Не так давно – торік на Михайла – відома українська поетеса Неоніла СТЕФУРАК з Івано-Франківська презентувала в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка щойно видану збірку верлібрів «Над снігами і прірвами». А нині виступає в новому амплуа – пропонує увазі наших читачів добірку коротких есеїв. Ці оригінальні публіцистичні мініатюри, які авторка називає «психологічними», нагадують притчі. Тематично тексти розмаїті. Та об’єднує їх поетично-філософське обрамлення порушеної в них проблематики, вміння письменниці побачити душу людини, явища, сущого…

Століттями в українців була своя персональна «жаба» – заздрість. Віднедавна до неї додалася ще й «миша». Щоправда, «миша» не заздрісна. Вона вигадлива, послужлива, цікава. Особливих претензій до неї я не маю. Окрім однієї. «Жаба» душила тих, хто прагнув слави, влади, збагачення, а досягти бажаного не міг. Друзів вона не чіпала. Дружба для українців голослівною ніколи не була. Справжніх друзів називали побратимами, січовики зверталися один до одного шанобливо «товаришу-брате», а воїни УПА – «друже провідник». Друг для українця завжди був бажаним гостем і адресатом…

А от чим стане для нас поняття «друг» після кількох десятиліть хаотичного комп’ютерного багатодруззя? Сьогодні одним натисканням на клавішу «миші», без попередження і пояснення, можна видалити кого завгодно з числа друзів назавжди. Не важко передбачити, що ця віртуальна звичка приживеться і в реальному світі, і тоді єдиним реальним другом для людини стане царівна Миша.

У ванній кімнаті часто заводяться павучки. От вранці чи ввечері хочеш напустити води у ванну – і жахаєшся, бо розумієш, що для павучка – це всесвітній потоп. Тож береш серветку, підсуваєш її під павучка, відтак скручуєш в рурочку і швиденько несеш до вікна.

Павучок, на диво, ні мур-мур. Лапки підібгав, зробився маленькою сірою кулькою, бо так безпечніше, – і летить! Звичайно ж летить, бо істоти, яка його несе, не бачить. А далі – завіконня, відкритий простір, і зовсім інша, незнайома галактика…

«Прилітай до мене частіше, я тебе полікую, і в твоєму серці непомітно пожвавиться кровообіг», – щоразу чую ці слова, коли наближаюся до міського озера. – Ось бачиш, усі прилітають: і ластівки, і лебеді, і чайки, і качки».

«Але ж я літати не вмію», – впевнено заперечую.

«Ну, звісно, ти людина, от і чіпляєшся до слів», – відповідає озеро. – Але ж я знаю, що літаєш. У мріях і снах, у надіях і зачаруваннях. Інколи довго, роками чекаєш на влучне слово чи на зустріч з людиною, яка дорога твоєму серцю, бо лише так можеш літати… Але ж і це напружене чекання, і ці небезпечні польоти виснажують твоє серце – от я й кажу: навідуйся до мене частіше. Я дам тобі кисню із дзвінкої вечірньої прохолоди. З кряканням качок, плюскотінням риби і посвистом крил над головою…Навіть вділю трохи неба над глибінню води. Бо ті, що літають, без неба жити не можуть».

Колись я думала, що ти маленький принц або дітвак із сонцем у кишені. Так називав себе передчасно згаслий поет Богдан Ігор Антонич. Але ж сонце разом з ним згаснути не могло! Імовірно, воно переселилося до кишені якогось іншого дітвака… То чому б не до твоєї?

Та ні, маленьким принцом ти бути аж ніяк не міг, бо принц уже давно повернувся на свою крихітну планету. Та й сміявся він дзвінко-дзвінко – так, наче розважалися сміхом в пустелі сотні дзвіночків… Ти ж сміявся завжди лише очима, і якось дивно, бо коли очі твої усміхалися, куточки вуст були опущені, наче ти щойно скуштував чогось дуже гіркого чи солоного, але так і не збагнув чого…

«Життя… життя», – хотіла я сказати тобі, але не встигла, бо поривом вітру тебе раптом віднесло на кілька десятиліть.

І ось ти стоїш переді мною – такий же усміхнений, але вже не дітвак, а дивак із сонцем у кишені. І я дуже хочу нарешті дізнатися, чи то справді сонце, чи лише маленьке дзеркальце, яке ти щоразу спритно дістаєш із кишені і разом з усмішкою випускаєш у світ сонячного зайчика, наче заохочуєш: «Лови!»

