Пропонуємо нашим читачам ознайомитися з головними тезами виступу відомого українського науковця і політика, міністра освіти і науки України (1992–1994), президента Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петра ТАЛАНЧУКА на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Від ідеї держави народовладдя – до виховання національно-свідомого громадянина: українська модель розвитку суспільства», що відбулася в Києві 10 грудня 2025 року.

В Україні є група дуже важливих проблем, про які ми часто забуваємо і мало робимо, аби їх вирішувати. Як на мене, вони – фундаментальні. Йдеться загалом про якість освітньо-виховної системи. Адже вона – вирішальний чинник у формуванні світогляду громадян, а відтак у забезпеченні стабільного і ефективного існування як світової цивілізації, так і нашої держави.

На сьогодні, гадаю, ми всі вже добре усвідомили, що, як сказав відомий британський філософ і педагог XVIII–XIX ст. Роберт Оуен, «коли людина з’являється на світ, то в ній ще немає ні негативного, зла, ні позитивного, добра, а є тільки можливість і здібність до того і другого, якщо їх розвивати в собі залежно від середовища, в якому вона проживає, і виховання, яке вона отримує в сім’ї і суспільстві».

Зрозуміло, що можливість, здібність і здатність формують насамперед дві системи – освіта і виховання. З цього витікає, що не існує об’єктивних підстав у жодного народу чи раси щодо своєї вивищеності або зверхності над іншими. Всі люди пішли з одного кореня, а ефективність етносів, їхня успішність проявилися пізніше в результаті диференціації як умов їхнього існування (географія, кліматичні умови, природний ландшафт тощо), так і психосоціального розвитку, активності соціуму взагалі й інтелекту кожного індивіда зокрема.

Загалом же фізичний тип, матеріальна і духовна культури людей формується в ході складних комплексних процесів, які тривали сотні тисяч років. Тож оцінимо стан людства на сьогодні за основним показником – здатністю його успішно розвиватись і надалі.

Світ загалом і Україна зокрема перебувають у першій чверті ХХІ століття в дуже критичному стані: ми живемо напередодні, якщо не на початку, Третьої Світової війни. Дуже ймовірно: якщо вона розгориться, то сторони протистояння застосують і ядерну зброю.

Вихід один: тотальне об’єднання зусиль всього людства, щоб перемогти цей та інші загрозливі виклики. Зробити це непросто, бо людство дуже багатогранне, різноманітне у всіх своїх проявах. І сьогодні ми свідки того, як стара безпекова система розвалюється. Гуманістичні концепції ХХ століття більше не працюють, вони виявилися безсилими перед давнім банальним злом.

Після Другої світової людство, оцінивши неймовірні жертви й матеріальні збитки, порозумнішало і створило міжнародні структури, покликані гасити конфлікти. Не можу стверджувати, що ці системи були дуже ефективними, але все ж вони щось вирішували, розряджали міжнародну напругу. А що маємо сьогодні? Ось, наприклад, відібрали в України третю у світі за потужністю атомну зброю, а натомість надали їй безпекові гарантії, що, як з’ясувалося, були липовими. А чи посміла б московська орда напасти на Україну, якби в нас була така зброя?

Чи візьмімо структури, що оберігають безпеку, захищають права людини – Рада Безпеки ООН, Міжнародний суд, Червоний Хрест. Практичні результати діяльності цих організацій дуже низькі. Скажімо, росія може заблокувати будь-яке рішення Радбезу ООН, що її не задовольняє. А який результат зокрема того, що вже й видано ордер на арешт путіна як глави держави, яку світ визнав терористкою, а він і далі їздить по світу, куди заманеться. Ніхто його не затримує, навіть у тих країнах, які ніби визнають рішення Міжнародного суду.

У світі – десятки військових конфліктів, які забирають сотні тисяч людських життів, породжують мільйони біженців, а ефективних рішень з боку ООН та інших відповідних структур немає. Є лише нікому не потрібні співчуття.

