Ким є значна частина українських громадян: російськомовними українцями, зрусифікованими українцями, чи етнічними московитами? Чи просто безпам’ятними нащадками «єдіново совєцкого народа» – російськомовними громадянами без роду і без племені, які спілкуються поганою, але так званою російською мовою. Війна з орками загострила це питання.

Днями мав нагоду після майже місячної відсутності в Івано-Франківську прогулятися рідним містом. Враження неймовірні. Місто радикально змінилося. Ні, навіть не будівлі вразили чи закриті вікна, не блок-пости чи черга за їжею біля Карітасу, чи дівчинка-переселенка з-під Києва років 11-12, яка на моє прохання налила мені з термосу трішки чаю з імбирем – я попросив її про це заради приємної короткої розмови з нею… А згодом і з її батьком. Їхня домівка під Києвом зруйнована, вони знайшли прихисток у нашому гостинному місті і не просто сидять на шиї у місцевих, а вже волонтерять. Згадали й Майдан, де дівчата у мороз деколи практично в самих сорочках приносили нам на барикаду чай з імбирем і канапки...

Ні, я не про такі зміни, я про інше. Суттєво змінився фенотип середнього франківчанина. Неприємно вразили здорові російськомовні чолов’яги на крутезних машинах з нефранківськими номерами – біля «Пасажу». А ще подумалося про те, що на вулицях мого міста ще не так давно майже не було чути російської мови.

У мене немає відрази до російської як такої – я розмовляв нею понад 20 років. У мене є люта ненависть до її носіїв – російських нелюдів (звірами їх не назвеш, бо образиш звірів). Вони вбили десятки тисяч українців, серед них багатезно дітей, жінок, хворих та старших людей, захисників, вони зруйнували наші чудові міста і села, понівечили нашу святу землю.

Але допис не про це. В Інтернеті і не тільки точиться дискусія, що перехід на українську мову зараз не на часі. Не на часі після 30 (!!!) років незалежної УКРАЇНИ!! Не на часі після восьми років війни на Донбасі і крадіжки Криму!!! То коли ж буде на часі? Якщо цей час не прийшов навіть після понад 10 тисяч вбитих українців.

Простий і підступний аргумент «проти»: «На фронті проти орків воює багато російсьмовних українців». Погоджуюсь однозначно, щиро дякую і високо ціную їх як вояків, борців за незалежність України. Такий аргумент ніби бити нічим. А насправді є чим: вони не воюють за рускій мір, за руску мову, практично всі вони бачать своїх дітей українцями в українських школах. Можливо, ці бійці не дуже мали можливість вчити українську, коли були молодшими в рускомовному середовищі, яке нерідко було агресивно антиукраїнським. Але ще раз наголошую: воюють вони не за рускій мір, з яким пов’язана мова агресора – це вже однозначно. Тому цей аргумент не зовсім проходить!

Тепер і раніше до нас приїздять політичні біженці від режиму Путіна. Але не так від режиму, як від росіян, з яких вже понад 80% підтримують війну проти України. Там вони вже програли битву за демократичну Росію. Добре, приїхали в Україну, де їм безпечно і затишно, але ж не переходять на українську. Чому? Дехто з них тут вже роками. Більше того, наші теле- та інші ведучі, офіційні особи при спілкуванні з ними переходять з української на російську – «штоб оні лучше панімалі». То чого ж вони сюди їдуть, але не переходять на нашу державну мову? Це ж очевидні речі: ти мусиш знати і спілкувати мовою тієї держави, в якій живеш.

Може, вони просто хочуть тут збудувати «другую Расію». А куди маємо при цьому подітися ми зі своєї рідної землі? Адже у нас іншої Русі-України немає! Тобто, при такому розкладі нам немає місця на Землі, бо тут «братскій народ» хоче жити в демократичній державі, на нашій землі, «гдє всьо растьот». Старші люди добре пам’ятають, що на початку 1990-х ми – Росія і Україна – мали практично однаковий рівень демократії. І хоч як, але далі Україна, най буде з зигзагами, розвивалась як демократична держава, а Росія дійшла до самодержавної тиранії. Отже, еволюція (природний шлях) російського суспільства – від демократії до автократії. Рабам воля не потрібна. В Україні ж все навпаки! Воля понад усе!

