Цією добіркою прозових мініатюр завершуємо публікацію есеїв відомої на Прикарпатті і в Україні івано-франківської письменниці Неоніли СТЕФУРАК з її нової книжки «Подорожні», яка невдовзі побачить світ. Попередні випуски есеїв письменниці – в «Галичині» за 11 квітня, 9 травня, 25 липня, 22 серпня, 12 вересня, 28 листопада 2019 р., 5 березня, 7 травня, 28 травня, 9 липня, 3 серпня, 1 жовтня, 12 листопада, 17 грудня 2020-го та ..... січня 2021.

Перелітні птахи

З роками я все частіше з вдячністю і любов’ю згадую свою маму, бо вона навчила мене не прив’язуватися надміру ні до чого матеріального. Її ж навчило цього життя.

Мама походила із заможної родини, але усе їхнє рухоме і нерухоме майно знищила Друга світова війна. Родинне золото врятувало від голодної смерті у повоєнні роки, але переїзди, хвороби, податки, нестатки вичерпали і ці матеріальні запаси. Залишилося найдорожче – невеличкий альбом із родинними фотографіями, з яким мама не розлучалася ніколи. Однак і цей, уже не матеріальний скарб, виявився нетривким – мама втрачала пам’ять і вже не впізнавала зображених на світлинах людей. І тоді я почала переповідати їй те, що чула колись від неї чи бачила сама, але завдяки таланту могла відтворити почуте і побачене у слові.

Так з’являлися короткі, невигадані історії з нашого життя і з життя близьких нам людей. Спочатку в усному, а згодом, після маминої смерті – і в письмовому варіантах. Коли я вперше готувала їх до друку, назвала «квітами на морозі», але нині бачу, що ці словесні світлини з родинного альбому радше нагадують острови у тумані або вервечки перелітних птахів – ось вони є у безкрайому небі, а за мить уже й зникли – і немає…

«Перелітні птахи – ці світлини з альбому – потьмяніли від часу і стали руді… На обличчі твоєму і в погляді – втома, але серце таке ж молоде, як тоді», – намагалася я хоч чимось втішити свою стареньку маму, і раптом збагнула, що кожна людська душа, як перелітна пташка: сьогодні ще є у цьому грішному світі – а завтра розбила його череп’я, знялася у вирій і полетіла…

Це тепер я знаю, що слово «алегорія» грецького походження. Означає воно «іносказання» і часто використовується в байках для втілення абстрактного поняття у конкретному художньому образі. Але збагнути це п’ятилітній дитині було не до снаги. І тут мені доведеться згадати свою херсонську бабусю Капітоліну.

Я й досі не розумію, чому їй дали ім’я одного з семи пагорбів Риму, але саме в цьому місті її повернули до життя після численних поранень, яких вона зазнала під час фашистського бомбардування на своїй рідній землі. Могла залишитися в Італії назавжди, але повернулася у післявоєнний, охоплений черговим голодомором Херсон, а звідти невдовзі переїхала на Прикарпаття до родини…

Оселилася чомусь окремо від нас в убогій хатині, стіни якої були обліплені афішами вистав, а на покуті, замість образів, висів «Портрет незнайомки» Крамського. Маленький столик під цим портретом угинався від зібрання томів класиків російської літератури і, зокрема, Толстого. «Льва Ніколаєвіча», – уточнювала бабуся, бо, як відомо, в російській літературі Толстих було два. Але найбільше любила вона виховувати мене за допомогою байок Крилова, і однієї з них я боялася найбільше, бо, процитувавши фрагмент байки, бабуся завжди наказувала, аби я не змарнувала свого життя, як ота «стрекоза», що «лєто божіє пропєла, оглянуться нє успєла, а зіма глядіт в глаза»…

Як на мене, п’ятирічну, це була повна нісенітниця, бо наша коза Білка мекала, а не співала, а зима, якою б лютою не була, дозволяла дітям кататися на санчатах, малювала дивовижні квіти на шибках, і ні в чиї очі не заглядала…

Але що скаже на це прабабуся?

Старенька жила з нами. У її маленькій кімнатці завжди пахло ладаном, на покуті висіли образи, а під ними, на такому ж столику, як у бабусі, лежала Біблія. І ще якась тоненька книжечка, що називалася «Пророцтва Михальди».

«Настануть такі часи, коли люди будуть ходити і гнити, і проситимуть Бога: «Господи, забери мене», але Бог відвернеться від них»,– любила повторювати прабабуся чомусь саме це пророцтво, і я його дуже боялася, поки не прийшла до висновку, що воно також нісенітниця. Адже прабабуся казала, що Бог добрий, то хіба зможе Він у доброті Своїй відвернутися від майбутніх людей, які будуть «ходити і гнити»?.. Так, завдяки успадкованому від мами логічному мисленню, зі страшним пророцтвом було покінчено назавжди.

