До уваги читачів - нові прозові психологічні мініатюри відомої письменниці Неоніли СТЕФУРАК.

Кожне велике почуття, як і людина, народжується, росте, дозріває, хворіє і помирає. Я зауважила це давно, але змиритися з цим не змогла. Навіть більше: коли помирало в душі почуття, відчувала непереборне бажання померти разом з ним. Якось поділилася своїм спостереженням з товаришкою.

«Не переймайся. Забудь. І йди далі. З часом усе мине», – відповіла товаришка.

Та минали дні, місяці, роки, а біль у серці не минав. І раптом я зрозуміла, що моє почуття було занадто великим, тому місця на його поховання у серці не вистачало. Вирішила спалити… Але як?.. Це ж не купка зів’ялого листя, і навіть не лист, який можна прочитати і вкинути у вогонь.

Це було щось живе і справжнє. Росло, дозрівало, хворіло і згасло… І я здогадалась: треба поховати його, як людину. Запалити свічу, промовити заупокійну молитву і відпустити. Не забути, як радила товаришка, а відпустити. Подіяло. Я навіть здивувалася: на якийсь час біль у серці вщух, але натомість утворилася пустка, яку нічим іншим заповнити я не могла, тож знову звернулася за порадою до товаришки. Однак цього разу прагматичною вона не була.

«У мене ситуація значно складніша, – мовила. – Я ніколи не думала, що може воскреснути згасле колись почуття. Що мені з ним робити і як жити далі не знаю, адже у мене чоловік, сім’я».

«А нічого не робити!» – тепер уже і я могла прислужитися їй порадою, бо з власного досвіду знала: якщо Бог повертає до життя людину чи навіть її почуття, це означає, що такою була Його воля. «Не метушися і не лякайся, – порадила. – Будь обережною і терплячою. Тільки не підпускай до себе три гадини: брехню, пожадливість і захланність. І дякуй Богові за те, що здійснив для тебе чудо воскресіння Лазаря. Бо в жодному чистому і справжньому почутті немає гріха. Та й «у воскресінні ніхто не одружується, ані заміж не виходить, але як ангели ті на небі» (Євангеліє від Матвія 22, 30).

Був у моєму житті цікавий випадок, пов’язаний з поемою Івана Франка «Мойсей». На початку 80-х років минулого століття я складала іспит у Московському літературному інституті ім. М. Горького. Викладач звернув увагу на мій акцент і поцікавився, звідки я родом. «Єслі нє ошибаюсь, с бандеровского Запада?» – запитав. «Нє ошибаєтєсь», – стримано відповіла. Викладач мовчки постукав ручкою по заліковій книжці і раптом зажадав, аби замість «Євгенія Онєгіна» Пушкіна я «наізусть» процитувала пролог до поеми Івана Франка «Мойсей».

«Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу», – почала я ледь чутно і замовкла. «Продолжайтє!» – почула різке і коротке, як постріл. Я набрала у груди повітря і, пропустивши кілька рядків, видихнула:

Тебе скував і заприсяг на вірність?…

Мій голос піднімався, міцнів, але не встигла я знову набрати у груди повітря, щоб видихнути наступну строфу, як почула: «Хватіт! Достаточно! Вон!» – й услід мені полетіла моя залікова книжка з чесно заробленою двійкою. А щоб ні в кого з присутніх не виникало сумнівів у правильності його вчинку, викладач додав: «Ета із тєх, кого ми нє добілі в трідцать дєвятом»…

Але ж мене тоді ще на світі не було! – хотіла я заперечити, та подумала, що немає сенсу, бо шовінізм і фашизм – це незаперечна категоричність суджень. Чомусь згадалася назва відомого роману американського письменника Курта Воннегута «Бойня номер п’ять» про Другу світову війну, який входив до інститутської програми із сучасної зарубіжної літератури…

Уже пізніше, на початку 90-х років, у приміському поїзді я написала такі рядки:

Тодішнього редактора «Галичини» здивували два останні рядки мого вірша, але він його таки опублікував. До нової «бойні» на території України залишалося два десятиліття… І ось я думаю: цікаво, а яка числом тепер бойня (чи бійня) точиться на нашій землі?.. І невже історичний досвід нас таки ніколи й нічого не навчить?..

