла сотня виїхала до Хуста. Прибули ми до головної команди, звідки нас відіслали до владної будови, де ми по довгих тяганинах з чеськими жандармами дістали зброю й амуніцію. Зброя складалася з крісів та легких кулеметів. По одержанні зброї від’їхала наша сотня того ж дня вечором назад до Королева, де заняла бойовий постій, отже обсадила Королево над Тисою, бо в Севлюші вже були мадяри. Севлюш віддалений від Королева яких 7 – 8 кільометрів. У Королеві ми держались до пів до четвертої рано, а потім відступили за Тису та заняли позиції проти Великої Копані, котра вже була також частинно в мадярських руках. Зо старшин були там д-р Голубець, поручник Лащукевич, професор Голота та два брати галичани, котрих імен не знаю. (Їх добре знає д-р Голубець).

Тут ми держались до пів третьої. В пів третьої зачали мадяри наступ. Почала сотня роверистів, котра продиралась битою дорогою з Копані до Хуста через наші ряди. Ми держались добре. Роверистів не пустили. Потім зачав нас обстрілювати мадярський літак зо скоростріла, котрий літав приблизно 50 метрів над головами. І то ще не помогло, бо наші позиції лишались на місці. Аж коло третьої години мадярам прибула поміч та зачали на нас бити з гармат, а рівночасно повели з переду сильний наступ. Велика їх більшість, а до того по більшій частині в нас були студенти, котрі не вміли стріляти.

Зачався завзятий бій. Мадярська роверова сотня прорвала наші ряди і почала прямувати на Хуст. Ми, що були на правім крилі, зараз же змінили позицію, скрившися за залізничним насипом, та почали обстрілювати дорогу, котрою вже роверисти їхали до Хуста. Був тут з нами один наш підпоручник чехословацької армії, в чеськім уніформі, котрий багато прислужився, що здержано мадярів. Мав при собі двох хлопців, котрі йому набивали два легкі скоростріли, а він стріляв безперервно то з одного, то з другого. Бачив я на власні очі, як він скосив нараз шість роверистів, а другі позіскакували та почали критися за дорогу, а ми в часі їх криття поза наступом відступали. Коли вони встали й хотіли дальше їхати, то ми лягали за насип і били по них. Так то продовжувалось аж до Хуста. Було це 16. березня 1939 року.

Переходячи міст битої дороги під Хустом, бачив я, що мости, як державної битої дороги, так і залізничний, обсаджені Січовиками зо скорострілами та думав, що тут стримають мадярів принайменше 2 – 3 години. Але, на жаль, так не було. Я зараз подався на головну команду Січи в Хусті, думаючи, що там будуть якісь вози, причеплюся та таким чином відступлю дальше, бо пішки вже не міг, тому, що з правої ноги дуже кров мені текла з пальців. Та на головній команді вже не було живої душі. Я звідси пішов до владної будови. Ідучи, зачув я крик цивільного населення.

Дивлюся, а в місті вже мадяри-роверисти, котрі за нами загнались аж до Хуста. Хочу відкинути від себе кріс і шолом, та не можу, бо біля мене багато цивілів, а ті вхопили б кріс і застрілили б мене. Нарешті я відскочив на сторону і непомітно всадив кріс та шолом за пліт і зараз забіг до знайомого українця, котрий мешкав недалеко. Взяв у нього баранкову шапку та вийшов знов на вулицю. В хаті боявся сидіти. В хаті сиділи три українці. Вийшовши з хати, пустився я на стацію, бо хотів дістатися до Королева, де я жив. По дорозі все ще йшло мадярське військо й терористи вже на вулицях робили службу. Йдучи, нагадав я собі, що в кишенях іще маю патрони. Старався викинути. Не можливо, бо всюди повно людей. Забіг я до почекальні, дивлюся – нема нікого. Скоро викинув патрони до залізної печі, котра там стояла. Тільки що викинув патрони, може за одну мінуту приходять три вояки й арештують мене, кричучи «кезе!» і ревізія по кишенях.

Опісля ще двох хлопців арештували також таким способом, зв’язали нам руки докупи всім трьом і пігнали на поліцію. Там я дістав два рази по лиці, а потім почали випитувати, хто я такий. Я кажу, русский еміґрант з подільської ґубернії, торговельний аґент з текстилями, був у дорозі за торговлею і ця подія мене захопила тут у Хусті. Чекаючи на поїзд, – продовжував я – на стації до Королева над Тисою був я арештований і таким способом став тут перед вами. Правда, що говорив я по-великоруськи. Вони врешті повірили, що я великорос. Відвели до в’язниці і замкнули, кажучи вартовому коло дверей в’язниці: «того не бити». Тут вже було 9 людей, між ними я знав лиш одного, а то Ващишина. Правда, що пізнати його не можна було, чи то чоловік, чи яке інше сотворіння. Цілий був від крови червоний, запухлий, шкіра на голові звисала по кусках, очей не видно, запухлі, носа також не видко, бо лице запухле рівнялося з носом, а плаття на нім ціле червоне від крови. Стіни в тій катівні також червоні. Коли ж котрийсь із мучеників сказав, що то Ващишин, я ще раз на нього подивився, сів та сидів, нічого до нікого не говорячи, і ніхто нічого до мене. Всі ми скривались один перед другим, щоб, як зачнуть мучити одного і питати про другого, не міг нічого видати.

Число мучеників з кожною годиною збільшалось, так, що коло одинацятої години вночі вже нас було 16 душ. Кати приходили кожну годину катувати. Катували в той спосіб, що лежачих на прічах лапали за ноги, витягали на середину келії, лапали за голову і товкли нею до стіни.

А інші катували, б’ючи під груди, крутячи руки, а на кінець били, як попало. По півночі приходили, викликували по імені та виводили. Далеко не вели, зараз за тюрму до заду, й там було чути стріли. Там розстрілювали. До рана таким чином покінчило своє життя 6 душ. Імен їх я не знаю, бо не мав настільки відваги питатися за їх імена, боячися, щоб не впасти в підозріння.

Рано вивели всіх на подвір’я, поставили до ряду і питали: хто є звідки і чому він замкнений. Прийшла черга на мене. Я кажу: торговельний заступник, був за торговлею в Хусті. Ті події мене тут захопили і я не можу дістатися до Королеав. Чекав на стації на поїзд і там мене арештували. Говорив по-московськи. Мене пустили.

