ЕCЕЇ (психологічні замальовки з життя)

Не так давно – торік на Михайла – відома українська поетеса Неоніла Стефурак з Івано-Франківська презентувала в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка щойно видану збірку верлібрів «Над снігами і прірвами». А нині виступає в новому амплуа – пропонує увазі наших читачів добірку коротких есеїв. Ці оригінальні публіцистичні мініатюри, які авторка називає «психологічними», нагадують притчі. Тематично тексти розмаїті. Та об’єднує їх поетично-філософське обрамлення порушеної в них проблематики, вміння письменниці побачити душу людини, явища, сущого…

Багатодруззя

Століттями в українців була своя персональна «жаба» – заздрість. Віднедавна до неї додалася ще й «миша». Щоправда, «миша» не заздрісна. Вона вигадлива, послужлива, цікава. Особливих претензій до неї я не маю. Окрім однієї. «Жаба» душила тих, хто прагнув слави, влади, збагачення, а досягти бажаного не міг. Друзів вона не чіпала. Дружба для українців голослівною ніколи не була. Справжніх друзів називали побратимами, січовики зверталися один до одного шанобливо «товаришу-брате», а воїни УПА – «друже провідник». Друг для українця завжди був бажаним гостем і адресатом…

А от чим стане для нас поняття «друг» після кількох десятиліть хаотичного комп’ютерного багатодруззя? Сьогодні одним натисканням на клавішу «миші», без попередження і пояснення, можна видалити кого завгодно з числа друзів назавжди. Не важко передбачити, що ця віртуальна звичка приживеться і в реальному світі, і тоді єдиним реальним другом для людини стане царівна Миша.

Павучок

У ванній кімнаті часто заводяться павучки. От вранці чи ввечері хочеш напустити води у ванну – і жахаєшся, бо розумієш, що для павучка – це всесвітній потоп. Тож береш серветку, підсуваєш її під павучка, відтак скручуєш в рурочку і швиденько несеш до вікна.

Павучок, на диво, ні мур-мур. Лапки підібгав, зробився маленькою сірою кулькою, бо так безпечніше, – і летить! Звичайно ж летить, бо істоти, яка його несе, не бачить. А далі – завіконня, відкритий простір, і зовсім інша, незнайома галактика…

Озеро

«Прилітай до мене частіше, я тебе полікую, і в твоєму серці непомітно пожвавиться кровообіг», – щоразу чую ці слова, коли наближаюся до міського озера. – Ось бачиш, усі прилітають: і ластівки, і лебеді, і чайки, і качки».

«Але ж я літати не вмію», – впевнено заперечую.

«Ну, звісно, ти людина, от і чіпляєшся до слів», – відповідає озеро. – Але ж я знаю, що літаєш. У мріях і снах, у надіях і зачаруваннях. Інколи довго, роками чекаєш на влучне слово чи на зустріч з людиною, яка дорога твоєму серцю, бо лише так можеш літати… Але ж і це напружене чекання, і ці небезпечні польоти виснажують твоє серце – от я й кажу: навідуйся до мене частіше. Я дам тобі кисню із дзвінкої вечірньої прохолоди. З кряканням качок, плюскотінням риби і посвистом крил над головою…Навіть вділю трохи неба над глибінню води. Бо ті, що літають, без неба жити не можуть».

Ілюзіоніст

Колись я думала, що ти маленький принц або дітвак із сонцем у кишені. Так називав себе передчасно згаслий поет Богдан Ігор Антонич. Але ж сонце разом з ним згаснути не могло! Імовірно, воно переселилося до кишені якогось іншого дітвака… То чому б не до твоєї?

Та ні, маленьким принцом ти бути аж ніяк не міг, бо принц уже давно повернувся на свою крихітну планету. Та й сміявся він дзвінко-дзвінко – так, наче розважалися сміхом в пустелі сотні дзвіночків… Ти ж сміявся завжди лише очима, і якось дивно, бо коли очі твої усміхалися, куточки вуст були опущені, наче ти щойно скуштував чогось дуже гіркого чи солоного, але так і не збагнув чого…

«Життя… життя», – хотіла я сказати тобі, але не встигла, бо поривом вітру тебе раптом віднесло на кілька десятиліть.

І ось ти стоїш переді мною – такий же усміхнений, але вже не дітвак, а дивак із сонцем у кишені. І я дуже хочу нарешті дізнатися, чи то справді сонце, чи лише маленьке дзеркальце, яке ти щоразу спритно дістаєш із кишені і разом з усмішкою випускаєш у світ сонячного зайчика, наче заохочуєш: «Лови!»

