Пропонуємо нові прозові мініатюри поетеси Неоніли СТЕФУРАК з її книжки з робочою назвою «Подорожні», рукопис якої вона готує до друку. Попередні випуски есеїв письменниці – в «Галичині» за 11 квітня, 9 травня, 25 липня, 22 серпня, 12 вересня, 28 листопада 2019 р., 5 березня, 7 травня, 28 травня, 9 липня, 3 серпня, 1 жовтня та 12 листопада.
Страх
Є два слова, які ми використовуємо часто, але безрезультатно. Цими словами Ісус звернувся до учнів, які одразу ж після Його смерті і воскресіння сиділи за зачиненими дверима, бо були налякані.
«Мир вам!» – мовив Ісус, показавши їм Свої руки і бік.
Минув тиждень, і ці самі слова Він повторив удруге, та вони все одно сиділи за зачиненими дверима – боялися. Його воскресіння не звільнило їх від страху. Це сталося в неділю, яку називають Томиною, бо Ісус знав, що Тома не вірить у Його воскресіння, тож дозволив йому вкласти руку у Свою найбільшу рану.
Про невіруючого Тому часто згадують дослідники Біблії і проповідники. А от на те, що зачинені двері осель не становлять жодної перешкоди для Ісуса, крім апостола Івана, не звернув увагу ніхто. І на те, що навіть найближчі учні Христові не змогли подолати страх, – також.
Але ж там, де страх, ніякої мови про мир бути не може! Саме тому ми перебуваємо у стані війни і з іншими, і навіть самі з собою, не усвідомлюючи, що цей стан руйнує наш світ і зсередини, і ззовні. Бо саме страх паралізує розум і волю людини. Щоби врятувати своє життя, людина зачиняє оселю, зводить оборонні мури, нарощує військову потугу. І не важливо, що стає причиною страху, - ворожа навала, зрада чи епідемія. Важливе інше – зрозуміти, що для Ісуса існує тільки одна перешкода – зачинені двері наших сердець.
Комплекс святого Миколая
Психологи недаремно стверджують, що причини вподобань і комплексів кожної людини потрібно шукати в дитинстві. Я часто думала, чому не склалося моє особисте життя, і ось однієї безсонної ночі раптом збагнула, що в усьому винен комплекс… святого Миколая.
Оскільки мої рідні по маминій лінії походили з півдня України, їхня мова дуже відрізнялася від покутського діалекту, до якого я звикла в Коломиї. Пригадую, коли дитиною знаходила вранці 19 грудня під подушкою щось дуже бажане і запитувала, звідкіля воно взялося, прабабуся, бабуся і мама одноголосно повідомляли, що я була чемна, тому це «щось» приніс мені Миколай Угодник. Тобто – той, котрий вгоджає.
Я знала, що це блакитноокий дідусь з прабабусиного образка і що він опікується нами усіма після смерті тата, бо не раз чула, як прабабуся вранці і ввечері розмовляла з ним якоюсь дивною мовою. Були це старослов’янські молитви, але вони видавалися мені тоді якимись наспівами чи замовляннями. Те, що святий приходить лише раз на рік, мене зовсім не дивувало – я розуміла, що людей на світі багато і всі вони потребують його допомоги. До того ж час від часу він надсилав замість себе вуйка Миколу, блакитноокого чоловіка татової сестри, який також намагався мені вгодити, приносячи яблука і горіхи з татового саду.
Через багато років, коли після складної хірургічної операції я повернулася до життя, руку і серце мені запропонував блакитноокий чоловік з родини лікарів, і мав він також ім’я Микола. Моєї прабабусі тоді вже на світі не було, а бабуся, окинувши досвідченим оком мого обранця, якось зневажливо мовила: «Дамський угодник».
Я не здивувалася, бо бабуся мала замилування до старовини і за будь-яких обставин вміла почуватися дамою, тож, мабуть, вирішила, що мій обранець догоджатиме і їй. Як святий Миколай. Але помилилася. Не минуло і року, як він справді взявся догоджати, але не мені і моїй бабусі, а чужим жінкам… Відтоді я уникала чоловіків з блакитними очима і вмінням догоджати, бо вони вже не могли наповнити мене очікуванням дива. Комплекс святого Миколая міцно вріс у мою підсвідомість. Та й справжні чоловічі властивості стали такою рідкістю, що навіть святий Миколай неспроможний здійснити чудо і наповнити серця чоловіків мужністю, чесністю, справедливістю – тими чеснотами, які завжди були фундаментом цього хисткого світу.
