Чергова добірка прозових мініатюр від поетеси Неоніли СТЕФУРАК представляє замальовки з натури на тему «у часі пандемії та-в умовах карантину».

Коли дитина маленька, у неї є мама, тато, іграшки, домашні тварини, тож вона почувається щасливою, бо у неї є захист і любов, а отже, є все. Проблема щастя/нещастя виникає значно пізніше, переважно через складні життєві обставини, і тоді дитина починає замислюватися над тим, що таке щастя.

Пригадую, коли я вперше запитала про це маму, вона відповіла, що поняття щастя відносне, бо для когось це шматок хліба чи дах над головою, а іншим «хоч повен рот наклади, все одно буде мало». Але мене таке пояснення не задовольняло, тож я продовжувала пошуки і невдовзі натрапила на вірш кабардино-балкарського поета Кайсина Кулієва, який стверджував, що все «зрозуміло і просто, бо щастя різного зросту – від пагорба до вершини, в залежності від людини»…

Але ж мені йшлося про щось значно важливіше, ніж зріст – я хотіла збагнути природу щастя, звідкіля воно береться і як його зберегти, та ніхто мені цього пояснити не міг, доки я серйозно не почала цікавитись біохімією, яку вивчала у Львівському медінституті.

Спробую викласти здобуті багато років тому знання якомога лаконічніше. Отже, у глибині мозку є так звана шишкоподібна залоза (епіфіз), яка виробляє гормони і, зокрема, серотонін. Це нейромедіатор, який забезпечує передачу імпульсів від однієї клітини мозку до іншої і відповідає за добре самопочуття людини. Виділяється він з триптофану, і саме ця амінокислота сприяє утворенню так званих гормонів щастя – ендорфінів… А природним джерелом триптофану є горіхи, червона риба, чорна ікра, шоколад, цікаві подорожі, тренажерні зали, секс і т. п. Тобто з наукової точки зору щастя також матеріальне, його можна купити за гроші…

«Однак на світі є чимало людей, яких жодні статки і насолоди не можуть зробити щасливими, – подумала я. – Але чому?»…

Бо вони не вміють любити – звідкілясь з’явилася відповідь.

«Люби Господа Бога свого усім своїм серцем, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, – навчає Ісус. – А ближнього свого, як самого себе!» Лише така любов може зробити людину щасливою, бо це найголовніший медіатор, який з’єднує усе живе на землі і наповнює душу відчуттям щастя.

Але як збагнути людині те, що написано в Книзі книг?..

«Я все життя шукала щастя», – якось зізналася мені мама за рік до своєї смерті. Вона вже не підводилася з постелі, тож запитувала мене, чому ніхто не приходить її провідати. «Лише цих дві жіночки з «Червоного хреста», коли ти на роботі, зі мною. Добре, хоч держава про старих людей не забуває», – зітхала.

Насправді ніяких жіночок з «Червоного хреста» не було і ніяка держава в такий спосіб доглядати мою маму мені не допомагала. Її доглядали чужі люди за відповідну плату, а байку про «Червоний хрест» я вигадала, аби мама почувалася хоч комусь потрібною. Але їй цього було замало. «Де мої учні, друзі, племінники, знайомі?.. Невже так важко хоч зрідка навідатись?» – ці питання я чула щодня, але сказати мамі правду, що вона нікому не потрібна, не наважувалась, тому вигадала нову байку. Сказала, що в місті карантин, старих людей відвідувати не можна, щоб не заразити... Зрештою, тієї осені, після короткочасного спалаху свинячого грипу, це було навіть правдоподібно…

Мамин карантин тривав трохи більше року – в листопаді її не стало. Але я не могла подумати, що через десять років після маминої смерті, на державному рівні буде оголошено справжній карантин, завдяки якому я переконаюся, що на цьому світі, за великим рахунком, у мене нікого нема. Ні для кого, на жаль, я так і не стала «ближньою». Ніхто не любив мене так, «як самого себе». Тобто, всі мої відчайдушні пошуки щастя були нездійсненними, а отже марними…

Чи, може, карантин – це кара за те, що ми так і не збагнули двох Господніх заповідей, записаних в Книзі книг?.. Хоч насправді це слово італійського походження і означає воно «сорок днів» (quaranta gorni). Та чи випадково у сорокаденний передвеликодній піст в усьому світі було оголошено карантин?..