Ловити? Кого? Сонячного зайчика? Але ж це безглуздя! Особливо коли на скронях – сивина, а на серці – лід…Коли ти вже знаєш, що ніякого сонця у кишені бути не може, бо там або гроші, або діри, в які все частіше провалюються чесно зароблені тобою гроші… Навіть може провалитися оте чарівне дзеркальце, яке не раз допомагало тобі проникати в серця довірливих, простодушних людей…

Але ж мене не обдуриш! Я знаю, що це тільки спритність рук – і жодного чаклунства! Як і все на цьому світ – ілюзія, мана, а ти – звичайний ілюзіоніст з незвичайним даром… Бо коли ти усміхаєшся, мені знову здається, що окрайчик сонця несміливо визирає із твоєї кишені. І кришиться лід на моєму серці, і проростають з-під льоду посіяні Богом слова.

Як створити шедевр

От, припустімо, ви не Майстер, а поет доброї руки. Як вам створити шедевр?

Пробуєте і сяк, і так – не виходить: то досвіду не вистачає, то вправності, то чуття. А, може, натхнення, – здогадуєтесь, і вирушаєте у світ на пошуки натхнення… А життя все дужче стискає вас в обценьках: пізнаєте безгрошів’я і бездомність, зради і розчарування, зневагу і втому… І коли маєте того всього вдосталь, підносите руки до неба і з розпачем звертаєтесь до Бога: « Господи! Та я ж не для себе! Я – для своєї батьківщини, для свого народу!»

«Оду!»– відлунює небо, і дивується Бог, бо вже давно ніхто не просить у нього оду, усі просять грошей, влади, здоров’я, а тут – лише дрібку натхнення для оди…

І надсилає милосердний Бог поетові натхнення, і виходить з-під його пера геніальний твір, здатний наситити любов’ю серця і душі багатьох. І радіє поет, як мала дитина, і не здогадується, що за його спиною уже стоїть чорний маклер.

«Продай мені цю гарненьку пташку, – просить – я добре заплачу».

«Хто ти?» – озирається поет. – Хіба не знаєш, що натхнення не продається?»

«Гаразд, не хочеш брати грошей – не бери», – наполягає маклер. – А премію?.. Імені світоча твого народу… А відзнаку? Як заслужену шану від твого народу?.. Не відмовляйся, адже це перепустка у майбутнє – і для тебе, і для твого твору».

І погоджується поет. І переступає межу свого життя, обцяцькований званнями і медалями, простуючи туди, де ні звань, ні медалей уже не потрібно.

А чорний маклер спритно перелицьовує його твір: любов заміняє сексом, благословення – лайкою, злагоду – розбратом… І з диким реготом випускає у світ.

Не може врахувати лише одного: на справжньому шедеврі, під прізвищем давно забутого автора залишається клеймо Бога. І в наступних поколіннях завжди знаходиться той, хто здатний повернути спотвореному шедеврові його первісний вигляд.

Гриф

Це слово походить з латинської мови і має потрійне значення. Водночас це хижий птах, руків’я шаблі і печатка зі зразком підпису.

Часто можна почути, що на документі стоїть гриф із позначкою «таємно». Як на мене, саме такий гриф мав би оберігати добре ім’я письменника після його смерті. Бо щойно душа переступає межу тлінного світу, як злітаються зграї інших грифів – хижих птахів-стерв’ятників, які живляться падаллю, видзьобуючи з архіву письменника усе, що може принести їм матеріальну вигоду.

І чомусь ніхто не береться за руків’я шаблі, що уособлює собою третє значення слова «гриф», аби розчистити простір від їхніх гострих, покривлених дзьобів.

Так, як є

Їду в автобусі. Думаю про щось своє. Позаду дві сільські жіночки поважного віку тихенько розмовляють.

«Гані вмерла?» – запитує одна.

«Ая!»

«А Парані?»

«І Парані вмерла»

«А Марисі?»

«І Марисі нема… А ми жиємо. Бульба є. Капуста є. Олія є. Мусить бути так, як є».

Від себе додам: усе я можу зрозуміти, але не розумію, чому мусить бути так, як є. Це ж не тридцять третій і не сорок сьомий роки. А що? Пожиттєвий суворий піст для людей похилого віку? Та вони ж все життя тяжко гарували на «нашій не своїй землі», а нині покірно вимирають у злиднях, на самоті… І хіба мусить бути так, як є?