Так називається загадкове місце в Атлантичному океані, обмежене Бермудськими островами, Флоридою і Пуерто-Ріко, де відбуваються таємничі зникнення морських суден і літаків. Це зона тропічних буревіїв і високої електромагнітної активності, яка викликає аномальну поведінку електричних приладів і компасів, внаслідок чого повітряні і морські судна зникають безвісти на якийсь час або й назавжди.

Люди також часто зникають безвісти, і не лише в аномальних зонах. Скажімо, після Другої світової війни зниклими безвісти вважалися десятки тисяч людей, але причиною їхнього зникнення були не буревії, а нестримна агресія ворогуючих країн. Тих, кого не знаходили ні серед мертвих, ні серед живих, називали зниклими безвісти, бо в ті часи ніхто й припустити не міг, що дорога серцю людина не схоче озватися до іншої, якщо буде жива… Нині ж, аби озватися до рідної по крові чи духу людини, не треба докладати ніяких зусиль, адже є пошта, Інтернет, телефон… Не вистачає лише одного – бажання почути або побачити рідну людину… Я думаю про це щоразу, коли провідую свою колишню вчительку. Завжди застаю її за вишиванням – лагодить чергову посилочку для внуків, які вже давно живуть в Америці. Поїхати до них не може: не ті роки, а вони не пишуть і не телефонують, бо мови української не знають. А, може, безвісти пропали у тому Бермудському трикутнику на півдні Флориди?.. Бо інакше б озвалися, хай не українською – англійською, і назвали б її grandmother, якщо не бабусею, і пообіцяли б приїхати хоч на кілька днів, якщо не назавжди… Але – нема. Ні листів, ні дзвінків, ні голосів – нема. А вона все одно хоче бути біля них, тож вишиває подушечки з їхніми іменами. Грамотно, в англійській транскрипції. Радиться зі мною, яким кольором краще вишити тло, а яким – ім’я, щоб не зливалися відтінками. Кажу, що гарно, як є, нічого змінювати не треба, й обережно цікавлюся, чи знає, скільки їй доведеться заплатити, аби переслати ці подушечки в Америку. Каже, що знає і що гроші вже давно відклала. З пенсії.

Я роблю вигляд, що все розумію і нікого не засуджую, хоч мої рідні й друзі також час від часу зникають у якомусь бермудському трикутнику, наче їх заковтують величезні бульбашки – але ні, не метану (вчені припускають, що родовища цього газу впливають на зникнення кораблів і літаків) – а метаморфоз пристосуванства, які викликають незворотні зміни у душах колись найдорожчих та найближчих людей, і через ці зміни люди поступово стають ні живими, ні мертвими, а отже байдужими до тих, хто й досі чекає на їхні листи і дзвінки.

Досвід

Ніхто достеменно не знає, чому одна людина тебе нічим зацікавити не може, а іншу ні з голови, ні з серця викинути не вдається. Правда, оскільки голова – це своєрідний біологічний комп’ютер, можна спробувати навести курсор «клепки» на клавішу «delete» і видалити з голови усіх легковажних та безвідповідальних людей… Але як викинути їх із серця?..

У серці, як відомо, ніякого біологічного комп’ютера немає. Згідно вірувань давніх брахманів, це місце, де живе атма – душа. А хіба душі накажеш? От відчинить вона браму серця і впустить у свою атмо-сферу якогось дурника, спорудить для нього трон і вівтар й щодня приноситиме йому жертви. А потім озирнеться назад і побачить, що трон той порожній, а на вівтарі – хрест, але якийсь дивний – не золотий і не срібний, і навіть не йорданський, бо витесаний не з льоду, а з її скрижанілих сліз… А ще – маленький терновий вінець… А там, де вінець – там казці кінець. Залишається досвід, який проситься на папір не прозою, а такими поетичними рядками: