У заголовку – рядки з пісні: «Лемко я си, лемко, В Криниці мся родив» голови Івано-Франківського обласного товариства «Лемківщина» Степана Криницького. З ним автор цих рядків знайомий давно. Здається, ще з 1988 року, коли активісти першого неформального громадського об?єднання на теренах нашого краю – обласного культурно-наукового товариства «Рух» – почали налагоджувати контакти з представниками навчальних закладів Прикарпаття.

Одним із них і був викладач Івано-Франківського медичного інституту, людина небайдужа до всього, що відбувалося довкола, а заодно український патріот С. Криницький. Невдовзі, на початку 1989-го, пан Степан стає одним із перших членів обласного Товариства української мови, а потім і Народного руху України. До речі, Степан Семенович чи не єдиний з усього професорсько-викладацького складу вишу не був членом КПРС, що тоді, повірте, здавалося ледь не дивиною.

Любов до України в С. Криницького поєднувалась із любов'ю до Лемківщини, втраченої ним у дитинстві малої вітчизни. Він завжди залишався лемком, відданим сином найзахіднішої гілки великого українського народу, що, як стверджують історики, переселилась на терени Західних Карпат (бескидів) із межигір?я Дністра й Прута (тобто з території сучасної України у VI-VII столітті, після нападу аварів). Весь життєвий шлях С. Криницького, лемка з великим українським серцем, є прямою антитезою до поетичних рядків лемківського поета початку XX століття Марка Бараболі (Івана Різничука), який залишив наступним поколінням лемків таку згадку про москвофільство їхніх пращурів:

Любов до України у Степана Семеновича завжди поєднувалась із синівською прив?язаністю до Лемківщини, сини і дочки якої залишили по собі добру пам’ять на теренах Нового Санча, Горлиць, Криниці, Гладишова, Ясни, Кросни, на Прящивчині. «Народився я далекого 1936-го – точної дати не пам?ятаю, але знаю, що хрестили мене 15 січня того ж року, – так почав свою розповідь-сповідь Степан Криницький. – А прийшов у світ у лемківській Криниці, заснованій 1547 року Данком із Тилича. Тут народився також свого часу митрополит УГКЦ Йосип Сембратович (1821 – 1900) – його стараннями збудували в Криниці церкву, а в Новому Санчі відкрили Руську бурсу.

Крім великого мужа нашої церкви, Криниця подарувала світові художника-примітивіста Никифора (Епіфанія Дворняка), якого я бачив дитиною. І навіть спілкувався з ним. Никифор приходив до багатих Криницьких ґаздів на обід. А потім аквареллю малював свої картини. Пензель він ніколи не макав у воду, а розводив фарбу своєю слиною. Під час сумнозвісної операції «Вісла» його тричі виселяли з Криниці, але він завжди повертався додому. Церковна метрика Епіфанія Дворняка документально засвідчує його русинське (українське) походження. Було б несправедливо у цьому контексті не згадати голову Об?єднання поляків у Польщі Степана Гладунка: завдяки зусиллям цієї людини світ довідався про те, що Никифор з Криниці був русином (українцем). Ніби крізь сон пригадую, як цей геніальний лемко заходив до нашого родинного обійстя, а ми, малі діти, насміхалися з його малюнків та передражнювали незрозумілу нам мову. Нині у Криниці, як і, до речі, у Львові цьому геніальному лемкові спорудили пам?ятник».

«Видається мені, що, крім пам?ятника Никифорові та ще, мабуть, бескидських гір, які залишились лемківськими, бо пересунути їх на Балтику, на відміну від людей, було просто неможливо, нічого лемківського в нинішній Криниці немає», – втрутився я в монолог Степана Семеновича. «На щастя, ви помиляєтесь, – почув у відповідь. – Про перебування лемків у Криниці нагадує церква з унікальним бароковим вівтарем XVIII століття, який реставрували свого часу Никифор та, як видається, його батько».

Поцікавився я у свого співрозмовника і про початки так званого лемківського москвофільства, яке залишило, на жаль, помітний слід у культурі та релігійній свідомості деякої частини лемків як в Україні, так і серед емігрантів за океаном. «Москвофільство на теренах Лемківщини бере початки із 40-х років XIX століття, – зазначив пан Степан. – Саме тоді із Санкт-Петербурга до Львова приїхав ідеолог цього «феномену» професор Погодін. Тут, у Львові, він зустрівся зі «старорусином» Заріцьким. Відтоді починає свій відлік створене в кабінетах петербурзької царської охранки москвофільство у Західній та Східній Галичині, що, як вважали його агенти, повинно було активно протидіяти полонізації цих теренів.

А втіленням у суспільне життя цього «феномену» стала поява «читалень Качковського». На заваді омосковщенню як Східної, так і Західної Галичини стали осередки «Просвіти». У Криниці просвітницький осередок започаткував парох Греко-католицької церкви отець Жегестовський. Та Москву годі було вгамувати. Вона масово направляла своїх попів на Галичину, особливо в Лемківщину, з метою розколоти на релігійному грунті та русифікувати галичан. І це їй почасти вдалося. Про це свідчить хоча б те, що полеміку навколо національного питання лемків-русинів ведуть й досі. Приміром, спір між професором університету імені Шафарика в Пряшеві (Словаччина) Миколою Мущинкою, який науково обгрунтував належність лемків-русинів до української нації, та професором Торонтського університету (Канада) Павлом Магочі, який намагається закріпити у суспільній свідомості лемків тезу про те, що вони є окремим слов’янським народом – карпатськими русинами».

