НЕОНІЛА СТЕФУРАК. Есеї-2

У газеті «Галичині» за 11 квітня ми опублікували добірку прозових психологічних мініатюр поетеси Неоніли Стефурак. Продовжуємо знайомити наших шанувальників саме з цим видом творчості відомої письменниці. Вона пише такі образки вже кілька років. Ще 2016 року вона видала власним коштом збірочку есеїв «Квіти на морозі». Та оскільки наклад цього видання був доволі малим – лише 100 примірників, про нього мало хто знає. Правда, «Квіти на морозі» ввійшли окремим розділом і до книжки вибраного поетеси «Два світи», яка побачила світ у видавництві «Місто НВ» так само 2016-го…

Ватра

В молодості мене, як магнітом, тягнуло в гори. І не було для мене кращого місця на землі за Космач. Щоліта я привозила туди на тиждень-другий своїх однокурсниць по Літературному інституту: неговірку, стриману латвійку Ілзе і жваву, мініатюрну вірменку Сатиник, і ніхто не мав їх у горах за непроханих гостей чи літників, з яких можна було здерти добрі гроші. Господарі щедро ділилися з нами усім, що мали, а гриби і чорниці ми збирали в лісі. Спустившись схилом гори до потоку, ввечері клали ватру, розмовляли і читали вірші. Якось я навіть запропонувала дівчатам спробувати перестрибнути через вогонь, бо так роблять у нас в ніч на Івана Купала, але вони відмовились.

«Жаль, що не можна зігрітися в Ризі таким купальським вогнищем», – якось загадково мовила моя товаришка-латвійка.

Вона вже вивчила кілька гуцульських слів, але слово «ватра» вимовляла важко – на відміну від імені нашої господині, яку звали Палагною, тож Ілзе жартома називала її Палангою. Привозила з Риги червону рибу, яку Палагна рішуче відмовлялася їсти, бо їй здавалося, що то м’ясо, а м’яса вона до рота не брала. В дитинстві залишилася сиротою, тож дякувала Богові за те, що вижила, і, скільки жила, дотримувалась посту. Змушені були постити в горах і ми. Тиждень трималися на червоній балтійській рибі, відтак їли кулешу і пекли біля потоку на пригаслій ватрі бульбу. Але якось я забула прихопити з собою солі, тож піднялася вгору, в гуцульську хатину, по сіль.

У хатині було темно, лише перед образами горіла свічка, а на лаві лежав у святочному одязі, зі складеними на грудях руками, дід Онуфрій. Палагна сиділа біля нього і тихенько молилася. Я запитала, що сталося. Вона відповіла, що нічого не сталося, просто дідові прийшов час помирати.

Я розуміла, що ніяка «швидка» на присілок Ведмежий до Космача, та ще й уночі не приїде, але олімпійського спокою старого подружжя перед обличчям смерті збагнути не могла, тож поклавши перед Палагною пластинку валідолу, мовчки вийшла з хатини. Спустившись до потоку, вирішила нічого не розповідати, лише попросила своїх однокурсниць помолитися за діда Онуфрія, хоч не уявляла, як ми будемо це робити, адже належали до різних віросповідань.

Але несподівано нас об’єднала ватра. Її жаринки уже дотлівали у сизому попелі, та коли вірменською, латвійською і українською мовами почали лунати слова молитви, іскри спалахнули і зайнялися тоненькими язичками полум’я…

Турбувати господарів своєю присутністю тієї ночі ми не зважилися, тож спали у стодолі на сіні. А вранці прокинулися від звичного посвисту дідової коси…

Я не думаю, що наш вимушений піст і наша спонтанна молитва повернули діда до життя (хоч у Бога все можливо), але після цього випадку він прожив ще добрий десяток років. А нас доля назавжди розкидала по світах... Подолавши онкологічне захворювання, Ілзе опинилася в Лондоні, а Сатиник змушена була покинути рідну Вірменію заради хворої доньки. Нині вона живе в Парижі, але стежить за подіями, які відбуваються у Вірменії і в Україні, й інколи надсилає мені електронною поштою коротенькі листи. Пише російською мовою, оскільки ні вірменської, ні французької я не знаю, але мова агресора не заважає нам залишатися національно свідомими людьми. «Я так горжусь вами, – пише Сатиник – ведь, несмотря ни на что, вы продолжаете бороться. Я буду молиться за вас, чтоб вы смогли сохранить соборность Украины. Если вам это удастся, вас никакая сила не победит!»

