До уваги читачів – нові психологічні прозові мініатюри поетеси Неоніли СТЕФУРАК з її книжки «Подорожні», рукопис якої вона готує до друку.

Нарешті осінь входить у свої права – подумала я, спостерігаючи крізь вікно автобуса за різкими поривами вітру, що змітали з тротуарів пожовкле листя. Думала про книжку, яку надіслали мені на переклад із львівського видавництва і в якій ішлося про догляд за самотніми людьми похилого віку. Не помітила, коли на сидінні поруч опинився худенький дідусь інтелігентної зовнішності. Одяг на ньому був сильно поношений і давно не провітрювався чи, радше, свідчив про затхлість приміщення, у якому дідусь жив. У сухенькій руці тримав такого ж поношеного картузика. Сиве волосся давно не було стрижене. Мабуть, нікого не має, – подумала я. Це ж треба: жива ілюстрація книжки, яку перекладаю!

Автобус чомусь довго стояв на одній із зупинок, тож водій нудився. Увімкнув радіо, і пасажири вкотре почули малозрозуміле словосполучення «формула Штайнмаєра», але воно вже всім настільки набридло, що зреагував на нього тільки дідусь. Сказав, що не пригадує жодного видатного математика чи фізика, який би відкрив таку формулу.

– Ви що, телевізора не дивитесь? – відгукнулася жінка з переднього сидіння. – Це формула нашої капітуляції, – додала, але в ясно-блакитних очах дідуся розуміння я не побачила. Згадала, що польський письменник радить не лякати людей похилого віку, тому легенько доторкнулася до його руки і сказала: «Не хвилюйтеся. Це метафора».

– Але ми можемо втратити Донбас через цю метафору! – не вмовкала жінка з переднього сидіння.

– А хіба ми його ще не втратили? – щиро здивувався дідусь. – Як на мене, ми його втратили давно… І не лише його… Нині – формула, вчора – рівняння…

– Яке рівняння? – тепер уже і я не могла второпати, про що йдеться, бо розмова явно набирала математичного ухилу.

– Яке? На Москву! Століттями ми рівнялися на Москву, от і дорівнялися… А Закону, як не було, так і нема, – махнув рукою дідусь, тричі перехрестився і низенько поклонився, бо автобус проїздив попри греко-католицьку церкву. Так само щиро він тричі кланявся і хрестився, коли на овиді з’являвся монастир, український православний храм і костел. Та коли водій зупинився біля російської православної церкви, ні поклону, ні знаку хреста ця святиня від дідуся не дочекалася.

– Для них Божого закону нема, – сумно мовив дідусь. – Бо дивитися, як брат убиває брата – і мовчати?! – наче захлинувся останніми словами – А що таке метафора? – раптом спитав.

– Це слово грецького походження, – пояснила я. – Воно означає «віддалення», «переміщення», тобто коли щось вживається в переносному значенні.

– То, може, й справді російські війська нарешті перемістяться до дідька з нашої території?.. Тоді до чого тут капітуляція? – зовсім розгубився дідусь, але я вже квапилась до виходу, бо наближалася моя зупинка.

«Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство небесне», – раптом згадала Ісусові слова і несподівано для себе самої тричі перехрестила автобус, в якому добирався до своєї затхлої хатини отой, нікому не потрібний, дідусь.

На першу неділю жовтня, що переважно тішить нас лагідними променями сонця і багряно-золотистими барвами дерев, припадає День учителя. Але цього року раптом задощило і стало холодно, бо у горах випав сніг. Однак я ще звечора зібралася на цвинтар, тож, попри негоду, вирішила таки покласти на мамину могилку кілька гілочок хризантем

Дорогою згадувала маму, її намагання передати мені власний досвід, і раптом збагнула, що першою вчителькою для кожної людини на землі є мама. Навіть якщо вона не вчителька за фахом, як моя… Відтак учителем для кожного з нас стає саме життя, і лише після його нелегких уроків ми можемо збагнути дивовижну науку Любові, яку залишив нам Учитель усіх часів і народів – Ісус. Бо насправді нічого важливішого за любов у цьому світі немає…

В дитинстві і юності нас супроводжує цікавість. Відтак якийсь час ми почуваємося центром усього, що навколо нас відбувається, і лише згодом, після кількох злетів і падінь, починаємо усвідомлювати, що ми в цирку…

«Цирком на дроті» називали колись старі галичани людське життя, і це дуже точне порівняння. Бо кожен балансує на своїй линві, над своєю прірвою, намагаючись стати вправним еквілібристом. І лише згодом починає розуміти, що звідти, згори, нічого, що турбує тебе у щоденній метушні, розгледіти не можна. Звідти видно тільки бані церков і хрести на них…

О, як багато хрестів на тому цвинтарі за містом, де похована і моя мама! Ось воно: п’яте, ключове слово людського життя – цвинтар. Чотири попередні (цікавість, центр, цирк, церква) також починаються на цю саму літеру – Ц. тож неважко здогадатися, що саме вона може претендувати на корону цариці у нашому алфавіті. Такі собі, з’єднані між собою дві палички з хвостиком, які не залежать ні від часу, ні від погоди, ні від обставин, споконвіку були і залишаються визначальними маркерами людського життя. Вони вчать нас бути цілеспрямованими і цільними та, попри усі труднощі і негаразди, цінувати відведений нам для земної науки час.

