НЕОНІЛА СТЕФУРАК. Есеї-6

До уваги читачів – нові психологічні прозові мініатюри поетеси Неоніли Стефурак з її книжки «Подорожні», рукопис якої вона готує до друку. Попередні випуски есеїв письменниці – в «Галичині» за 11 квітня, 9 травня, 25 липня, 22 серпня та 12 вересня.

Метафора

Нарешті осінь входить у свої права – подумала я, спостерігаючи крізь вікно автобуса за різкими поривами вітру, що змітали з тротуарів пожовкле листя. Думала про книжку, яку надіслали мені на переклад із львівського видавництва і в якій ішлося про догляд за самотніми людьми похилого віку. Не помітила, коли на сидінні поруч опинився худенький дідусь інтелігентної зовнішності. Одяг на ньому був сильно поношений і давно не провітрювався чи, радше, свідчив про затхлість приміщення, у якому дідусь жив. У сухенькій руці тримав такого ж поношеного картузика. Сиве волосся давно не було стрижене. Мабуть, нікого не має, – подумала я. Це ж треба: жива ілюстрація книжки, яку перекладаю!

Автобус чомусь довго стояв на одній із зупинок, тож водій нудився. Увімкнув радіо, і пасажири вкотре почули малозрозуміле словосполучення «формула Штайнмаєра», але воно вже всім настільки набридло, що зреагував на нього тільки дідусь. Сказав, що не пригадує жодного видатного математика чи фізика, який би відкрив таку формулу.

– Ви що, телевізора не дивитесь? – відгукнулася жінка з переднього сидіння. – Це формула нашої капітуляції, – додала, але в ясно-блакитних очах дідуся розуміння я не побачила. Згадала, що польський письменник радить не лякати людей похилого віку, тому легенько доторкнулася до його руки і сказала: «Не хвилюйтеся. Це метафора».

– Але ми можемо втратити Донбас через цю метафору! – не вмовкала жінка з переднього сидіння.

– А хіба ми його ще не втратили? – щиро здивувався дідусь. – Як на мене, ми його втратили давно… І не лише його… Нині – формула, вчора – рівняння…

– Яке рівняння? – тепер уже і я не могла второпати, про що йдеться, бо розмова явно набирала математичного ухилу.

– Яке? На Москву! Століттями ми рівнялися на Москву, от і дорівнялися… А Закону, як не було, так і нема, – махнув рукою дідусь, тричі перехрестився і низенько поклонився, бо автобус проїздив попри греко-католицьку церкву. Так само щиро він тричі кланявся і хрестився, коли на овиді з’являвся монастир, український православний храм і костел. Та коли водій зупинився біля російської православної церкви, ні поклону, ні знаку хреста ця святиня від дідуся не дочекалася.

– Для них Божого закону нема, – сумно мовив дідусь. – Бо дивитися, як брат убиває брата – і мовчати?! – наче захлинувся останніми словами – А що таке метафора? – раптом спитав.

– Це слово грецького походження, – пояснила я. – Воно означає «віддалення», «переміщення», тобто коли щось вживається в переносному значенні.

– То, може, й справді російські війська нарешті перемістяться до дідька з нашої території?.. Тоді до чого тут капітуляція? – зовсім розгубився дідусь, але я вже квапилась до виходу, бо наближалася моя зупинка.

«Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство небесне», – раптом згадала Ісусові слова і несподівано для себе самої тричі перехрестила автобус, в якому добирався до своєї затхлої хатини отой, нікому не потрібний, дідусь.

Цариця літер

На першу неділю жовтня, що переважно тішить нас лагідними променями сонця і багряно-золотистими барвами дерев, припадає День учителя. Але цього року раптом задощило і стало холодно, бо у горах випав сніг. Однак я ще звечора зібралася на цвинтар, тож, попри негоду, вирішила таки покласти на мамину могилку кілька гілочок хризантем

Дорогою згадувала маму, її намагання передати мені власний досвід, і раптом збагнула, що першою вчителькою для кожної людини на землі є мама. Навіть якщо вона не вчителька за фахом, як моя… Відтак учителем для кожного з нас стає саме життя, і лише після його нелегких уроків ми можемо збагнути дивовижну науку Любові, яку залишив нам Учитель усіх часів і народів – Ісус. Бо насправді нічого важливішого за любов у цьому світі немає…

В дитинстві і юності нас супроводжує цікавість. Відтак якийсь час ми почуваємося центром усього, що навколо нас відбувається, і лише згодом, після кількох злетів і падінь, починаємо усвідомлювати, що ми в цирку…

«Цирком на дроті» називали колись старі галичани людське життя, і це дуже точне порівняння. Бо кожен балансує на своїй линві, над своєю прірвою, намагаючись стати вправним еквілібристом. І лише згодом починає розуміти, що звідти, згори, нічого, що турбує тебе у щоденній метушні, розгледіти не можна. Звідти видно тільки бані церков і хрести на них…

О, як багато хрестів на тому цвинтарі за містом, де похована і моя мама! Ось воно: п’яте, ключове слово людського життя – цвинтар. Чотири попередні (цікавість, центр, цирк, церква) також починаються на цю саму літеру – Ц. тож неважко здогадатися, що саме вона може претендувати на корону цариці у нашому алфавіті. Такі собі, з’єднані між собою дві палички з хвостиком, які не залежать ні від часу, ні від погоди, ні від обставин, споконвіку були і залишаються визначальними маркерами людського життя. Вони вчать нас бути цілеспрямованими і цільними та, попри усі труднощі і негаразди, цінувати відведений нам для земної науки час.