На початку 80-х років минулого століття коломийський краєзнавець і франкознавець Іван Білинкевич (1905 – 1996) зацікавив мене історією давнього Галича, але доступ до першоджерела, тобто до Галицько-Волинського літопису, я отримала лише в обласному архіві у Львові. Так з’явилася на світ моя історична поема «На вістрі меча», що була опублікована у львівському журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін»), а згодом, завдяки рецензії Шевченківського лауреата Петра Скунця, – і в поетичній збірці «За плугом сонця» (Ужгород, «Карпати», 1984).

Описані в поемі події відбувалися за часів галицького князя Ярослава Осмомисла (ХІІ століття), а в циклі віршів «Митуса», також надрукованому в цій збірці, йдеться вже про часи Данила Галицького (ХІІІ століття) і, зокрема, про сумнозвісну битву на Калці.

Між іншим, річка Калка розташована на території Донеччини. Сьогодні це річка Кальчик, притока Кальміусу... Кажуть, що суспільство розвивається по спіралі. То що воно: донецька земля через вісім століть після тієї сумнозвісної битви? Камінь спотикання чи повернення на круги своя?

Я не раз чула від старших людей, що нічого нового у цьому світі нема, що нове – то лише давно забуте старе. І це справді так. Вже тоді, читаючи Галицько-Волинський літопис, я збагнула, що ніяких союзів з нащадками Золотої Орди укладати не можна, бо саме вона відіграла особливу роль у формуванні московського князівства, яке виросло з улусу, тобто з її володіння.

Уперше Орда напала на Україну-Русь 1223 року. В битві над Калкою ординці розгромили русинсько-половецькі з’єднання і, спустошивши лівобережну Україну, повернулися в середньоазійські степи.

До своїх загарбницьких намірів захопити Східну і Середню Європу вони повернулися у 1235 році. Спочатку напали на волзьких болгар, відтак – на рязань, коломну, москву, володимир, ростов, змусивши ці всі території до підданства. 1239 р. взялися й за Україну, захопивши Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240-го – Київ. Облогою міста керував сам Батий. Київ було зруйновано, населення десятковано. Наступного року ординці зруйнували Галич, а навесні 1242-го через Сербію, Болгарію і чорноморські степи повернулися на Волгу, де Батий заснував державу, що увійшла в історію під назвою Золотої Орди.

Усі захоплені українські землі (за винятком Галичини й Волині) ординці поділили на округи – тьми, з темниками на чолі. На вимогу Батия «Дай Галич!» князь Данило Галицький не пристав. Ще 22-річним він брав участь у битві над Калкою, тож добре затямив, що жодних угод з ординцями укладати не можна. Натомість щоб отримати підтримку Заходу в боротьбі з ордою, прийняв від Папи Інокентія IV корону, і 1253 року став першим та єдиним за всю історію України-Руси королем.

Коронація князя була не задоволенням його амбіцій, а доказом незалежності очолюваної ним держави. Відбувалася вона в місті Дорогичині (сучасна Польща). Корона кілька століть зберігалася у Перемишлі, але на початку Другої світової війни зникла, і місце її знаходження невідоме. Хоч справа не в коронації і не в короні, а в ментальності орди, яка через 800 років після битви на Калці знову нагадала про себе в лютому 2022-го.

«Вістря меча потримає небо, доки збудуємо Дім» – писала я колись в історичній поемі «На вістрі меча». Часи змінилися, зброя змінилась, але ключові слова цієї поеми залишаються для нас актуальними й сьогодні. Як і книга публіцистичних статей Євгена Гуцала (1937 – 1995) «Ментальність орди» про багатовікову історію московської експансії та про хижацьку суть російського колоніалізму. Вперше вона побачила світ 1996-го, але перевидають її й досі.

І на завершення цього короткого есею хочу нагадати вкрай актуальне сьогодні застереження християнського філософа й подвижника блаженного Августина (354 – 430) з його «Відповіді Фаусту»: «Справжні демони війни – це схильність до насильства, мстива жорстокість, непримиренна й непростима ворожнеча, шалений опір та жадання влади».

Неоніла СТЕФУРАК.