Продовжуємо знайомити наших шанувальників з прозовими психологічними мініатюрами відомої письменниці Неоніли СТЕФУРАК.
Цяточка
Знайомтесь: Цяточка, бездомна кішка з підвалу занедбаної п’ятиповерхівки.
Але і бездомною, і Цяточкою я була не завжди. Перші господарі, з огляду на мою породу, назвали мене Клеопатрою, але невдовзі виграли грін-картку і виїхали до Америки, а мене покинули напризволяще. Відтоді молодим людям я не довіряла.
Підібрала мене біля сміттярки симпатична дівчинка Мальвіна. Так я знову опинилася в затишному людському помешканні. Мальвіна любила тварин, а її батьки настільки любили свою донечку, що виконували будь-які її забаганки. Отож невдовзі придбали для неї пекінесиху Сюсю, шеншилиху Сясю і папужиху Касю… Мене ж назвали Масею. Але зовсім нестерпним моє життя стало тоді, коли люблячі батьки подарували своїй донечці на день народження смартфониху Нокію. Відтоді Мальвіна носилася тільки з цією іграшкою, ми для неї наче вже й не існували…
Збагнувши, що мене вдруге підступно зрадили, я вислизнула непомітно із затишного помешкання і повернулася у підвал занедбаної п’ятиповерхівки. Шансів вижити у мене майже не було, бо зима того року видалась холодною, а біля контейнерів зі сміттям траплялося чомусь все менше поживи…Але якщо Бог створив кішку, то мав би про неї подбати, – подумала я, і не помилилася, бо відразу почула чийсь приємний, лагідний голос.
«Що, нічого не знайшла? – на мене співчутливо дивилася літня жінка з окулярами на носі. – Почекай хвильку, зараз принесу».
На той час я зовсім зневірилась в людях, тож на жодне приношення від них не сподівалася. Але жінка швидко повернулася і почала тихенько кликати мене: «Цяточко, де ти? Вилазь! Я принесла тобі трохи м’яса і молочка». Я визирнула з-за контейнера і боязко підійшла до жінки. Вона не намагалася мене ні спіймати, ні погладити, просто поклала переді мною дві мисочки з наїдками, побажала «смачного» і пішла…
Відтоді почала приходити об одній і тій же порі, коли сутеніло, щодня. Я впізнавала її за блиском окулярів, а вона мене – за блиском моїх жовтих очей. Так ми стали одна для одної у цьому сутінковому світі світляними «цяточками».
Якщо вона з’являлася завидна, сусіди висувалися з вікон п’ятиповерхівки і сварилися, що вона принаджує до їхнього будинку бездомних котів. Припинили цькування лише після того, коли довідались, що вона журналістка, тож може їх «файно розмалювати» в газеті.
Чому мої сусіди називали її журналісткою, я збагнула не відразу. Подумала: мабуть, через те, що завжди журна, тож вирішила її трохи розвеселити. Якось, гріючись під сонечком на дереві, згадала, що батько Мальвіни був фольклористом і карпатських фей називав Нявками. Подумала, що їй пасувало би бути феєю, тож щоразу, дочекавшись зблискування її окулярів, ще здалеку, протяжно і голосно кликала: «Ня-я-в!»
Відтоді ми здружилися ще більше. Щовечора вона поспішала до своєї Цяточки, а я з нетерпінням чекала на свою Нявку. Ми знайшли одна одну у цьому жорстокому світі, і наші самотні життя набули несподіваного змісту. Тож я вирішила записати цю повчальну історію і запропонувати підприємствам, які виготовляють корм для котів: нехай використовують її замість безглуздої реклами своїх товарів.
Безвіз
Відомо, що християни в Україні завжди постили чотири рази на рік, але найдовшим був передвеликодній піст. Саме в цей час, зовсім неочікувано (бо ж на смерть ніхто ніколи не очікує) переставився на той світ один з ревних шанувальників посту. Об’явившись перед високою брамою, на якій усіма мовами світу було викарбуване слово «Рай», він натиснув на ґудзик дзвінка. Брама відразу відчинилася і з неї вийшов не будь хто, а сам апостол Петро.
«Чи ти той, про кого написано у цьому сувої?» – урочисто мовив і, розгорнувши невеличкий сувій паперу, зачитав прізвище, ім’я та по батькові прибульця. Постувальник ствердно кивнув головою і поцікавився, що то за сувій у святого Петра.
«Це складений твоїм ангелом-охоронцем звіт про твоє життя, – відповів святий. – Але згідно з цим звітом, ти не можеш претендувати на місце в раю, бо нічого гідного за все своє життя не вчинив, хіба що останні десять років сумлінно постив…То я тут, власне, для того, аби з’ясувати, в якій інтенції, себто в якому намірі ти дотримувався посту?»
«Та ні в якій інтенції я нічого не дотримувався, – щиро зізнався прибулець, – усі постили, то й я постив!»
«Чеснота скромності прикрашає людину, – урочисто виголосив святий. – Якщо не помиляюся, ти хочеш сказати, що в Україні впродовж десяти літ щодня постять мільйони людей?».
«І не лише в Україні, – похвалився прибулець, – а й у всьому світі!»
«Але ж християнська релігія цього не вимагає», – розгубився святий.
«Релігія тут ні до чого, Ваша святосте, – спробував пояснити прибулець, але побачивши розчарування на обличчі апостола, вирішив не вдаватися в подробиці. – Ну, це тіпа нової релігії. І вона дуже прикольна. Правда, молитися і ходити до храму не треба. Просто вмикаєш комп’ютер, заходиш у соціальну мережу і пишеш, що хочеш і кому хочеш. Без жодної цензури!»
«А до чого тут піст?» – не міг второпати святий.
«Та не піст, а пост», – обережно поправив святого прибулець.
«Тобто, ти хочеш сказати, що останні десять років свого життя займав у державі якийсь пост?» – апостол Петро знову розгорнув сувій і уважно перебіг його очима.
«Боже борони! Ще мені цього клопоту бракувало! – обурився прибулець. – Хіба не знаєте, Ваша святосте, що англійською мовою слово «пост» означає «пошта». От я і постив, тобто через соціальні мережі посилав людям листи».
«Гм... – геть заплутався святий. – То, може, ти англіканської віри?.. Бо якби був українцем, як тут написано ( він вказав на сувій), то мав би не «постити», а «поштити», тобто своїми словами поштиво звертатися до адресатів, але ми у твоєму листуванні жодної поштивості не знайшли... Отже, останні десять років свого життя ти не «поштив» і не постив, а просто писав прикольні дурниці, та ще й хочеш потрапити за це до раю!.. На! Маєш!» – і він простягнув прибульцеві його біометричний паспорт.
«Що це? Перепустка до раю?» – здивувався прибулець.
«Та ні, це тіпа безвіз, – пояснив святий. – Щасливої дороги до пекла!»
Пута
Споріднені душі пов’язані у цьому світі невидимими путами, і про це повинні пам’ятати люди, котрі прагнуть будь-що зберігати свободу душі. Але іноді стається так, що не встигаєш застерегтися від гіпнотичного впливу іншої людини, тож дозволяєш накинути на себе невидимі пута, тобто приручити себе.
Від тієї миті почуваєшся так, наче ще хтось, окрім ангела-охоронця, постійно перебуває біля тебе. Ловиш себе на думці, що хочеш поділитися з цією людиною враженням від щойно прочитаної книжки, чи побаченого кінофільму, чи навіть краєвиду за вікном. І якщо це справді споріднена душа, вона обов’язково відповість тобі взаємністю, бо саме так споріднені душі віднаходять одна одну в цьому марнотному світі.
Але будь пильним, бо невидимі пута мають здатність вигасати, тоншати і розчинятися у просторі, якщо їх не зміцнювати турботливими порухами своєї душі. І тоді ти знову почуватимешся у морі людей, як на безлюдному острові, і твоє існування навіть може втратити для тебе сенс.
Не віриш?.. Посади свого улюбленого пса на ланцюг, але годуй, доглядай і вигулюй, не забуваючи хоч іноді похвалити його і попестити. А відтак зніми з нього ланцюг і на якийсь час зникни з дому. Коли повернешся, твій друг чекатиме тебе вірно і віддано там, де ти його залишив. Навіть якщо на ньому не буде ні твого нашийника, ні ланцюга. Але в його серці назавжди оселиться страх бути покинутим тобою…
І якщо ти побачиш цей страх, то ніколи не будеш проводити таких експериментів з людьми, тобто не будеш намагатися їх приручити. Бо люди забули одну дуже просту істину. Наприкінці свого короткого життя її спробував нагадати нам Антуан де Сент-Екзюпері: «Найголовнішого очима не побачиш. Добре бачить тільки серце». Цікаво, що він вклав цю фразу не в уста людини. Вона належить наймудрішому персонажу «Маленького принца» – лису, який пояснює, що слово «приручити» означає «привернути до себе», тобто стати для когось не просто потрібним, а єдиним у світі. «Якщо ти мене приручиш, моє життя буде ніби осяяне сонцем», – пояснює лис і просить маленького принца, аби той його приручив. Але не нав’язує своєї дружби, а застерігає: «Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого приручив»…
На жаль, те, що розуміють лиси і пси, для людського розуму часто залишається недосяжним.
Сон
Час від часу мені снився один і той самий сон. У тому сні я почувалася ні – не дружиною, і не коханою – просто потрібною… Як хліб, як вода, як повітря… Звичайно, я розуміла, що це тільки сон, але відчуття потрібності допомагало мені засинати і прокидатися з молитвою на вустах, з вдячністю згадувати минуле і з надією дивитися у майбутнє…
Звичайно, я розуміла, що ні минулого, ні майбутнього у мене немає, що це тільки сон, у якому хтось про мене піклується, вгадує мої бажання, намагається огорнути турботою, тому, навіть прокидаючись, ще якийсь час вдавала, що сплю.
Якщо бути відвертою, то попри все безглуздя ситуації я таки сподівалася, що станеться диво і ми залишимося у тому сні назавжди. Ні, не подружжям, і не коханими – просто потрібними… Як хліб, як вода, як повітря…Потрібними іншим. А може, хоч трохи – й собі…
Бо людина почувається живою лише тоді, коли вона комусь потрібна. І живе повнокровним життям лише доти, доки хтось відчуває потребу у ній на землі. Навіть якщо це відчуття тільки уві сні.
Знак
Відомо, що породистих собак у світі багато, але є одна незвичайна порода – це собаки святого Бернара. У 1050 році в Альпах, на висоті 2500 метрів над рівнем моря, мандрівний монах Бернар заснував на місці зруйнованої римської святині християнський монастир. Ченці, що оселилися тут, рятували від снігових завалів людей, котрі заблукали в горах. А допомагали їм у цьому великі добродушні пси, що нині відомі у всьому світі як сенбернари. Після сходження лавин вони розшукували в горах засипаних снігом людей, розгрібали міцними лапами сніг і відігрівали подорожніх своїм теплом. А коли ті приходили до тями, відвозили їх на собі у монастир…
Ще в дитинстві прабабуся навчила мене тлумачити сни. Казала: «Дитино, якщо тобі насниться пес, то невдовзі приб’ється до тебе новий друг. Але пам’ятай: яким буде у сні пес, такого і матимеш друга».
За все життя мені снилося лише кілька псів. Це були гончаки і мисливці. І саме таких друзів переважно посилала мені доля. Але якось наснився сенбернар. Це було кілька десятиліть тому. Після важкої хвороби, яка на півроку вклала мене на лікарняне ліжко, я познайомилася з греко-католицьким священиком і монахом отцем Порфирієм з Дори. На той час почувалася й справді як людина, яку засипало сніговою лавиною втрат і розчарувань. І ніякої допомоги ні від кого не чекала. Але після тривалої розмови з отцем, після сповіді і причастя таки знайшла у собі сили, щоб піднятися над снігами і прірвами та йти далі.
Давно вже немає на цьому світі доброзичливого, жертовного отця Порфирія, а я й далі піднімаюся вгору вузькою і тернистою стежиною свого життя. Туди, де височить на перевалі Духу його монастир.
