Пропонуємо нові прозові мініатюри поетеси Неоніли СТЕФУРАК з її книжки «Подорожні», рукопис якої вона готує до друку. Попередні випуски есеїв письменниці – в «Галичині» за 11 квітня, 9 травня, 25 липня, 22 серпня, 12 вересня, 28 листопада 2019 р., 5 березня, 7 травня, 28 травня, 9 липня, 3 серпня і 1 жовтня ц. р.

Усе геніальне – просте, але дивує воно нас і вражає, доки ми не розуміємо механізму його дії… У дитинстві моєю улюбленою іграшкою був калейдоскоп. Я могла годинами вдивлятися в нього і, повільно обертаючи навколо осі, спостерігати, як змінюються в глибині тубуса барвисті візерунки скелець. Але якось мама пояснила мені будову цього оптичного приладу, і я зрозуміла, що ніякого дива у калейдоскопічній зміні симетричних візерунків немає і що цей прилад настільки простий, що його можна виготовити власноруч. А збагнувши це, швидко втратила до своєї улюбленої іграшки інтерес…

Та проминули роки, і раптом я зауважила, що людське життя дуже нагадує калейдоскопічну зміну явищ, подій, вражень і відчуттів. «Звісно, усе геніальне – просте», – вкотре подумала. Адже наша Земля також обертається навколо своєї осі, а між шарами атмосфери, як між двома скельцями у калейдоскопі, розкидані ми, люди різних рас і народів, тож творимо своєрідні візерунки, які постійно змінюються, відображаючись у системі дзеркал різних часів та епох.

Згодом я довідалася, що калейдоскоп задумували як науковий винахід, але прагнення швидкої наживи зробило його іграшкою в руках дітей. Мабуть, те саме відбулося і з нами, людьми, у цьому калейдоскопічному світі, бо «створив нас Бог за образом і подобою Його, щоб панувати над усією землею», а ми дозволили перетворити її (та й власне життя) на іграшку… І неважко здогадатися, у чиїх загребущих руках…

Крутиться дзиґа. Вона вже дуже стара. Потьмяніла від часу, лежала, всіма забута, на горищі хатини, де було кладовище старих речей. Знайшлося там місце і для труни, яка чекала на прабабусину смерть. Часи тоді були важкі, тож домовину довелося придбати заздалегідь. Та й одяг, який мама дарувала прабабусі на уродини, старенька також відкладала на смерть. «От тільки б не померти взимку, – казала. – Бо темно там, у могилі, і холодно, тільки коли-не-коли чути далекі дзвони».

Усе це прабабуся вигадувала, бо церковні дзвони з дзвіниць уже давно познімали, і коли ховали небіжчиків, можна було чути тільки бамкання старого годинника на ратуші, який монотонно відлічував час. «Бам, бам, бам!» – наче й справді скликав на Службу Божу, тож прабабуся вклякала перед образом Богородиці, довго молилася, а відтак просила Бога, аби вділив рабі Своїй Зої, і рабі Своїй Неонілі, і рабові Своєму Василеві довгих літ життя… Але раб Божий Василь невдовзі помер. Було йому тридцять п’ять років. То був мій тато. Відтоді я мала відразу до слова «раб», яка не зникла навіть коли довідалася, що один із титулів Папи Римського звучить як «servus servorum Dei», тобто «раб рабів Божих»… Завжди воліла бути слугинею, а не рабою…

А прабабуся жила ще довго. За цей час повмирали всі мої іграшки, і я поховала їх на горищі. Були там і ліщинова колиска, яка колись мене вигойдувала, і дубова труна, яка чекала на прабабусину смерть…

Крутиться дзиґа. Вона вже дуже стара, потьмяніла від часу – єдина іграшка, яка залишилася з мого далекого дитинства. Не було кому її передати. Не було кому її накручувати і пускати в танок по кімнаті… Наче все розуміє і протяжливо поскрипує: «Жаль-жаль-жаль!»

Найбільш поширеним серед людських дивацтв є відчуття ситуативної тотожності. От сидить людина в кав’ярні чи їде в поїзді, розмовляє з випадковим подорожнім – і раптом ловить себе на думці, що все це вже було: і ці краєвиди за вікном, і одяг, і зачіска, і навіть зелена гілочка шпарагусу з червоними намистинами ягід. Але чому запам’ятався саме цей епізод? І коли це все було? У минулому чи в майбутньому?..

