У 1905 році в Станиславові в атмосфері українського національного відродження та попри спротив місцевої польської галицької спільноти було відкрито перший український середній навчальний заклад. Його директором і «батьком», як потім його називали вихованці й батьки гімназистів, став знаний уже тоді в місті педагог і науковець д-р Микола САБАТ. Народжений в 1867 році в сім’ї священника о. Євгена Сабата з Обертина, Микола після початкової школи навчався в станиславівській гімназії, де отримав добрий виховний і навчальний вишкіл. І хоча мовою викладання в закладі була польська, українські національні традиції були їй далеко не чужі. Завдяки старанням тодішнього керівника закладу українця Івана Керек’ярта та багатьох національно свідомих викладачів школи учні-українці могли реалізувати свої національні запити й у стінах гімназії, і за її межами в українських громадсько-політичних утвореннях, які активно діяли в місті. По закінченні гімназії Микола студіював філологію в Львівському університеті, а опісля успішно склав іспит на ступінь доктора філософії.

Свою вчительську працю в рідній станиславівській гімназії, куди він повернувся зі Львова, молодий учений поєднував з науковою діяльністю, яка його полонила ще в юнацькі роки. Як фахівець з класичної філології цікавився античністю й часто з науковою метою брав участь в експедиціях до Греції та Італії. Був учасником археологічних розкопок в Афінах та в італійських Помпеях. Як результат його наукової праці в 1902 році у Львові окремими виданнями вийшли у світ його наукові праці «Фрески в Помпеях як приклад до пізнання настінно-декоративного малярства в римлян» і «Афінські пропілеї в реальності і відповідно до первинного плану Мнесикла». Цими дослідженнями молодий учений заявив себе в науковому світі як дослідник, який отримав перспективу до широкого визнання на загальноавстрійському та європейському науковому рівні з можливостями облаштування власної академічної наукової кар’єри. Але доля розпорядилася по іншому.

Після того, як українська громада Станиславова завдяки принциповій позиції українських послів у Сеймі і в парламенті вирвала у віденського уряду право на заснування української гімназії в місті, постало питання про керівника закладу. Йшлося про лідера, який би мав стати провідником школи як центру реалізації навчальних та національних потреб українців міста в умовах загального національного відродження українства в краї. Молодий учений погодився взяти на себе таку непросту місію і з головою занурився у важку педагогічну працю. Уже скоро школа за навчальними й виховними показниками стала найкращою в Станиславові та однією з найкращих в Галичині.

Популярність серед українців краю вона здобула, у тому числі, і завдяки культу Українського Генія Тараса Шевченка. Практично щороку до роковин Шевченка тут відбувалися вшанування українського Пророка, які згромаджували українство міста та околиць, формуючи відчуття національного усвідомлення та соборної єдності з братами Наддніпрянщини. 22 травня 1909 року за ініціативи директора гімназії д-ра Сабата силами закладу в приміщенні польського казино було організовано величаве Шевченківське свято. Крім рефератів про Тараса Шевченка, з якими виступили професори Малецький і Лушпинський та учень школи Тимотей Мацьків, глядачів потішили українські вокальні композиції за творами українського поета. 18 квітня 1910 року в приміщенні міської театральної зали в гімназійних Шевченківських вечорницях прозвучали пісні українських авторів у виконанні учнівського хору, учнівські декламації, а також епізод інсценізації драми О. Барвінського «Павло Полуботок». З тематичною промовою до присутніх звернувся професор гімназії Юліан Чайківський. Яскравим і незабутнім було відзначення роковин Тараса Шевченка в гімназії 27 березня 1911 року. Урочисті промови були проголошені вчителем д-ром Зілинським та учнем Карлом Савричем.

