Пропонуємо нові прозові мініатюри поетеси Неоніли СТЕФУРАК.

Якось зателефонував мені незнайомий чоловік і попросив допомогти упорядкувати книгу нарисів про історію його села. Я поцікавилась, чому він вибрав саме мене. «Бо мені порекомендували вас як доброго редактора. До того ж ми з вами навчалися в одній школі, але в різні роки, тому ви мене не знаєте», – пояснив незнайомець.

Я запитала, з якого він села і погодилась допомогти. Відтак повишукувала усе, на мою думку, найцікавіше з історії цього села, а коли ми розмовляли по телефону вдруге, з’ясувала, що місцевого краєзнавця найбільше цікавить постать Ольги Кобилянської, бо прототипом для її останнього прозового твору став парох цього села. «І от я собі думаю, – довірливо зізнався мені краєзнавець, – чим вони там займалися в плебанії, той парох і Кобилянська, коли вона приїздила в село… Невже лише розмовами про майбутню книжку?».

Натяк був навіть не двозначний, тож мене накрило хвилею гніву. Я виклала йому все, що знала і про самого священика, і про його родину, і про тривалі товариські взаємини з письменницею. Він мовчав. «Хто вам дав мій номер телефону? – різко запитала. – Раджу вам забути його назавжди».

Більше цей горе-краєзнавець мене не турбував... Кожен судить про іншого в міру своєї розбещеності, – навчає давня приказка. Але чомусь найбільш незахищеними від такого суду останнім часом стають саме письменники. Добре, що хоч забулася порівняно недавня скандальна «розвідка» про сексуальну орієнтацію Лесі Українки і Ольги Кобилянської, висмоктана безпідставно з їхнього приватного листування. Інакше спільнота ЛГБТ уже давно помістила би їхні зображення на своєму веселковому прапорі.

Усі ми один для одного у цьому світі подорожні, тому не варто ні до кого прив’язуватися. Бо щойно зазнайомишся з кимсь у дорозі, довіришся йому, поділишся найпотаємнішим, але, стомившись, задрімаєш на мить – не дивуйся: коли прокинешся, крісло поруч з тобою у літаку, поїзді чи автобусі буде порожнім… Зітхатимеш: і цей, не попрощавшись, пішов…Бо ж навіщо прощатися з випадковим подорожнім? Краще поквапитися туди, де чекає на тебе збудоване тобою житло, і посаджене тобою дерево, і виплекані тобою діти…

Кому потрібен цей вічний вигнанець, який живе у літаку, поїзді чи автобусі, бо немає у всьому світі пристановища, де хоч хтось би на нього чекав… Обдаровує своїх випадкових співбесідників пригорщами слів. Більше нічого дати не може. Але кому потрібні слова? Їх навіть на шматок хліба у скрутну хвилину не обміняєш. І в кишені вони заважатимуть, і на книжковій полиці, бо ж відомо: чим більше книжок – тим більше пилу…

Хіба що в серці їх носити?.. Але це небезпечно, бо серце можуть полонити слова. І тоді ти тужитимеш за тим випадковим подорожнім, який насипав тобі їх повні пригорщі, і слухатимеш їхній шелест знову і знову, доки не збагнеш, що нічого випадкового для споріднених душ немає на цьому світі.

Про людину, котра помилилася у своєму виборі, говорять: обпеклася. Останнім часом ловлю себе на миттєвій реакції висмикування електродротів з розеток, коли в Україні починаються вибори. Це нагадує миттєве відсмикування руки, що колись обпеклася, від спалахів вогню… Не знаю за кого віддати свій голос. І не тому, що нікому не довіряю чи вкотре боюся обпектися. Просто усвідомлюю, що ані я, ані такі, як я, насправді нікому не потрібні. Потрібні тільки їхні голоси. Раз на чотири роки – голоси…

До речі, про голоси… Стою на зупинці. Чекаю автобуса. Раптом чую злагоджене двоголосся. Але чому слова «подай же, дівчино, подай же, гарная» звучать голосно, а «на коня рученьку» – ледь чутно? Аж бачу: виходять з автобуса дідусь і бабуся. В руках у дідуся скринька. Ні, не для бюлетенів – для пожертв. Бабуся ж однією рукою тримається за дідуся, а другою спирається на паличку… Так ось чому голосно виводять «подай же, дівчино» – здогадуюсь. Бо жебракують. Подаяння просять. На хліб чи на ліки…

Та й яка різниця на що! Не пияки. Не наркомани. Постаті похилені. Руки спрацьовані… А голоси ще теплі, живі… Але кому вони потрібні, ці голоси? Їх же замість бюлетеня у жодну скриньку не вкинеш.

Третій день великого посту завжди знаменується сорокоустами. Цього дня ми згадуємо «всіх, за кого поминання творимо», а також святих і мучеників Церкви Христової. І ось прийшла мені думка згадати двох мучениць земних, а великі чи малі вони – лише Богові відомо. Я ж лише кількома штрихами означу віхи їхніх життів.

Перша – мама моєї товаришки. Як професійна акторка мала багато сценічних імен, але під час хрещення отримала ім’я великомучениці Євдокії. Народилася в шахтарському селищі на Луганщині, пізнала голодомор, але на заході України, де довелося їй жити з родиною, вважалася чужинкою, хоч добровільно пішла на фронт, була не раз поранена, а відтак нагороджена орденами і медалями.

