До уваги читачів – ще кілька психологічних прозових мініатюр поетеси Неоніли СТЕФУРАК з її нової книжки «Подорожні», рукопис якої вона готує до друку.

Коли я навчалася в Літературному інституті, керівник творчого семінару дав нам завдання написати вірш на тему «Мій дім». Не думаю, що в такий спосіб хотів навчити нас писати вірші на замовлення, хоч за це тоді добре платили. Просто йому було цікаво, що для нас, визбираних з різних культур і країв, є поняттям «дім». А й справді — що?..

Особисто для мене відповідь на той час була однозначною: моїм домом завжди була моя батьківщина – Україна. Я навіть уявити не могла, що житиму в іншій країні, що моїм чоловіком буде якийсь чужинець, а мої діти і внуки розмовлятимуть чужою мовою. Я знала, що мій дім – це те, що найдорожче для мого серця, і ніякі матеріальні блага не зможуть замінити цього відчуття. «Бо тепло так і затишно на світі, як дім зі мною», — писала я тоді, виконуючи домашнє завдання. А епіграфом до вірша взяла слова Василя Симоненка: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки батьківщину».

Але минув час і з’ясувалося, що можна... Вибрати батьківщину сьогодні може чи не кожен. Для цього потрібно попроситися у прийми до якоїсь багатої тітоньки, заможнішої і привабливішої за неньку-Україну, прийняти її мову, звичаї і звички, і жити собі, поживати та добра наживати, не відчуваючи ніякої ностальгії за тією, котра тебе, маленького, прийняла у свої обійми, вигодувала і вивчила, хоч після революцій, голодоморів і війни їй це не легко було зробити... Але ж вона — батьківщина! Тобто батько і матір в одній особі. Слово жіночого роду, та корінь у ньому чоловічий. Як і в слові «вітчизна»... А це означає, що батько і матір для українців на генетичному рівні завжди були одне... А там, де твої батько і матір — там і твій дім.

«І тепло так, і затишно на світі, як дім з тобою. А його не стане — і хто ти там, за обрієм віків?» — розмірковувала я багато років тому, виконуючи дивне домашнє завдання. Але останнім часом все частіше згадую незрозумілі для мене, дитини, прабабусині слова про те, що наш дім не тут. «Ми тут в гостях», — часто казала вона, зводячи очі до неба. «А де ж наш дім?» — дивуючись, запитувала я. «Там, де Бог», —відповідала прабабуся. «А де живе Бог?» — допитувалась я. «Там, де Любов», — усміхалася і лагідно гладила мене шкарубкою долонею по голові. «А якщо Любові не стане, то й дому не стане?» — з острахом обводила я очима нашу стареньку хату. «Залишаться стіни, вікна, двері і дах, — відповідала прабабуся. — Але все це не дім. Це оселя. Дім — це місце у серці, де живе Любов».

«Бо тепло і затишно у світі, як дім з тобою», — могла би я відповісти прабабусі, ще коли навчалася в Літінституті, але її вже на цьому світі тоді не було. Вона вже відгостювала відведений їй земний час і повернулася до вічного дому, у свою небесну батьківщину, а ми ще гостюємо у земній... Але буде вона для нас отчим домом чи тільки залою для транзитних пасажирів — залежатиме від кожного з нас.

В молодості людина шукає задоволень і розваг, в зрілості — розуміння і поваги, а в старості... Що шукає людина в старості, — задумалась я, коли, перефразовуючи відому пісню, мої літа на зиму повернули… І згадався мені епізод з маминого життя, хоч, мабуть, це для мене він був лише епізодом, а для мами чимось значно більшим...

Не до розваг і задоволень було моїй мамі в молодості, бо її молодість забрала війна. Заміж вона виходила уже в двадцять вісім, а в тридцять п’ять стала вдовою. Була ще жвава і приваблива, тож не дивно, що знайшовся поважний пан, декан математичного факультету одного з технічних вузів, який почав щонеділі вчащати до нас додому. Перед його приїздом наша старенька хата чепурилася і сяяла чистотою, а мама світилася передчуттям щастя...

Коли тобі десять чи дванадцять років, нічого про таке «щастя» ти ще не знаєш, тож я не здогадувалась, чому щонеділі мама дає мені гроші на квиток у кіно, а коли я — повертаюся додому, пана N (його ім’я починалося на цю літеру) уже немає, а мама стомлена і задоволена, але якась відсутня і трохи чужа...

Не знаю, як і чому скінчилися її стосунки з тим паном, але вона наказала мені ні словом про нього не згадувати, а наша старенька хатина ставала відтоді все більш занедбаною, тож я намагалася проводити вільний час не вдома, а в читальному залі.

Через чверть століття, коли я здобула вищу освіту, мені запропонували роботу в тому місті, з якого приїздив колись до мами в гості пан N, і я прийняла пропозицію, хоч довелося мешкати якийсь час в редакційному гуртожитку. Мамі тоді вже було за шістдесят... І ось одного разу вона зателефонувала і повідомила, що приїде в неділю, аби побачитися з тим паном, бо він написав їй листа, що це для нього дуже важливо...