Вийшовши звідтам, зайшов я до жида, та й трохи очистився, бо був засмарований болотом. Іду по місті та думаю, де дістатися, щоб знову не зловили. На щастя, побачив я інженера Гладія, котрому кажу: «Не маю де дітись, порадьте, що робити?» «Ходіть зо мною». Пішов. Завів мене до «Бескиду», асекураційного товариства, де я вже був певніший.

В суботу, 18. березня, пішов я до трафіки, яких 150 кроків, де я перебував, купити тютюну. Коли вертався додому, арештували мене знов, а то на донос якогось «цивіля», як твердила пані Левицька, котрий показав мене вартовому. Коли привели мене на поліцію, зараз же пізнав мене той, що мене випустив, і таким способом пустили мене другий раз. Опісля я вже більше з будови «Бескиду» не виходив.

Так я перебув у «Бескиді» до вівтірка, 21. березня, а у вівторок завдяки інженерові Січинському ми автом, хоча ще не вільно було виходити з міста, виїхали до Кошиць. Інженер Січинський мав у Королеві свої куфри, мусіли ми їхати за ними до Королева. Я боявся там їхати, тому остався в Севлюші, в гостинниці, де мадярські терористи собі попивали. Там я цілий час, доки інж. Січинський з інж. Гладієм приїхали назад, писав кореспонденційну карточку, котру мені дав інж. Гладій. Тут я боявся, щоб мадярські терористи не заговорили до мене, бо я по-мадярськи не вмію й тому впав би в підозріння.

Коли приїхали п. інж. з моєю дружиною, то інж. Січинський аж заплакав з радости, що мене ще застали в гостинниці. «Я ніколи не думав, що будемо мати таке щастя», говорив він. Куфрів він не привіз, бо були виграбувані, але все-таки дуже радувався, що мені вдалося пересидіти в гостинниці між терористами. Правда, ми ще боялися демаркаційної лінії, але і там переїхали щасливо. Приїхавши до Кошиць і переночувавши, пішов п. інжинір до німецького консуляту, котрий йому потвердив папери і він від’їхав до Братислави. Я задумав лишитися в Кошицях, аж доки ситуація не виясниться.

Дня 23. березня я з дружиною пішов до родини Куштикових, щоб дістати від них гроші, котрі вони мені були винні за товар, та розказати дещо про синів, котрі були в Хусті і втекли до Румунії, а родичі про них нічого не знали. Там побув я аж до 2. год. пополудні, а потім попрощався і пішов з дружиною додому. По дорозі зайшли ми до Церковника. Він, перестрашений, підбігає до мене і каже, що були за мною автом два детективи. Я зараз узяв свої документи і пішов з дружиною до її родичів. Приходимо до хати, а тут мені голосять те саме. Я зачав думати, що мені робити, чи втікати, чи може зголоситися на поліції добровільно, та в тім приходить детектив і забирає мене на поліцію. Там по протоколі, який я зложив знов, так як у Хусті, та по вписанні мене до картотеки мене замкнули, взявши від мене все, що мав; навіть краватку і ковнірець мусів віддати.

На другий день, зв’язавши руки, відвели мене на військову команду, де знов писали протокол та переглядали документи. Переглянувши документи, почав на мене кричати, що я поляк і що мене вишлють до Польщі. Відводять назад на поліцію, пишуть «шупас» до Польщі. Я, знаючи, що вже нема ради, почав ставитись до всього якось зрезиґновано. Поліцай, взявши мій «шупас», мав мене запровадити до якогось військового уряду, котрий «шупує» до Польщі.

Поліцай водив мене три години по місті, та не міг цього уряду знайти. Питався другого поліцая, котрий мав службу на вулиці. Той каже, що за Коменського інституцією є фінанси, котрі «шупують» за границю. І цей мене там завів і передав. Фінанси не знали, на котру границю мають мене «вишупувати». А що вони були на словацькій границі, то мене виселили на словацьку границю. Вийшли два словацькі вояки «на гостро» і через верх «Хвала Богу» передали мене словакам. Словацькі фінанси написали зо мною протокол і пустили до Орташу, де я маю товариша. Потім переїхав я до Братислави, а згодом до Німеччини на працю.

Зізнання з 4. квітня ц. р. про подію розстрілу чеськими жандармами учеників Торговельної академії з Сваляви в селі Мірча, округи Велико-Березнянської.

Торговельна академія зо Сваляви вирушила в 12-тій годині дня 15. березня 1939-го року пішки на Перечин організованим походом зо своїми професорами. Деякі ученики мали з собою для охорони за дозволом властей старі, невійськові рушниці. Ціль академії була евакуація на Словаччину, бо мадярське військо вже наступало на Сваляву. Пізно вечором дійшла академія до Перечина, де переночувала. В 5-тій год. ранком академія в Перечині зібралася, до дальшого походу в напрямі Малий Березний – Стакчин і тут академія дійшла по 10-тій год. 16-го березня в село Мірчу.

По дорозі в Дубриничах частину учеників Торговельної академії задержала коло стації Січова Команда з Перечина і заявила, що хлопцям роздадуть зброю, яку мають на стації і яка має так, чи сяк залишитися мадярам, а навіть один жандарм української народности з жандармської станиці в Дубриничах сам накликував до роздачі тої зброї, якої академія потребувала для охорони.

Цілий похід академії в той час був напереді, де й були два вози з клунками, а взаді, власне через зупинку по зброю, в Добриничах залишилося коло 30 хлопців; а й ті орґанізовано замикали цілий похід за селом Мірча і вирівнювалися з останнім возом, який віз куфри і на якому сиділи пані Горбачевська Л., пані К. Трухла і візник-жид, а біля воза йшли: проф. Санківський, Василь Сидорик, Василь Лівак, Василь Трухлий, Мих. Симинець. Той віз був останній з походу, який був напереді. Ця ґрупа хлопців, біля 30, з котрих деякі на стації дістали зброю від Січової Команди, йшла, співаючи, в найбільшому порядку по дорозі.

В Мірчі відділилася ґрупа 5 академістів від тих 30-тьох, щоб у знайомого в хаті поснідати. За хвилину, коли вони вийшли, вже поснідавши, наскочило на них 9 – 10 чеських жандармів з приготованими до вистрілу крісами, закомандували руки вгору і накинулися з бійкою на хлопців, побиваючи їх кольбами і цівками, при чім гнали їх по віддані зброї наперед. Та по хвилині вони зупинили їх і почали до них стріляти. Тяжко поранили стрілами: Івана Мордованця, простріливши йому праву руку, і Юрка Шелембу, поранивши кулею на чолі над лівим оком. В тім часі до решти з 30-ох академістів зо згаданого останнього воза над’їхала зо сторони Перечина по залізній дорозі моторка, зложена з двох возів, повна жандармів, яки командував жандармський штабний капітан Плодек із Сваляви. В тих місцях залізна дорога зближається до гостинця, і в тій хвилині, як моторка минала нашу ґрупу, почали жандарми без ніякого попредження громадно обстрілювати цілу ґрупу разом з возами з військових крісів, з автоматичних пістолів і легкого скоростріла, при чім жандарми присіли в моторці, що майже їх не було видно, лиш деякі відзнаки і цівки зброї. Стріляли з вікон, які були спущені, і з відчинених дверей.