Кодекс в’язня

«Не плач. Не бійся. Не проси»…Кажуть, що це гасло допомагає ув’язненим вижити в неволі. Оскільки давно почуваюся в’язнем тривимірного світу, намагаюся дотримуватися цієї поради. Не плачу і не прошу, але не боятися ніяк не навчуся. Найбільше боюся зради і…любові, бо в реальному житті часто це одне і те ж. І моє спостереження стосується не лише особистих стосунків, все частіше зрада і любов переплітаються там, де йдеться про поняття батьківщини. Як наслідок – розпач, біль і (замість заборонених кодексом в’язня сліз) екстрасистоли, тобто порушення серцевого ритму.

Міркую, чому так сталося і цього разу. Намагаюся проаналізувати ситуацію і раптом згадую, що в кодексі в’язня немає слів «не плач».Там є неприйнятні для моєї підсвідомості слова «не вір», в значенні «не довіряй». Але я й досі не розумію, як можна жити нікому не довіряючи…

Викрутилась

«Доля була мачухою для Січинського не тільки в його особистому житті, а й в його творчості» (з рецензії на київську постановку опери «Роксоляна», березень 1912 року).

Коли я працювала над поемою про композитора, в архівних матеріалах натрапила на спогад, мабуть, не зовсім байдужої для нього пані, оскільки саме їй він надіслав один зі своїх творів з присвятою «найдорожчій». Прізвища цієї пані називати не буду, але фрагмент спогаду процитую. Ось він: «Пам’ятаю, просив Січинський дозволу приїхати до мене до Микуличина, але я якось зручно від нього викрутилась. Його можна було любити тільки на віддалі».

Чомусь щоразу, проходячи повз могилу композитора, яка дивом збереглася на зруйнованому радянською владою колишньому кладовищі в центрі Івано-Франківська, згадую саме ці жорстокі слова.

Більшість людей, на жаль, коли бачать, що ніякого хісна (як казали давні галичани) з ближнього нема, зручно від нього викручуються. А потім намагаються бодай спогадом «прикрутитися» до його посмертної слави.

Ліліт

Коли я вперше читала Біблію, ніяк не могла збагнути навіщо Бог створив Єву з ребра Адамового, адже і самого Адама, і «всю польову звірину, і все птаство небесне» (Книга Буття 2,19) вчинив Господь з пороху земного. То невже на Єву пороху не вистачило?

Вже значно пізніше довідалась, що першою дружиною Адама була не Єва, а Ліліт. Згадується вона в Біблії лише раз у книзі пророка Ісаї в розділі, що називається «Суд над усіма народами» (Ісаї 34,14). Те, про що пише пророк, нагадує часи Апокаліпсису, але чому «Ліліт тільки там заспокоїться і знайде собі відпочинок», залишається незрозумілим. І хто така Ліліт, до речі, теж…

В апокрифічних джерелах (книзі Зогар, Торі, в сувоях Мертвого моря, в давньошумерському епосі про Гільгамеша, в одному з найдавніших єврейських текстів - алфавіті Бен-Сіра) інформації є більше. Зокрема, говориться і про те, що Ліліт була першою дружиною Адама. Створена, як і він, з пороху земного, вимагала в усьому рівності, але даремно. Коли ж збагнула, що переконати чоловіка їй не вдасться, «промовила таємне ім’я Бога і полетіла геть». Ангели наздогнали її на березі Червоного моря, вмовляли повернутися, погрожували карами, але вона відмовилась…

Далі переповідати не буду, бо всі джерела апокрифічні, тобто неканонічні, сумнівні. Але, як це не дивно, в цих сумнівних джерелах міститься логічне пояснення біблійної історії про створення жінки не з глини, а з ребра Адамового: щоб як плоть від плоті його, навіть втікаючи, нікуди втекти не могла.

А що ж Адам?.. Літати не вмів. Таємних знань не мав. Навіщо йому Ліліт? Мінлива і свавільна – то ще півбіди. Але крила?.. Що це за вигадка – жінка з крилами? Краще би мала ще одну пару рук – в господарстві не завадили б. Та й чим її прив’язати до себе, коли вона не з ребра?.. А Єва покірна, турботлива. Знала, що для чоловіка найперше – їжа, от і пішла до забороненого дерева, і взяла з плоду його, і з’їла, і Адамові дала, щоб і він з’їв…

І їдять відтоді хліб свій в поті лиця свого. І в муках дітей народжують. І не в раю живуть, а в земному чистилищі… Правда, Адамові дозволено панувати над Євою (Книга Буття 3,16). Але що з того панування? Клопоти, одноманітність і нудьга… Ще й інколи – нестерпна туга за Ліліт…

А на завершення цієї історії – цікава деталь. Нещодавно американські вчені з Інституту популяційної генетики, за допомогою комп’ютерних технологій звели кількість родових ліній усіх жінок, які живуть на землі, до двох материнських кланів, а не до одного, як вважалося раніше.