Сьогодні Україна переживає дуже непростий час в оборонній війні проти московитів, метою яких є знищення українського народу, його держави та історії. Українці мусять засвоїти одну фундаментальну істину: одночасне існування суверенної України та імперської московії неможливе, бо на одному фундаменті дві споруди втриматися не можуть. А оскільки географічно Давня Русь розташовувалася головно на теренах сучасної України, то справедливо, що її правонаступницею є наша держава. Саме тому всі щирі українські патріоти вірять у нашу перемогу над московською ордою.

Ми не будемо відновлювати Україну з її імперо-комуно-шовіністичними виразками, ми будуватимемо нову державу. Але до перемоги ще далеко. Нинішня війна залишить нам багато руїн. Крім того, за 34 роки незалежності маємо дуже сумний ужинок. Україна сьогодні – це держава, в якій Конституція проголошує парламентсько-президентську форму правління, а реально в ній функціонує президентсько-парламентська.

Це держава з таким законодавчим органом – Верховною Радою, суб’єктність якого визначають не народ і Конституція, а офіс Президента. Це – держава з таким виборчим законодавством, яке створило виборчу систему, що забезпечує масове голосування громадян проти власних інтересів.

Це – унікальна країна, яка на найвищому управлінському рівні нищить державну мову та українську ідентичність. Це – держава, в якій вільно почуваються всілякі відверто антиукраїнські, антидержавні «гражданскіє кангрєси», «інтернаціаональные движения», інші проімперські, проросійські, прокомуністичні об’єднання. Вона допускає виступи в парламенті недержавною мовою.

Унікальна ця держава і тому, що проголошує рівність усіх релігійних конфесій на її теренах: як тих, що працюють на її зміцнення, так і тих, що її розхитують, нищать, знову тягнуть до московського ярма. «Оригінальна» вона й тим, що своїх синів, які, не шкодуючи крові і навіть свого життя, боролися за її відродження під синьо-жовтим прапором, що став тепер державним, так і не урівняла в правах з тими, хто захищав рідну землю від фашистської навали під червоними прапорами.

Унікальність українського суспільства проявляється ще й у тому, що в нього відсутня єдина продумана й ефективна система національно-патріотичного державницького виховання від юнацтва до зрілого віку. Наслідком цього є те, що значна частина українців живуть, так би мовити, з розмитим мають світоглядом і потерпають через розхристану свідомістю: думають одне, пишуть друге, говорять третє, а роблять четверте.

Є і інші питання. Скажімо, чому технології щодня стають дедалі досконаліші, а людям живеться чимраз гірше? Або чому наша система освіти і виховання випускає так багато високоосвічених мерзотників, зрадників, корупціонерів, бариг та інших покидьків? А вони потім масово проникають у систему влади і створюють її основу.

Оцініть, якої шкоди завдав Україні корупційний скандал «міндічгейт», коли стало відомо, що урядовці найвищого рангу організували розкрадання десятків мільярдів гривень у держави. І це тоді, коли йде війна на знищення українців, їхньої держави і історії. Водночас реакції влади на те – майже ніякої, а лише імітація бурхливої діяльності. Ці й інші негаразди вкупі призводять до провалів в усіх сферах особистого, суспільного і державного життя.

Елементарне переосмислення з відстеження причинно-наслідкових зв’язків у загальних рисах розвитку людських племен і народів неминуче підводить до такого висновку. Той поділ земних спільнот на історичні й неісторичні, який нині побутує в історіографії, – штучний. Хоча у світі й нараховується близько двох тисяч етносів, існує лише до двохсот держав. Тобто далеко не всі мають таку розкіш, як власна держава, під якою розуміємо найвище надбання народу, що гарантує йому можливість бути вільним!

На превеликий жаль, до етносів, який поки що не зміг збудувати свою повнокровну національну модерну державу, належить і український. Українці за словами О. Мостової, опинилися на окупованій хохлами території. В результаті вони живуть у суспільстві «найвищої форми демократії»: катів вважають слугами народу, а його захисників і заступників – ворогами, а відвертих мафіозі – розумом, честю і совістю епохи.

