Пропонуємо нові прозові мініатюри поетеси Неоніли СТЕФУРАК з її книжки з робочою назвою «Подорожні», яка невдовзі побачить світ. Попередні випуски есеїв письменниці – в «Галичині» за 11 квітня, 9 травня, 25 липня, 22 серпня, 12 вересня, 28 листопада 2019 р., 5 березня, 7 травня, 28 травня, 9 липня, 3 серпня, 1 жовтня, 12 листопада та 17 грудня 2020-го.
Лінія опору
Щоразу, коли телефоную до своєї товаришки-художниці і чую в слухавці її сумний голос, вже знаю, що вона намагається подолати опір матеріалу, тобто побут, щоб намалювати душу птаха, дерева чи квітки…
Вона обрала лінію найбільшого опору, тому відчуває відповідальність за душі всіх живих створінь. А допоміг їй зробити правильний вибір її тато. Він викладав технічні дисципліни і зумів пояснити доньці, що все в цьому матеріальному світі чинить опір, тому аби забезпечити міцність конструкції, скажімо, дороги, моста чи будинку, доводиться робити математичні розрахунки.
Що ж стосується людини, то це також матеріальна конструкція. Створюючи людину, Бог врахував опір «матеріалу» і задіяв захисні сили організму, щоб запобігти його передчасному руйнуванню. Але треба пам’ятати, що «конструкція» ця дуже крихка. Якщо, перебуваючи в ній, душа неналежно поводиться – руйнація неминуча. Тому для правильного користування «конструкцією» Творець дав Мойсеєві на горі Синай «інструкцію» – десять заповідей, які повинна виконувати кожна людина, щоб гідно прожити відведений їй на землі час.
Однак це не допомогло.
«Людина – енциклопедія гріха», – якось зауважив один розумний чоловік, лікар за фахом, який усе життя беззастережно лагодить поруйновані гріхами і негативними емоціями людські серця. А в цій енциклопедії тим часом стає чимраз більше й більше сторінок…
Понад дві тисячі років тому Бог дав нам ще один і, мабуть, останній шанс в особі Свого Сина Єдинородного, скерувавши наше життя на шлях найбільшого опору. Бо життя кожного справжнього християнина неминуче стає добровільним розп’яттям, адже через свою виняткову піднесеність найважчим на земному рівні є вчення Христа.
Лише дві «інструкції» містить це вчення: любити Господа Бога всім своїм серцем і всією своєю душею, і любити ближнього свого, як самого себе. Але до любові нікого і нічим присилувати не можна, тому так важко прийняти це вчення та втілити його в життя.
А парадокс полягає в тому, що більшість людей у нашому суспільстві, навіть вважаючи себе християнами, обирають лінію найменшого опору. Вони кажуть: «Я ж маленька людина, від мене нічого не залежить; я нічого не знаю – моя хата скраю», хоч насправді ніяких великих і маленьких людей Бог на цей світ не посилає – ними стають внаслідок вибору лінії опору. Обираєш лінію найбільшого опору – піднімаєшся вгору, до Бога. А от лінія найменшого опору часто полегшує життя на землі, але душу поступово спустошує, непомітно скеровуючи вниз, і неважко здогадатися, куди…
Діагноз
У середині дев’яностих років, коли в матеріальну скруту потрапила більшість українських родин, важко було всім, але терпіли, бо вірили: ще трохи – і збудуємо свою, сильну і незалежну державу.
«Живемо у суворий час, – писав тодішній голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик. – Не тільки у плані економічному та чергового наступу шовінізму. Власне, у нас ще немає суспільства, верхи корумповані, байдужий народ, дискредитована демократія. Люди всіх клянуть і всього бояться, нікому не вірять. Мали б вірити літературі, тим ідеалам, які вона завжди зводила над собою і які були прикладом для багатьох, але література нині принижена й загнана у глухий кут»…
1996-й рік, але який точний діагноз ураженого хворобою суспільства! Хоч вражає навіть не діагноз, а те, що відтоді минуло чверть століття, а симптоми захворювання не зникли, навпаки – стали хронічними. Та й упродовж усієї нашої історії, змагаючись за соборність і незалежність держави, ми випробували різні форми правлінь, але так і не досягли бажаного. Тож діагноз сьогодні такий: соборність є – вітцівщини немає…
Бо скільки не було б отих правлінь: нема любові – то нема нічого.