Величавим і глибоко патріотичним видався концерт на честь роковин Шевченка і Шашкевича 14 травня 1912 року. Знамениті промови виголосили проф. Юліан Чайківський і кращий учень Тимотей Мацьків. Декламації та співи творів українських авторів прозвучали у виконанні учнів гімназії. У другій частині концерту молоді гімназійні актори-аматори представили на суд глядачів «Антигону» Софокла з хоровим супроводом. Дійство пройшло під орудою проф. Корнила Білобрама з фортепіанним акомпанементом Володимира Мішкевича. У кінці директор гімназії д-р Микола Сабат у завершальному слові проголосив всепереможність ідей віри, любові й надії, а також свободи для всіх народів та людей, де би вони не проживали. «Велика ідея, свята, дорога кожному народови, - говорив він, - найпаче поневоленому, дорога і близька й нам, Українцям!... В ім’я сеї ідеї поет-кріпак, - підкреслював директор Сабат високу місію Кобзаря, - підносив у своїх огненних піснях грімкий протест проти неволі й кріпацтва та загрівав до братерства і любови кождого, у кого є почуття справедливости, є зрозуміння себе й других; в ім’я сеї ідеї поет-вістун народнього відродження галицкої Руси-України пустив у світ ластівкою свою «Русалку Дністрову» і з нею підняв перший по тій стороні кордону святу боротьбу за рідну мову й народне письменство; в ім’я сеї ідеї наші брати-славяне, чи там над Вартою, Вислою і Німаном, чи над берегами ярої Велтви, чи з лісистих верховин блакитної Сави і Драви..., сміло і твердо, постоюють за свої людські права, за свої народні святощі; в ім’я сеї ідеї і наш народ-страдальник ступає і ступатиме дальше сміло й невтомимо вперед слідами своїх великих геніїв-пророків шляхом, що єго вказує єму віра, любов і надія. З вірою в кращу будучность, справедливість Божу і побіду правди пнеться він безвпинно все в гору та в гору, щоби на всяких царинах цивілізацийного житя здобуте собі достойне і почесне місце поруч инших культурних народів, як рівний при рівнім, - з любов’ю Антигони отвирає своє серце для всіх собі ввічливих, а найпаче простягає руки до своїх рідних братів, котрих одна матінка Русь-Україна родила, поневолених рідних братіків там, за кордоном, у золотоверхому Кієві, - і з надією чекає онтої хвилі світлого воскресеня, коли то на цілім просторі нашої рідної землиці, від срібнолентного Сяну по береги Кубані, спадуть з него усякі пута-кайдани вольного духа і з вільних грудий 30-міліонового велита залунає могутний гимн, радісна, вольная піснь: «Ще не вмерла Україна!».

Щороку до початку першої світової війни вшанування Тараса Шевченка українською гімназією слугувало для міста торжеством українського духу та утвердженням всеукраїнської соборної ідентичності. Це давало змогу виховувати в патріотичному дусі не тільки учнів, але й їхніх батьків та всіх тих українців, які перебували під впливом москвофільської або польської пропаганди.

На літо 1914 року д-р Микола Сабат запланував науково-пізнавальну поїздку з деякими професорами та учнями до Наддніпрянської України й Криму. Серед його планів були відвідини Києва та Канева. Мріяв уклонитися пам’яті Великого Тараса, відвідавши його могилу на Чернечій Горі. Але війна перекреслила всі сподівання директора. Восени 1914 року Східну Галичину захопили російські війська, а на початку 1915 року керівника школи разом із іншими діячами українських товариств було арештовано. Д-ру Сабату пощастило, бо він зумів у Львові завдяки своїм знайомим вибратися з неволі й емігрувати до Відня. Його підлеглий професор гімназії д-р Іван Дем’янчук був вивезений окупантами вглиб Росії й більше до рідних країв не повернувся.

У Відні д-р Микола Сабат у погодженні з австрійським урядом організував та очолив курси для українських вояків, які бажали отримати середню освіту. У такий спосіб для багатьох активних українців відкривалася можливість для отримання вищої освіти в столиці Австрії.

Восени 1917 року, після відходу російських військ, він повернувся до Станиславова й відновив роботу гімназії. У листопаді 1918 року, після розвалу Австро-Угорської імперії, українство Західної України починає свій шлях до державного самовизначення. На початку 1919 року Станиславів стає центром Української Державності, а д-р Микола Сабат був покликаний на посаду товариша (заступника) секретаря міністерства віросповідань та освіти в уряді ЗУНР. У період із 25 лютого до 25 травня весь свій талант керівника і педагога він віддавав справі розбудови Української державності та піднесення української національної справи в краї. На жаль, наступ польських військ, а потім польська окупація Станиславова перервала його державницьку та культурно-освітню працю.

У кінці травня 1919 року д-р Сабат був арештований поляками як особа, яка працювала в українських органах влади. Завдяки щасливому збігу обставин і знайомствам, колишньому заступнику міністра вдалося звільнитися з неволі та в черговий раз емігрувати до Відня. Тут він стає одним із засновників Українського вільного університету, який функціонував спочатку тут, а потім у Празі.