Різко, але справедливо про це сказала наша поетеса Ліна Костенко в таких рядках: «Ми хочем тиші, хочем храмів, Ми хочем музики й садів, А всі залежимо від хамів, Від хрунів, хряків і вождів!». Підтверджень, що сказане є правдою, ви чуєте щодня уже протягом майже 35 років «незалежності» України! Чому ж так сталося?

Та це лише перша група запитань. Друга – що ми за народ, що єднає і різнить нас з іншими народами світу, чому одні народи створюють свої держави, інші - ні тощо, - вимагає відповіді обов’язково, бо ці питання доленосні для кожного народу і є, фактично, питаннями життя і смерті етносу. Третя ж група запитань вимагає не тільки відповідей, а й рішучих дій. Чого ми хочемо, куди ми маємо йти у своєму розвитку, яка наша національна українська мрія, як її здійснити?

Шукаючи відповіді на поставлені питання, ми неодмінно приходимо до усвідомлення формування ще однієї, вельми важливої для нинішнього і наступних поколінь проблеми – про місце і роль України як у Європі, так і в усій новій світобудові. Або ж як у контексті нової парадигми розвитку світу змінити Україну, і як вона може допомогти собі і світові?

Радикальна проблема – чи здатні українці в сьогоднішніх умовах захистити і зберегти свою державу та розбудувати її до рівня найкращих світових зразків?

Спробую коротко відповісти на ці запитання.

Наша стратегічна мета: перемогти московитів, забезпечити собі надійне мирне майбутнє і побудувати нову омріяну державу для народу, а не навпаки. Але для остаточної перемоги недостатньо подолати московитів військово, економічно і дипломатично. Їх необхідно перемогти й світоглядно. Союз розвалився, Україна вийшла з нього. Але необхідно, образно кажучи, щоби він вийшов і з України, і з кожного з нас.

Оксана Забужко відповіла на те різкіше: «Світ повинен виблювати із себе росію, щоб не померти від отруєння злом». Хіба можна очікувати від орків чогось доброго, якщо московія – держава, просякнута гнітом, насильством, шовінізмом і жорстокістю, що тягнуться крізь її історію від початків і досі.

Принагідно оцінімо, що сказав про московитів та їхню державу видатний російський учений І. П. Павлов у своїй лекції «Аб умє ваабше, а русскам умє в частнасті», прочитаний ним в 1918 році (цитую мовою оригіналу): «Єслі целий народ, в сваєй главнай нізшєй массє недалеко аташедшій ат рабскава састаянія, а в інтєллігентскіх слаях большей частью лішь заімствававшій чужую культуру, і прітом нє всєгда удачно, народ, в целом атнасітєльна мало давшій сваєго самастаятєльнаво і в общєй культурє, і в науке, – єслі такой народ ваабразіт сєбя важдьом чєлавєчєства і начньот паставлять для другіх народов абразци нових культурних форм жізні, то ми стаім тагда пєрєд пріскорбним, ракавимі сабитіямі, каториє могут угрожать данному народу патєрєй єго палітічеєской незавісімасті». Хіба не цією дорогою йде сьогодні рф?

Отже, щоби перемогти орків світоглядно, ми всі, як один, мусимо бути свідомі свого походження, роду й народу і добре розуміти, що написання самими українцями своєї історії, глибоке вивчення, осмислення та засвоєння її уроків є найкращим стимулом для перемоги.

«Якщо не знаєш свого минулого, ти не гідний майбутнього», – навчає народна мудрість. «Створюючи власну державу, українці мають переглянути й уточнити свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах та історичних подіях. Перебуваючи впродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і вивчення своєї минувшини, через що історію України написано переважно на догоду її загарбникам», – стверджує видатний історик Ярослав Дашкевич.