Між хлопцями настала метушня і впали перші ранені. Тут по хвилині моторка стала, показались жандарми, які почали кричати, щоб Січовики піднесли руки вгору і відкидали зброю, але рівночасно багато з жандармів обстрілювали ґрупу безпереривно, а наші хлопці рятувались так, що багато поскакали в рови і там прилягли.

Тоді аж висипалося з моторки коло 35 жандармів, а в тій хвилині надходили по дорозі ті, які напали на першу ґрупу 5 Січовиків. По перших стрілах по дорозі впали поранені: Іван Гога, який вів похід, і якого вже лежачого і тяжко пораненого знову пострілив один з жандармів, здається, сам штабний капітан Плодек з автоматичної пістолі.

Далі по дорозі впали поранені: Степан Сабадош, Іван Сірко, Михайло Заяць, Іван Боднар і Юрко Лиспух. Жандарми теж напали з крісами на роззброєних академістів, які на приказ повідкидали зброю і полягали в рови, а інші ж з піднесеними руками залишились на дорозі, бо не встигли відскочити, й почали їх бити.

Під час тої стрілянини вискочив з моторки штаб. капітан Плодек, якого академія знала і до якого звернулась пані Горбачевська з проханням, щоб застановив стрілянину до хлопців. А той, продовжуючи стрілянину дальше, аж по хвилині відізвався: «Що то вас напало озброювати хлопців і нищити моторовий віз, щоб ми не могли відступити». Пані Горбачевська заперечувала тому і тоді по хвилині жандарми перестали стріляти, збирати відкинену зброю, а деякі з них дальше накликували всіх повистрілювати, до чого і радив чех-урядник руху і кондуктор, при чім дальше направляли кріси, а особливо скоростріл, на цілу ґрупу.

На те жандарми зібрали всіх хлопців у рові, поставили в два ряди, казали обернутися до них плечима і заявили, що всіх розстріляють. Далі до тих рядів збирали всіх, які ще були розпорошені. Ставили в ряд і проф. Ганківського, якому один жандарм приложив до чола кріс. Хлопці пояснювали, що професор зброї не мав коло себе і йшов біля воза. При тім професор вдарив по цівці й кріс вистрілив. Жандарм відійшов. У ряд не ставили 13-літнього Василя Трухлого, а лиш на заборону мами Катерини Трухлої, яка сина не відпускала від себе, дали йому спокій, при чім паню Трухлу питали, чому вона евакує разом з «баґанами». На просьбу пані Трухлої, щоби перев’язати ранених, жандарми не позволили, насміхаючись і відгрожуючись, що так, чи сяк будуть усі застрілені, а раненим приказували держати руки вгору.

Коли пані Трухла звертала увагу, що то є всі майже діти, жандарми відповідали, що тут є війна. З тих тяжко поранених були ранені в живіт Заяць Михайло, а в груди Іван Боднар і Степан Сабадош. З поранених помер ще того дня Степан Сабадош, а знаходяться в лічниці Іван Сірко, Михайло Заяць, Іван Боднар, Іван Ґоґа, які залишились на окупованій території; та їх дальша доля невідома. Все це були учні державної академії.

Під час стрілянини поранили жандарми в задню ногу коня при возі. Ученик Іван Товтин зміг утекти від цілої ґрупи і перебігав з крісом у руках городами, з-за угла відстрілюючись. Коли три жандарми його спостерегли, почали за ним усі стріляти, а далі з другого боку надбігли десять жандармів та взяли його в перехресний вогонь. Хлопець зупинився. Тоді почали його жандарми бити і навіть бив його знайомий жандарм Скала із Зняцева.

Вкінці жандарми веліли хлопцям віднести ранених до моторки й усісти в другий ваґон цілій ґрупі учеників, які по дорозі самі перев’язали ранених. Хлопців привезли жандарми до Великого Березного, де ранених приказали зложити в лічницю, а здорових відвели на нотарський уряд і там передали саме утвореній мадярській ґарді, на чолі якої був березнянський піднотар Догані. Лише завдяки йому хлопці поодинокими ґрупами могли втекти з Великого Березного і прилучитись назад до походу.

Під час стрілянини в Мірчі жандарми і якийсь чех-цивіль обікрали хлопців, забираючи на очах хлопців фотоґрафічний апарат, капелюх і актівку учнів. В Мірчі уставлених плечима до себе хлопців і приготованих до розстрілу жандарми остаточно не розстріляли, а відвезли до Великого Березного лиш тому, що ученик Іван Товтин пізнав жандарма Скалу і ще одного знайомого і тим вияснив, що академія так само втікає перед мадярами та не має жадної іншої ціли. Тоді жандарми поговорили між собою та рішили перевезти хлопців до Великого Березного, як то вже ми згадали. Коли ученики хотіли перев’язувати ще на дорозі тяжко пораненого в ногу Ґоґу, з якого спливала кров калюжами, жандарми не дозволили. Між жандармами були віком і ранґою старші люди, а теж молоді хлопці.

Свідки: Лідія Горбачевська, родж. Коссова; Катерина Трухла, родж. Здорик-Здориченко; Ілько Ґазуда, Іван Петрашко, Іван Йовбак, Федір Габрин, Щрко Шелемба, Василь Гергель, Андрій Береш, Мих. Гавриленко, Василь Трухлий, Мих. Германич, Василь Лівак, Юрко Іжовський, Мих. Симинець, Юрко Свалявчик, Олекса Мідянка, Павло Чабан, Павло Кришка, Василь Сидоряк, Іван Лєндель, Василь Попович, Василь Прощак, Юрко Листух, Юрко Ігнатко, Іван Криса, Іван Мордованець, Іван Товтин.

Зізнання свідка-очевидця, п. Дмитра Ігнатка, штабного стражмайстра жадармерії, українця.