Яскравим прикладом того, що М. Мущинка, а не П. Магочі має слушність у цьому давному спорі, можуть слугувати такі факти. У першій половині ХХ століття Лемківщина подарувала світові та Україні геніального поета Богдана-Ігоря Антонича, автора поетичних збірок «Привітайте життя», « Три перстені», та письменника, автора повісті «За землю», передмову до якої написав Богдан Лепкий, Франца Коковського, котрий якийсь час жив у Бережанах на Тернопіллі та якого 1940-го замордували у Тернопільській слідчій тюрмі комуно-московські кати.

«Вам не було й 10 років, коли вашу родину разом із сотнями тисяч лемків було примусово-добровільно переселено із рідних країв до УРСР», – продовжив я нашу бесіду із паном Степаном.

«Примусово-добровільне переселення лемків до тодішньої УРСР почалося 9 вересня 1944, – сказав він. – Саме тоді польський комітет національного визволення Польщі, створений за вказівкою Сталіна, уклав угоду із СРСР (УРСР) про евакуацію українського, русинського, циганського та російського населення із Польщі в Україну та повернення польських громадян з України в Польщу. Цей комітет, що цілковито залежав від господарів Кремля, планував вже до квітня 1945-го завершити цю злочинну акцію.

Упродовж жовтня-грудня 1944-го сталінські посіпаки вивезли близько 15 тисяч люду. Довершити цю наругу над лемками та жителями Надсяння їм завадив опір загонів УПА-Захід. А тому лише після 9 травня 1945-го вони з новою силою взялися до цієї «роботи». На початку 1946-го їм вдалося депортувати з теренів Польщі до УРСР 483 тисячі осіб. Везли їх, як правило, на схід України у тодішні Сталінську, Ворошиловградську, Полтавську, Херсонську та Миколаївську області. Щоправда, частину депортованих вже зі сходу переселили у західні області України – Станіславську, Тернопільську та Львівську. Відбувалося це у 1945 – 1946 рр.

Мою родину депортували із Польщі до УРСР у травні 1945-го. Завезли на станцію Потутори неподалік Бережан. Батько Семен Пантелеймонович, заможний та поважний у Криниці газда, збудував шатро біля озера у Бережанах та почав шукати помешкання для постійного проживання. Невдовзі він з мамою Мартою та чотирма дітьми (родини двох старших заміжніх сестер вислали в Полтавську область) знайшов притулок у хаті органіста костелу в Куропатниках Бережанського району. 1949-го ж, коли на Тернопіллі почалася колективізація, наша сім’я переїхала до Загвіздя неподалік Станіславова й поселилась у хаті місцевого жителя Грицуляка, родину якого вивезли до Сибіру.

1956-го, коли почалася так звана «хрущовська відлига», Грицуляк з родиною повернувся додому, а наші батьки змушені були шукати нове помешкання. Поселились ми у маленькій хатчині у нижньому кінці Загвіздя. Батько часто згадував Криницю, де мав чотири гектари поля, два гектари лісу, пансіонат для курортників із 14 кімнат. А ще пару коней, корови та фіакр для перевезення курортників. Показував він нам, своїм дітям, польське посвідчення водія кобили на право перевезення курортників…

У 1950-му, після закінчення семирічки, я вступив у фельдшерсько-акушерську школу в Станіславові. Закінчив її з відзнакою. Та не вступив до комсомолу, тож не міг одразу вступити до медінституту. Відслужив у війську, і вже після цього, 1958-го, став студентом Станиславівського медінституту. Після його закінчення працював травматологом у Калуші. 1967-го пов’язав на все життя свою долю з тепер уже Івано-Франківським медичним університетом, де пройшов шлях від асистента кафедри анатомії до завідувача кафедри».

Розмірковуючи над минулим і сьогоденням, С. Криницький принагідно зізнався мені, що тема лемків та Лемківщини завжди була йому близькою та рідною, а з початком національно-визвольного руху кінця 80-х та початку 90-х минулого століття стала справою його життя. З 1990-го Степан Семенович активно долучився до розбудови лемківського руху на Івано-Франківщині. Тоді на теренах нашого краю проживало близько 30 тисяч переселенців і їхніх нащадків із Лемківщини та Надсяння. Маріямпіль, Вовчків біля Снятина, колишня німецька колонія Августдорф – ось місця компактного проживання колишніх переселенців. У жовтні 1990-го на загальних зборах лемків С. Криницького обрали головою обласного товариства «Лемківщина».

«Ми співали лемківських пісень, створили хор та інші лемківські колективи художньої самодіяльності, – із радістю в голосі згадує пан Степан. – 1992-го провели в Івано-Франківську великий концерт лемківської пісні. Того ж таки року вперше побували на Х Лемківській ватрі у Ждині (Польща), де зустрілися зі своїми краянами. Ця зустріч була дуже емоційною. Та й наших краян на Лемківщині ми застали небагато, бо одразу після переселення лемків до УРСР польські комуністи організували нову переселенську акцію, що увійшла в історію як «Вісла».

180 тисяч лемків, яких не вдалося депортувати в УРСР, 1945-го переселили на північ та захід Польщі – у Познань, Вроцлав, Зелену Гуру тощо. Тоді буквально одиницям лемків вдалося залишитися на рідній землі. А тепер дієвим осередком лемківського руху на Прикарпатті залишається лемківська церква на вулиці Галицькій в Івано-Франківську, парохом якої є віддана лемківській справі людина – отець Анатолій Дуда. Завдяки його талантові та християнським чеснотам вона гуртує біля себе не лише лемків та вихідців із Надсяння, а й інших жителів Івано-Франківська та його околиць».