Триває дискусія про суть російсько-української війни, яку шість років тому віроломно розв’язала Росія. Московські ідеологічні маніпулятори називають її справедливим захистом росіян і російськомовних громадян, які, мовляв, зазнають переслідувань в Україні. Насправді «нинішня Росія найбільше боїться зростання української національної свідомості, українського націоналізму, – підкреслює письменник-документаліст Богдан Горинь. – Вона знає, що коли українським народом опанує демократичний, наголошую: демократичний націоналістичний дух, той народ перетвориться у могутню неприступну для Росії цитадель».

Тому кардинальна мета московських агресорів – не допустити всебічного формування й утвердження української національної ідентичності, яка є найпотужнішим морально-психологічним підґрунтям, фундаментом розвитку соборної незалежної української України. Проти Української держави, мови, історії, національної пам’яті в інтернеті, в газетах, на російському телебаченні та радіо за підтримки проросійських телеканалів «ZIK», «112», «NewsOne», «НАШ», «Інтер» та інших в Україні безперервно ллється потік брудної антиукраїнської пропаганди з метою формування проросійської ідентичності в Україні.

Доктор філологічних наук, професор, автор численних книжок із питань інформаційних війн і комунікативних технологій Георгій Почепцов наголосив: щоби позбутися домінування Росії в інформаційних і віртуальних потоках в Україні, потрібна належна концентрація інтелектуальних зусиль, жорсткий добір саме своїх національних завдань, на яких варто зосередити всі наявні ресурси. Для України одними з перших завдань, на думку Г. Почепцова, мають бути: 1) формування національної ідентичності; 2) подолання високого рівня песимізму в населення, оскільки без цього Україна не зможе залишитися незалежною державою; 3) швидка модернізація країни.

Отже, інформаційно-психологічна війна за серця і розум українців, яка переросла у військову агресію Російської Федерації проти України, - «це війна ідентичностей, боротьба за буття чи небуття українського народу, національної держави», – зазначає професор Василь Лизанчук. Творення українського «суцільного культурного організму» (Іван Франко) і формування національної ідентичності потребують цілеспрямованої державницької політики, розуміння, що Україна мононаціональна країна. На жаль, «чимало політиків, журналістів (хто умисно, а хто бездумно) поширюють думки з приводу поліетнічності України, які нав’язують різного штибу закордонні політтехнологи, доморощені соціологи, політологи», - наголосив професор Олександр Пономарів. Згідно з ухвалою Генеральної асамблеї ООН 1960 р., мононаціональною вважають країну, в якій титульний етнос становить 60%. У нас – майже 80% українців. Тобто Україна не більш багатонаціональна, ніж Німеччина, Франція, Іспанія чи Російська Федерація. Отже, вироблення інтеграційної гуманітарно-інформаційної політики в сучасних умовах гібридної війни Росії та глобалізаційних процесів має синтезувати абсолютні, національні, громадянські, сімейні та особисті соціокультурні цінності.

Польська дослідниця Оля Гнатюк зазначає, що «ідентичність – не лише індивідуальна, а й колективна, а тому національна не є статистикою. Вона змінюється, і ці зміни виникають внаслідок переосмислення, до цього спонукають дискусії». У філософії та психології ідентичністю називають також тотожність.

Логічно, що кожна ідентифікація особи робить її подібною до одних людей та відмінною від інших. Уявлення про відмінність теоретики ідентичності вважають особливо важливим для самовиокремлення особи як носія певної сукупності ознак. Поєднання різних міжособистісних та інституційних практик творить колективну ідентичність певної множини людей – як членів однієї групи, пов’язаних між собою та відмінних від інших – у свідомості самих цих людей і тих, що з ними спілкуються або дізнаються про їхні дії опосередковано. Тобто колективна ідентичність є і засобом, і результатом індивідуальної ідентичності, як стверджує Володимир Кулик, є непорушними біологічно закоріненими сутностями та історично й контекстуально специфічними соціально-дискурсивними конструкціями.