Дня 16. березня 1939 року рано був я на стації в Перечині з багатьома іншими жандармами і готовився до евакуації, коли на стацію прийшла зо Ставного телєфонічна відомість, що на стації в Ставнім Січовики не пускають зброї до Польщі. На стації в Перечині штабовий капітан Плодек визвав жандармів, що певно не буде нікого, який не поїде зараз до Ставного розглянути справу. І я добровільно зголосився та заявив Плодекові, що я, українець, напевно найліпше розгляну справу і полагоджу по мирному.

Так виїхало під командою Плодека в моторці з двома ваґонами в напрямі до Ставного десь коло 40 узброєних жандармів з одним легким скорострілом та ґранатами. По дорозі в Дубриничах довідались ми від чеха-залізничника, що і на стації в Дубриничах Січовики мають отворений ваґон зо зброєю та дещо з того розібрали. Зараз у Дубриничах виступило з моторки кілька жандармів, які почали доганяти поодиноких Січовиків і роззброювати їх. Це повторилось у Мірчі, а коли вже майже за селом Мірча ми побачили десь коло 30 озброєних хлопців, які йшли походом з возом, моторка звільнила біг, я перший вискочив з моторки, бо хотів негайно поінформувати хлопців про віддачу зброї і вияснити справу, бо я знав, що то наші люди і знав, що проти нікого вони ту зброю не мають, лише на власну охорону, або хіба проти мадярів. Коли нараз з моторки почали жандарми стріляти сальвами і тому я сам мусів скочити в рів і схоронитись, бо могли мене застрілити.

Є отже правдою, що з боку жандармів не було того найменшого попередження на хлопців і навпаки стрілянину почали жандарми нагло, зіскочуючи на ту ґрупу академістів. Моторка стала і під час наглої стрілянини з боку жандармів жандарми почали вискакувати з моторки і далі нападати академістів, зблизька їх обстрілювати та казали їм піднести руки вгору і відкидати зброю, хоч академісти самі вже зброю повідкидали. Багато з них прилягли на землі, а деякі з них стояли на дорозі з піднесеними руками. Є правдою, що жандарми хлопців били, а далі обшукували за зброєю.

І я сам роззброїв уже тяжко раненого на обох ногах Ґоґу, який лежав у рові, кровавлючи, та не міг піднестись, а мав поранення від вистрілу з легкого скоростріла чи автоматичної пістолі, яку мав тільки шт. кап. Плодек; бо поранення було від двох куль, одна за другою близько себе, яке дає тільки скоростріл, або автоматична пістоля. Є правдою, що жандарми під час стріляння і побивання хлопців поставили в ряд, але не знаю добре, чи тому, щоб їх легше роззброїти, чи тому, щоб їх вистріляти.

На кінець жандарми заваґонували хлопців до моторки, а я вже сам подбав, щоб і ранених відвезти до лічниці до Великого Березного. Зпочатку виглядало так, що жандарми не думали відвезти ранених до лічниці. У Великім Березнім я помагав хлопцям ранених доставити до лічниці, а здорові стояли осторонь і вже не знаю, чи Плодек мадярській ґарді хлопців передав, чи ні, хоч, правда, мадярська ґарда вже і на стації була.

Я служу дванацять років як жандарм і заявляю, що поступ жандармерії не лиш був проти всяких наших законних приписів, коли так ненадійно напали стріляниною хлопців, але також перечило це примітивній людяності, бо крім усього було видно і нам, жандармам, у моторці, що це маширують молоденькі хлопці, а на возі спокійно сиділи жінки.

На те ми, жандарми, поїхали дальше до Ставного. На стації в Ставнім ми побачили трьох озброєних Січовиків і якихось цивілів, які чекали на потяг. Я по дорозі просив колєґ-жандармів, щоби не стріляли, коли доїдемо на стацію, що я поговорю з Січовиками і справу так мирним способом полагоджу. Те саме говорив хорунжий Новак, ближче його не знаю.

Так коли ми доїхали Ставного і я перший вискочив з ваґону та доходив до тих трьох Січовиків, тут нараз почали жандарми стріляти з ваґонів. Я сам і ще хорунжий Новак кричали, щоб жандарми перестали стріляти, та нас не послухали й жандарми стріляли сальвами з крісів і скоростріла. Два Січовики втекли, третього роззброїли і я його відвів, щоб йому нічого не сталося, на стацію до почекальні.

Жандарми пігнались, стріляючи, за іншими Січовиками і так прийшли там, де стояв цілий потяг з транспортом і до якого мав бути причіплений ваґон зо зброєю. Цілий той транспорт відходив до Польщі з чеськими урядовцями, які мали зброю і від них, самі Січовики казали, хотіли відібрати зброю. Скільки Січовиків було коло тих ваґонів, не знаю; я бачив лише трьох.

На того Січовика, який був без зброї, напали зпочатку жандарми й побили, а потім один вояк-десятник, який теж був з нами на тій експедиції. Потім жандарми привели ще одного побитого Січовика. Тих двох Січовиків потім, вертаючись, ми відвезли з собою і лишили їх на котрійсь зо стацій. Оба Січовики були побиті, а один з них тяжко ранений в голову кольбою тим десятником. Обом не дали жадної помочі.

Я сховався на стації в почекальні і не знаю, що вище на стації жандарми робили. Стрілялося там безпереривно з крісів та скорострілів. Січовики на стації були так заскочені появою жандармів, що не думали про оборону й не ставили жадного опору.

Поступ жандармів був також злочинний, як і на стації в Дубриничах та Мірчі. Лиш опісля я довідався, що тоді жандарми вбили чотирьох Січовиків, якихось селян і багато ранили. Знаю, що всі особи тої експедиції не потерпіли найменшого ушкодження на тілі. Жандарми відібраними крісами від Січовиків узброїли зараз чехів і чеську залізничну службу.

Всі поїхали в Польщу, до якої було три залізничні стації.

Зізнання доктора Дениса Невицького, окружного лікаря в Ставнім, Олени і Марти Невицьких і Марії Бицко, написане 18. березня 1939 про вбивство, проведене 16. березня 1939 чеськими жандармами в Ставнім.

Підписані цим свідчимо, що 16. березня 1939 року приблизно в 11-тій год. до обіду приїхав моторовий поїзд (два ваґони), наповнений чеськими жандармами, і три вояки. Одного з них, десятника в Гуменнім (Словаччина), я пізнав і зараз доніс це місцевій жандармській стації в окружнім уряді в Гуменнім. Жандарми були ведені штабовим капітаном, вискочили з потягу, і замісць візвати нарід, котрий стояв і дивився на від’їжджаючих чехів, до розходу, закричали словами: «курві сіні січаці», і зачали стріляти до юрби людей.

Убито п’ять людей:

1. 60 – 68-літній господар (ім’я забули).