А тепер про російськомовних українців. Мене мама з дитинства вчила, що всі люди рівні. Так, погоджуюся. Але є рівні і є рівніші. У Російській імперії та її наступниці Совєцкій Росії (СРСР) попри насильницьку русифікацію різним способами була ще й «лагідна» русифікація. Тобто, для того, щоб «вибитися в люди» дуже бажано було перейти на російську мову. Окрім того, національні мови принижувались і з ними пов’язували нездатність бути крутим і сучасним. Коли хтось в містах, зокрема у Києві говорив українською, то повинен був бути готовим до зневажливої репліки: «Ти шо с сєла?».

Це не стосувалось самої Російської федерації (там і так всі говорили на «общєпонятном»), це стосувалось так званих національних республік, зокрема України. Як варіант шляху вибитися в люди – одруження з носіями російської мови. І це не конче були росіяни. Я знав одного ветерана Другої світової війни, в якого тато був білорусом, мама німкенею, а він за паспортом і духом русскій. Не кажу вже про мільйони українців, яких насильно записали русскімі. І не тільки на території Росії, але й в Україні. До речі, а ви знали, що за часів СРСР у вчителів російської мови і літератури заробітна плата була вищою, ніж у вчителів української?

А тепер про те, чому галичани, як і багато українців-патріотів із різних частин України, вороже ставляться до російської мови та її носіїв. Я знаю немало з перших вуст про історію своєї Галичини. Та й підручники історії тепер цього вже не приховують. 1914-го під час Першої світової сюди прийшли російські війська (так звані перші москалі) і з російською мовою було пов’язано багато неприємностей, та навіть нещасть. «Золотий вересень» 1939 разом з «визволителями» – «другими москалями» чи «першими совітами» приніс на захід України за різними оцінками біля пів-мільйона жертв – вбитих і репресованих. Сильно постраждали наші люди й землі від німецьких нацистів. Але в 1944 не менші страждання принесли «асвабадітєлі», або 2другі совіти». Далі ще років з 10 наша Галичина стікала кров’ю борців за незалежність нашої рідної неньки-України. Далі з меншою інтенсивністю, але все ж, українських патріотів знищували аж до 1991 року. До речі, це відбувалося не тільки на Галичині. Зокрема, мав честь особисто дещо почути від легендарного Левка Лук’яненка, явно не галичанина, але який чомусь у Верховну Раду балотувався саме у нашому місті.

Замість закінчення – слово до наших гостей–переселенців, які постраждали від рук “асвабадітєлєй”. Росія захищала і захищає “русскій мір” – російськомовне населення України від “бандерівців, нацистів та іншої нечисті”, як вони і досі твердять. Тепер ви знаходитеся саме на землі, яка пам’ятає і Бандеру, і Шухевича, на якій бої останніх героїв УПА тривали до кінця 60-х років році, а полювання кагебістів на них тривало аж до проголошення незалежності. Але масово правду про цей “захист” “русского міра” тепер ви знаєте краще від галичан. Можете порівняти. Для нас ви не гості. Ми велика українська родина, яка, як то і личить справжній родини, допомагає одне одному у скрутні часи. Багато хто по-іншому подивився на нашу землю, полюбив її, зрозумів, чому ми так тримаємося за неї і хоче лишитися тут назавжди. Тільки раді цьому. Місця вистачить усім! Нам тут теж потрібні працьовиті будівничі нової України, яка постане після цієї нерівної війни, у якій ми з допомогою багатьох друзів обов’язково отримаємо перемогу. Тут у мене немає сумніву ні на йоту!

Але ми не хочемо у себе отримати російськомовну “другую Рассію” чи людей, яких прийдуть захищати «асвабадітєлі», ми хочемо жити на своїй рідній землі і плекати наше українство у всіх його проявах. Долучайтеся, повертайтеся до своїх витоків, і ми разом збудуємо країну, в якій буде хотітися виховувати своїх дітей та онуків і нам не треба буде поневірятися по чужих світах.