У 1921 році польське міністерство освіти погоди-лося на повернення д-ра Миколи Сабата на посаду директора української гімназії в Станиславові. Ця новина була сприйнята неоднозначно в середовищі української спільноти Станиславівщини. Лунали прикрі для Сабата звинувачення в зраді національних інтересів. Але директор уважав своє сумління чистим, бо планував розвивати власні педагогічні та національні задуми, незважаючи офіційну польську окупацію. І це в багатьох випадках йому вдавалося. Найбільшу свою місію в цей час бачив у тому, аби нова влада не закрила українську середню школу в Станиславові, тим самим позбавивши українську молодь краю можливостей отримання високої освіти та перспектив у житті. І, що найголовніше, – позбавлення українського національного проводу можливостей інтелектуального росту для продовження майбутньої державницької роботи. Культ Тараса Шевченка в цьому контексті бачився керівнику школи природним і корисним для збереження й зміцнення національної свідомості української молоді.

У 1927 році указом міністерства освіти д-р Микола Сабат був призначений директором Львівської академічної української гімназії. Свій останній гімназійний збір у Станиславові він провів 2 червня 1927 року, де офіційно попрощався з випускниками. До речі, від учнів на цьому зборі прощальну промову виголосив Анатоль Кос, майбутній славетний український композитор Анатолій Кос-Анатольський.

Перебування на посаді директора у Львові було для д-ра Сабата складним і далеко не комфортним. Його педагогічна й адміністративна філософія, яка передбачала високі вимоги до професорського та учнівського збору, зіткнулася з несприйняттям з боку великої частини української спільноти, яка почала вбачати в діях нового директора намагання догодити окупаційній владі. Виключення окремих учнів зі школи за низьку успішність трактувалося окремими українськими діячами як намагання зменшити можливості для української молоді мати доступ до вищої освіти.

Не все було просто і в сприйнятті гімназійною громадою відзначення пам’яті Тараса Шевченка. Новий директор був проти, аби вшанування роковин Шевченка відбувалося поза межами закладу. Він боявся, що будь-яка антипольська акція, неконтрольовано здійснена під час свята, приведе до закриття владою закладу. З цим не погоджувалися частина професорів та учнів школи. Розгорівся конфлікт, який підхопила українська преса. У виграші залишалася польська сторона, яка із задоволенням спостерігала перебіг скандалу й чекала вигідних для себе наслідків. І вони не забарилися. В одну із ночей на помешкання директора було вчинено збройний напад. Польська преса звинуватила в нападі членів УВО. Українське підпілля офіційно це не підтвердило, але, за окремими ознаками, така ймовірність була далеко не надумана.

Так чи інакше, але ці події не могли не вплинути на самого директора та його здоров’я. Ще до переходу на посаду до Львова він переніс інфаркт. Тому постійний душевний неспокій та величезні психологічні навантаження вкрай виснажили його й так розхитану нервову систему...

У 1929 році видавництвом Наукового Товариства імені Шевченка у Львові в серії «Для школі і дому» було видано повне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка з поясненнями д-ра Сабата. Розуміючи значення Шевченка для міцніючого національного духу українців, науковець і педагог ще за австрійських часів узявся за опрацювання цього проекту в співпраці з деякими викладачами української гімназії. «Оце видання поезій Тараса Шевченка, - писав директор гімназії в передмові, пояснюючи причину появи видання, - має на меті причинитись до їх зрозуміння серед широкого загалу. Шевченка, як рідко якого письменника в якій-небудь літературі, - вважав Сабат, - не легко зрозуміти. Це автор, що вимагає від читача великої ерудиції формальної, ніжної тонкости чуття і буйної уяви, що відповідає лише мистецьким вдачам. Бо хоч Шевченко був кров із крови і кість із кости народнім поетом, був, попри те, наскрізь мистцем – поет і маляр доповнялися в ньому в одній особі, був також свого рода філософом із широким світопоглядом на життя і його завдання і був людиною незвичайно чутливою й пронизливої вдачі, що відчувала й проникала не лише злидні й болі сучасности, але також … надії й страхіття майбутности. Він оком своєї душі й живчиком свого серця обіймав минуле, сучасне й майбутнє, минулого був істориком, сучасности живим відгомоном, а майбутнього пророком...». Далі автор перераховує ті літературні дослідження й коментарі, які були видані в попередні роки, а також пояснює свій задум. «Тому я рішився зладити нове видання Шевченкових поезій, - пише він, - з поясненнями: язиковими, історичними та естетичними. Зважаючи на те, що сила, вага й значіння Шевченкової поезії лежить не тільки у високо мистецькій формі, але й у її змісті, додав я перед текстом кожного твору хід гадок і декуди їх диспозицію, а де того було треба, розвинув я також ширше рефлексії й почування поета. По прикладі видання Івана Франка дав я текстові наголоси, провіривши їх докладно, а де того не вчинив сам Шевченко, додав я і написи поезій. Вже з того видно, - заключав Сабат, - що в цьому виданні буде багато такого, чого не знайдеться в інших поясненнях до Шевченка; але обік того використано в увагах до тексту та у вступних словах до поодиноких творів усе те найважніше, що сказали про Шевченка дотеперішні дослідники...».