Монтсеррат Гібернау дала таке визначення національної ідентичності: «Це колективне чуття, зіперте на віру в належність до однієї нації і в спільність більшості атрибутів, які роблять її відмінною від інших націй». Визначальними критеріями національної ідентичності є неперервність у часі й диференціація від інших. Це два основоположні елементи національної ідентичності. Неперервність походить від уявлення про націю як історично закорінену сутність, спроєктовану в майбутнє. Індивіди сприймають цю неперервність завдяки низці відчуттів, які поширюються в часі й об’єднані спільними значеннями, що його здатні зрозуміти тільки «свої». Диференціація є наслідком усвідомлення формування окремої громади, що має спільні культуру, минуле, символи і традиції, пов’язані з якоюсь обмеженою територією. Неперервність і диференціація від інших приводять до відмінності між членами громади (тими, хто належить до неї) і «чужими», «рештою», «іншими», а інколи й «ворогами». «Національна ідентичність має п’ять вимірів»: психологічний, культурний, територіальний, історичний і політичний».

Спільна національна ідентичність спричиняє емоційний, інтелектуальний, історичний зв’язок серед людей, належних до тієї чи іншої нації, і цей зв’язок за своєю суттю морально-психологічний, духовно-громадянський. Український теоретик нації О.-І. Бочковський називав національну свідомість «громадським цементом, який об’єднує і перетворює первісний народ у новітню націю». Шлях від етносу до нації пролягає через дихотомію. Дихотомія (протистояння) – первісний спосіб усвідомлення групою людей своєї спільності – «ми» та відмінностей її від подібного роду співтовариств – «вони». Отже, етнічну свідомість можна розглядати як духовне явище в чистому вигляді, а самоусвідомлення етнічної спільноти – не що інше, як національну свідомість. Тому народ, наділений національною свідомістю, і є нацією.

Психологічний зв’язок між людьми ґрунтується на морально-духовних, гуманістично-національних цінностях. Однак в Україні впродовж віків агресивно діяли і нині діють зовнішні та внутрішні політико-ідеологічні, психолого-педагогічні механізми витискання оригінального, самобутнього, українського із власної духовної території, що розмивало національну ідентичність, а нині вони негативно впливають на утвердження національної ідентичності, поглиблені гібридною війною Росії проти України.

Щоби кожний українець став національною соборною особистістю, яка діятиме в інтересах України, родини, громади, власного морально-духовного життя, він повинен ідентично самоствердитися. Тобто, як стверджує Микола Жулинський, «відкривати Україну в собі – тільки так можна набути втрачену Батьківщину. Тільки за умов набуття власної Батьківщини можна подолати комплекс меншовартості, національної неповноти». Видатний український письменник Юрій Щербак, автор нової книжки «Україна в епоху війномиру», врахувавши світовий досвід, запропонував Україні на державному рівні запровадити ідеологію демократичного націоналізму. Естонія, Латвія і Литва, будучи окупованими, зберегли свої мову, культуру, незборимий дух свободи, який, врешті, дав можливість звільнитися від московської окупації й побудувати національні держави, стати у 2004 році членами ЄС та НАТО. «Національні держави – це не ті, в яких відсутні національні меншини, а ті, в яких одна етнічна нація є національною більшістю і сама держава утворюється в етнічних кордонах цієї нації. Це так звана титульна нація: вона є серцевиною політичної нації (політичної спільноти, що охоплює всіх громадян держави, незалежно від етнічного походження), і ця нація дає мову міжетнічного спілкування («державну» мову) і дає політичну символіку й основні державні традиції. І саме такі національні держави спроможні забезпечити ефективно і громадянську консолідацію («єдність»), і політичну стабільність. Більшість сучасних європейських держав є національними державами», – наголошував В. Лісовий.

Людське суспільство має національну структуру. «Нація не є випадковим, штучним витвором тільки людського розуму, це категорія передовсім генетична, а тому універсальна, досконала та вічна, – наголошує професор В. Монастирський. – А це, своєю чергою, дає підстави говорити про генетичну теорію походження нації – націоналізм». Природним є прагнення українців мати свою суверенну державу, бо лише за цієї умови можливий продуктивний розвиток національного життя – органічної складової світового гуманітарно-культурного багатоманіття, яке хоче знищити московський імперіалізм. Українці, захищаючи себе від агресорів, у мирі й злагоді пізнаючи інші нації, їхні відносини, як соціальна спільнота підходять до пізнання себе як національної спільноти, зіставляють пізнання особливостей інших народів зі своїми самобутністю та неповторністю, які є своєрідним джерелом формування й утвердження національної ідентичності.