Депресія

Сьогодні багато говорять і пишуть про депресію. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, на депресію потерпає близько 300 мільйонів людей у всьому світі. Причин депресії багато, і методів лікування – теж. Щоб позбутися депресії, психологи радять не тримати негативні емоції в собі, ділитися своїми думками і переживаннями з друзями або з тими, хто потрапляв у подібні ситуації. Власне, так роблять і письменники: звільняються від власних страхів і страждань за допомогою слова. Але щоб допомогти звільнитися іншим, вони повинні досягти такого рівня майстерності, коли слово викликає не лише розуміння і співчуття, а й очищення. Як казали давні греки – катарсис. І річ тут не так в емоціях, як у майстерності володіння словом, тобто у мистецтві.

Якось я подумала, чому ніхто не називає сина Давидового Еклезіяста депресивним письменником, хоч у його книзі є для цього достатньо підстав? І не лише цитовані найчастіше слова: «Усе марнота марнот і ловлення вітру». Навіть назви окремих розділів («Немає нічого нового під сонцем», «Найкраще людині, що на світ не родилась», «Кращий день смерті від дня народження» тощо) сьогодні свідчили би про депресію. Але ж є у книзі Еклезіяста й інші слова, скажімо «усе Господь учинив», «усе Він прегарним зробив і вічність поклав нам у серце». А ще старозавітний Проповідник вважав, що «смуток кращий від сміху, бо при обличчі сумнім – добре серце». Тому не варто квапитися з діагнозом, навіть якщо твори письменника дуже сумні. За Еклезіястом, марнота в іншому: «у многості слів», тобто у порожньому багатослів’ї.

Непідкупність

«Люби свого ближнього, як самого себе», – навчає друга Господня заповідь…

Рано втративши батька, не маючи ні сестер, ні братів, в дитинстві ближніми я вважала тварин, а вже згодом, у школі, – письменників. Читала багато, навіть завела грубий зошит, куди записувала мудрі вислови цих незвичайних (як мені тоді здавалося), просвітлених вчителів. Але якось, розгорнувши чергову книжку, уже на першій сторінці прочитала таке: «Непідкупних людей немає. Продаються усі»…

Прізвища автора не пам’ятаю, але добре пам’ятаю обурення, яке викликала у мені ця фраза. Хоч людей я знала менше, ніж тварин, підлими і продажними їх ніколи не вважала, тож слова письменника сприйняла, як наклеп на все людство, за який він мав би відповідати якщо не перед законом, то перед Богом… Лише трохи охолонувши, вирішила дочитати бодай перший розділ цієї книжки до кінця, а відтак змушена була визнати, що автор аргументовано описував різні види продажності у тому середовищі, де він жив. Але найбільше вразили мене останні слова розділу, своєрідний підсумок сказаного вище: «Непідкупних людей немає, бо їх убивають заздалегідь»…

Відтоді спливло багато часу, але щоразу перед новими президентськими виборами я згадую ці слова, і чомусь раптом в пам’яті зринає стрімка хода В’ячеслава Чорновола, його летючий, ледь хриплуватий голос, його жертовність і непідкупність, і я вкотре докучаю Богові одним і тим самим запитанням: чому Він не зберіг його для нас?..

Спадок

Після смерті тата мені залишився незвичайний спадок – три його шкіряні ремені. Мама почепила їх на цвяхи над одвірком і попередила, що найширшим буде карати мене за лінощі, середнім – за крадіжки, а найвужчим – за плітки.