2. Вайда Василь, селянин, 26 – 28-літній.

3. Луців Н., селянин.

4. Селянин (назвища не знаємо), 21 – 22-літній.

5. Федорак, 30 – 35-літній командант Січи.

6. Русинчак Василь, 30 – 35-літній селянин, тяжко ранений в ліву ногу.

Всі тут виписані вбиті були застрілені, а Русинчак Василь ранений ззаду, крім Федорака, котрий, неозброєний, сховався за дерево на стації, а там його чеський жандарм пробив баґнетом. А опісля ще стріляв у рот.

Між жандармами пізнав я верхного стражмайстра Ріхліка і штабового стражмайстра Ріхарда Стровгаля, бувжих жандармів в Ставнім.

Свідчимо, що нарід не нападав на жандармів, ані на чеське цивільне громадянство, не були жадні озброєні, нікому не вигрожували, а три з них упали яких 150 метрів від стації. 65-літній господар випадково виходив зо стайні та йшов до хати.

Як поляки розстрілювали наших Січовиків без суду. Зізнання Івана Нівицького, Січовика.

З 13 на 14-го було в коші строге поготівля. Службу мав поручник Сулятицький та булавний Левусь. Поготівля було вже два тижні. Чехи чекали, що ми на них нападемо, а ми чекали, що чехи на нас нападуть. Кріси ми дістали від поліції два дні перед нападом, мабуть, у суботу вечором, 45 штук. До команди прийшли з коша три хлопці, щоб забрати кілька крісів для сторожі. Йдучи біля чеської стаційної команди вулицями міста, запримітив їх поліцай зо словами: «Цо та несете?» (Що там несете? – М. А.). Побачивши кріси, крикнув: «Руце в згуру! Одложіт збрань» (Руки вгору! Відкласти зброю. – М. А.). Кричав так, що прибігло ще кілька хлопців поліцаїв, а з команди вибігло кільканаць чеських вояків з командантом, котрий взяв під свою команду всіх і кричав: «Руце в згуру, оддейте збрань» (Руки вгору, віддайте зброю. – М. А.).

Хлопці, бачачи перед собою переважаючу силу, все ж таки зброї не зложили, наладували кріси, стали під мур та заявили, що як впаде один стріл від сторони чехів, то вони дадуть сальву, хоч їх було лиш три. Заявили теж, що лиш на приказ своєї команди відложать зброю. Отже військо й поліцаї були безрадні. Закликали телєфонічно команду Січи. Прийшов Січовик-підстаршина, дав приказ: «На рам’я кріс», та пішов з ними на поліцію, де зложили «офіціяльно» зброю. Між тими трьома Січовиками був Василь Мороз з Дрогобиччини.

Напруження тим загострювалося, «же січаці нехтелі одложіті збрань» (що січовики не хотіли скласти зброю. – Прим. Мих. Андрус.).

Поготівля тревало дальше й було все гостріше, так, що в вівторок пів до шестої дня 14. березня рано, два панцирні чеські авта приїхали під січову гостинницю та без жадної причини почали стріляти до вікон, бо знали, що там знаходиться січова команда. Хлопці, щоб обороняти штаб Січи, кількома гуртками вибігли з команди Січи при вул. Румунській на вулиці міста. Одна ґрупа пішла на міський уряд, друга ґрупа, котра складалася з самих «говерлистів», вони мешкали в старім кіні та з нього вийшли, обсадили дім «Розенбавма».

Провідника «Говерлі» (відділ летючої екскадри) там ранено.

Третя ґрупа вдерлася до січової гостинниці, де між ними був пop. Кульчицький, як командант. Там були два вбиті.

Всіх убитих в числі 18 привезли на поліцію. Між ними Малимук і Проць, котрий згинув у Жіночій Січі.

Середа, 15. березня 1939 р.

Чехи до останньої хвилини не уступали з касарень, під охороною панцирників вивозили автами все добро. Нашу сторожу не допускали. Коло 2. годин пополудні чехи відійшли. Наші зараз усе заняли. Також обсадили ми касарню біля Ізи. (Левусь зо своїм відділом).

Січовики почали роздавати зброю тим, котрі приходили з сіл та відходили на фронт у сторону Королева.

Тим часом наближалися мадяри до Хусту. Відтинок, який був менше загрожений, але важний для відступу від Тиси до стації, тримав поручник Цуга зо своїми хлопцями, між котрими впав на пероні Михайло Андрушків (Ханцьо), один буковинець був ранений у лікоть. Перед сильною навалою мадярів не могли вдержати фронту, сіли на автобус та від’їхали в сторону Сокиринець. Стали на дорозі та зустріли другу ґрупу, котра була в Сокирницях під проводом поручника Сулятицького.

Нівицького післали до Золотарева з ґрупою селян, які дістали зброю (4), де він мав орґанізувати оборону, а рівночасно це був зв’язковий відділ, який мав безпосередню лучбу з головною частиною Січи. Нівицький відійшов. По дорозі стежі доносили, що Хуст уже занятий мадярами, а головна частина всіх українців відступила на Тячів. Селяни, чуючи таку вістку, стали трівожитись та з недовір’ям дивитися й відноситися до Січовиків, очікуючи, що прийдуть мадяри. Перед вечором хотіли його роззброїти. Так ми розійшлися.

В Золотареві стрітив я проф. Рішка й інших, котрі приїхали з Хусту, радили мені (то є Нівицькому) сідати з ними. Так я виїхав до Драгова. По дорозі я порозумівся з тими, що були в авті (не можу з відомих причин подати назвищ), що я хочу дістатись до гурту Січовиків, віддали мені авто до диспозиції, та з Драгова до Буштина мав мене шофер відвезти. Їдучи дорогою, стрічаю чотирьох Січовиків, котрі їхали мотоциклями, між якими я пізнав Володимира Андрушкова, який був командантом гарнізонів від Драгова вгору. Той сказав мені, щоб я вернувся та не їхав до Буштина, бо ціла ґрупа вернулася на Драгово тому, що мадяри відтяли дорогу в Тячові та його обсадили.

Вертаюсь автом до Драгова й чекаю до рана. Не дочекався тої ґрупи, бо ґрупа перед Драговом вернулася в сторону Углі. Тільки три Січовики прийшли до Драгова, які випередили цілу кольону, та не знали, куди вона піде.

Не діждавшись кольони, в год. 4-й рано рушили ми в дорогу на Уґлю. В Драгові я перебрався в цивільне убрання, лишаючи наплечник, плащ і січовий одяг селянинові. Також йому лишив і кріс, а взяв собі револьвер та 50 набоїв, бо мадярони-кацапи по дорозі роззброювали.