За твердженням дослідника він не ставив собі за мету характеризувати творчість Шевченка на різних відтинках його творчості. «Я й не зазначував ріжниць протягом розвитку світопогляду поета, - писав він, - але ті ріжниці самі виринуть перед читачем, що зрозуміє текст і підхопить провідну гадку поезій передусім через подання есенціонального змісту кожного твору у прозорій формі...». Про історію написання дослідження д-р Сабат пише, що повністю підготував його до видання ще в 1919 році, і повинно було його видати Пресове Бюро Великої України, але «непригожі обставини, що настали незабаром, спинили цей замір, аж до нинішнього дня...». З часом він дещо переробив з допомогою свого друга і колеги, викладача української станиславівської гімназії професора Юліана Чайківського, а д-р Ярослав Гординський остаточно відредагував його працю.

Цікавий епізод про роботу над працею Сабата описує колишній гімназист Володимир Макар. «Мабуть, у 1925/1926 році він попросив низку учнів, які мали добрий виразний почерк письма, переписати начисто його не надто читкий «закарлючковий» рукопис для віддання цілої праці до друку. Писальних машинок тоді, мабуть, ще не було, бодай не було їх «густо», і ми їх ще не бачили. Я теж зголосився на охотника. Мені припав кількасторінковий розбір Шевченкової баляди «Тополя». Очевидно, кожний з нас постарався переписати свою пайку якнайстаранніше, «каліграфічно». Коли ми – по якому тижневі – принесли гуртом переписані аркушики до дир. Сабата, він переглянув кожну працю, похвалив кожного за старанність, декому зробив докір за перекручення і помилки в його рукописі, і щиро нам усім подякував...». Коментуючи і пояснюючи для простого читача й, зрештою, для своїх учнів твори Українського Генія, дослідник намагався в кожному творі знайти виховний елемент, який би цеглинка за цеглинкою формував український патріотичний світогляд читача. За визнанням Михайла Логази, видання Сабата стало «настільною книжкою шевченкознавства для широких кіл, зокрема для шкільної молоді...».

* * *

7 серпня 1930 року українська львівська газета «Діло» сповіщала про смерть українського педагога та громадського діяча д-ра Миколи Сабата. 5 серпня, коли він перебував на відпочинку у селі Залісцях біля Ходорова у свого родича священника о. Івана Винницького, педагог став свідком брутального обшуку в будинку пароха, учиненого польською поліцією. У студента медицини Михайла Хомина, який тоді перебував у помешканні і повинен був планово «колоти» Сабата, бо він того потребував через свою хворобу, поліцейські знайшли пістолет. Д-р Сабат заявив, що пістолет його, бо в нього є для цього офіційний дозвіл. Але на поліцейських ці аргументи не справили ніякого враження. Вони скрутили студента з наміром посадити у в'язницю. Д-р Сабат вступив у сутичку з поліцією й намагався визволити свого лікаря. Під час цього конфлікту йому несподівано стало погано і він впав…

Тіло знаного педагога відправили до Станиславова й тут урочисто поховали. На жаль, на початку 80-років ХХ століття комуністична влада ліквідувала меморіальний цвинтар у центрі міста й могила першого директора гімназії до нашого часу не збереглася.

Традиція, започаткована д-ром Миколою Сабатом щодо вшанування пам'яті Тараса Шевченка, була підтримана у відродженій українській гімназії. І на сьогодні ця традиція є невід'ємною складовою освітньо-виховного процесу закладу. Вона й надалі актуально поєднує духовні й національні запити сьогоднішніх учнів у сучасних непростих умовах випробувань для нашої багатостраждальної державності...