Виховний момент
Я ще пам’ятаю ті часи, коли шанували і старих людей, і старі речі. Якось на урок праці вчителька сказала нам принести… діряві шкарпетки і перегорілі лампочки. Так ми вчилися церувати шкарпетки, для зручності натягнувши їх на лампочки.
Нині це звучить безглуздо, навіть смішно. Але якщо врахувати виховний момент, то завдяки таким урокам праці в дитячій свідомості поступово закладалася думка про те, що не можна легковажно позбуватися того, що колись служило тобі…
Ніяких секондхендів тоді не було. Мама перелицьовувала зношені пальта, розпускала старі светри і, додавши трохи нової вовни, змінювала та освіжала їхній вигляд.
«Ми не такі багаті, щоб викидати старі речі, якщо можна подовжити їм життя», – часто казала, і це був також виховний момент, бо з роками я почала зауважувати, що не лише речі старіють, а й люди на старість стають схожими на зношені светри й пальта, діряві шкарпетки і перегорілі лампочки…
Однак нинішнє суспільство безжалісно викидає їх на смітник.
Засторога
«Ви чули, що сказано: «Око за око і зуб за зуб», а Я вам кажу не противитись злому» (Мт. 5: 38).
Ні, не чули. Не знали. Потому він викинув її зі свого життя, вона викинула його зі свого серця… Вже вони не подружжя, а квити…
Не противитись злому?.. Любити?.. Після зради, Гоморри й Содому – не противитись злому?..
Не бажати ні помсти, ні кари, підставляти щоку для удару, не клясти й не судити – свідомо не противитись злому?..
Хліб щоденний самотньо спожити і – не жити, не жити, не жити!
Та збагнути суттєвіше, вище: час і кривду, і кривдника знищить, проведе через хащі і терни, тільки мрій і бажань не поверне.
У вавилонському полоні
Відомо, що за гріхи Бог покарав давніх вавилонян, змусивши їх під час будівництва Вавилонської вежі розмовляти різними мовами, щоб вони не могли порозумітися між собою і сягнути неба.
Мабуть тому, що радянська імперія була насильно зліплена з багатьох різномовних народів, її часто називали Другим Вавилоном, але тільки у зрілому віці я зрозуміла, чому.
У місті мого дитинства, та й на теренах усієї Галичини, здавна жили українці, поляки та євреї – москалів ніякими вітрами сюди не заносило аж до 1939 року. Тоді їх назвали «першими совітами». Після Другої світової війни з’явилися «другі совіти», які назвали себе визволителями. Сповідуючи принцип «розділяй і володарюй», вони безперервно перемішували і переміщували народи, а вільні помешкання заселяли своїми поплічниками. Так у моїй рідній Коломиї, на колишній вулиці Диких рож, що непомітно стала вулицею Радянської Конституції, в часи мого дитинства з кожної другої оселі чулася російська мова.
Пригадую присадкуватого відставного капітана з молодою галасливою дружиною Лєнкою і малолітнім сином Колькою. У погожі дні капітан одягав кітель з усіма військовими відзнаками, всідався на стілець перед ганком відібраного у якогось «бандерівця» помешкання і довго вигравав на акордеоні популярні російські мелодії. Коли капітана перед ганком не було, вся вулиця знала, що у нього «давлєніє», але хто на нього давив і чому, збагнути тоді я не могла.
Невдовзі «давлєніє» перекинулося на його сусіда – православного священника Московського патріархату, який на неосяжні простори Сибіру витіснив свого греко-католицького «колегу», бо радянська влада уніатів вважала ворогами народу. Підхопивши «давлєніє», батюшка щодня хапався за серце, бо його син закохався в доньку ортодоксального єврея Естер і привів її у батьківський дім. Конфлікт вдалося залагодити, охрестивши невістку і спровадивши її під новим ім’ям Зіна разом з неслухняним сином у нове помешкання на вулиці Паризької комуни. Раніше тут жили «мать-одіночка» Роза з неповнолітньою донькою Валькою, але після того, як Валька завагітніла від котрогось зі своїх «ухажорів», обидві кудись зникли.