Ловити? Кого? Сонячного зайчика? Але ж це безглуздя! Особливо коли на скронях – сивина, а на серці – лід…Коли ти вже знаєш, що ніякого сонця у кишені бути не може, бо там або гроші, або діри, в які все частіше провалюються чесно зароблені тобою гроші… Навіть може провалитися оте чарівне дзеркальце, яке не раз допомагало тобі проникати в серця довірливих, простодушних людей…

Але ж мене не обдуриш! Я знаю, що це тільки спритність рук – і жодного чаклунства! Як і все на цьому світ – ілюзія, мана, а ти – звичайний ілюзіоніст з незвичайним даром… Бо коли ти усміхаєшся, мені знову здається, що окрайчик сонця несміливо визирає із твоєї кишені. І кришиться лід на моєму серці, і проростають з-під льоду посіяні Богом слова.

От, припустімо, ви не Майстер, а поет доброї руки. Як вам створити шедевр?

Пробуєте і сяк, і так – не виходить: то досвіду не вистачає, то вправності, то чуття. А, може, натхнення, – здогадуєтесь, і вирушаєте у світ на пошуки натхнення… А життя все дужче стискає вас в обценьках: пізнаєте безгрошів’я і бездомність, зради і розчарування, зневагу і втому… І коли маєте того всього вдосталь, підносите руки до неба і з розпачем звертаєтесь до Бога: « Господи! Та я ж не для себе! Я – для своєї батьківщини, для свого народу!»

«Оду!»– відлунює небо, і дивується Бог, бо вже давно ніхто не просить у нього оду, усі просять грошей, влади, здоров’я, а тут – лише дрібку натхнення для оди…

І надсилає милосердний Бог поетові натхнення, і виходить з-під його пера геніальний твір, здатний наситити любов’ю серця і душі багатьох. І радіє поет, як мала дитина, і не здогадується, що за його спиною уже стоїть чорний маклер.

«Продай мені цю гарненьку пташку, – просить – я добре заплачу».

«Хто ти?» – озирається поет. – Хіба не знаєш, що натхнення не продається?»

«Гаразд, не хочеш брати грошей – не бери», – наполягає маклер. – А премію?.. Імені світоча твого народу… А відзнаку? Як заслужену шану від твого народу?.. Не відмовляйся, адже це перепустка у майбутнє – і для тебе, і для твого твору».

І погоджується поет. І переступає межу свого життя, обцяцькований званнями і медалями, простуючи туди, де ні звань, ні медалей уже не потрібно.

А чорний маклер спритно перелицьовує його твір: любов заміняє сексом, благословення – лайкою, злагоду – розбратом… І з диким реготом випускає у світ.

Не може врахувати лише одного: на справжньому шедеврі, під прізвищем давно забутого автора залишається клеймо Бога. І в наступних поколіннях завжди знаходиться той, хто здатний повернути спотвореному шедеврові його первісний вигляд.

Це слово походить з латинської мови і має потрійне значення. Водночас це хижий птах, руків’я шаблі і печатка зі зразком підпису.

Часто можна почути, що на документі стоїть гриф із позначкою «таємно». Як на мене, саме такий гриф мав би оберігати добре ім’я письменника після його смерті. Бо щойно душа переступає межу тлінного світу, як злітаються зграї інших грифів – хижих птахів-стерв’ятників, які живляться падаллю, видзьобуючи з архіву письменника усе, що може принести їм матеріальну вигоду.

І чомусь ніхто не береться за руків’я шаблі, що уособлює собою третє значення слова «гриф», аби розчистити простір від їхніх гострих, покривлених дзьобів.

Їду в автобусі. Думаю про щось своє. Позаду дві сільські жіночки поважного віку тихенько розмовляють.

«Гані вмерла?» – запитує одна.

«Ая!»

«А Парані?»

«І Парані вмерла»

«А Марисі?»

«І Марисі нема… А ми жиємо. Бульба є. Капуста є. Олія є. Мусить бути так, як є».

Від себе додам: усе я можу зрозуміти, але не розумію, чому мусить бути так, як є. Це ж не тридцять третій і не сорок сьомий роки. А що? Пожиттєвий суворий піст для людей похилого віку? Та вони ж все життя тяжко гарували на «нашій не своїй землі», а нині покірно вимирають у злиднях, на самоті… І хіба мусить бути так, як є?

«Не плач. Не бійся. Не проси»…Кажуть, що це гасло допомагає ув’язненим вижити в неволі. Оскільки давно почуваюся в’язнем тривимірного світу, намагаюся дотримуватися цієї поради. Не плачу і не прошу, але не боятися ніяк не навчуся. Найбільше боюся зради і…любові, бо в реальному житті часто це одне і те ж. І моє спостереження стосується не лише особистих стосунків, все частіше зрада і любов переплітаються там, де йдеться про поняття батьківщини. Як наслідок – розпач, біль і (замість заборонених кодексом в’язня сліз) екстрасистоли, тобто порушення серцевого ритму.