Отже в Адама було дві дружини, а не одна, як стверджують канонічні джерела? І горе тим, котрі успадкували гени Ліліт…

Почуття

Кожне велике почуття, як і людина, народжується, росте, дозріває, хворіє і помирає. Я зауважила це давно, але змиритися з цим не змогла. Навіть більше: коли помирало в душі почуття, відчувала непереборне бажання померти разом з ним. Якось поділилася своїм спостереженням з товаришкою.

«Не переймайся. Забудь. І йди далі. З часом усе мине», – відповіла товаришка.

Та минали дні, місяці, роки, а біль у серці не минав. І раптом я зрозуміла, що моє почуття було занадто великим, тому місця на його поховання у серці не вистачало. Вирішила спалити… Але як?.. Це ж не купка зів’ялого листя, і навіть не лист, який можна прочитати і вкинути у вогонь.

Це було щось живе і справжнє. Росло, дозрівало, хворіло і згасло…І я здогадалась: треба поховати його, як людину. Запалити свічу, промовити заупокійну молитву і відпустити. Не забути, як радила товаришка, а відпустити. Подіяло. Я навіть здивувалася: на якийсь час біль у серці ущух, але натомість утворилася пустка, яку нічим іншим заповнити я не могла, тож знову звернулася за порадою до товаришки. Однак цього разу прагматичною вона не була.

«У мене ситуація значно складніша, – мовила. – Я ніколи не думала, що може воскреснути згасле колись почуття. Що мені з ним робити і як жити далі не знаю, адже у мене чоловік, сім’я».

«А нічого не робити!» – тепер уже і я могла прислужитися їй порадою, бо з власного досвіду знала: якщо Бог повертає до життя людину чи навіть її почуття, це означає, що такою була Його воля. «Не метушися і не лякайся, – порадила. – Будь обережною і терплячою. Тільки не підпускай до себе три гадини: брехню, пожадливість і захланність. І дякуй Богові за те, що здійснив для тебе чудо воскресіння Лазаря. Бо в жодному чистому і справжньому почутті немає гріха. Та й «у воскресінні ніхто не одружується, ані заміж виходить, але як ангели ті на небі» (Євангеліє від Матвія 22, 30).

«Краєзнавець»

Якось зателефонував мені незнайомий чоловік і попросив допомогти упорядкувати книгу нарисів про історію його села. Я поцікавилась, чому він вибрав саме мене. «Бо мені порекомендували вас як доброго редактора. До того ж ми з вами навчалися в одній школі, але в різні роки, тому ви мене не знаєте», – пояснив незнайомець.

Я запитала, з якого він села і погодилась допомогти. Відтак повишукувала усе, на мою думку, найцікавіше з історії цього села, а коли ми розмовляли по телефону вдруге, з’ясувала, що місцевого краєзнавця найбільше цікавить постать Ольги Кобилянської, бо прототипом для її останнього прозового твору став парох цього села. «І от я собі думаю, – довірливо зізнався мені краєзнавець, – чим вони там займалися в плебанії, той парох і Кобилянська, коли вона приїздила в село… Невже лише розмовами про майбутню книжку?».

Натяк був навіть не двозначний, тож мене накрило хвилею гніву. Я виклала йому все, що знала і про самого священика, і про його родину, і про тривалі товариські взаємини з письменницею. Він мовчав. «Хто вам дав мій номер телефону? – різко запитала. – Раджу вам забути його назавжди».

Більше цей горе-краєзнавець мене не турбував... Кожен судить про іншого в міру своєї розбещеності, – навчає давня приказка. Але чомусь найбільш незахищеними від такого суду останнім часом стають саме письменники. Добре, що хоч забулася порівняно недавня скандальна «розвідка» про сексуальну орієнтацію Лесі Українки і Ольги Кобилянської, висмоктана безпідставно з їхнього приватного листування. Інакше спільнота ЛГБТ уже давно помістила би їхні зображення на своєму веселковому прапорі.