Після того, як усі засоби масової інформації повідомили, що людям, старшим за шістдесят, виходити з дому заборонено, я зважилася на відчайдушний крок. Щоб не платити штраф, у закордонному паспорті (все одно вже нікуди не поїду) виправила одну цифру – і стала на десять років молодшою. Відтак витягла з шафи одяг, який носила десять років тому, і після кількох відчайдушних спроб насилу у ньому вмістилася. Маскою закрила дві третини обличчя разом з назбираними за останніх десять років зморшками, сумочку з підробленим паспортом перекинула через плече і закріпила на животі, як патронташ, взяла в руки по пластиковій пляшці і рушила по воду до джерела.

Оскільки шлях пролягав через парк, до зустрічі з поліцейськими була готова, але зустріла їх уже на виході з території міського озера. Ішли втрьох пліч-о-пліч – тоді як звичайним людям дозволялося на самоті або з псом. Ще один їхав на велосипеді і нецензурно лаявся по телефону. Моя скромна персона жодного з них не зацікавила. Мабуть, я таки помолодшала, – майнула думка…

«Пані, дайте копійку!» – раптом на виході з парку дорогу мені перетнув добряче проспиртований безхатько. Був без маски, але в бахілах. Через давно не миту і густо заляпану пташиним послідом бруківку це виглядало переконливо. Оскільки жодної копійки у мене в гаманці не знайшлося, я запропонувала йому пляшку джерельної води, але від води безхатько відмовився. Побажав мені доброго здоров’я, щасливої дороги і кохання «з вечора до рання»…

Мабуть, я таки справді помолодшала, бо відразу почула схвальне багатоголосся дзьобатих мешканців парку і мою сумочку з підробленим паспортом впевнено припечатала одноразова порція пташиного посліду. Друга молодість, завдяки карантинові, несподівано повернулась у моє одноманітне життя.

Я ще застала ті часи, коли погані вистави називали мильними операми. І ось щодня чую по радіо й по телевізору: «Мийте з милом руки! Двадцять, тридцять, сорок секунд мийте з милом руки!» Мию – і рахую: одна, дві, три…

Згадую відомий російський віршик «Мойдодир», який привчав дітей бути охайними, і придивляюся, чи на моїй шкірі ще немає дір, бо в теперішній ситуації це небезпечно. Раптом з’являється думка, що мила в Україні з такими засобами дезинфекції надовго не вистачить. Треба робити запаси!

Добре, що хоч продуктами на період карантину встигла запастися, тепер дивлюся на них і думаю: їсти чи не їсти? Майже як за Гамлетом: бути чи не бути.

Втім, Гамлета краще не згадувати, бо відразу хочеться гамати, а їжа в горло уже не лізе… То, може, попхати милом?.. Та ні! Мило треба заощаджувати, бо невдовзі доведеться усю нижню частину тулуба намилювати, щоб влізти в старі джинси – інакше нові видатки… А квитки на життя (чи то, пак, на чергову мильну оперу) все дорожчають і дорожчають…

Коли я була дитиною, якось почула, що у розмові з мамою бабуся називає нашу сусідку «жінкою легкої поведінки»… Але чому?

«Бо вона часто змінює чоловіків. Як рукавички!» – відповіла бабуся.

«А чому не можна змінювати чоловіків?» – не давала я спокою бабусі.

«Щоб не підхопити заразу!» – траснула дверима бабуся, бо їй уже набридла моя нетямущість… Але що вона мала на увазі, коли говорила про заразу, второпати тоді я так і не змогла. Мабуть, уся справа в рукавичках, – подумала….

І ось я тепер щодня змінюю рукавички – щоб не підхопити заразу. Але ж справа не в рукавичках, а в тій легковажності і безвідповідальності, з якою ми ставимося один до одного і до всього живого на землі…