НЕОНІЛА СТЕФУРАК. Есеї-5

Продовжуємо знайомити наших читачів із шедеврами малої прози поетеси Неоніли Стефурак. Відома письменниця з Івано-Франківська скомпонувала з таких психологічно-філософських мініатюр оригінальну збірку, яку назвала доволі промовисто, – «Подорожні». Отже, читайте далі і... «слухайте, як шелестять слова», – пише в передмові до книжечки її авторка.

(Попередні випуски есеїв – в «Галичині» за 11 квітня, 9 травня, 25 липня, 22 серпня.)

Паперівки

Це сорти волоського горіха з дуже тонкою шкаралущею, що легко розколюється пальцями. Саме такі дерева росли біля нашої старої коломийської хати, в якій проминули мої дитячі і юнацькі роки.

«Але ж файно зародили сего року ваші паперівки! Адіт – їх уже розкльовують птахи!» – часто казали гуцули, що йшли попри нашу хату до лікарні провідати своїх рідних чи близьких, і ми насипали їм повні пригорщі щойно зібраних плодів.

Достигали горіхи у вересні, коли починався навчальний рік і в мами було багато роботи в школі, тож збирати, сушити, і пакувати плоди у полотняні торбинки доводилось мені. На Різдво то був гарний почастунок для колядників. Гроші в моєму дитинстві за коляду ніхто не давав. Заздалегідь лагодились кольорові пакуночки з яблуками, цукерками і горішками, а що в нашому садку горіхи були найсмачніші, малі колядники до нас вчащали завжди. І так попри заборону радянської влади тривало не один рік…

Тоді я дивувалася, чому гуцули називають наші горіхи «паперівками», адже паперу з них ніхто не робив. Пізніше здогадалася, що через тоненьку шкаралущу, а коли почала писати вірші, то хотіла, аби вони були такими ж поживними і тендітними, як горіхи з нашого саду.

І ось проминуло багато-багато літ. На цьому світі вже давно немає ні розлогих волоських дерев, ні моєї мами, ні старої коломийської хати. Але я зауважила дивну річ: друзі, які приходять до мене на гостину, обов’язково приносять «до кави» жменьку горіхів – лісових, арахісових, мигдалевих чи волоських – так, наче якась невидима рука хоче повернути мені те, що я роздаровувала колись іншим у своєму далекому дитинстві…

А от вірші пишуться все рідше і рідше. Натомість з’являються коротенькі замальовки чи образки, в яких гармонійно поєднуються поезія, проза і притча. Іноді мені здається, що з цих трьох літературних жанрів я створила четвертий, свій, тож назвала його просто: паперівки. Бо за тендітною оболонкою цих прозових мініатюр зібрані спогади про різні життєві ситуації, висновки з яких можуть бути корисними для багатьох. Але в невеликих дозах.. І обов’язково – на папері. Комірки всесвітньої павутини не для них. Лише кольорові обгортки книжок, в яких мої паперівки почуватимуться так, як тонкошкірі горіхи мого дитинства – в пакуночках на Різдво… Аби, скуштувавши їх, кожна душа могла відчути ностальгію за святом.

«Сатана»

Кожен, хто хоч раз клав у горах ватру, добре пам’ятає, як міцно тримає людину біля себе вогонь. Наче заворожена, сидить людина біля вогню, втрачаючи відчуття часу, спостерігаючи, як спалахують іскри, як танцюють язики полум’я, смачно облизуючи розжарені гілки і полінця. І так тоді добре та затишно людині, що не хоче вона ні з ким спілкуватися – лише ловити на лицях відсвіти вогню і наслухати, як шумлять над потоком смереки…

Ці відчуття були для мене звичними завжди, адже увесь мій рід по татовій лінії виколисували гори. Незвичним для мене було інше: те саме відчували біля карпатської ватри і дві мої подруги: латвійка Ілзе і вірменка Сатиник.

Спочатку наша господиня гуцулка Палагна, у якої ми зупинилися на відпочинок, мала клопіт з нами трьома, бо не могла призвичаїтися до наших дивних імен. Спілкування зі стриманою Ілзою уникала, лише раз поцікавилася «чи велике село – Рига», бо далі Космача ніде не була. Мене називала Неїлою, а Сатиник – вивіркою, бо чимось вона й справді нагадувала жваву карпатську білочку. Коли в Космач приходило храмове свято, Палагна одягала Сатиник, що була такого ж зросту і статури, як вона, у свою святочну гуцульську вберю, взувала у постоли, чіпляла їй на шию свої молодицькі ґердани, а на плече – тайстру і пильно наказувала: «Аби-с не забула! Сисе дзьобенька (вказувала на тайстру), єк дадуть тобі коло церкви калачє, аби-с сказала «простибіг» і поклала в дзьобеньку»…