«Коли ревуть гармати, музи мовчать»...Не пригадую, кому належать ці слова, але музи й справді замовкають перед обличчям смерті. Та хіба смерть приходить лише тоді, коли ревуть гармати? Найхимерніша містифікаторка, вона непомітно змінює лицарські обладунки на лікарняні халати, важкі солдатські чоботи на кімнатні пантофлі... Скільки мертвих квітів посіяла вона в отруєний радіацією чорнозем України! Скільки ледь розквітлих життів скосила московською косою за останніх п’ять років?.. Хіба можуть писатися вірші на цій безглуздій косовиці смерті? Тож замість рим і метафор — протяжно-волаюче: «Люди! Де ви?!» Нікого. Німа, безмовна пустеля, де все владніше входить в обіг універсальна валюта — камінь! Бо сказано, що лише любов — хліб; все інше: агресія, підступність, ненависть — каміння, тож не визискувати, не проклинати, не обмовляти треба, а лю-би-ти!

«Бити! Бити! Бити! — несамовитим реготом відлунює безодня. — Камінням жбурляти в джерело життя, лайкою засмічувати атмосферу, втоптувати в багнюку оте найзаповітніше: будьте, як діти»... І прагнути України? І правити молебні за волю народу, уярмленого принадами споживацтва?..

«Свободи прагнуть люди, але в яких темницях тримають вони серця свої!» — справедливо зауважив колись Микола Реріх. Ці слова взяла я епіграфом до однієї зі своїх критичних публікацій, що стосувалася неналежного ставлення до національної символіки. Реакція покритикованого чиновника не забарилася, тож він зателефонував в редакцію, щоб висловити своє обурення з приводу публікації. Але зажадав до телефону не мене, а... Миколу Реріха. Коли ж редактор пояснив йому, що це видатний філософ, археолог і живописець, його обуренню не було меж. «То чого ж він друкується у вашій газеті!» — вибухнув агресією. Навіть не дослухав, що автор «Живої етики» давно помер, тож ніякого відношення ні до нього, ні до його урядування не має. Але саме через таких урядників ми й досі не маємо держави, яка могла би захистити і свою національну символіку, і своїх світочів, і навіть саму себе.

Бо як пояснити той факт, що у славному місті Лева на двадцять сьомому році незалежності України виходить друком «Антологія українського верлібру», і це понад шістсот сторінок віршів, один з яких називається «ВІТЧИЗНА КУРВА»... І ніхто не звертає на це уваги, тим більше не намагається притягти до відповідальності ні поета, ні видавця. А поета, до речі, ця ж «вітчизна курва» вигодувала, вивчила, він закінчив університет, аспірантуру і працює головним редактором одного з українських видавництв. Я зумисне не називаю його прізвища, бо мені соромно і за нього, і за його «верлібри», і за львівське видавництво, яке їх оприлюднило. Панове видавці, вільний вірш ніколи не був настільки вільним, щоб дозволити автору зневажати державу чи конкретних осіб, котрі є її світочами. А поет у цій публікації називає Ліну Костенко «бабцею мантровою табуйованою» і «священною українською коровою», але упорядники видання блюзнірства у цьому не вбачають, мабуть, їм здається, що це «прикольно». Як і нецензурні слова у текстах інших авторів, які, мабуть, теж осучаснюють видання...

Отака вона, сьогоднішня поезія. Виявляється, коли ревуть гармати, музи не мовчать, бо у поетів (перефразовуючи автора антології) «свободи стало більше, ніж розуму», і вони кидають камінням слів у кого завгодно, навіть у свою Вітчизну, забуваючи народну приказку, яка застерігає: «Не кидай каміння у криницю, бо доведеться води напитися».

Двоє хлопчаків катаються на роликах у міському парку. Вихоплюю на льоту недбало кинуту одним з них фразу: «От, блін, вчора на цьому місці так задивився на якусь тьолку, що мало в'язи не скрутив!»

Міркую: якщо дівчинка його віку «тьолка», то його матуся, вочевидь, «корова», а бабуся — «стара карга»... Але ніхто чомусь не звертає на це уваги... Лайка на лайці, ще й лайкою поганяє: таке, здебільшого, сьогодні спілкування сучасної молоді, приправлене «лайками» у соціальних мережах… Тож не знаю, для кого, але таки залишаю на згадку зворушливі слова, записані у щоденнику молодим Каролем Войтилою (нині святим Іваном Павлом II) далекого 1955 року. Ось вони:

«Пам’ятай: скільки разів входить до твого помешкання жінка, завжди вставай, хоч би як був завантажений роботою... Пам’ятай, що нагадує вона Слугиню Господню, на ім’я якої вся Церква встає. Пам’ятай, що в такий спосіб віддаєш борг пошани Непорочній Матері... Пам’ятай, що в такий спосіб повертаєш борг і своїй рідній матері, яка дала тобі свою плоть і кров… Підведись і не сідай, долаючи свою чоловічу владність і зверхність... Лише так зможеш наслідувати Ісуса, котрий встав з трону, що по правиці Отця, щоб зійти по Слугиню Господню... Встань, не зволікаючи, і все буде добре».