Пропонуємо нові прозові мініатюри поетеси Неоніли СТЕФУРАК з її чергової книжки з робочою назвою «Подорожні», рукопис якої вона готує до друку. Попередні випуски есеїв письменниці – в «Галичині» за 11 квітня, 9 травня, 25 липня, 22 серпня, 12 вересня, 28 листопада 2019 р., 5 березня, 7 травня, 28 травня, 9 липня і 3 вересня.

Мої рідні по маминій лінії походили з півдня України, тож на своїй малій батьківщині пережили три голодомори. Найважчим для них виявився третій, післявоєнний, тож, рятуючись від голодної смерті, усе покинули й переїхали на Прикарпаття. Розповідати про голод не любили, але позбутися звички робити запаси так і не змогли. Біля хатини, яку купили у переселенців за рештки не виміняного на хліб золота, був і город, і сад, але щороку вони запасалися не лише яриною і садовиною. Під низенькою стелею, на старих креденсах у нас завжди стояли трилітрові слоїки з борошном і різними крупами. Окремо, у великих місткостях, зберігався корм для тварин…

Через кілька десятиліть, коли вже ні прабабусі, ні бабусі на цьому світі не було, я забрала маму до себе в однокімнатну квартиру. Місця для продовольчих запасів і тварин там, звісно, не знайшлося. Замість трилітрових слоїків я понасипала борошна і круп у літрові пластмасові контейнери, щоб мама не так боялася чергового голодомору, і поквапилась на роботу…

Ізольована квартира у багатоповерхівці, де всі усім були чужі, де не було ні дерев, ні тварин, та й мене цілими днями не було, бо, щоб вижити у напівголодні дев’яності, доводилось працювати на двох роботах, – усе це стало для мами нестерпнішим за страх голодомору, тож вона не знала, куди себе подіти.

– Мамочко, чому ти така сумна? – все частіше запитувала я. – Адже тут тепло і чисто, є що їсти і пити, є радіо і телевізор… Чого тобі не вистачає?

– Тепла, – відповідала. – Тут немає нічого живого… Не ображайся, але тут немає життя.

Вона ще сподівалася повернутися додому, тож не дозволяла продавати коломийську хату. Від’їжджали ми через мамину хворобу поквапом, усе залишили, як було, лише почепили на двері і на ворота замки. Коли я через кілька місяців викроїла трохи часу, аби навідатись додому, застала жахливу картину. Замки були зірвані, двері зняті з завіс, батареї індивідуального опалення зрізані, матраци ліжок розпороті…Серед розсипаних по долівці харчових запасів лежали розтрощені оклади ікон, з-під яких визирав сумний лик іконописного Христа із застережливо піднятою правицею…

Вандалів Він чомусь не зупинив. Міліція їх також не знайшла. Та й не квапилась шукати. Стояла тепла, урожайна осінь. В садочку перед хатою, як і завжди, достигали горіхи, яблука, груші, сливи, та не було їх кому струшувати, збивати, визбирувати у прижухлій траві, обгортати старими, пожовклими газетами, складати в ящики і заносити до підвалу – тобто робити запаси… Після цього випадку примара голоду зникла з маминого життя назавжди, Відтак вона втратила цікавість до життя і поступово почала згасати…

Дивлячись на неї, я мимоволі думала про інші запаси, які ми назбируємо в дитинстві і ранній юності, якщо маємо де їх назбирати... Запаси любові… Адже Бог створив родину, аби в такий спосіб ділитися Своєю любов’ю з людьми… А якщо немає родини чи вона не повна?.. Як це сталося в дитинстві і з моєю мамою, і зі мною?.. Але хіба можна запастися любов’ю, не відчуваючи її? Тож починаєш запасатися всім, що може хоч якось замінити любов, але врешті-решт переконуєшся, що любові ніщо замінити не може.