Під Уґлею стрітили ми 6 людей, які відпочивали під горбок, а селянин з зимівки доносив їм їсти. Між ними були: як провідник Продан, десятник 45 піхотного полку чеського; булавний Січовик Левусь, Сірий, Брус, Щур і ще два. Наївшись там, рушили ми дальше в дорогу, яку нам показав 72-літній дідусь. Та щоб оминути лихо по дорозі, пішли ми в сторону Малих Уґольок, та в одного там же селянина заночували.

П’ятниця, 17. березня. Того селянина, в котрого ми ночували, вислали як розвідчика до Уґлі та до Великої Уґольки. Рано приніс відомості, що всі Січовики, які переходили через Уґлю, пішли в сторону Бичкова, залишаючи за собою великий державний автобус. Селянин, показуючи дорогу, випровадив нас аж до Нересниці, де повівали вже мадярські прапори. Селянин нас попрощав з плачем.

На наш прихід прапори поскидали.

Дальше прийшли ми до Ґанич. Село майже жидівське. Була субота, 18-го березня 1939. Жиди в святочнім настрою почали нас витати як мадярів, співаючи мадярські пісні, з мадярськими трикольорами. Демонстраційно нас витали. Та було велике для них розчарування, як мусіли все скидати та співати українські пісні...

Дальше наше село було Калини. По дорозі в Ґаничах жиди в п’ятницю перед вечором зловили одного Січовика, Михайлечка, (або, як його називали Гуслій), хотячи його відвести мадярам до Тячева. По дорозі він утік. Селяни знали про це діло, що жиди зловили Січовика, повідомили нас, як і те, що в другому селі, в Калинах, є заарештований якийсь інженер Росоха та три студенти торговельної школи з Севлюша. Чуючи цю вістку від селян, ми приспішили хід до Калин, де довідуємося, що в дійсності є арештований місцевим священиком д-р Росоха, інжинір з Драгова і інші. Перед Калинами дігнало нас ще п’ять Січовиків. Між ними був Тимчій, два великі і два малі, котрим ми порадили (малолітні) лишитися в Апші.

Наскакуючи на село, ми обсадили приходство, священик утік, а крізь вікно ми побачили д-ра Росоху, котрий з радости не знав, що має робити. Казав лишити попа в спокою, забрати інших, котрі були в сільськім Домі під дозором селян і, набравши харчів, пішли через верх снігами до Вижньої Апші. До Нижньої Апші прийшли ми перед вечором, де в одного селянина, який по великих труднощах, боячися мадярів, приняв нас на нічліг. Його два сини були вже в Апші, в службі мадярів.

Вночі приходять вони зо служби додому і застають нас. Зачинають нас страшити, що прийдуть мадяри за годину-дві. Ми зараз зібралися та досвіта рано пішли через верх до Кобилецької Поляни. Зблудили.

Обходячи Кобилецьку Поляну, прийшли ми в неділю вечором над Кобилецьку Поляну до зимівок, але не всі, бо всім так був дошкулив голод та втома, що по дорозі зіставлялись. Одні пішли: д-р Росоха з трьома товаришами до Кобилецької Поляни, булавний Левусь з п’ятьма попрямував через верх до Косівської Поляни, я (то є Нівицький) з чотирма перейшов через потік. Чуючи брехання пса, натрапив на зимівку, де вічар нагодував нас. Переночували та раненько попрямували до Косівської Поляни, набуваючи ще одного товариша, який ночував уже з нами в цій зимівці. Інжинір та два студенти перед Кобилецькою Поляною попрямували в сторону Бичкова.

В Косівській Поляні я затримався з Тимчієм, а три інші пішли до Рочиски з думкою зголоситися мадярській поліції. Оба студенти з Праги і один був секретар громади. Живучи якийсь час в Косівській Поляні, довідалися, що доктор Росоха та кілька товаришів скривалися також у тім самім селі, якім селяни приносили їдження за невелику скількість грошей, які мав д-р Росоха, приблизно 1000 корон.

Цілий час мадярів у селі не було, лиш одного дня перейшли через верх з Рахова 6 жандармів, питаючися, чи є «січ-банда» в селі, та попрямували до Бичкова. По шістьох днях прийшли зо сторони Бичкова через Росішку два хлопці-Січовики, Полатайко й Федишин, котрі не були заперті в Бичкові; набравши там харчів, прямували на Словаччину, бо знали, що румуни їх не пустять.

Натрапили на нашу зимівку, де ми жили. Оповідали нам несотворені речі, які діялись там у Бичкові, про розстріли, катування і т. д. Цього самого дня за годину прийшов іще один Січовик, Михайлечко-Гуслій, який крився в Росішці.

Вже нас було 5. Ми порадилися, що разом попрямуємо на Словаччину, а звідтам дальше. При собі мали ми револьвери. Йдемо до села, стрічаємо в двох хатах кількох Січовиків з провідником Гундяком-молодшим, котрі також збиралися в дорогу, не знаючи куди. По коротенькій гутірці рішили йти з нами. Ми попрямували в сторону полонин ясінсько-брустурських. По дорозі стрінули ми ще одну ґрупу з 7-ох Січовиків з провідником торунського ґарнізону, поручником Ганилевичем. Вони, не маючи що їсти, хотіли йти до села, а саме до Косівської Поляни. Ми їх нагодували, чим мали, і післали трьох Січовиків до Ясіня, даючи їм 600 корон, за які мали принести харчів. Вернутися могли аж за 12 – 13 годин, де ми їх мали чекати до другого дня до год. 3-тої після пополудні.

Не діждалися всіх, лиш одного, який свистом повідомив нас, що він є наш. Посилаємо йому на поміч двох людей, бо вже не міг дійти, бо сніг був дуже великий.

Довідуємося, що двох інших, які необережно йшли вулицею Ясіня, мадяри зловили, а йому вдалося з маленькою частиною харчів утекти. Два хлопці були з ґарнізону Королева над Тисою, третій, що вернувся, з ґарнізону з Торуні. Знов наїлися, чим було. Сардинки, хліб, чоколяда та цукорки. Провідник порозділював кожному, щоб не мали клопоту по дорозі.

Помандрували ми раненько понад Брустури (тепер с. Лопухів Тячівського р-ну. – М. А.) в сторону польського кордону, де зблудили, бо впав сильний туман, та сильний вітер зо снігом дув на всі сторони. Компас і мапу мав той, що його в Ясіні зловили мадяри. Тому перейшли помилково польський кордон коло полудневих годин. Провадив нас пор. Ганилевич.