Тут треба сказати, що не до всіх жінок, які жили на нашій вулиці, можна було звертатися запанібрата. Українки поважного віку завжди і для всіх були тільки «панями». Нелегка доля була у цих «пань». Одна з них, пані Стефа, втратила у повстанському підпіллі сина і чоловіка, тож доживала самотньо у старій, занедбаній, врослій вікнами у землю хатині. «А була ж колись дідичкою, – зітхала пані Магда, – мала морги поля, та все забрали москалі»…
Я вже звикла, що всіх, хто розмовляв російською мовою, пані Магда називала москалями, але якось почула, що Розу з Валькою вона називає «курвами», тож вирішила, що це назва якоїсь породи курей і дуже пошкодувала, коли запитала про це прабабусю, бо у неї відразу підскочило «давлєніє», і мама нічим не могла його збити…
Так і жили ми, «разноязичниє», як старозавітні євреї, за гріхи свої покарані, у своєму вавилонському полоні. І я часто запитувала себе: чому? Аж якось натрапила у Біблії на такі слова: «Доки край не зазнав часу свого спочинку – увесь час його запустіння був часом його спочинку, поки не скінчилося 70 років» (ІІ Хронік 36: 21). Ці слова вклав Господь у вуста старозавітного пророка Єремії… Отже, історія повторюється… 70 років були ізраїльтяни у вавилонському полоні… 70 років тривало запустіння України у радянській імперії. Але час нашого запустіння був часом кривавих розправ і голодоморів, а не часом нашого спочинку… То невже тепер розпорошить нас Господь за гріхи наші по всьому світу, як розпорошив колись нащадків свого вибраного народу?
Як за небіжки Австрії
Мені пощастило: я ще застала людей, які народилися в Галичині на початку ХХ століття. Шляхетні й відповідальні, вони знали кілька мов і в усьому дотримувалися порядку.
«Йой! Вже ніколи не буде так добре, як за небіжки Австрії», – не раз чула їхні зітхання. Розуміла, що йдеться про Австро-Угорщину, до складу якої входила Галичина і яка розпалася під час Першої світової війни.
Старший брат господині, в якої я винаймала кімнатку після закінчення медичного інституту, був колись уланом австрійської армії, але зазнав травми, тож небіжка Австрія навіть з того світу переказувала йому пенсію по інвалідності в іноземній валюті, яку радянська влада змушена була виплачувати (правда, в російських рублях) до кінця його днів. Такий, майже безпрецедентний на той час випадок був однією з незначних перемог австрійської дипломатії, та моя господиня мала на це інше пояснення. «У нас тепер лампочка Ілліча, але мотор Франца Йосифа», – любила казати, у слові «мотор» роблячи наголос на першому складі.
Мій свекор через усе своє нелегке життя також проніс сентимент до небіжки Австрії, про що свідчили його сиві, закручені догори вуса – такі ж, як в австрійського імператора Франца Йосифа. Він ще дочекався розвалу радянської імперії. Бачив, як викручували лампочку Ілліча, щоб згодом перефарбувати і приберегти її до «кращих» часів; як стягали з постаментів пам’ятники вождя світового пролетаріату і на їхньому місці встановлювали символи нової епохи… А мотор Франца Йосифа, який міг ще кілька десятиліть справно служити нашій молодій Українській державі, привчаючи її громадян до відповідальності й порядку, викинули, як непотріб, на смітник…
Доживають свій вік і старі галицькі кам’яниці, споруджені ще за Австро-Угорської монархії... Вони тепер начебто пам’ятки архітектури, й держава мала б їх охороняти, але їй не до них. А їхні мешканці небіжки Австрії не пам’ятають. Вони народилися в іншій державі, яка не привчила їх ні до порядку, ні до відповідальності, тож будинки, у яких вони живуть, своїми не вважають, не ремонтують і не доглядають їх, наче це не матеріальні об’єкти, а привиди старовини.
Тьмяніють і облуплюються фасади, з карнизів сиплеться тиньк, стіни роз’їдає пліснява, а декоративні ангели з пооббиваними крилами сумно дивляться на розгублених і заклопотаних людей – наче хочуть сказати, що вже ніколи не буде їм так добре й затишно на цьому світі, як за небіжки Австрії…