Зоря
Коли народжується дитина, у неї немає нікого, крім матері і провідної зорі. Мати (і подумки, і поруч) буде з дитиною до кінця своїх днів, а провідна зоря вказуватиме їй шлях протягом усього земного життя. Як вказувала його трьом біблійним царям, які несли дари для щойно народженого Ісуса…
«От і ще одна мучениця прийшла на світ», – говорила моя прабабуся, довідавшись, що в когось народилася дівчинка. Чому вона вважала дівчат мученицями, я не розуміла. Знала, що при хрещенні мені дали ім’я християнської мучениці і що ця мучениця стала відтоді моїм ангелом-охоронцем. Прабабуся розповідала, що рівно тисячу сімсот років до мого народження її катували, вкидали до ями з дикими звірами, а потім відтяли голову за те, що не зреклася Христової віри.
«І з мужем її, і з сімома їхніми дітками зробили так само», – зітхала скрушно.
«Хто, бабуню? – допитувалась я. – Хто з ними таке зробив?»
«Іроди, супостати», – відповідала прабабуся, і я з розумінням кивала головою, бо іродами і супостатами вона називала усіх несправедливих і жорстоких людей… Мене ж називали Нісенькою, тому ім’я християнської мучениці, яким мене назвали, було наче не моїм.
«Нісенько, ану піди подивися, чи вже зійшла зоря», – посилала мене прабабуся надвір напередодні Різдва. Сама піти не могла, бо відмовили ноги, тож пересувалася по хаті на саморобному візочку. Навчила мене товкти у ступі стрептоцид, посипати ним рани на її ногах і обережно забинтовувати. Казала, що у мене легка рука, бо після моїх присипок рани швидко затягалися молоденькою шкірочкою, прабабусі ставало легше і вона вже не так мучилась.
Зими тоді були довгими і холодними. Мама приходила з роботи пізно, тож до різдвяної вечері ми з прабабусею мали приготуватися самі. А це ж не будь-що, а дванадцять пісних страв! Чому дванадцять і чому пісних, я не розуміла, але ретельно виконувала всі прабабусині вказівки. Відтак одягала цигейкову шубку, з рукавів якої звисали довгі шнурки з рукавичками, запинала на підборідді вовняну шапочку, шию замотувала шаликом, легко пірнала у зимові чоботи, бо мені купували їх завжди на виріст, і вибігала з хатини…
«Тільки ж не барися, Нісенько!» – чула навздогін, наче від мене залежало, коли з’явиться на зимовому небі ота Різдвяна зоря.
Ох, і нелегко було мені просуватися довжелезним білим тунелем до воріт нашого подвір’я! Ще зранку, розчищаючи доріжку, мама понакидала обабіч неї великі кучугури снігу, врівень з моєю головою, тож за ними не можна було нічого побачити. Та й надворі сутеніло. Під ногами скрипів сніг, і я крок за кроком обережно сунулася до галявини, з якої, як мені тоді здавалося, було видно усе небо… Довго промацувала очима хмарку за хмаркою і нарешті знаходила…
«Є! Горить!» – бігла сніговим тунелем до нашої старенької хатини і, навіть не зачинивши за собою двері, радісно вигукувала: «Бабуню, бабуню! Христос народився!»
«Славімо Його!» – усміхалася бабуся, струшуючи покрученими пальцями сніг з мого цигейкового скафандру, наче я справді прилетіла з іншої планети.
Стіл уже був застелений білою скатертиною. Пахла хвоя, і перед образом Матері Божої Неустанної Помочі горіла свіча. Щойно народжений Ісусик сидів на лівій руці Своєї Небесної Матері, але личко Його було обернене не до Неї, а до ангела, який тримав над Його голівкою знаряддя хресної муки… Тоді я ще не знала, що мучениками на цьому світі рано чи пізно стають усі. Якщо відмовляються коритися супостатам і не зрікаються Істини.
Царі
Відомо, що ім’я Василь – грецького походження й означає «цар», але, мабуть, про це не знали молоді стопчатівські газди Федір і Гафія, коли майже століття тому хрестили свого первістка і за порадою місцевого пароха назвали його Василем… Та й який з бідного гуцулика цар?..