Подорожні

Усі ми один для одного у цьому світі подорожні, тому не варто ні до кого прив’язуватися. Бо щойно зазнайомишся з кимсь у дорозі, довіришся йому, поділишся найпотаємнішим, але, стомившись, задрімаєш на мить – не дивуйся: коли прокинешся, крісло поруч з тобою у літаку, поїзді чи автобусі буде порожнім… Зітхатимеш: і цей, не попрощавшись, пішов…Бо ж навіщо прощатися з випадковим подорожнім? Краще поквапитися туди, де чекає на тебе збудоване тобою житло, і посаджене тобою дерево, і виплекані тобою діти…

Кому потрібен цей вічний вигнанець, який живе у літаку, поїзді чи автобусі, бо немає у всьому світі пристановища, де хоч хтось би на нього чекав… Обдаровує своїх випадкових співбесідників пригорщами слів. Більше нічого дати не може. Але кому потрібні слова? Їх навіть на шматок хліба у скрутну хвилину не обміняєш. І в кишені вони заважатимуть, і на книжковій полиці, бо ж відомо: чим більше книжок – тим більше пилу…

Хіба що в серці їх носити?.. Але це небезпечно, бо серце можуть полонити слова. І тоді ти тужитимеш за тим випадковим подорожнім, який насипав тобі їх повні пригорщі, і слухатимеш їхній шелест знову і знову, доки не збагнеш, що нічого випадкового для споріднених душ немає на цьому світі.

Вибори

Про людину, котра помилилася у своєму виборі, говорять: обпеклася. Останнім часом ловлю себе на миттєвій реакції висмикування електродротів з розеток, коли в Україні починаються вибори. Це нагадує миттєве відсмикування руки, що колись обпеклася, від спалахів вогню… Не знаю за кого віддати свій голос. І не тому, що нікому не довіряю чи вкотре боюся обпектися. Просто усвідомлюю, що ані я, ані такі, як я, насправді нікому не потрібні. Потрібні тільки їхні голоси. Раз на чотири роки – голоси…

До речі, про голоси… Стою на зупинці. Чекаю автобуса. Раптом чую злагоджене двоголосся. Але чому слова «подай же, дівчино, подай же, гарная» звучать голосно, а «на коня рученьку» – ледь чутно? Аж бачу: виходять з автобуса дідусь і бабуся. В руках у дідуся скринька. Ні, не для бюлетенів – для пожертв. Бабуся ж однією рукою тримається за дідуся, а другою спирається на паличку… Так ось чому голосно виводять «подай же, дівчино» – здогадуюсь. Бо жебракують. Подаяння просять. На хліб чи на ліки…

Та й яка різниця на що! Не пияки. Не наркомани. Постаті похилені. Руки спрацьовані… А голоси ще теплі, живі… Але кому вони потрібні, ці голоси? Їх же замість бюлетеня у жодну скриньку не вкинеш.

Мучениці

Третій день великого посту завжди знаменується сорокоустами. Цього дня ми згадуємо «всіх, за кого поминання творимо», а також святих і мучеників Церкви Христової. І ось прийшла мені думка згадати двох мучениць земних, а великі чи малі вони – лише Богові відомо. Я ж лише кількома штрихами означу віхи їхніх життів.

Перша – мама моєї товаришки. Як професійна акторка мала багато сценічних імен, але під час хрещення отримала ім’я великомучениці Євдокії. Народилася в шахтарському селищі на Луганщині, пізнала голодомор, але на заході України, де довелося їй жити з родиною, вважалася чужинкою, хоч добровільно пішла на фронт, була не раз поранена, а відтак нагороджена орденами і медалями.

Друга – моя свекруха Розалія. Вона також була обдарована акторським хистом, виступала на самодіяльній сцені, але народилася на Львівщині, юною дівчиною пішла в УПА, тож реалізувати свого акторського хисту не встигла.

Нелегко жилося обом цим жінкам. Але особливо нестерпними були їхні останні дні. Лікарі так і не змогли встановити, чи є у прикутої до ліжка пані Євдокії рак, тож лише за два дні до смерті вділили їй дві ампули морфіну.

А моя свекруха, із точно встановленим діагнозом «рак підшлункової залози», на моїх очах конала в таких тяжких муках, яких не зазнала ні в катівнях НКВС, ні в таборах Воркути, але лікарі відмовилися полегшити її страждання ін’єкцією морфіну…

І ось я вмикаю вранці на кухні «брехунець», і вкотре слухаю, як гіренько побиваються народні депутати долями стареньких немічних людей, яким «на ліки і на памперси» грошей не вистачає. І як цьому зарадити не знають, бо не здогадуються, що вихід зі скрутного становища є, і називається він просто: евтаназія!