«Нам треба визволитися від змови чужих істориків і треба наново дослідити – хто й як, коли й де затруїв нас чужим історизмом, накидаючи нам корисні для себе погляди, щоб в цей спосіб покалічити українську думку й свідомість, і науку, а тим самим і дальший розвиток», – суголосно стверджує й український історик з Канади Володимир Паїк.

Але цей перегляд, уточнення своєї історії, визволення від чужих, дуже часто ворожих, історичних наративів в силу об’єктивних і суб’єктивних причин здійснити непросто. Щоб виконати це завдання, мусимо хоч-не-хоч використовувати наявні джерела. Проте звертаючись них, до тих, сказати б, офіційних сховищ світового досвіду людського розвитку, варто бути дуже уважним і обережним. Адже історія як наука належить до групи гуманітарних дисциплін, і в ній неможливо приймати однозначні чіткі висновки або рішення, як у математиці. Один і той же факт або ту чи іншу подію дослідники можуть трактувати по-різному, з огляду на свої світогляд, переконання чи власні логічні висновки. Це є причиною, яка заважає об’єктивно розглядати ті або інші процеси і надавати об’єктивну неупереджену оцінку подіям, залучаючи і певні історичні періоди «політично-правильної» кон’юнктури, зацікавлені погляди стосовно тих або інших проблем.

Для чесних науковців історія є пошуком найбільш правдоподібного пояснення відомих подій і фактів. Серйозною проблемою для істориків є трактування і так званої «дописемної історії» або «темних століть», не висвітлених у письмових джерелах. Саме те, що про них «на папері голо», як писала та сама Ліна Костенко, і є причиною генерації гіпотез та припущень і надає можливість домислювати те, що залишилось «за кадром». А це домислення значною мірою залежить від особистості автора.

Тим часом особливою вадою багатьох писаних текстів є фальсифікації та відверта брехня. На превеликий жаль, історію багатьох країн, як і народів, писали переважно на привласненні чужих надбань, вигадках і аферах тощо. Особливо цим вирізняються «літописці», що писали історії Греції, Риму, Ізраїлю й росії. На означення того, що вони «витворили», пропоную термін «грецапізм». То наукове шулерство у висвітленні історичних подій та фактів, аморальне явище, коли представники одного народу або чужорідні автори на його замовлення хапають здобутки інших народів і тут же роблять їх «ісконно сваімі», аби показати, які вони давні та великі.

Таких прикладів в історії безліч: країни, які з’явилися значно пізніше, раптом оголошують себе засновниками міст, у яких їх і близько не могло бути, або присвоюють собі назву держави, створеної на тисячоліття раніше. Словом, усі або майже всі письмові джерела пройшли через переписування і фальсифікацію зацікавлених правителів і народів на свою користь.

Скажімо, таким способом греки нав’язали світові своє бачення історії, і все людство мало вірити вигадкам, ніби вся культура земної цивілізації походить від греків, і що тільки вони – мудрі. На превеликий жаль, традиційне уявлення про нашу давню історію часто також далеке від об’єктивності, бо суперечить і джерельному матеріалу, і науковій методології, й історичній логіці. Основою ж багатьох «незаперечних» історичних істин слугують не факти, а замовлення можновладців – імператорів, королів, царів, князів або ж уподобання авторів, що писали ті тексти. Тож важко не погодитись із твердженням французького діяча й історика XVIII – XIX ст. Алексіса Токвіля, що «Історія – це картинна галерея, в якій мало оригіналів і багато копій».

Тим-то нове енциклопедичне видання «Український світ» (ЕВУС), над яким нині працюємо, маємо створювати з огляду на інші генетичні й ідеологічні засади. В його основі має бути правда, а ядром проєкту – національно-державницький світогляд. Провідна ж його ідея в тому, щоб Україна посіла гідне місце серед народів світу.