Як нічний метелик над лампою кружляє думка навколо цих питань, і тебе не полишає відчуття, що от-от вирине з пам’яті наступний епізод і ти згадаєш, що ж було далі… Але чари розвіюються, коло замикається і все повертається на свої місця: ти не знаєш людини, яка на мить здалася тобі найдорожчою, ти просто сидиш поруч із нею в кав’ярні чи їдеш у поїзді… І гілочка шпарагусу, яка щойно тобі про щось нагадувала, поступово пересувається з теперішнього в минуле, а майбутнє заволікується туманом. Так, наче хтось на мить дозволив тобі зазирнути у книгу твого життя і ти побачив колись уже бачене: фрагмент фільму про себе і про своє майбутнє (чи минуле)…

Ситуативна комбінація, внаслідок якої відбулося впізнавання сутності – це і був той миттєвий прорив із замкнутого кола, який дозволив тобі на мить звільнитися від фізичної оболонки і побачити себе збоку очима своєї душі.

Коли ти ще молода і гарна, і щоп’ятниці ввечері після роботи печеш "Королівський" торт, аби відвезти його у вихідні чоловікові, який тимчасово живе за триста кілометрів в іншому місті, – то хіба це не дольче віта?

Отож сім яєчних жовтків розтираєш з сімома ложками цукру, додаєш пів склянки маку, склянку мелених горіхів, збиті на пінку білки, дрібку порошку до печива, і поки усе це випікається в добре нагрітій духовці, готуєш начинку з масла, яєчних жовтків, кави, соку цитрини і ванільного цукру. Відтак розрізаєш спечений і охолоджений корж навпіл, перекладаєш начинкою, посипаєш меленими горіхами, прикрашаєш цукатами, обгортаєш пергаментним папером, вкладаєш до поліетиленового пакета і пильнуєш, аби хтось нехотячи не потовк твого кулінарного шедевра дорогою до "королівського" міста.

І ось нарешті виходиш з потяга і квапишся до телефонної будки, аби повідомити чоловікові, що ти вже тут, на пероні, і не сама, а з його улюбленим "Королівським тортом", який не зрівняється з найсмачнішими бабусиними пирогами чи голубцями, в чому він уже вкотре міг переконатися. Отож прилаштовуєш пакунок з тортом у безпечному місці, знімаєш рукавички і квапишся набрати номер чоловікового телефону.

«Слухаю», – несподівано чуєш привітний жіночий голос у слухавці, але ні про що не здогадуєшся, тож про всяк випадок вибачаєшся і запитуєш, чи туди потрапила, називаєш ім’я чоловіка і переконуєшся, що це справді його помешкання, от тільки, хто ця жінка з приємним голосом – після короткої паузи запитуєш. «Дружина», – відповідає впевнено, і твоє серце раптом стискається, а ти ж після операції, тобі не можна хвилюватися, тому зусиллям волі стримуєш емоції і, трохи повагавшись, цікавишся, скільки ще часу вона залишатиметься в помешканні… В голові у тебе паморочиться, однак вона ні про що не здогадується, тож каже, що квапиться на роботу, але «через кілька годин повернеться додому чоловік, і ви зможете з ним зв’язатися», – обнадіює… Голос приємний, лагідний… Наче заворожена, ти дякуєш за інформацію, кладеш слухавку і усвідомлюєш, що все так несподівано скінчилося, що у тебе зосталося лише кілька годин, аби встигнути забрати свої речі з його помешкання, але головне – не хвилюватися і якнайшвидше покинути це "королівське" місто назавжди…

«Дитино, дівчинко, о дай, щоб я любив, щоб не любив тебе, а просто жив тобою», – наче зіпсована платівка, безперервно крутяться в пам’яті не так давно написані для тебе слова – але до чи після операції, ти вже згадати не можеш... А через кілька десятиліть, уже в іншому місті, в іншому столітті і тисячолітті надибуєш їх у тоненькій збірочці, яка дивом збереглася і знайшлася після кількох переїздів у твоєму новому помешканні... Гортаєш пожовклі сторінки і раптом бачиш між ними, наче шматочок злежалого снігу, клаптик пергаментного паперу з рецептом "Королівського" торта – єдиний примарний спогад про твоє тодішнє таке коротке солодке життя.