Коли ж я запитала прабабусю, хто така «стрекоза», старенька усміхнулася і сказала, що це комаха з прозорими крильцями, яка стрибає і голосно стрекоче, тому росіяни називають її «стрекозою», а для нас, українців, вона просто «бабка».

«Як ти?!» – здивувалася я, бо хоч прабабуся не стрекотала і не стрибала, покупці зернят часто питали її: «Бабка, а зернята не тухлі?».

Тут треба сказати, що мама кожного літа їздила на свою малу батьківщину збирати врожаї соняшника, і платили їй за цю працю чомусь не грошима, а мішками зернят. Вдома прабабуся ці зернята смажила, виносила до воріт і продавала, тож ми мали якусь додаткову копійчину до скромного сімейного бюджету.

Але як можуть бути зернята «тухлями» я також збагнути не могла, бо чорні, лаковані, і такі ж лискучі, як смажені зернята, «тухлі» бабуся Капітоліна щонеділі діставала з шафи, натягала на тоненькі капронові панчішки і йшла в них до театру. І хоч творів «Льва Ніколаєвіча» у коломийську театрі не ставили, театр був знаний, професійний, і найбільшим попитом тоді у глядачів користувалася вистава «У неділю рано зілля копала» за повістю Ольги Кобилянської.

Бабуся не раз переглядала цю виставу, але ні копати, ні садити зілля так і не навчилася, тож продавала морозиво на залізничному вокзалі, тобто всеньке літо невтомно трудилася, а не стрибала і не стрекотала, як ота безтурботна комаха, якою вона мене у дитинстві лякала…

Та життя показало, що бабусина інтуїція таки не була марною. Минули роки, і хоч ні співати, ні стрибати мені в житті не довелося, я стала поетом, а поетів здавна називають в народі співцями. Більше того – написала чимало текстів пісень, і деякі з них навіть потрапили до Золотого фонду української естради, але жодної матеріальної користі з них ніколи не мала… «Літо Боже проспівала, озирнутися не встигла – в очі дивиться зима».

Коли тобі немає і восьми років, а ти щоночі бачиш один і той же сон, про який нікому розказати не можеш, бо не розумієш, чи то вже сон, чи те, що тобі сниться, й досі відбувається насправді…

Отож щоночі ти бачиш на пагорбі стару гуцульську хатину. В сінях стоїть труна, а в труні лежить чоловік, якого ти чомусь не пам’ятаєш, але всі кажуть, що це твій тато. Мабуть, він був дуже високий, думаєш, бо труна довга і зберігає запах деревини, з якої була змайстрована. Татове темне хвилясте волосся лежить на білесенькій подушчині. Обличчя бліде, щоки запалі, вуста міцно стулені, ніс з горбинкою. Довгі тонкі пальці схрещені на грудях і між них встромлена свіча. Тільки очей не видно.

Які вони, таткові очі? Чи такі, як стиглі вишні? Чи такі, як блавати?.. Підходиш ближче і завмираєш, бо тобі здається, що повіки на мить піднімаються і ти бачиш, що очі у татка темно-карі, такі ж, як твої, і вони манять до себе якоюсь нездоланною силою…А далі – нічого, бо серце у грудях б’ється швидко-швидко, і ти прокидаєшся… Дихати тобі все важче, тож за якийсь час «швидка» відвозить тебе до лікарні, а коли ти звідти повертаєшся, окрім мами і прабабусі, вдома тебе зустрічає незнайомий блакитноокий чоловік і каже, що відтепер буде твоїм татком…

У твоїй голові таке аж ніяк вміститися не може, тому ти кілька днів переховуєшся в заростях шипшини, але тебе знаходять, і ось ти вдома, і чуєш якісь розмови про грошову реформу, відтак новий татко простягає тобі скарбничку, повну новісіньких блискучих монет – так, наче хоче відкупити у тебе за них твою маму… Прабабуся застерігає, що дріб’язок дарувати не можна, бо то на сльози, але дядько Михайло (так звуть твого нового татка) сміється, пригортає тебе до себе і каже: «Не журися, мала. Скоро у тебе будуть ще й дві сестрички, я спробую відсудити їх у колишньої дружини і всіх вас кататиму на санчатах узимку».

