З нагоди ювілею відомої поетеси пропонуємо шанувальникам нашого часопису разок прозових мініатюр Н. Стефурак, узятих із її нової книжки «Подорожні», про презентацію якої ми писали у випуску «Галичини» за 4 листопада. Втім, можливо, декому ці тексти вже й відомі, оскільки вони побачили світ ще кілька років тому у книжці «Квіти на морозі», виданій вельми обмеженим накладом, якою пані Неоніла дебютувала як авторка таких філософсько-психологічних притч. Але це не применшує їхньої актуальності.

Не знаю чому, але саме отці редемптористи спричинилися до появи в Україні ще однієї знакової книжки – «Послання милосердної любові до малих душ» бельгійської провісниці Маргарити.

Всередині 90-х актор Львівського театру імені Марії Заньковецької Богдан Козак знайшов цю книжку на купі перебраного секондхенду, погортав і приніс у видавництво отців редемптористів «Місія Христа», де невдовзі вона з’явилася друком у моєму перекладі з російської, бо французького оригіналу ми знайти не змогли.

Відчуваючи, що російський переклад не зовсім відповідає духові оригіналу, другу книжку «Послання» я вже перекладала з доступного нам католицького джерела, тобто з польської мови. Відтак котресь із цих видань потрапило до подружжя християн із Прикарпаття, і вони, не гаючись, поїхали в Бельгію, знайшли Маргариту й привезли її в Україну разом з наступними книгами «Послання» та її духівником.

Я й досі не можу зрозуміти, що це було: випадковий збіг обставин чи рука Божого Провидіння, але коли мені важко, навмання розгортаю цю книжку і ніби чую голос Ісуса. Ось Він говорить: «Прийди до Мене, і Я розраджу тебе. Зроблю лагіднішою, привітнішою, терплячішою. Усі скарби Моєї мудрості і Моїх знань віддаю тобі. Ніхто не має такої влади над твоїм серцем, як Я... Але чи потрібно це тобі?.. Ти скаржишся на свій біль, і Я хочу зробити тебе великодушною. Ти часто дратуєшся, а маєш бути покірна і тиха серцем. Інколи не можеш погамувати гнів, а гнів, моя доню, близький до пихи. Знаю – твоє самолюбство зранене, але ти спробуй упокоритися, понизитися. Досконалість не від світу цього, ти можеш тільки намагатися стати досконалою. Хіба ж Я не допомагаю тобі в цьому? Говориш: «Усе марнота, усе ніщо», але ж «ніщо» не має ні чеснот, ні вад. Зараховується тільки те, що віддане Ласці. Решта розчиняється у безмежжі Любові, яка спалює все, що нелюбов... Але найголовніше – вір! І ніколи не покидай Мене. Знаю: перемагати похмурий настрій нелегко. Твоя недосконала людська природа створює нездоланні перешкоди. Але Я допоможу тобі. Ти вийдеш із темряви і засяєш у повноті світла. Тільки ніколи Мене не покидай. Довіряй Мені й вір. І завжди пам’ятай, що єдине спасіння для тих, хто живе в цьому жорстокому світі, – Любов».

Якщо до його імені додати м’який знак, то утвориться слово, гідне кожної істоти, яка живе на землі: «Борись!». Але біда в тому, що чоловік цей із труднощами боротися не вмів чи не хотів.

Уперше я побачила його, коли виносила на смітник зіпсований порохотяг. Попросив дозволу взяти непотріб собі. Сказав, що вишукує на смітниках такі речі, розбирає їх на частини і продає на «блошиному» ринку. З того й живе.

Мене здивував не спосіб існування цього ще працездатного чоловіка, а його охайний вигляд і правильна, навіть вишукана мова.

«Так склалося життя, – наче вгадуючи мої думки, сказав. – У мене вища освіта».

Його історія нічим не відрізнялася від схожих історій багатьох безхатьків, але хата у Бориса таки була. Все інше – матір, дружину, доньку, роботу – він втратив, тому й запив. Але п’яним я його жодного разу не бачила.

Востаннє ми випадково зустрілися біля будинку, в якому жив Борис. Він шкутильгав. Сказав, що справи його кепські, потрібна операція, але грошей нема. Я вийняла з гаманця кілька купюр, вибачилась, що більше дати не можу, і висловила сподівання, що, може, хтось додасть.