У Другому посланні апостола Павла до Тимотея є такі слова: «Останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть-бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, осудливі, жорстокі, нахабні, бундючні… що вони завжди вчаться, та ніколи не можуть прийти до пізнання правди» (2 Тим. 3,17).

Якщо вірити цим словам, то не треба великого розуму, аби збагнути, що ми живемо в останні дні. І вражає не так зібраний апостолом понад дві тисячі років тому перелік наших незаперечних «чеснот», як те, що ми ніяк не можемо «прийти до пізнання правди».

Як на мене, саме в цьому причина усіх наших нещасть, бо правда є основним фактором свободи – вона оживляє (Пс. 118,40), освячує (Ів. 17,17) і звільняє людину від влади гріха. «Пізнаєте правду – а правда вас вільними зробить» (Ів.8, 32). Ці Ісусові слова його сучасники збагнути не могли, бо вважали себе вільним народом. Ми також ось уже три десятиліття вважаємо себе вільними, але у цій свободі чомусь дедалі менше любові і справедливості. А справедливість, до речі, є однією з ознак правди, і без правди вона неможлива.

То що сталося з нашим народом, який мільйонами життів заплатив за свободу, але так і залишився рабом власного егоїзму?.. Невже і ми, як старозавітні книжники і фарисеї, не зрозуміли, що таке свобода?.. Так, це незалежність, але не людини від людини, що стала причиною непорозумінь і відчуження між людьми… «По правді, по правді кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, той раб гріха» (Ів. 8, 34), - каже Ісус. Тобто залежний від гріха. А хіба може бути по-справжньому вільною і щасливою країна, де стільки рабів?..

За останні дев’ять років маминого життя я не могла відлучитися з дому навіть на день. Лише коли мами не стало, вирішила подбати про встановлення пам’ятника на татовій могилі в його рідному селі.

Про зустріч із майстром домовилася заздалегідь, але приїхала в село раніше, щоб хоч трохи побути біля татової могили на самоті, вибачитись, що так довго не приїздила.

Автобус зупинився біля церкви, тож, оминувши пам’ятник січовим стрільцям, як завжди, впевнено попрямувала до куща калини, що ріс біля татової могили… Та ні куща, ні могили на тому місці уже не було. На витоптаній землі самотньо лежав великий дерев’яний хрест, який не наважилися викинути ті, хто сплюндрував не одне, а кілька поховань на старому цвинтарі, аби звільнити місце для нових…

Що робити? Де встановлювати пам’ятник і що сказати майстрові, який за годину буде на цвинтарі?.. Вирішила порадитись з нанашкою, яка жила неподалік.

Незнайома жінка, що поралася на обійсті, провела мене в літню кухню і відразу ж зникла. Я дивилася на сліпеньку дев’яностолітню бабусю в старому фотелі і не могла впізнати у ній свою хресну маму Марію. Тремтячою рукою вона перебирала зернята вервиці і тихенько молилася. Раптом я збагнула, що нанашка уже не зможе показати мені місце татового поховання, і гірко заплакала.

«Хто тут?» – сполошилася старенька, але я мовчала. Клубок образи і болю, що застряг у горлі, не давав мені вимовити й слова.

«Це ти, Нісенько?» – потягнулася до мене тремтяча рука з вервицею, і я припала до неї, як до останньої ниточки, що зв’язувала мене з рідними по крові людьми, яких уже давно не було на цьому світі.

Як вона, сліпенька, впізнала мене тоді – я й досі не розумію, адже не знала про мій приїзд. Порадила повернутися на цвинтар, і, поки не прийшов майстер, запалити в різних місцях три свічі.

«Котра спалахне найдужче, там най кладе», – сказала.

Так я і зробила. Майстер ні про що не здогадався і спорудив пам’ятник на місці, яке я йому вказала. Невдовзі зателефонувала рідним нанашки, бо домовилася з офтальмологічною клінікою, де оглянуть стареньку.

«А знаєш, Нісенько, минулої неділі навідався на цвинтар до своєї покійної жінки один старий чоловік з гір, він знав твого тата, – почула у слухавці. – Та й каже: «А хто то такий файний пам’ятник поклав Василеві?»… І як ви з мамою вгадали, де його класти?».