На превеликий жаль, у хроніках людства українців не зафіксовано як унікальний народ із тисячолітньою культурою, який здавен незмінно проживав на території Північного Причорномор’я і який різними історичними періодами різні літописці іменували по-різному. Тим часом порівняно навіть із багатьма народами європейськими та й світу загалом українці – обдарована нація, від природи наділена великими задатками, яка ще й замешкує найбільш родючі землі, багаті й на корисні копалини.

У нашого народу – багата й бурхлива минувшина. По суті, жити йому довелося на роздоріжжі, через яке проходило чимало різного люду. І майже кожен із тих «транзитних мандрівників» зазіхав на українську землю. У таких складних умовах доводилося постійно захищати свою землю й волю від ворогів. Ця боротьба виховала в українців найяскравішу, найхарактернішу для них рису – волелюбність. Саме завдяки цьому вже наприкінці XVI ст. в Україні виникла перша у світі демократія – Запорізька Січ. Це були ті часи, коли козаки обирали гетьманів. І Гетьманщина стала міцним бастіоном свободи і для сусідніх народів…

Наше стратегічне завдання – відновити справжню українську історію і на цій основі відчути велич своєї тисячолітньої місії у світовій цивілізації.

Ми – українці – цікаве явище. Адже ми є не лише творцями першої у світі демократичної республіки. У надрах нашого народу сформувалась і перша у світі Конституція. Конституція Пилипа Орлика, як ми її іменуємо (насправді ж її написала група козацьких інтелектуалів на чолі з Орликом) було віддруковано 1710 року, Конституцію США – 1787-го, Польську та Французьку – 1791р. Власне, перелік видатних проривів наших попередників можна продовжувати довго.

Пропонуючи ЕВУС, пам’ятаємо, що свого часу в Україні було видано і Радянську енциклопедія Історії України, Українська Літературна Енциклопедія, Географічна Енциклопедія України та ін. Але автори тих видань працювали під впливом імперсько-більшовицько-ординських догматів московії, нахабної брехні і фальсифікації історичної науки.

Без створення власної повної історіографії українці приречені знову і знову приймати чужі наративи. Тому багатотомний «Український світ» – це не просто науковий проєкт, а акт відновлення історичної суб’єктності. Нове доброякісне енциклопедичне видання стане ідеологічною основою формування національно-державницького світогляду громадян України.

Це означає, що необхідно цілковито очистити нашу національну свідомість від усіх ворожих впливів, вилікувати покалічену національну ментальність і навчитися правильно розуміти свою історію. Бо ще й сьогодні в масовій уяві існує образ «народу-жертви», хоча Україна – найбільша держава Європи. Немає одностайної позиції щодо того, коли і як виникла наша державність, але ми свідомо успадковуємо саме Русь? Чому козацтво як український феномен не розглядають як водночас і складову європейського історичного розвитку?

Левову частку виконання завдань із формування національно-державницького світогляду має взяти на себе освітня й наукова сфери життєдіяльності держави. Для цього необхідно провести аналіз складових цього світогляду, сформувати назви і зміст навчально-наукових дисциплін, які його сформують, і розподілити їх між типами навчальних закладів, визначити послідовність їх вивчення.

Як на мене, починати необхідно зі створення Державного центру формування національно-державницького світогляду всіх громадян України й надання йому найширших повноважень і можливостей у цій царині. Ця твердиня ідентичності має стати не лише освітньою інституцією, а й органом, який має повернути українцям право на правду про себе. Історична пам’ять є кодом цивілізації. Без нього народ стає об’єктом чужих історичних міфів.

Такий центр можна би створити на базі громадської організації «Національний інститут українознавства» та залучити до цього й деякі державні структури відповідного профілю – Національне агентство із забезпечення якості освіти, мережу інститутів Академії педагогічних наук тощо. Ця ідеологічна державна структура буде покликана організовувати і координувати всі роботи, пов’язані з вирішенням проблем формування національно-державницького світогляду громадян як основної рушійної сили державотворення.