Міркую, чому так сталося і цього разу. Намагаюся проаналізувати ситуацію і раптом згадую, що в кодексі в’язня немає слів «не плач».Там є неприйнятні для моєї підсвідомості слова «не вір», в значенні «не довіряй». Але я й досі не розумію, як можна жити нікому не довіряючи…

«Доля була мачухою для Січинського не тільки в його особистому житті, а й в його творчості» (з рецензії на київську постановку опери «Роксоляна», березень 1912 року).

Коли я працювала над поемою про композитора, в архівних матеріалах натрапила на спогад, мабуть, не зовсім байдужої для нього пані, оскільки саме їй він надіслав один зі своїх творів з присвятою «найдорожчій». Прізвища цієї пані називати не буду, але фрагмент спогаду процитую. Ось він: «Пам’ятаю, просив Січинський дозволу приїхати до мене до Микуличина, але я якось зручно від нього викрутилась. Його можна було любити тільки на віддалі».

Чомусь щоразу, проходячи повз могилу композитора, яка дивом збереглася на зруйнованому радянською владою колишньому кладовищі в центрі Івано-Франківська, згадую саме ці жорстокі слова.

Більшість людей, на жаль, коли бачать, що ніякого хісна (як казали давні галичани) з ближнього нема, зручно від нього викручуються. А потім намагаються бодай спогадом «прикрутитися» до його посмертної слави.

Коли я вперше читала Біблію, ніяк не могла збагнути навіщо Бог створив Єву з ребра Адамового, адже і самого Адама, і «всю польову звірину, і все птаство небесне» (Книга Буття 2,19) вчинив Господь з пороху земного. То невже на Єву пороху не вистачило?

Вже значно пізніше довідалась, що першою дружиною Адама була не Єва, а Ліліт. Згадується вона в Біблії лише раз у книзі пророка Ісаї в розділі, що називається «Суд над усіма народами» (Ісаї 34,14). Те, про що пише пророк, нагадує часи Апокаліпсису, але чому «Ліліт тільки там заспокоїться і знайде собі відпочинок», залишається незрозумілим. І хто така Ліліт, до речі, теж…

В апокрифічних джерелах (книзі Зогар, Торі, в сувоях Мертвого моря, в давньошумерському епосі про Гільгамеша, в одному з найдавніших єврейських текстів - алфавіті Бен-Сіра) інформації є більше. Зокрема, говориться і про те, що Ліліт була першою дружиною Адама. Створена, як і він, з пороху земного, вимагала в усьому рівності, але даремно. Коли ж збагнула, що переконати чоловіка їй не вдасться, «промовила таємне ім’я Бога і полетіла геть». Ангели наздогнали її на березі Червоного моря, вмовляли повернутися, погрожували карами, але вона відмовилась…

Далі переповідати не буду, бо всі джерела апокрифічні, тобто неканонічні, сумнівні. Але, як це не дивно, в цих сумнівних джерелах міститься логічне пояснення біблійної історії про створення жінки не з глини, а з ребра Адамового: щоб як плоть від плоті його, навіть втікаючи, нікуди втекти не могла.

А що ж Адам?.. Літати не вмів. Таємних знань не мав. Навіщо йому Ліліт? Мінлива і свавільна – то ще півбіди. Але крила?.. Що це за вигадка – жінка з крилами? Краще би мала ще одну пару рук – в господарстві не завадили б. Та й чим її прив’язати до себе, коли вона не з ребра?.. А Єва покірна, турботлива. Знала, що для чоловіка найперше – їжа, от і пішла до забороненого дерева, і взяла з плоду його, і з’їла, і Адамові дала, щоб і він з’їв…

І їдять відтоді хліб свій в поті лиця свого. І в муках дітей народжують. І не в раю живуть, а в земному чистилищі… Правда, Адамові дозволено панувати над Євою (Книга Буття 3,16). Але що з того панування? Клопоти, одноманітність і нудьга… Ще й інколи – нестерпна туга за Ліліт…

А на завершення цієї історії – цікава деталь. Нещодавно американські вчені з Інституту популяційної генетики, за допомогою комп’ютерних технологій звели кількість родових ліній усіх жінок, які живуть на землі, до двох материнських кланів, а не до одного, як вважалося раніше.

Отже в Адама було дві дружини, а не одна, як стверджують канонічні джерела? І горе тим, котрі успадкували гени Ліліт…