Першого ременя я не боялася, бо ретельно виконувала доручення прабабусі, яку дуже любила: годувала тварин, носила з криниці воду, перебирала крупи, ходила до крамниці по хліб… Але якось не стрималася: поцупила з шафи мамину «заначку», на всі гроші накупила цукерок «Ластівка» і щедро частувала ними сусідських дітей… Зрозуміло, що мамине частування татовим ременем не забарилося. Відтоді у мене ніколи не виникало бажання щось у когось украсти – навіть чужого чоловіка… А от що таке плітки, я довго збагнути не могла, тож, підслухавши якось не дуже приємну розмову двох сусідок про маму, поквапилася усе їй переповісти. Мама уважно мене вислухала, відтак мовчки зняла з цвяха найтонший татів ремінець і так само мовчки відшмагала мене ним, а на моє відчайдушне «за що?!» відповіла коротко: «За плітки».

Відтоді я все життя відчуваю відразу до пліток, але уникнути їх не можу. Оце всюдисуще агентство ОБС (Одна Баба Сказала) завжди було і залишається найнадійнішим засобом комунікації у світі. «Та це ж публіка!» – говорили колись галичани про щось непристойне чи ганебне, роблячи наголос на другому складі. Але сьогодні бути публічною людиною – авторитетно і пристойно. А де публіка (з наголосом на другому складі) – там і плітки. Тож перевиховувати пліткарів, навіть за допомогою татового спадку, немає сенсу.

Тамагочі

Наприкінці дев’яностих років в Японії з’явилася цікава комп’ютерна гра «Тамагочі», яка невдовзі стала дуже популярною: понад сорок мільйонів екземплярів цієї гри було випущено у світ після її створення. Сенс гри полягає в інтерактивному спостереженні за життям вихованця (тварини чи людини) від народження до смерті. Згідно із задумом винахідників, електронна іграшка мала замінити дитині живого друга, тож дитина, і не лише в Японії, поступово привчалася жити у віртуальному світі, піклуватися про віртуальних істот, мимоволі віддаляючись від реальних.

Нічого дивного, що за 23 роки, тобто з часу появи цієї гри, виросло покоління людей, які більшу частину свого життя проводять у віртуальному світі. Але ті з них, у кого коефіцієнт інтелекту низький, легко піддаються зомбуванню, тож ними вдало маніпулюють політтехнологи. Як, до речі, і кількома поколіннями їхніх попередників, зазомбованих телевізором.

Волевиявлення народу під час президентських виборів часто і є результатом зазомбованості інтелектуально незрілих виборців. На жаль, у пристрої державотворення, на відміну від вигаданої в Японії гри, немає клавіші скидання, на яку можна було б натиснути шпилькою і припинити усе це безглуздя, за яке згодом доводиться платити життям і здоров’ям реальних людей.

Навіки слава

У давні часи гуцули спускалися з гір лишень, аби купити солі, цукру і сірників. Та ще принагідно довідатись, яка влада в державі. Хоч я думаю, що вони добре знали, яка влада (австрійська, польська, чеська, мадярська чи румунська) в тій чи іншій місцевості по обидва боки Карпат. Просто в такий оригінальний спосіб висловлювали зневагу до будь-якої чужинської влади, стверджуючи, що завжди жили і житимуть своїм власним, вільним, ні від кого не залежним життям.

Але прийшла «совіцька» влада, і на якийсь «чєс» по обидва боки Карпат «не було на то жадної ради»… У 80-х роках минулого століття мені часто доводилось бувати в горах. Мого імені гуцули не сприймали, бо не знали, як його вкоротити, адже зверталися одне до одного коротко: «Васи, Пара, Марі, Нико» замість «Василю, Параско, Маріє, Миколо». Навіть ім’я Ісуса вимовляли на свій лад, тож, вітаючись, казали: «Слава Йсу!» замість «Слава Ісусу Христу!». Але відповідати треба було шанобливо і з гідністю: «Навіки слава!» Ніяких інших вітань у горах ніхто не визнавав, в такий оригінальний спосіб нагадуючи, що всяка людська влада змінна – незмінний лише Бог.

