Продовжуємо знайомити наших читачів із шедеврами малої прози поетеси Неоніли СТЕФУРАК. Відома письменниця з Івано-Франківська скомпонувала з таких психологічно-філософських мініатюр оригінальну збірку, яку назвала доволі промовисто, – «Подорожні». Отже, читайте далі і... «слухайте, як шелестять слова», – пише в передмові до книжечки її авторка.

Це сорти волоського горіха з дуже тонкою шкаралущею, що легко розколюється пальцями. Саме такі дерева росли біля нашої старої коломийської хати, в якій проминули мої дитячі і юнацькі роки.

«Але ж файно зародили сего року ваші паперівки! Адіт – їх уже розкльовують птахи!» – часто казали гуцули, що йшли попри нашу хату до лікарні провідати своїх рідних чи близьких, і ми насипали їм повні пригорщі щойно зібраних плодів.

Достигали горіхи у вересні, коли починався навчальний рік і в мами було багато роботи в школі, тож збирати, сушити, і пакувати плоди у полотняні торбинки доводилось мені. На Різдво то був гарний почастунок для колядників. Гроші в моєму дитинстві за коляду ніхто не давав. Заздалегідь лагодились кольорові пакуночки з яблуками, цукерками і горішками, а що в нашому садку горіхи були найсмачніші, малі колядники до нас вчащали завжди. І так попри заборону радянської влади тривало не один рік…

Тоді я дивувалася, чому гуцули називають наші горіхи «паперівками», адже паперу з них ніхто не робив. Пізніше здогадалася, що через тоненьку шкаралущу, а коли почала писати вірші, то хотіла, аби вони були такими ж поживними і тендітними, як горіхи з нашого саду.

І ось проминуло багато-багато літ. На цьому світі вже давно немає ні розлогих волоських дерев, ні моєї мами, ні старої коломийської хати. Але я зауважила дивну річ: друзі, які приходять до мене на гостину, обов’язково приносять «до кави» жменьку горіхів – лісових, арахісових, мигдалевих чи волоських – так, наче якась невидима рука хоче повернути мені те, що я роздаровувала колись іншим у своєму далекому дитинстві…

А от вірші пишуться все рідше і рідше. Натомість з’являються коротенькі замальовки чи образки, в яких гармонійно поєднуються поезія, проза і притча. Іноді мені здається, що з цих трьох літературних жанрів я створила четвертий, свій, тож назвала його просто: паперівки. Бо за тендітною оболонкою цих прозових мініатюр зібрані спогади про різні життєві ситуації, висновки з яких можуть бути корисними для багатьох. Але в невеликих дозах.. І обов’язково – на папері. Комірки всесвітньої павутини не для них. Лише кольорові обгортки книжок, в яких мої паперівки почуватимуться так, як тонкошкірі горіхи мого дитинства – в пакуночках на Різдво… Аби, скуштувавши їх, кожна душа могла відчути ностальгію за святом.

Кожен, хто хоч раз клав у горах ватру, добре пам’ятає, як міцно тримає людину біля себе вогонь. Наче заворожена, сидить людина біля вогню, втрачаючи відчуття часу, спостерігаючи, як спалахують іскри, як танцюють язики полум’я, смачно облизуючи розжарені гілки і полінця. І так тоді добре та затишно людині, що не хоче вона ні з ким спілкуватися – лише ловити на лицях відсвіти вогню і наслухати, як шумлять над потоком смереки…

Ці відчуття були для мене звичними завжди, адже увесь мій рід по татовій лінії виколисували гори. Незвичним для мене було інше: те саме відчували біля карпатської ватри і дві мої подруги: латвійка Ілзе і вірменка Сатиник.

Спочатку наша господиня гуцулка Палагна, у якої ми зупинилися на відпочинок, мала клопіт з нами трьома, бо не могла призвичаїтися до наших дивних імен. Спілкування зі стриманою Ілзою уникала, лише раз поцікавилася «чи велике село – Рига», бо далі Космача ніде не була. Мене називала Неїлою, а Сатиник – вивіркою, бо чимось вона й справді нагадувала жваву карпатську білочку. Коли в Космач приходило храмове свято, Палагна одягала Сатиник, що була такого ж зросту і статури, як вона, у свою святочну гуцульську вберю, взувала у постоли, чіпляла їй на шию свої молодицькі ґердани, а на плече – тайстру і пильно наказувала: «Аби-с не забула! Сисе дзьобенька (вказувала на тайстру), єк дадуть тобі коло церкви калачє, аби-с сказала «простибіг» і поклала в дзьобеньку»…

Бідна Сатиник, доки ми спускалися з гір і йшли до центру села, безперервно повторювала «дзьобенька-простибіг», тож не дивно, що в гуцульському вбранні ніхто не розпізнав у ній чужинку. Під час Богослужіння в церкві вона увесь час трималася біля Палагни, повторювала кожен її рух, і були вони справді наче з одного тіста ліплені, аж парафіяни почали перешіптуватися, від кого би то Палагна могла мати таку доньку…Та коли поставали довкруж церкви і почали обмінюватися калачами, Сатиник усе переплутала: Палагну назвала (як Ілзе) Палангою, а замість «простибіг» сказала «дзьобенька», та ще й спробувала похвалитися своїм знанням гуцульської говірки. Звучало це приблизно так: «Дзьобенька, Паланга-джан, усім твоїм предкам! То єсть царствіє нєбєсноє, єслі я нє ошибаюсь»…