«Василечку, так звали мого тата… Василечку, так мертвого не звуть»… Це початок вірша, в якому я звертаюся до свого товариша, талановитого поета, що прийшов на світ у сусідніх з татовим селом Микитинцях, де і похований.
Обидва Василі мали незалежну вдачу і почуття власної гідності, тож свого часу жорстоко поплатилися за це. Тато – життям, а товариш – можливістю здобути у Львові вищу освіту, вільно писати і видавати книжки.
Якось ми піднялися з ним на гірський хребет, сіли на замшілий камінь, притулившись для рівноваги спинами одне до одного, і мовчали – дослухалися до шуму смерек і вдивлялися в небо, де ширяли орли. Це було наше царство, яке могла відібрати у нас тільки смерть. Як відібрала його колись у мого тата.
Тата не стало, коли мені не було і шести років. З корисливих міркувань його зрадив один підступний чоловік і після татової смерті утік за океан. Тато не встиг мені залишити нічого, крім незалежної вдачі і почуття власної гідності. А ще – безмежну любов до царства смерек і ялин…
«Там, де смереки стоять на чатах, щоб не запався світ, плаче душа за тобою, тату, плаче вже стільки літ»…
Бзік*
На вулиці Диких рож у Коломиї, де проминули мої дитячі й юнацькі роки, жила багатодітна родина Курків. Старий Курко шевцював. Підперезаний шкіряним фартухом, часто виходив зі своєї маленької глиняної хатини покурити, тож і досі, коли я чую, що хтось «курить, як швець», бачу старого Курка.
Він був невисокого зросту і шкутильгав, бо втрачену на війні ногу заміняв йому протез. Курчиха працювала прибиральницею. Як вони поміщалися з п’ятьма дітьми і Бзіком у тій злиденній, як казала моя прабабуся, «шевченківській» хатині, уявити я не могла. Та й значення польського слова «бзік» не знала, тож була переконана, що так звуть їхнього домовика. Не розуміла лишень, чому він вважався власністю лише найменшого Курка. «Мабуть, той про нього дбає найкраще», – вирішила і більше чужим домовиком не переймалася. На якийсь час забули про нього й сусіди. Згадали лише тоді, коли дивакуватий хлопець відмовився переймати татове ремесло і втік з дому. Четверо його братів і сестер повиростали і також подались у світи, тож коли повмирали їхні батьки, в «шевченківській» хатині над потоком залишився тільки Бзік. Від самотності він здичавів і спересердя кидав усім, що потрапляло під руку, в кожного, хто наважувався з цікавості переступати поріг його володіння.
Але невдовзі наймолодший Курко таки повернувся додому. І не сам, а з дружиною і трирічним хлопчиком… Сусіди казали, що останніх кілька років він провів у в’язниці, тож спілкування з колишнім в’язнем уникали. Зрадів його поверненню тільки Бзік. Аби догодити господарю, часто бавився з його синочком, бо іграшок у малого не було.
Новий рік вони зустрічали без ялинки. Але ж наближалося Різдво, та ні дідуха, ні солом’яного павука, який погойдувався колись під сволоком їхньої хати, Курко на горищі не знайшов… І тоді Бзік порадив йому позвозити мотоциклом викинуті на смітник після новорічної ночі ялинки, на галявині перед хатиною повстромляти їх у снігові замети, прикрасити сріблястим дощиком і виготовленими власноруч паперовими гірляндами, позбирати з усієї вулиці дітлахів і навчити їх давніх українських колядок…
«О! Старі люди добре казали, що найменший Курків син має «бзіка», – перешіптувались сусіди і швиденько гасили світло, коли до їхніх осель наближалися колядники…
Татового ремесла Курко не успадкував, тож коли потепліло, мусив їхати на заробітки в Росію, а через кілька місяців його привезли звідти в цинковій труні - привалило деревом у тайзі…
Але ще багато років по тому, коли я навідувалась на різдвяні свята в Коломию, заставала на галявині біля старої хатини, над обмілілим потоком, такий самий казковий гайок… Думаю, що Бзіка успадкував хтось із Куркових колядників, і домовик ще довго допомагав їм підтримувати дух забороненого радянською владою Різдва.
*Бзік – несповна розуму, дивакуватий (пол.).