Але якось, зустрівшись на гірському плаю зі стареньким гуцулом, я почула не вже звичне для мене «Слава Йсу!», а неочікуване «Слава Україні!». В ті часи за таке вітання можна було потрапити до білих ведмедів, тож на мить я заклякла, а відтак у мене вихопилось: «Навіки слава!»

«А що, панунця не знают, єк треба відповідати?» – глипнув на мене гуцул з лукавинкою в очах.

«А хіба так зле? – я вже прийшла до тями, тож вирішила підтримати несподівану розмову. – Героїв уже давно немає, то кому казати «слава»?

«Йо! – погодився гуцул і, ніби смакуючи кожне слово, знову голосно мовив: – Слава Україні!»

«Навіки слава!» – уже впевненіше відповіла я.

Гуцул поправив на плечах бесаги і вже зібрався було іти вгору плаєм, та раптом озирнувся і з сумом в очах мовив: «Ви, панунцю, май молодші, то єк гадаєте, чи буде колись для нашої неньки-України навіки слава?»...

Кіно

Щоб порятувати людину від одноманітності земного буття, Бог наділив її почуттям гумору і акторським хистом, тож більшою чи меншою мірою ці якості притаманні кожній людині.

Якщо людина з себе когось вдавала, в Галичині казали «грає кіна» (з наголосом на першому складі), але і «актори», і «глядачі» розуміли, що все це тільки гра. Скажімо, якщо якийсь хлоп казав, що «подасться» до австрійського парламенту і буде там знаним урядником, ніхто у такі байки не вірив: усі знали, що він «грає кіна», бо у нього замало клепок у голові, аби бути урядником. Тобто здорового глузду галичанам ніколи не бракувало. А якби хтось, «граючи кіна», загрався, то йому могли дати такого прочухана, що він забув би не тільки амплуа свого прибраного персонажа, а й власне…

Була ще одна особливість акторського хисту галичан: там, де йшлося про волю України і одвічні християнські цінності, ніякі ігри не допускалися. Наче в душі кожного галичанина був невидимий запобіжник, який не дозволяв йому кпити з того, що для багатьох поколінь його попередників було святим: мови, нації і держави. «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!» –складаючи таку присягу, хіба можна «грати кіна»?

Але покоління воїнів-націоналістів відійшло у кращі світи. Брутальною лайкою засмічена наша мова. Нація уражена хробаками бездуховності. Зовнішні атрибути державності (синьо-жовтий прапор і тризуб) стали настільки звичними, що їх можна побачити на облуплених парканах і пляжних трусах. Ті, що «грають кіна», претендують на ролі гравців у великій політиці, і ніхто їм за це не дає прочухана… Нам усім ніби й справді «пороблено в Україні». І «поробили» ми собі самі. Але ж «відробляти» доведеться нашим нащадкам…

Пісенька

Цієї зими ціни на капусту і цибулю зрівнялися з цінами на банани. І пояснити це можна було б лише примхами глобального потепління, якби у нас росли бананові дерева. Але ж їх нема! А може, ми не знаємо?..

Може, якийсь фермер з Африки уже давно заснував в Україні плантацію бананових дерев у тепличному варіанті?.. Бо як інакше пояснити таку картину: в центрі Івано-Франківська їде давня, ще «совіцька», крита брезентом вантажівка, а в ній навколо купи бананів сидять, зав’язані шаліновими хустками, «штири» баби, і кожна – з бананом у руці. Відав, їдуть в село, бо вантажівка завертає на галицьку трасу. Ще й квітної неділі нема, дерева лишень починають цвісти, а банани вже файні, стиглі і недорогі. Ну, який дурень возив би їх літаком з Африки і за такі гроші продавав?!.. Певно, таки десь в українських теплицях достигали… Так і проситься на язик пісенька: «Ні картоплі, ні капусти – бур’янів в городах густо. Замість раю чи нірвани – «штири» баби на бананах!»… Але хто ж би її заспівав?..