Мабуть, він повдовів і таки вирішив запропонувати мамі руку і серце, — подумала я, тож коли мама приїхала, збирала її на побачення, як без п’яти хвилин наречену. Мама вибачилась, що ніякого гостинця мені з дому не привезла, бо дуже квапилась, і попросила приглянути за руденьким кошеням. «Воно хворе, тож я не могла його покинути вдома, взяла з собою», — пояснила і простягнула маленький згорток.

Коли мама пішла, я вийняла з того згортка кволе руденьке створіння, яке вже майже не подавало ознак життя, і спробувала напоїти його молоком...

Мама повернулася з побачення пізно, була стомлена і розчарована. На моє запитання, що сталося, відповіла глибоким зітханням. Відтак зібралася на дусі і мовила: «Ну як це МОЖЛИВО? Літа на зиму повернули, а йому й досі розваги в голові! — І гірко заплакала. — Я чекала на нього двадцять п’ять років, а він запропонував мені навіщось згадати молодість… Де мій Мурчик?» — спохопилася і кинулась до ліжка, на якому лежав згорток з кошеням. Я не встигла їй сказати, що воно похлебтало молочка і невдовзі померло...

«Я поховаю його вдома», — рішуче мовила мама. Попросила коробку з-під взуття, поклала у неї згорток і заквапилась на поїзд. Я провела її на вокзал, а коли повернулася додому, подумала, що і в молодості, і в зрілості, і навіть коли літа на зиму повертають, людині не потрібно нічого, окрім справжньої, не вигаданої і не вкраденої любові. Кожне кволе, навіть покинуте напризволяще почуття, приречене на тиху і передчасну смерть. Як оте маленьке руде кошеня, біля якого мама намагалася зігріти свою спраглу, самотню душу.

У кожної людини є свої дивацтва, і не можна серцем прийняти людину, не прийнявши її дивацтв. Але з’являються ці дивацтва переважно під старість, коли через брак коштів чи здоров’я людина не може дозволити собі ані найменшої розради.

З’явилося таке дивацтво під старість і в моєї мами. Спочатку вона щомісяця переставляла в помешканні меблі. Розрізала навпіл картоплини, підставляла їх під ніжки старих креденсів і ліжок та пересувала їх по хаті. В такий спосіб змінювала інтер’єр, тож їй здавалося, що невдовзі станеться диво і хоч щось зміниться в її житті…Але минали роки, а дива не ставалося – лише сил ставало щораз менше, і коли на пересування меблів їх рішуче забракло, мама попросила подарувати їй на уродини дві склянки в металевих підсклянниках. Пояснила, що так їй здаватиметься, ніби вона їде в поїзді і п’є чай.

«Але навіщо тобі дві склянки?» – поцікавилась я, бо жила в іншому місті і лише у вихідні навідувалась додому. «Як навіщо? – здивувалася мама. – Може, трапиться хтось в дорозі, то я і його пригощу».

Але минали роки, а в дорозі життя мамі так ніхто і не трапився. Лише сил стало ще менше, і коли вона частково втратила пам’ять, я змушена була забрати її до себе. Та прагнення подорожувати маму не покинуло й тоді. Цілими ночами вона визирала у вікно, а на світанку, дочекавшись перших перехожих, відчайдушно стукала у шибку і питала, яка станція… Здивовані люди зупинялися на мить, та, зауваживши мої квапливі жести, простували своєю дорогою далі. Я ж обіймала маму за плечі і вмовляла хоч трохи поспати. «Не хвилюйся, мамочко, коли під’їжджатимемо до Херсона, я встигну тебе розбудити», – казала. «А ми справді їдемо додому, в Херсон?» – запитувала мама, і я заспокоювала її, як могла, не відчуваючи докорів сумління, знаючи, що ніякі поїзди вже ніколи не повезуть її до рідного міста…

Але я помилилася, бо невдовзі Херсон приїхав до мами сам в образі рушника, який подарували мені мамині земляки під час одного з травневих Шевченківських свят. Мама народилася в травні, тож цей рушник з квітучою гілкою абрикоса, вишитою на білому полотні, став для неї найкращим подарунком до її дня народження.

«І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю, – раптом заспівала мама своїм тоненьким, добре поставленим голосом, і на якусь мить до неї повернулася пам’ять – То я вже вдома, на своїй батьківщині?» – полегшено зітхнула і солодко задрімала…

Згодом, готуючи маму до вічного сну, я поклала в її труну привезений у травні з її малої батьківщини рушник. «Тут, де лише гіркота й омана, і горбик землі – не більш – нікого, на світі оцім, за маму немає рідніш», – викарбувала на чорному граніті сріблястими літерами продиктовані серцем слова.

«…Та не з москалями», – додасть кожен свідомий українець, який вивчав у школі Шевченка.

Але от диво дивне! Чорнобрива собака Чорна до школи не ходила, Шевченка не вивчала, але коли прийшов час її «дівування», категорично не підпускала до себе не лише жодного псячого безхатька, а й породистого псячого москаля. Правда, з безхатьками все було зрозуміло – Чорну ми придбали у Львові з родовідною, тобто усі її предки були шляхетного роду і походили з далекої Іспанії.