Друга – моя свекруха Розалія. Вона також була обдарована акторським хистом, виступала на самодіяльній сцені, але народилася на Львівщині, юною дівчиною пішла в УПА, тож реалізувати свого акторського хисту не встигла.

Нелегко жилося обом цим жінкам. Але особливо нестерпними були їхні останні дні. Лікарі так і не змогли встановити, чи є у прикутої до ліжка пані Євдокії рак, тож лише за два дні до смерті вділили їй дві ампули морфіну.

А моя свекруха, із точно встановленим діагнозом «рак підшлункової залози», на моїх очах конала в таких тяжких муках, яких не зазнала ні в катівнях НКВС, ні в таборах Воркути, але лікарі відмовилися полегшити її страждання ін’єкцією морфіну…

І ось я вмикаю вранці на кухні «брехунець», і вкотре слухаю, як гіренько побиваються народні депутати долями стареньких немічних людей, яким «на ліки і на памперси» грошей не вистачає. І як цьому зарадити не знають, бо не здогадуються, що вихід зі скрутного становища є, і називається він просто: евтаназія!

Тобто, якщо держава протягом тривало часу не може забезпечити гідне життя і помирання таким людям, нехай зізнається у своїй безпорадності і відправляє їх у кращі світи під музику Вівальді, Бетховена чи якогось іншого композитора… Це ж значно простіше, ніж виплачувати субсидії, дотації, пенсії… Та й для державного бюджету економніше…

От тільки ніяк не йдуть мені з голови передсмертні слова моєї свекрухи, звернені до лікарки, яка відмовилася виписати їй ефективне знеболювальне: «Невдовзі і ви помиратимете. І тоді згадаєте, що зрадили і мене, і присягу Гіппократа, і Бога, Який навчає любити ближнього свого, як самого себе. Але буде запізно».

«Якби не таємничий смуток слів, який мене тримає на цім світі, давно б уже покинула його»…

Останнім часом все частіше згадую ці слова. Їх написала японська поетка Оно-но Коматі, яка жила в дев’ятому столітті. А її «таємничий смуток слів» оповив мене аж у двадцять першому… Як радіохвилі транслюються від однієї станції до іншої, так енергія слова може долати часові і просторові бар’єри. Але в 70-х роках XX століття цього я ще не знала. Мене цікавили не слова, а біохімічні реакції в організмі людини і причини виникнення захворювань. Я була переконана, що тільки медикаментами і скальпелем можна подолати хворобу, аж доки несподівано у моє серце не влучила отруйна стріла, і засіла там так глибоко, що витягнути її нічим не вдавалося. І тоді на допомогу прийшла поезія…

Слово прийшло і сказало: «Я твій подорожник. Вийми стрілу і до рани мене приклади…Та пам’ятай, що одна у нас праця віднині: спрагою Істини зцілювать душі сумні… Я – подорожник. Я – Слово. Я – Бог у людині. Вчися писати, а отже – служити Мені».

Так я стала поетом і понад сорок років служила Слову, але сьогодні не знаю, що з цим даром служіння робити. Поезія – субстанція духовна, а світ дедалі стрімкіше матеріалізується і чимраз актуальнішим для нього стає тільки те, що купується і продається. Навіщо йому цей «таємничий смуток слів»?..

Упродовж століть духовні пошуки поетів, їхні муки і вагання вважалися плідними, бо з них вивільнялися згустки енергії, що творили своєрідні квантові острови, де людська душа могла знайти розраду і сховатися від одноманітної буденності. У всі часи. А що нині? Сутінки, занепад і вичерпаність творчої уяви. Феєрверки премій. Культ посередності. «Лайки» лічених шанувальників у комірках всесвітньої павутини. Ілюзія служіння. Ілюзія потрібності. І, врешті-решт, ілюзія життя відданої Слову людини…

Але поезія залишається. В дзюркотінні струмка, в кружлянні першого снігу, в пахощах цвіту, в ніжному погляді коханої людини…Треба тільки не забувати, що поезія вільна в усьому й завжди. Захоче – приходить, захоче – зникає раптово. І ти не встигаєш спитати: ну що воно, Слово? Чи спрага любові, чи спраглому – кухлик води?

Ось уже шостий рік «плине кача по Тисині». І не лише по Тисині, а й по Дніпрі, Пруті, Дністрі, Бистриці – тобто всюди, куди привозять на поховання воїнів, які загинули у безглуздій гібридній війні…

А життя триває. Ми засідаємо, фестивалимо, торгуємо «бляхами», захоплюємося мухами нездійсненних депутатських обіцянок і поволі звикаємо до інформаційних зведень про те, що ондечки ще одне кача попливло по Тисині… Чи два, чи три… Та й чому б – ні? Адже весна – з гір сходять лавини, води в ріках прибуває, але чомусь не прибуває сумління в серці і здорового глузду в голові. Невже, як кажуть в народі, «клепки не вистачає»?..

А я думаю, що справа не в клепці, а в… клептоманії. І що цією хворобою на генетичному рівні уже давно уражена наша нація. «Не вкрадеш – не проживеш», – навчає народна приказка, а відомо, що «народ скаже, як зав’яже». От і зав’язали ми собі світ хворобливим бажанням красти, яке проявляється на усіх рівнях і в усіх сферах суспільного життя. І так, із зав’язаними очима, впевнено сунемо до прірви…