«То мені ще не зводити рахунки з життям?» – ледь чутно спитав, але я не мала бажання продовжувати цю безглузду розмову.

Через кілька місяців зауважила, що вікно Борисового помешкання відчинене навстіж: там робили ремонт. Коли один із майстрів влаштувався на підвіконні на перекур, я наважилася запитати, де пан Борис.

«Пан Борис? – здивувався майстер. – Казали, що тут жив якийсь бомж, але він повісився. Нас наймали нормальні люди, але пана Бориса серед них нема... А може, ви помилилися? Може, він живе он там?» – і показав на двоповерхову кам’яницю.

Треба сказати, що особняків в цьому районі повиростало багато, але жоден з Борисових сусідів-скоробагатьків не цікавився його життям. Та й панотці трьох церков, в оточенні яких він прокалатав усе своє життя, теж. «Пропаща душа», – сказав один із них, довідавшись, що Борис вчинив самогубство.

Але хтось таки винен у тому, що пропаща?..

Багато років тому такий напис з’явився на фасаді старої кам’яниці – тієї, звідки виносили тіло греко-католицького священника.

Мав душпастирську службу у трьох проблемних місцях: психлікарні, онкодиспансері та Будинку перестарілих, з якого, власне, й почалася ця трагічна історія. Зауваживши, що про стареньких належно не дбають, звернувся до редакції газети і зробив подання у прокуратуру. Однак ні управа Церкви, ні родина – у важку хвилину не підтримав ніхто, тож невдовзі залишився і без даху над головою, і без роботи...

Але 19 січня таки прийшов привітати нас з Йорданом. Ходив кабінетами редакції, кропив усіх свяченою водою, грав на старенькому акордеоні і колядував. Хтось запитав, що йому дати за таку гарну коляду, бо ми й не здогадувались, що він має музичну освіту. Попросив, аби змовили за нього «Богородице Діво»...

Наче відчував, що жити йому залишалося недовго... В ніч на 22 січня отруївся чадним газом. В чужому помешканні, де знайшов тимчасовий притулок, намагався полагодити грубку – і потрапив на той світ. Сьогодні про нього нагадує лише напис на фасаді тієї кам’яниці, де проминули його останні дні, наче застерігає: «Не існуй, а живи!». Бо людське життя часто буває несподівано трагічним і коротким.

Якось у монастирі отців редемптористів у Львові потрапила мені до рук тоненька, видана ще 1952 року в Канаді книжечка про українського стигматика, уродженця села Залукви Галицького району Степана Навроцького.

Звичайний хлопець, що походив із бідної селянської родини, не міг здобути доброї освіти, навчився тільки читати і писати, але Господь чомусь вибрав саме його, аби обдарувати спочатку видіннями Своїх Страстей, а відтак – екстазами, що супроводжувалися стигмами.

Оті стигми, тобто рани Христові, що, наче короною з терня, проступали на Степановому чолі і пронизували наскрізь обидві його долоні, хтось завбачливо сфотографував на початку 40-х років минулого століття, а відтак ця фотографія потрапила до канадської книжечки «Післанці з таємного світу».

Розповідалося в ній, що під час кожного екстазу Степан наче засинав, а з його вуст починали промовляти українські святі, мученики і пророки – кожен своїм голосом і мовою, притаманною часові, в якому жив. Але найчастіше говорив «Божий післанець, малий Гавриїлко» – хлопчик, який помер у трирічному віці і став ангелом. Це він не раз давав «слово-мур», що Україна буде вільною незалежною державою, пояснював, що такі люди, як Степан, беруть на себе провини свого народу, тяжко караються, щоб підтримувати на дусі інших, не давати їм зневірюватись у важкі часи.

Але, крім стигм, Степан володів даром яснобачення. Під час екстазів він розповідав де, коли і за яких обставин відбуваються наради Гітлера і якими будуть наслідки цих нарад; окреслював становище на фронтах; повідомляв, що робиться в таборах і в’язницях; де шукати тих, що пропали безвісти, живі вони чи мертві; як допомогти полоненим. Усе це відбувалося при свідках, занотовувалося і перевірялося.

Починався 1944 рік... Якось, йдучи на Службу Божу в товаристві кількох осіб, перед церквою Святого Миколая у Львові Степан мав видіння своєї смерті. Казав, що його невдовзі вб’ють вороги. Тіло знайдуть не відразу, і впізнати його буде важко, бо очі будуть виколоті, а голова відтята...

Так і сталося. В квітні 1944 року Степан загинув мученицькою смертю. Тіло його знайшли через два тижні після смерті на узліссі. Виколоті очі, відтята голова, а на грудях – рани від двох куль. Військовий лікар, що оглядав тіло, підтвердив дивну обставину: одна з ран була заткана кінцем краватки, і коли краватку витягли, з рани потекла свіжа кров...

Минуло понад сімдесят років від часу Степанової смерті, але пам’ять про українського стигматика не стерли нашарування інших подій і дат. Його могила в селі Ракобовтах на Львівщині доглянута, видано кілька книжок про його подвижницьке життя, але чомусь я дедалі частіше згадую Степанові слова з отієї канадської книжечки: «Не буде ніякої України, доки не буде хреста на тризубі».

Поєднання національної ідеї з християнським світоглядом – ось що мав на увазі український стигматик, але цього, на жаль, не сталося й досі.

У нього були блакитні очі, вуса австрійського імператора Франца Йосифа і вм’ятина на черепі. Колишній воїн УПА, за любов до України відбував заслання на Воркуті. Ледь живого його витягли з-під завалів вугілля на шахті, де працював. Операцію робив у табірних умовах під місцевим наркозом хірург-дисидент. Але вижив. Молодий організм подолав і це випробування. Травма голови позначилася тільки на швидкості реакції: якось загальмовано на все реагував. Коли хвилювався, починав інтенсивно кліпати повіками і забував потрібні слова.

«Рузю, де мій тризуб?» – постукував вказівним пальцем по чолі. Це означало, що дружина має подати йому кашкет із державною символікою, бо лише в тому кашкеті почувався впевнено, як і личить колишньому воїну УПА.

Щоправда, дружину дратувало і те його кліпання повіками, і безглузде постукування по чолі. «Тумане вісімнадцятий!» – роблячи наголос на першому складі першого слова, гримала на чоловіка. Тут варто пояснити, що «туманами вісімнадцятими» в Галичині здавна називають усіх пришелепкуватих людей, і хоч скільки їх не було б, чомусь вони неодмінно мусять бути «вісімнадцятими».

«Слухаю тебе, Рузенько, найдорожча людино», – лагідно озивався свекор, вмощувався на канапі і починав напам’ять читати Шевченка. І чим більше дратувалася його дружина, тим натхненніше читав. Відтак замість військового мундира і кашкета з тризубом вдягав свою улюблену зашмульгану робу, в якій виглядав, як «дід кальварейський», і швиденько «вимітався» з хати на город.

Був добрим господарем. Смачнішої картоплі, капусти, квасолі, огірків мені не доводилося їсти. Тяжко гарував на клаптику землі, який одержав як нагороду за сумлінну працю на цементному заводі після повернення з Воркути.

Відтак взявся обробляти ще одну ділянку, яку міська влада виділила його репресованій дружині, колишній зв’язковій УПА. Власноруч викопав чи то бункер, чи пивницю для зберігання картоплі, настягав на саморобному візочку деревини, але навіть собачої буди спорудити не встиг... Закінчилася його земна мандрівка. Через три роки подалася у засвіти і його вірна, хоч і сварлива, дружина...

Якось, прогулюючись навколо озера, я згадала, що неподалік має бути ділянка моїх колишніх свекрів. Керуючись радше інтуїцією, аніж розумом, вийшла на безлюдну вуличку і побачила кілька нових двоповерхових вілл. «Поки ми розмахували прапорами, вони крали і будували», – не раз казала свекруха. Що би вона сказала зараз, після загибелі в Києві й на Донбасі стількох людей?.. І на кого в глибині саду за безлистими покрученими деревами очікує недокінчений бункер колишнього воїна УПА, покійного «діда кальварейського»?..

*Кальварейський – від латинського calva – череп. Гора, на якій був розіп'ятий Ісус, називалася Кальварією, або Череповищем, а старих прочан в Галичині здавна називали «дідами кальварейськими».