Окремо хочу підкреслити, що формування національно-державницького світогляду сьогодні відбувається не лише у школах та університетах. Його формують цифрові платформи, соціальні мережі, музейна і медійна політика. Тому центр формування ідентичності має отримати повноваження працювати не тільки з освітніми закладами, а й з усією інформаційно-просвітницькою системою країни. Це дозволить створити сучасну систему, яка охопить усю українську молодь – і вдома, і за кордоном. Інакше її «виховуватимуть» російські та антидержавні алгоритми соцмереж, телеграмканали тощо.

Водночас необхідно підкреслити очевидне, але часто недооцінене: світогляд жодної людини не буде сформовано без участі в тому підготовленого вчителя. Саме педагог є носієм і транслятором національно-державницької ідентичності. Але жодна реформа не спрацює, якщо ми недостатньо інвестуємо у його професійну підготовку.

Після війни потрібна буде всеукраїнська програма «Вчитель держави» – з масштабної перепідготовки педагогів, які зможуть працювати із сучасними змістами, новими методиками та актуальними світоглядними підходами. Це має бути не просто курс чи серія семінарів, а системна політика: підвищення престижу педагогічної професії, формування нового статусу вчителя, забезпечення постійної професійної підтримки та розвитку. Без цього жодна державницька модель виховання не матиме шансів на успіх.

Відповідно центр має виконувати такі функції: створення та стандартизація курсів з української ідентичності для всіх рівнів освіти; перевірка контенту музеїв, підручників, інституцій на наявність російських імперських наративів; підготовка вчителів з державницького світогляду (в тому числі, в межах національної програми «Вчитель держави»); створення національного канону української історії та культури для освіти та ЗМІ; моніторинг інформаційної безпеки в освіті (антипропаганда, антидезінформація); системний моніторинг соціальних мереж на предмет поширення антиукраїнських, проросійських та імперських наративів; розроблення та впровадження механізмів протидії російській пропаганді в цифровому середовищі, включно з просвітницькими кампаніями, контрнаративами та співпрацею з цифровими платформами (Meta, YouTube, TikTok тощо) для швидкого блокування мереж ботів, обмеження дезінформації та підтримки українського контенту.

Неможливо заперечувати, що свідомість – це головний ресурс життєдіяльності людини. Суспільні інститути, матеріальна культура й економіка, духовні цінності – цивілізація і ноосфера як такі, – це все результат свідомої діяльності людини щодо перетворення себе і природи на планеті. Але доводиться визнавати, що ні в дитинстві, коли нас виховують батьки, ні в юності, коли нас навчають учителі, ні пізніше, коли ми стаємо дорослими і ніби «свідомими», ми не отримуємо справжніх знань про свідомість, світогляд та навичок застосування на практиці їхніх безмежних можливостей.

Крім того, на законодавчому рівні необхідно врегулювати створення та функціонування молодіжних, юнацьких та дитячих виховних організацій. Ми заборонили свого часу піонерські та комсомольські структури, а навзамін що запропонували? З другого боку, маємо понад 300 політичних партій, 500 громадських і близько 800 козацьких організацій. Про яку єдність українців можна говорити за таких умов.

І пам’ятаємо настанови наших попередників. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути»!!! (Вячеслав Липинський). «Орієнтація на чужі сили завжди ставала могилою для української держави» (Я. Стецько). «Ми – індоєвропейці-слов’яни-українці – варті найвищої оцінки серед народів Землі. Бо з наших земель пішла людська цивілізація, і ми – її корінь та спадкоємці. Та водночас заслуговуємо оцінки й найнижчої. Бо не бережемо належно спадщини пращурів – і українських, і доукраїнських також. Якщо й далі так триватиме – нащадки обіллють нас презирством. А вороги поставлять пам’ятник українцям, як інкам (натяк на історичний факт – знищення іспанськими конкістадорами давньої цивілізації «синів Сонця» на території нинішнього Перу, – ред.)… Тож час уже взятись за розум! Час піднести свою історичну пам’ять відповідно до належного місця українців у всесвітній історії людства». (Ю. О. Шилов).