Траґедія

На польській стороні в однім зрубі ми стрітили кількох лісових робітників, які, як нас побачили, негайно щезли. Ми зайшли до колиби, де знайшли кусок польської ґазети, та зараз зорієнтувалися, що ми є на польській стороні. Повернули безпроволочно, вже нервово, на захід, де надійшли на свіжу стежку, яка провадила до туристичної хати. В ній був телєфон і там було польське війско.

Ми ще добре не зорієнтувалися, як на нас з двох сторін наскочили поляки, зачали стріляти з криком «стуй, ренце до ґури». Хлопці, як стій, у розтіч по лісі на діл, де Гундяка, Тимчія й Михалечка-Гуслія зловили відразу, а решта передерлася ще через один верх на якусь доріжку, де було видно свіжі сліди війська, й знову стріли та крики. Котрі були на переді, тих зловили, а заднім чотирьом, між котрими був Клюшта, вдалося втекти з крісами. Одного з них на верху зловили, а решта втекла. Що з ними сталося, не знати.

Нас усіх решту пігнали на діл аж до села Рафайлова, до якого могло бути 12 – 13 км. Ми прийшли на місце постою аж вечором у 7-мій годині. Цілу дорогу били нас.

«Маш хамє Українен, банда Волошина, ми вам дами сєн войска бавіць». Зброю ще перед тим відібрали.

В Рафайлові польський командант, капітан, спав, тому по одному припроваджували коло ліжка; до кожного вставав і бив або копав. При кожнім ударі приповідав собі: «Хамє, ми ту з вамі не бендзєми сєн бавіць, вас шляк вшисткіх ту витрафі. Ви сцє наших братуф досьць вимордовалі». (Думав на терористів з минулого року, що поляки їх посилали в Карпатську Україну, де їх багато погибло від нашого війська. – Прим. О. Шинкаренка).

Він давав тим нижчим командантам примір, як мають з нами поступати. Потім знову брали нас жовніри по одному до окремої кімнати, де було кілька польських капралів, які немилосердно били, копали черевиками від лещет по ребрах. Зізнаючий починає трястися, блідне, показує, як йому зуби вибили, ребра поломили, виступають сльози і в нього, і в мене.

Нас примістили до дуже малої келії, де ми сиділи й не сміли спати. А тим часом стояли два поляки: один при дверях, а другий при вікні, та били по порядку. Аж на другий день пополудні почали писати з нас протокол. При протоколі знов сильно били, примушували все казати. Мені дивилися на руки та питали скільки кляс маю, взагалі яку школу покінчив. Руки я мав замазані й тому казав, що тільки чотири кляси народні. Одначе поляк не хотів вірити, а питався, де я скінчив ґімназію. Тоді якийсь польський сержант відповідає йому: «Дай спокій, що ти ошалів, чи що? Таж сам їх Волошин має всього 6 кляс людових, отже як він може мати ґімназію, русін-кабан».

Так тревали тортури три дні. Їсти нам дали аж третього дня, хліба й кави, кажучи: «ґлодовалесь там, хамє, наєдз сєн хоць тутай, бо ютро юж напевно нє бендзєш». Третього дня по вечері нас забрали й повезли колєйкою, а потім військовим автобусом до головної військової команди в Стрию забираючи від нас по дорозі команданта, пopучника Ганилевича та Гундяка, а долучили до нас двох студентів рахівської ґімназії, Грабина й Глушка, які нам сказали, що в команді «КОП» у Стрию 53. полку піхоти є заарештовані сотник Андрушків-Бурлака та багато Січовиків. Та в команді в Стрию нас навіть не оглядали, лише завернули нас назад, невідомо куди. Аж отямилися на наше велике здивування знову в Рафайлові. Взяли нас на старе місце, над ранком приготовилися, принесли шнурки, пов’язали по двох, а опісля всіх разом одним – і це був знак, що йдемо назад у сторону кордону. Повели нас, але не на те місце, де нас зловили, лиш більше на захід, над самі Брустури. Вели нас: капітан і вісім граничників-вояків.

Ми знали, де нас ведуть і що нас чекає. Декотрі під горою почали молитися голосно. Виходячи на полонину Рівна, увиділи ми хрест, який нагадував Голгофту. Хрест був у пам’ять невідомого вояка, перед котрим хлопці познимали шапки, а хто мав вільну руку, той перехрестився.

З боку хреста була недалеко будка, коло якої стояв польський сторож. Увидівши нас, прийшов ближче та з насмішкою запитав: «Ту дум мадярум?» (Чи знаєш по-мадярськи. – Прим. Мих. Андрус.).

А той поляк, що йшов на переді, відповів: «Нем ту дум». Той граничний сторож і польський командант пішли наперед нас у сторону заходу самим хребтом гори, якою йшов кордон, де може по якімсь кільометрі дороги вертався на полудне вділ. Був страшний сніг, на пів метра місцями. Ми йшли за ними, решта військові йшли позад нас. Вертаючися границею, зійшли ми яких 500 до 600 метрів на долину.

Командант сказав: «Стаць». По короткій нараді з усіми закомандував: «Двух нєх торуйон дроґен». Взяв двох з правої сторони, які пішли наперед нього і того пограничника.

По яких десятьох хвилинах чути було три стріли й короткий зойк. Хлопці, почувши стріли, ще більше стрівожились, бо знали, що це їх чекає. Граничники, тримаючи набиті кріси проти нас, успокоювали: «Ціхо, бо зараз застржелім, як сєн рушиш».

По двацятьох мінутах вернувся командант з пограничником зо словами: «Цєнжка дроґа до тих мадярув, холєра, мусялем стржеляць 3 рази, нім пржишлі забраць тих хамуф». Там чекайон на вшисткіх на долінє». Хлопці повірили та стали успокоюватися, думаючи в дійсності, що так є.

Та сталося інакше, бо командант закомандував, як стояли лицем-фронтом на долину: «На дул марш». Хлопці рушають, та втім паде стріл, а потім сальва, посипалися тріли... Крик, метушня, зойки...

Я (то є Нівицький. – Прим. О. Шинк.) та товариш з Яремча були приготовані до втечі, бо по дорозі розв’язали собі руки були, тому розлетілися зараз по перших стрілах: один направо, другий наліво в долину. Бігти не можна було. Я впав на сніг та рачки ліз удолину поміж молоду смеречину, яка була кілька кроків перед нами. Мій товариш кільканацять кроків від мене повз, навіть не знаючи, що ранений у ногу. Я, на щастя, доповз до звору-річки, яка випливала з протилежної сторони від Ясіня, отже плила на захід. Тою річкою почав утікати, не оглядаючись навіть, чи мій товариш є коло мене.