Гуцули сміялися, не здогадуючись, що моя вірменська товаришка за фахом була комедійною акторкою. А Палагна відтоді жартома називала її Сатаною. Казала, що в горах кожен, як схоче, з яйця може вигріти дідька. А їй і вигрівати не треба, бо має задармо свою Сатану…

На жаль, давно вже немає на цьому світі безпосередньої, щирої, доброзичливої гуцулки Палагни. На згадку про неї залишився мені тільки цей давній вірш: «Сірі вокзальні стіни. Долі повільний крок. Вогника мерехтіння падає на перон… Знову втечу у гори від співчуття й розрад. Витягне карту чорну тиха моя жура. М’яко хитнеться кладка і поведе д’горі, вийде з воріт Палагна – в запасці, в кептарі. В небо злетить лелека, стріху черкне крилом… Стане так просто й легко, наче ще не жилось».

Що ж, мені не вперше прощатися надовго – чи й назавжди…

Що ж, мені не вперше розмовляти з фотографіями, і навіть з образами…

Що ж, мені не вперше на зернятах вервиці рахувати жертовних баранців уяви і десятками заганяти їх до кошари безсоння…

А відтак прибирати в світлиці, розтирати жовтки із цукровою пудрою й додавати в просіяне борошно дріжджі чекання, і місити, місити, місити усе, що просієш, і питати вже вкотре: чому зволікаєш, чому не приходиш, Месіє?..

Оскільки минулого вже немає, а майбутнього ще немає, розумні люди вважають, що жити потрібно сьогоднішнім днем. Але ж між розумом і мудрістю – велика різниця. Та й бувають ситуації, коли в сьогоденні для людини ніякого життя немає, то що ж їй робити: жити минулим чи відмовлятися від життя взагалі?

Була така ситуація і в моєму житті. «Господи! Пошли мені хоч когось!» – вигукнула я у відчаї, коли сьогодення загнало мене у такий глухий кут, з якого не було виходу ні в минуле, ні в майбутнє.

Наступного дня несподівано навідався до мене чоловік із далекого минулого, а невдовзі чи то завдяки старанням цього чоловіка, чи з якихось інших, невідомих мені, причин моє життя поступово стабілізувалося. Однак я зауважила, що в моїй присутності цей чоловік ніяк не може зорієнтуватися, у якому часі перебуває, тож не знає, як йому до мене ставитися. І це його мучить.

– Господи! Кого Ти мені прислав? – знову вигукнула я у відчаї, втративши всяку надію переконати посланця в тому, що він переплутав часи.

– Кого мав під рукою, того і прислав! – не забарився з відповіддю Господь. – Як «швидку допомогу».

– І що нам тепер робити? Повертатися разом в минуле? – запитала я.

– Ти ж знаєш, що це неможливо, – сумно подивився на мене Господь. – Кожен мусить продовжувати свій земний шлях у своєму теперішньому часі. Так влаштовано цей світ.

– А якщо я знову потраплю у глухий кут, мені що, телефонувати на «швидку допомогу»? – витиснула я з себе іронічну посмішку.

– Просто поклич, – знову сумно подивився на мене Господь, дивуючись із моєї нетямущості. – І Я пришлю тобі когось із майбутнього.

– Із майбутнього?.. Але навіщо? Щоб за якусь мить знову повернути його у майбутнє?

– Ні. Щоб наповнити тебе очікуванням майбутнього. І щоб навчити з вдячністю відпускати минуле. Лише так можна наблизити людину до вічності, де у Всевишній любові водночас існують усі.

«Чоловік, якому ти присвятила свої найкращі вірші і пісні, покинув цей світ, так і не подарувавши тобі жодної квітки… І ти вдячна йому за це?»

«Так, бо жодна квітка не стала жертвою його почуттів».

«Чоловік, якого ти вважала своєю єдиною опорою, не забував дарувати тобі червоні троянди, але це не завадило йому вибити ґрунт з-під твоїх ніг… І ти також вдячна йому за це?»

«Так, бо навчилася жити, не відчуваючи ґрунту під ногами».

«Але ж вирвана з ґрунту троянда помре без води!»

«Що ж, беззахисність – жертва завжди»…

Я пишу тобі майже нізвідки, бо тут тільки «всюди» й «завжди»… Я ж казав тобі, донечко-квітко: в долину плачу не іди! Я ж казав тобі, пташечко раю: усе, що з Любові, – болить… А життя на землі проминає, точніше триває лиш мить…

Ти ж росла й ні на кого не мала в житті ні образ, ні жалів…Почуття берегла й загортала у згортки із марень і слів. Ти гадала, що стануть садами слова ті для інших колись – але в серці твоєму, на ранах, рубцями вони запеклись! Ти хотіла служити Любові, але на землі – неземній. Ти не знала, що пута готові – і вже на тобі – не на Ній… І тепер відчайдушно хапаєш мене за пір’їну – крило, бо життя проминуло, бо наче його й не було!..