Недаремно кажуть, що господарі вибирають схожих на себе собак. Під час закордонних журналістських поїздок незнайомі також часто зверталися до мене з питанням: «Італьяно?.. Еспаніоле?» «Ноу, юкрейн! – з гордістю відповідала я, бо на початку 90-х, коли Україна таки зважилася «відвалити» (як тепер би сказали) від Москви, до нас у світі ставилися з пошаною…

Але тут мова не про Україну, і не про мене, а про ту ж редакційну собаку, яка не тільки «працювала» кур’єром в «Галичині», а й (разом зі мною і моїм чоловіком) не пропускала жодного політичного віча, ланцюга єдності і т. ін. Коли ж мітингувальники натхненно кричали «Слава Україні!», вона задирала якнайвище свою симпатичну чорнобриву мордочку і скільки мала сили підгавкувала і підвивала… Але за такого ж породистого спанієля, якого ми з чоловіком ледве знайшли для неї в Івано-Франківську, категорично відмовлялася «виходити заміж». Щороку у певний час чоловік возив її на протилежний кінець міста, де жив власник Маркіза, випивав з ним бечівку пива, але щоразу повертався з нічим: Чорна не підпускала до себе Маркіза навіть на відстань своєї випещеної чорно-білої лапки, і ми довго не могли зрозуміти чому. Аж якось, після чергового невдалого візиту, я прозріла. «Та ж власник Маркіза – москаль!» – випалила чоловікові.

За шість років навчання у Москві я зрозуміла, що в українців і росіян різний менталітет. Мої викладачі й однокурсники могли бути чесними й талановитими людьми, але коли я спілкувалася з ними, у мене було таке відчуття, ніби між нами емоційно непробивна стіна. Це була нездоланна ментальна чужина. Навіть якщо відкинути загарбницько-шовіністичний комплекс російської нації, завжди залишалося щось значно суттєвіше: несумісність світобачення і світосприйняття. Відтак я зрозуміла, що усіх московських залицяльників краще тримати на відстані витягнутої руки…

Але як до такого висновку могла прийти вихована українцями собака?.. Вона так і покинула цей світ, не залишивши у ньому жодного покруча своєї собачої породи. А мораль цієї байки проста: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

У 1990 році у Відні мізерним тиражем було видано працю австрійського психіатра Зигмунда Фройда «Тлумачення сновидінь», що дала поштовх теорії психоаналізу і згодом набула поширення в усьому світі. Згідно з цією теорією, психіка людини складається з трьох частин: підсвідомої, свідомої і надсвідомої, між якими існують своєрідні бар’єри. За Фройдом, у підсвідомості існують інстинкти, свідомість формується під впливом суспільства, а надсвідомість є носієм моральності і відповідає за зв'язок людини з всесвітнім розумом, тобто з Богом. Однак вже тоді, на початку ХХ століття, Фройд вважав, що світом правлять інстинкти. І два з них ніякими бар’єрами чи Заповідями Божими вгамувати не можна: це інстинкт агресії та інстинкт сексуального задоволення, тобто лібідо.

Перша і Друга світові війни стали незаперечними доказами фройдизму. Вже значно пізніше японський вчений Емото Масару провів унікальні досліди, які підтверджують, що не лише зброєю, а й словом можна знищити усе живе на землі. Він брав кілька пробірок з водою, на одних писав слова «любов», «Ісус», на інших – «диявол», «Гітлер» – і заморожував. У першому випадку кристали формувалися у вигляді гарних візерунків, і це було видно під мікроскопом, а в другому були хаотично розташовані і деформовані. Також брав три посудини з рисом і розмовляв з ними. Першій казав «люблю», другій – «ненавиджу», а на третю взагалі не звертав уваги. У першій посудині рис бродив і давав приємний аромат, у другій засмерджувався, а в третій гнив. Результати своїх досліджень вчений опублікував у книжці «Послання води» (1999 р.), що містить фотографії з поясненнями і викликає сумні роздуми не лише з приводу того, яку воду ми споживаємо.

Оскільки людина на 70 відсотків складається з води, під впливом негативних факторів з нею відбувається те саме, що з водою і з рисом. Аби це зрозуміти, не потрібно ні теорії психоаналізу, ні послань води – достатньо Біблії. Скажімо, в Євангелії від Марка сказано: «Усе зле виходить зсередини (Мк. 7,23), а в Об’явленні св. Івана Богослова можна знайти такі слова: «А що ти, літеплий, і ні гарячий, ні холодний, то виплюну тебе з уст Своїх» (Об. 3,16). Літеплий – це ніякий, байдужий.

Наше суспільство, на жаль, розпалює різні види пожадань і толерує байдужість, агресію ж пропонує гасити тими ж пожаданнями і нецензурними словами, які начебто знімають напругу і сприяють виділенню гормонів задоволення – ендорфінів, а насправді отруюють і людину, і довкілля, руйнують генетичний код і запускають програму самознищення на клітинному рівні. Але усім до цього байдуже, ми поволі загниваємо, тож маємо усі шанси, що невдовзі виплюне нас Бог з уст Своїх.