В половині гори сильно змучився, де мене мій товариш дігнав. Потому помаліше пішли ми здовж річки, надибаючи вище села Брустур якийсь будинок, котрий правдоподібно мав бути тартак. Ми боялись іти дорогою, на яку вийшли, вернулись направо, де був вирубаний зруб; та то сонце пригрівало, сніг з нього стопився так, що можна було легко вийти на верх незамітно.

Тоді ми сіли відпочивати. Я просив товариша, щоб мене оглянув, чи може не є ранений, бо собі не довіряв, що з того пекла втік, бо стріли коло нас падали, як горох, а потім ще довго було чути вистріли. То було коло години пів до першої.

Потім, оглядаючи я його, бачу, що йому крізь холяву в чоботі, в якій було повно води, витікала забарвлена кров’ю. З того було видно, що він ранений. А він у тій гарячці нічого не чув. Аж тоді, як я йому показав, зараз майже зімлів і далі вже не хотів іти, казав, що не може. Тоді я йому перев’язав рану моїми підштанцями.

Над вечір прийшли ми до якоїсь колиби, в якій недавно були робітники. Почали ми перешукувати в соломі та знайшли чотири цибулі і куски замерзлого та обгриженого кукурудзяного хліба. Тим дуже ми зраділи. Покормилися та вилізли на стайню, яка зараз була коло колиби. Порозгортали сіно з цілого стриху та полягали спати. Викрутили штани, онучки та повбувалися назад, так, що за які дві години були чоботи замерзлі. Ми дріжали цілу ніч, бо був дуже сильний мороз. Відразу не могли заснути, бо нерви не давали. Серце дуже билось, а гарячка була велика.

Рано ми зараз не йшли, але чекали, щоб сонце трохи пригріло. Десь коло одинацятої години ми рушили в дорогу. Сірників не мали, тому вогню не клали.

Товариша мусив тягнути, котрий спирався раз-враз на мене. Пролізли через два верхи в сторону Брустур, де я пізніше довідався, що це Брустури, бо думав, що це Ясіня. Бачили ми, як протилежною горою за рікою, яка йшла до Брустур з протилежного боку, йшли п’ять польських граничників, тих, які собі справили пир. Ішли хвалитися мадярам про свій жорстокий учинок.

Як пізніше ми довідалися, вони були аж в Усть-Чорні, де містилася мадярська команда граничної сторожі. Там вони разом пили, цілувалися, фотоґрафувалися, оповідали мадярам, як наших стріляли, аж над вечором вернулися в сторону кордону. То була п’ятниця перед шутковою неділею.

Ми відпочивши над Брустурами, попрямували на полудне до зимівки, яку бачили з протилежної сторони гори. Дійшли над вечір до зимівки, що навіть ані пес, ані дядько не чув, що дуже був тим здивований, бо пес був дуже злий і казав, що це перший випадок, що мій пес не вчув.

В дядька не було нічого їсти, бо мав лиш десять бараболь, а йому аж на другий день принесуть їсти. Нам порадив, щоб ми пішли до другої зимівки, до якої треба було йти дві години. Що він, той, у другій зимівці, багатший, напевно щось до їдження нам дасть, також переночує.

Так і сталося. Добилися ми з тяжкою бідою до цеї зимівки, де нас дядько зараз пізнав, кажучи «сеґінь-леґінь» (бідний парубок). Мені не до сміху було, але мусів засміятися. Отже, пізнаючи нас, що ми Січовики, дав нам зараз їсти й казав, що я також так ходив колись за Австрії і мене так годували чужі люди. Був в Італії в полоні, та прийшов пішки, був в «Ґаліції», а там добрі люди. А і ви не брешіть, бо і ви з «Ґаліції», ви не по нашому говорите. Я відразу пізнав. Ну, але ми браття, треба один другому помагати.

Питається: «А вас напевно пострілили, що калікуєте? Певно, не зможете йти, то лишитеся в мене». Так і сталося.

Хлопець, через ніч угрівшися, зіслаб і не міг іти ані кроку. Я сам десь коло десятої години, лишаючи його в дядька, який йому приніс з села кілька кільоґрамів муки, попрямував через верх на Німецьку Мокру, куди мені дядько вказав, пояснив мені дальшу дорогу і я попрямував потім на долину до Руської Мокрої. З Руської Мокрої попри Усть-Чорну до Красношори. З Красношори через верх пішов я до Уґольки Малої, де відпочивав два дні в одних добрих свідомих селян.

В середу виполошили мене з села мадярські жандарми так, що я перейшов через верх до Великої Уґольки і там знов відпочивав два дні аж до суботи рано. Селяни, боячися мадярів, не радо приймали подорожних людей. Але не відмовлялися.

З Великої Уґольки прийшов через верх попри драгівський монастир, де стрінув селянина в лісі, який оповідав про всякі події, що там творилися в їх околиці, кажучи про д-ра Росоху, якого видали румуни, і т. і.

Над вечір я дійшов попри новобудуваний монастир на другу сторону ріки за Драговом до Наблидор, де кільканаць хат, а там мене стрінули два хлопці, питаючися, куди прямую, запросили в хату, де господиня сказала, що будете через Великдень у нас.

Я був до понеділка. В понеділок коло полудня вибрався дальше в дорогу, переходячи через кілька верхів поза село над Горінчово з думкою дістатися до Хусту, бо мав там мою милу дівчину.

Заночував в одній хаті за селом. Був там до полудня в вівторок, а потім попрямував толоками аж під Хуст. Вечором дійшов до Хусту через загороди, які дуже добре знав, бо ходив ними до дівчини. Так дібрався аж до руїн Січи. Серце забилося живіш, зимний піт виступив з чола й пригадалося все... Чехи, «браття чехи», чому ви стріляли до нас, чому ви хотіли нас роззброїти, чому разом з нами ви не стали в один ряд боронити рідну слов’янську землю проти мадярів-гунів? «Браття» чехи, нащо ви нам вбили 54 Січовиків і 70 тяжко ранили, котрих мадяри в Кривій потім у жорстокий спосіб замордували? Нащо? «Браття» чехи, вас Бог за це дуже покарав,бо відібрав вам те, чого ви нам не бажали – самостійности. Жорстока кара Божа на вас.

Дівчини не знайшов, вже від’їхала до Відня з транспортом. Селами без жадної пригоди дістався на Словаччину, де в Братиславі стрітив мого приятеля, О. Шинкаренка, та все оповів.