Бідна Сатиник, доки ми спускалися з гір і йшли до центру села, безперервно повторювала «дзьобенька-простибіг», тож не дивно, що в гуцульському вбранні ніхто не розпізнав у ній чужинку. Під час Богослужіння в церкві вона увесь час трималася біля Палагни, повторювала кожен її рух, і були вони справді наче з одного тіста ліплені, аж парафіяни почали перешіптуватися, від кого би то Палагна могла мати таку доньку…Та коли поставали довкруж церкви і почали обмінюватися калачами, Сатиник усе переплутала: Палагну назвала (як Ілзе) Палангою, а замість «простибіг» сказала «дзьобенька», та ще й спробувала похвалитися своїм знанням гуцульської говірки. Звучало це приблизно так: «Дзьобенька, Паланга-джан, усім твоїм предкам! То єсть царствіє нєбєсноє, єслі я нє ошибаюсь»…

Гуцули сміялися, не здогадуючись, що моя вірменська товаришка за фахом була комедійною акторкою. А Палагна відтоді жартома називала її Сатаною. Казала, що в горах кожен, як схоче, з яйця може вигріти дідька. А їй і вигрівати не треба, бо має задармо свою Сатану…

На жаль, давно вже немає на цьому світі безпосередньої, щирої, доброзичливої гуцулки Палагни. На згадку про неї залишився мені тільки цей давній вірш: «Сірі вокзальні стіни. Долі повільний крок. Вогника мерехтіння падає на перон… Знову втечу у гори від співчуття й розрад. Витягне карту чорну тиха моя жура. М’яко хитнеться кладка і поведе д’горі, вийде з воріт Палагна – в запасці, в кептарі. В небо злетить лелека, стріху черкне крилом… Стане так просто й легко, наче ще не жилось».

Чекання

«Прибрано в світлиці, тісто замісила. Вже приходь, Месіє…» (Леонід Кисельов).

Що ж, мені не вперше прощатися надовго – чи й назавжди…

Що ж, мені не вперше розмовляти з фотографіями, і навіть з образами…

Що ж, мені не вперше на зернятах вервиці рахувати жертовних баранців уяви і десятками заганяти їх до кошари безсоння…

А відтак прибирати в світлиці, розтирати жовтки із цукровою пудрою й додавати в просіяне борошно дріжджі чекання, і місити, місити, місити усе, що просієш, і питати вже вкотре: чому зволікаєш, чому не приходиш, Месіє?..

Є ж і хрест, і колиска.

І вічність так близько.

Різдво і Великдень.

Якихось дві тисячі літ…

«Швидка допомога»

Оскільки минулого вже немає, а майбутнього ще немає, розумні люди вважають, що жити потрібно сьогоднішнім днем. Але ж між розумом і мудрістю – велика різниця. Та й бувають ситуації, коли в сьогоденні для людини ніякого життя немає, то що ж їй робити: жити минулим чи відмовлятися від життя взагалі?

Була така ситуація і в моєму житті. «Господи! Пошли мені хоч когось!» – вигукнула я у відчаї, коли сьогодення загнало мене у такий глухий кут, з якого не було виходу ні в минуле, ні в майбутнє.

Наступного дня несподівано навідався до мене чоловік із далекого минулого, а невдовзі чи то завдяки старанням цього чоловіка, чи з якихось інших, невідомих мені, причин моє життя поступово стабілізувалося. Однак я зауважила, що в моїй присутності цей чоловік ніяк не може зорієнтуватися, у якому часі перебуває, тож не знає, як йому до мене ставитися. І це його мучить.

– Господи! Кого Ти мені прислав? – знову вигукнула я у відчаї, втративши всяку надію переконати посланця в тому, що він переплутав часи.

– Кого мав під рукою, того і прислав! – не забарився з відповіддю Господь. – Як «швидку допомогу».

– І що нам тепер робити? Повертатися разом в минуле? – запитала я.

– Ти ж знаєш, що це неможливо, – сумно подивився на мене Господь. – Кожен мусить продовжувати свій земний шлях у своєму теперішньому часі. Так влаштовано цей світ.

– А якщо я знову потраплю у глухий кут, мені що, телефонувати на «швидку допомогу»? – витиснула я з себе іронічну посмішку.

– Просто поклич, – знову сумно подивився на мене Господь, дивуючись із моєї нетямущості. – І Я пришлю тобі когось із майбутнього.

– Із майбутнього?.. Але навіщо? Щоб за якусь мить знову повернути його у майбутнє?

– Ні. Щоб наповнити тебе очікуванням майбутнього. І щоб навчити з вдячністю відпускати минуле. Лише так можна наблизити людину до вічності, де у Всевишній любові водночас існують усі.

Діалог

«Чоловік, якому ти присвятила свої найкращі вірші і пісні, покинув цей світ, так і не подарувавши тобі жодної квітки… І ти вдячна йому за це?»

«Так, бо жодна квітка не стала жертвою його почуттів».

«Чоловік, якого ти вважала своєю єдиною опорою, не забував дарувати тобі червоні троянди, але це не завадило йому вибити ґрунт з-під твоїх ніг… І ти також вдячна йому за це?»

«Так, бо навчилася жити, не відчуваючи ґрунту під ногами».

«Але ж вирвана з ґрунту троянда помре без води!»

«Що ж, беззахисність – жертва завжди»…