Тобто, якщо держава протягом тривало часу не може забезпечити гідне життя і помирання таким людям, нехай зізнається у своїй безпорадності і відправляє їх у кращі світи під музику Вівальді, Бетховена чи якогось іншого композитора… Це ж значно простіше, ніж виплачувати субсидії, дотації, пенсії… Та й для державного бюджету економніше…

От тільки ніяк не йдуть мені з голови передсмертні слова моєї свекрухи, звернені до лікарки, яка відмовилася виписати їй ефективне знеболювальне: «Невдовзі і ви помиратимете. І тоді згадаєте, що зрадили і мене, і присягу Гіппократа, і Бога, Який навчає любити ближнього свого, як самого себе. Але буде запізно».

День поезії

«Якби не таємничий смуток слів, який мене тримає на цім світі, давно б уже покинула його»…

Останнім часом все частіше згадую ці слова. Їх написала японська поетка Оно-но Коматі, яка жила в дев’ятому столітті. А її «таємничий смуток слів» оповив мене аж у двадцять першому… Як радіохвилі транслюються від однієї станції до іншої, так енергія слова може долати часові і просторові бар’єри. Але в 70-х роках XX століття цього я ще не знала. Мене цікавили не слова, а біохімічні реакції в організмі людини і причини виникнення захворювань. Я була переконана, що тільки медикаментами і скальпелем можна подолати хворобу, аж доки несподівано у моє серце не влучила отруйна стріла, і засіла там так глибоко, що витягнути її нічим не вдавалося. І тоді на допомогу прийшла поезія…

Слово прийшло і сказало: «Я твій подорожник. Вийми стрілу і до рани мене приклади…Та пам’ятай, що одна у нас праця віднині: спрагою Істини зцілювать душі сумні… Я – подорожник. Я – Слово. Я – Бог у людині. Вчися писати, а отже – служити Мені».

Так я стала поетом і понад сорок років служила Слову, але сьогодні не знаю, що з цим даром служіння робити. Поезія – субстанція духовна, а світ дедалі стрімкіше матеріалізується і чимраз актуальнішим для нього стає тільки те, що купується і продається. Навіщо йому цей «таємничий смуток слів»?..

Упродовж століть духовні пошуки поетів, їхні муки і вагання вважалися плідними, бо з них вивільнялися згустки енергії, що творили своєрідні квантові острови, де людська душа могла знайти розраду і сховатися від одноманітної буденності. У всі часи. А що нині? Сутінки, занепад і вичерпаність творчої уяви. Феєрверки премій. Культ посередності. «Лайки» лічених шанувальників у комірках всесвітньої павутини. Ілюзія служіння. Ілюзія потрібності. І, врешті-решт, ілюзія життя відданої Слову людини…

Але поезія залишається. В дзюркотінні струмка, в кружлянні першого снігу, в пахощах цвіту, в ніжному погляді коханої людини…Треба тільки не забувати, що поезія вільна в усьому й завжди. Захоче – приходить, захоче – зникає раптово. І ти не встигаєш спитати: ну що воно, Слово? Чи спрага любові, чи спраглому – кухлик води?

Клептоманія

Ось уже п’ятий рік «плине кача по Тисині». І не лише по Тисині, а й по Дніпрі, Пруті, Дністрі, Бистриці – тобто всюди, куди привозять на поховання воїнів, які загинули у безглуздій гібридній війні…

А життя триває. Ми засідаємо, фестивалимо, торгуємо «бляхами», захоплюємося мухами нездійсненних депутатських обіцянок і поволі звикаємо до інформаційних зведень про те, що ондечки ще одне кача попливло по Тисині… Чи два, чи три… Та й чому б – ні? Адже весна – з гір сходять лавини, води в ріках прибуває, але чомусь не прибуває сумління в серці і здорового глузду в голові. Невже, як кажуть в народі, «клепки не вистачає»?..

А я думаю, що справа не в клепці, а в… клептоманії. І що цією хворобою на генетичному рівні уже давно уражена наша нація. «Не вкрадеш – не проживеш», – навчає народна приказка, а відомо, що «народ скаже, як зав’яже». От і зав’язали ми собі світ хворобливим бажанням красти, яке проявляється на усіх рівнях і в усіх сферах суспільного життя. І так, із зав’язаними очима, впевнено сунемо до прірви…