Якось одна жінка запитала мене: чому в Україні такі злиденні пенсії? Чому пенсіонери змушені виживати на хлібі й воді? Чому в нас не так, як у Польщі або Литві? Чому й чому?..

Мені водночас і шкода тієї жінки, й не жаль її. Та оскільки таких, як вона, хто щиро не розуміє, чому в нас усе не так, як деінде, в нашій державі чимало, відповім їй публічно. Може, навіть це когось і образить, проте, як мовлять, Платон мій друг, та істина – дорожча...

У 1990–1991 роках у Польщі, Німеччині, Чехії, Литві комуняк від влади усунули відразу, суворо й рішуче. І взялися запроваджувати дуже болючі економічні реформи. У Польщі люди від голоду вмлівали. Опудало Больцеровича – рушія тих перетворень – регулярно спалювали на вулицях і майданах, але змушені були платити за газ та воду відповідно до тарифів світового рівня.

У Литві теж діяв тотожний принцип: якщо не можеш платити за трикімнатну квартиру, міняй її на однокімнатну. А не можеш сплачувати й за неї – продавай її й переселяйся до одного з гуртожитків, на які там перетворили тоді казарми колишніх радянських гарнізонів.

Завдяки реформам Польща швидко інтегрувалась в Євросоюз. Це зокрема підштовхнуло працедавців виплачувати своїм найманим працівникам добрі зарплати, бо поляки завдяки «безвізу» виїжджали на заробітки куди завгодно, що спричиняло в країні дефіцит робочих рук. Звісно, й профспілки там існують не лише для роздачі дітям цукерок на Різдво...

Гідні зарплати поляків посприяли розвиткові насамперед харчової та легкої промисловості, а головне – наповненню пенсійних фондів, які теж було реформовано… А от «мудрий український народ» натомість обрав у владу не реформаторів-демократів, а комуняк – різних фокіних–плющів–симоненків на чолі з Кравчуком. Навіть націонал-демократи, згадаймо, агітували за Леоніда Макаровича. За вчорашнього головного ідеолога компартійного! Мовляв, він уже виправився, себто перефарбувався. Он, уже й вишиванку нап’яв.

Так, вишиванка, звісно, аргумент – під нею горба не видно. А «групу 239» забули? Ці «товаріщі» розкрадали країну, а нам кидали «шматочок соціалізму» – подаяння у вигляді низьких тарифів за рахунок дешевого російського газу та залишків радянської інфраструктури. І зберігали «совкову» систему в усьому: в освіті, правоохоронній царині, пенсійному забезпеченні. Між іншим, Кравчук як новообраний президент присягав ще на Конституції УРСР.

А потім ми, шановні українці, обрали Кучму, котрий привів до влади «міцних господарників» – звягільських–лазаренків–кінахів, які створили кланово-олігархічну модель економіки, по суті, той-таки «совок», лише замість держави нас узялися експлуатувати олігархи, котрим із владного Олімпу роздарували обленерго, облгази та інші стратегічні підприємства.

А Ющенка, як потім і Порошенка, котрі прагнули систему трансформувати, ми зрадили, проголосувавши відповідно за Януковича та за Зе, волаючи при тому: «Хуже ж нєбудєт». А інфраструктура тим часом пішла туди, куди й мала вирушити, бо через «дешеві» тарифи її не було за що реконструювати. Нині пожинаємо плоди тієї «халяви», за яку купували наші голоси в минулому.

Чому малі пенсії? А не треба було зарплати у конвертах отримувати, не сплачуючи при тому внески до Пенсійного фонду. Не треба було ухилятися від сплати податків. Хто нам винен? Хто винен, що ми роками голосували за тих, хто зберігав систему, розповідаючи казочки на всіляких телевізійних політичних ток-шоу? Звідки візьметься гарна пенсія, якщо ми погоджувались офіційно за копійки працювати? Й тим-то відповідна мізерія у Пенсійний фонд від нашої праці надходила.

Ми, любі українці, на відміну від поляків і литовців, протягом чверті століття обирали у владу тих, хто обіцяв «халяву», підтримували популістів із числа клептократів. Ми не про майбутнє дітей думали, а про свою сьогочасну вигоду. Ми не спромоглися нормальні профспілки створити, які б нагинали роботодавців щодо підвищення зарплат. А навпаки – гнулися й гнемося перед начальниками та власниками фірм. Ми постійно повторюємо, що ми раби й від нас, отже, нічого не залежить. Ми не бажаємо боротися за свої права. То чому ж нас мають годувати краще, ніж ми на те заслуговуємо? Згодні бути рабами – не ремствуйте.

На жаль, більшість із нас досі чекає на «доброго царя». Тож хто там у черзі? Бойко? Медведчук?..