Я твій ангел, дитино, й крило це – невидима грань. Та душа воскресає лише після мук і страждань…

Я твій ангел, дитино. Не бійся – назустріч ступи. Я не дам тобі щастя – лише нагадаю: «Терпи!»

Ця кумедна історія сталася зі мною півстоліття тому. Тоді я навчалася у Львівському медичному інституті і щосуботи швидким поїздом «Перемишль–Чернівці» їздила додому в Коломию.

Тієї суботи у вагоні було прохолодно, тож накинувши на плечі новенький кожушок, я намагалася читати польською мовою якийсь детектив. Чи то на книжку, чи на мій кожушок звернув увагу худенький, ясноокий поляк з копицею темного, розвихреного волосся на голові, бо поцікавився, де я купила обновку. Сказала, що в Чернівцях, і запитала, навіщо хлопці в Польщі роблять «ондуляцію», тобто завивку: чи то там така тепер мода? «Я успадкував своє кучеряве волосся від дідуся. Він був родом з України», – усміхнувся поляк. Ми познайомились, і Збігнев (так звали хлопця) запросив мене на дев’ятнадцяту годину до кав’ярні, щоб обмити його обновку, яку він, завдяки мені, вирішив придбати того ж дня в Чернівцях.

Додому я прийшла у піднесеному настрої, тож коли мама запропонувала піти з нею у перукарню і зробити за компанію «ондуляцію», легковажно погодилась. Щоб не вдаватись у деталі, скажу, що волосся мені в перукарні перепалили, воно раптово потемніло і, замість спадати золотистими кучерями на плечі, стирчало навсібіч – достоту, як у Збігнева. Вдома я намагалася виправити недогляд перукарів, тож на побачення запізнилася.

Уже і потемніло, і позимніло, і засніжило, але хлопець переступав з ноги на ногу під єдиним на всю вулицю ліхтарем. Був у новенькому буковинському кожусі і чекав на мене, аби його обмити. Тоді я погано володіла польською мовою, тож вирішила не вибачатися за спізнення, а просто зняла з голови капелюшок, щоб Збігнев міг побачити, що зробили з моїм розкішним волоссям коломийські перукарі, і несподівано для себе самої розплакалась…

«А-а-а, коткі два, шаре-буре обидва», – обійнявши мене за плечі, заспівав Збігнев, і я усміхнулася, бо в тих буковинських кожушках, з копицями розвихреного волосся, ми й справді нагадували двох волохатих сіро-бурих кошенят. Побравшись за руки, з’їхали дитячою ковзанкою з пагорбу і поквапилися до якоїсь дешевої, просяклої цигарковим димом забігайлівки, бо нормальні кав’ярні уже були зачинені.

А потім, провівши мене додому, Збігнев поцілував мою руку і дуже серйозно на прощання мовив: «Пообіцяй! Коли тобі буде важко, ти згадуватимеш цей зимовий день, і цю несподівану зустріч, і цю твою кумедну «ондуляцію» – і все погане зникатиме з твого життя, як сон».

Але збігло життя, а я так ніколи і не згадала про Збігнева. Аж раптом: «А-а-а, коткі два, шаре-буре обидва», – десь поруч, під скрипіння гойдалки, звучала знайома колискова. Я сиділа неподалік у безлюдному парку і тихенько плакала. Моє волосся давно вже посивіло і стало таким же жорстким і непокірним, як у Збігнева, хоч ніяких «ондуляцій» відтоді я з ним не робила. Та й Збігнева більше ніколи не бачила, але самотужки вивчила польську мову і переклала з польської добрий десяток книжок. Мабуть, з легкої руки поляка, що не цурався свого українського коріння, вони легко розійшлися по Україні.

А ще, коли ми сиділи зі Збігневом у дешевій коломийській забігайлівці, обмиваючи цяпкою коньяку і кавою наші буковинські кожушки, він навчив мене дивовижної польсько-української співанки, яка сьогодні відома багатьом. Я ж подаю її у власному перекладі, за текстом, записаним з голосу Збігнева у ті далекі сімдесяті роки.

«Там, де степ і Чорні води, там козак коня виводив. Покидав свою дівчину і кохану Україну… Гей, гей, гей, соколи! Оминайте гори, ліси, поля, доли! Дзвін, дзвін, дзвін, дзвіночок – понад степом дзвін, дзвін, дзвін!.. Там вона без батька й неньки – моя ластівка маленька. А я тут, в чужому краї – серце з туги завмирає… Гей, гей, гей, соколи! Оминайте гори, ліси, поля, доли! Дзвін, дзвін, дзвін, дзвіночок – понад степом дзвін, дзвін, дзвін!.. Вина, вина, вина дайте! А загину – поховайте там, де степ і Україна, де коханая дівчина…Гей, гей, гей, соколи! Оминайте гори, ліси, поля, доли! Дзвін, дзвін, дзвін, дзвіночок – понад степом дзвін, дзвін, дзвін!..»