Слово до наших галичан: переважній більшості людей, які приїхали на Галичину, тікаючи від «асвабадітєлєй», дісталося багато випробовувань, бід, горя, страждань. Знаю, що переважна більшість із нас так чи інакше залучена в оборону, допомогу фронтові чи вимушеним переселенцям. За це я вам щиро вдячний. Прошу вас бути в міру толерантними до російськомовних українців, але не стелитися перед наглими русифікаторами. Знаю сам, як нелегко може бути вивчити нову мову - я кщо мав уже біля 40 років, коли непогано вивчив португальську. Але для більшості українців українська не є новою мовою. Форми можуть бути найрізноманітніші. Напишіть при вході в магазин щось на кшталт: “Дорогі російськомовні українці! Нам було б комфортніше, якби ви з нами спілкувалися українською. Щиро вдячні!”. Якщо культурне прохання на спрацює – не встидайтеся нагадати про нього неввічливим гостям. Наполягайте на своєму, бо в інших країнах вони вчать мову країни перебування. Згадайте 1990-і, коли всі узбіччя наших доріг були засмічені, а потім вздовж доріг просто написали “Дякуємо за чисті узбіччя” і за допомогою свідомих українців ми бруд майже здолали. Правда, ще подекуди є москаловиховані українці, які засмічують довкілля. Чому москаловиховані? Бо я пам’ятаю Галичину чистою. Бруд це спадок панування малокультурних москалів. Від москалів також дісталося широке вживання матюків і пиятика – за словами одного з окупантів “здесь нє пілі і нє матєрілісь”. Матюки зараз неприємно легалізувалися. Але це вже тема окремої розмови. Сподіваюсь, це тимчасово, а після війни ми пояснимо нашим дітям, чому тоді було так, а тепер час це змінити.

Практичні висновки – українська мова як ідентифікатор «свій-чужий» чи «безпечно-небезпечно». Маю досить друзів чи просто знайомих у різних частинах України. Так ось: у 2014 році, коли московитів завозили у Харків, їхні автобуси з бєлгородськими і курськими номерами стояли на задвірках недалеко від майдану Свободи. Самі харків’яни говорять, що якби тоді жителі Харкова поголовно говорили українською мовою, практично нікому було б атакувати владні будівлі у Харкові. А так російські гастролери чудово вписувалися у тодішній мовний ландшафт нашого Харкова, не було розрізнювального маркеру, яким могла стати українська мова. Всім зрозуміло, що наш Харків мав тоді усі шанси перетворитися у другий Донбас. А тепер? Спробуй в Івано-Франківську відрізнити російськомовного українця від росіянина, від російського терориста чи члена диверсійно-розвідувальної групи, які загрожують безпеці наших громадян. Отже, всюдисутність української мови є одним із важливих факторів захисту від російських терористів. І не думайте, що їх та їхніх посіпак немає на Галичині. Тут їх вже вдалось відловити достатньо. А скільки їх ще гуляє? І не просто ж гуляє… Так, це не єдиний і не абсолютний захист. Але й він є важливим фактором забезпечення безпеки наших дітей і самих себе.

Разом до перемоги! І жодного сумніву, що перемога буде за нами!

Слава Україні! Україна ПОНАД УСЕ!

P. S. Щойно мені зателефонувала знайома. Вона сказала, що у наше село в нову хату, яку обладнали всім необхідним для проживання, впустили пожити родину переселенців. Так ось одна з переселенок прийшла до сусідки. Переселенка – доктор економічних наук, чудово спілкується українською. Але через деякий час вона перейшла на російську і після коментаря господині, що їй це не дуже подобається, продовжувала спілкуватися російською. Тобто вона просто знехтувала думкою ґаздині, до якої вона прийшла. А у ґаздині на східнім фронті родичі. «Ім так удобнєє», а галичанам неприємно і боляче, бо у нас російська асоціюється з війнами, мародерством та вбивствами. Як нам, галичанам, бути в такому випадку? Кожен робить свої висновки і чинить так, як вважає за потрібне. Єдиних рецептів немає. Але Україна має відбутися як україномовна країна. Двомовність вже довела до війни. Ми ж не хочемо це питання підвісити до наступної війни? Що ми залишимо нашим нащадкам. Ще один телефонний дзвінок після мого виступу по телебаченню – тотальна і у наглій формі російськомовне середовище, яке агресивно відповідає на культурні зауваження галичан.