Невже це правда? Невже у тебе нарешті будуть сестрички?.. Ти світишся від радості і біжиш поділитися гарною новиною з однолітками. Але минають дні за днями, місяці за місяцями, уже й замело-засніжило, а вони чомусь не з’являються, оті твої нерідні сестрички, а дядько все частіше приходить додому п’яний, прискіпується до мами і прабабусі, стає все агресивнішим і врешті-решт перетворює їхнє життя на пекло, а їх самих – на своїх безвідмовних служниць. Мама мовчить, лише щодня, після роботи вмикає старий програвач з незмінною, зачовганою платівкою і годинами слухає, як хтось співає, освідчуючись своїй коханій чужою, мелодійною мовою…

«O sola mio!» – все гучніше лунає в кімнаті, і я наважуюсь на відчайдушний крок, бо розумію, що мама цього не зробить ніколи. Швидко збираю в наплічник дядькові речі, розбивши скарбничку, висипаю на них увесь блискучий монетний дріб’язок, і виставляю за поріг. Відтак на всі засуви і замки зачиняю вхідні двері і чатую під ними доти, доки не переконуюсь, що після грюкання і шарпання клямкою дядькові кроки від дверей нашого дому віддаляються назавжди…

Лише мама продовжує тихенько підспівувати отому чужому чоловічому голосу на зачовганій платівці, але вже не приховує сліз.

Як на мне. Найкращий вік для людини – десь поміж молодістю і зрілістю, коли вже знаєш ціну життя, але ще не всі надії і зачарування втрачені.

Саме таку фотографію я шукала в родинному альбомі, коли через півстоліття після попередньої, описаної тут історії замовляла надгробний пам’ятник для своєї мами. На одній з фотографій мама була у чорній сукні, вуста мала міцно стулені, а очі дивилися не в камеру об’єктива, а кудись вгору, в небо. І був у її очах німий докір:»За що?»

Ось уже десять років дивиться моя мама з чорного граніту в небо. Поруч з вертикальною плитою із її зображенням – великий світлий Господній хрест, а на ньому – малий і чорний мамин. Щоразу, коли приходжу на кладовище, запитую уже вдвічі молодшу за мене маму з давньої фотографії, чому у її погляді стільки болю, адже в очах і досі німий докір: «За що?»

Повертаюся додому і починаю ретельно переглядати старі фотографії – шукаю хоч якийсь напис на звороті. І таки знаходжу! «Рішенням дирекції фізико-математичного факультету Станіславського педагогічного інституту студентка Стефурак Зоя Петрівна заноситься на дошку пошани». Далі підпис ректора, печатка і дата…

Господи! Та це ж рік татової смерті! То ось чому мама в чорній сукенці, вуста міцно стулені, а очі дивляться в небо…

Чи випадково я обрала саме цю фотографію?.. Чи випадково мамин надгробний пам’ятник став дошкою пошани для неї після її довгого земного життя?..

Як і для кожної людини, яку з вдячністю і пошаною згадують після її відходу ті, хто ще продовжує навчатися у суворій життя..

В Євангелії від Луки (Лк. 24:13-35) є цікавий епізод. Двоє учнів Ісуса, на третій день після Його розп’яття повертаються з Єрусалима додому, в Емаус. Вони стомлені, засмучені, налякані, тож не помічають, та й не впізнають Ісуса, який іде поряд і намагається пояснити їм те, що сталося…«А ми сподівалися, що Він той, хто має визволити Ізраїля», – зітхають скрушно.

Щоразу, коли натрапляю на цей епізод, згадую, що всі ми у цьому світі подорожні, тож завжди перебуваємо на шляху до Емауса. Тільки Емаус у кожного свій.

Налякані і стривожені, засмучені і зневірені, навіть не помічаємо, коли біля нас з’являється Той, хто все розуміє і все знає. Він намагається пояснити нам найважливіше і найсуттєвіше з того, що сталося з нами під час нашої земної мандрівки, але ми слухаємо – і не чуємо, дивимося – і не бачимо.

«Безумні й повільні серцем», гадаємо, що і Він – випадковий подорожній на шляху до Емауса. Лише коли сідає з нами за стіл, бере хліб і, поблагословивши та розламавши його, дає нам спожити, наші очі відкриваються…

Мить прозріння перемагає усі наші сумніви і розчарування, ми позбуваємося страху і стаємо вільними.

Усвідомлення того, що навіть після Своєї мученицької смерті, на яку ми Його прирекли, Він не покинув нас, наповнює наші серця невимовною вдячністю.

Киріє, елейсон!

Господи, помилуй!

Це все, що можемо сказати, після короткого перепочинку продовжуючи свій тернистий земний шлях..