І тоді згадуєш про Того, хто є Любов. Береш чистий аркуш паперу, щоб написати Йому листа і попросити хоч крихту любові – і завмираєш, бо не знаєш, яка вона, батьківська любов, і як запасатися нею – також не знаєш. Сидиш перед чистим аркушем паперу у своїй однокімнатній квартирі, де давно вже немає нічого живого, і сподіваєшся, що, коли тебе не стане, запасами любові для інших стануть надіслані Богом і записані тобою слова…

Того дня я прокинулась пізно, навіть дуже пізно, тож усе, що спланувала звечора, зробити ніяк не встигала... «А якщо поквапитись?» – подумала, і швиденько почала збиратися в дорогу. Раптом мені здалося, що хтось постукав у двері, та за дверима нікого не було, тільки здалеку наближався ледь чутний щемливий звук… «Наближається звук і, покірна щемливому звуку, молодіє душа», – згадалися рядки Олександра Блока. Так він писав про наближення Натхнення…

«О! Явилось – не забарилось!», – здогадалася я, і коли знову почула наближення того щемливого звуку, запросила гостя до хати. Цього разу Натхнення було одягнуте не у вишукану тогу поетичних метафор, а в якусь довгу мантію, тож я поцікавилась, що це за одяг.

– Так одягалися в давнину філософи, – пояснило Натхнення. – Я щойно від одного з них. Він передав тобі кілька рядків латиною і сказав, що решту допишеш сама…

– Мені? – здивувалася щиро. – Але ж я вивчала латину дуже давно…

– Нічого, згадаєш, – не відступало Натхнення і відразу почало диктувати: «Вже тільки umbra vitae»…

– Почекай, – зупинила я його, відразу згадавши значення латинських слів umbra vitae. – Чому ти хочеш, аби я написала про тінь життя?

– Бо життя багатьох людей проминає в тіні. А я хочу, аби ти вивела їх на світло віри.

– Я? – здивувалася ще більше. – Але ж для цього існує Церква…

– Не тільки… Поети і філософи також повинні бути провідниками до світла, але вони забули про це, – зітхнуло Натхнення і попросило, аби я заварила для нього горнятко кави…

Так я почала писати «Листи до Бога»… Відтоді щоразу, коли відчуваю протяжний, ледь чутний звук наближення Натхнення, відкладаю усі свої справи. Правда, ніколи не можу вгадати, як воно буде одягнене і чи надовго затримається біля мене. Але про всяк випадок дістаю два порцелянових горнятка, кулькову ручку і чистий аркуш паперу, бо користуватися клавіатурою комп’ютера Натхнення навідріз відмовляється.

Ці слова належать давньогрецькому філософу Сократу. Я згадую їх завжди, коли зустрічаю своїх давніх знайомих, друзів дитинства чи однокласників. Я не впізнаю їх, вони не впізнають мене – тобто потрібно заговорити, аби ми змогли одне одного побачити. Але й це інколи не допомагає… І я з сумом констатую, що дівчата в юності нагадують набубнявілі пуп’янки троянд, мінливі хмарки, що пливуть у блакитному небі, дзюркотливі струмочки, пустотливо-грайливі пориви вітру… Та з роками, на жаль, починають нагадувати розтоптані пантофлі, зморщені яблука, розбухлі від дешевих акційних товарів господарські сумки… Змінюється зовнішність, але ж сутність мала би залишатися незмінною! Чи змінюється і вона?..

В юності ми віримо у незрадливу дружбу і чисту любов, у провідну зорю, яка рано чи пізно приведе нас до щастя…Але з роками втрачаємо і друзів, і коханих, і віру… А, втрачаючи все це, мимоволі втрачаємо себе, стаємо неподібними на себе, і навіть наймудріші слова філософа не можуть нам допомогти.

Ми говоримо, але нас не чують і не бачать, а отже не впізнають. І йдуть у невідомість, хоч би якими мудрими і застережливими були наші слова…

Кажуть, що чоловіки люблять очима, а жінки – вухами. В такому разі чоловіки мали би дбати про зір, а жінки – про слух, бо з роками органи зору і слуху слабнуть. Але чоловіки дбають про потенцію, а жінки – про обличчя і фігуру, бо начебто лише завдяки молодості можна зберегти любов…

Але ж любов – субстанція не матеріальна, а духовна. Ніякими пластичними операціями і гормональними маніпуляціями втримати її неможливо. Це вона зберігає для нас молодість, а не навпаки, але часто ми цього не помічаємо, тож несамохіть руйнуємо свої життя…

Пригадую, ще не було у мене ні зморщок, ні сивин, коли я вперше почула, що вже стара… Мабуть, це темні кола під очима, – подумала, – від перевтоми. Квапилася на поїзд, щоб відвезти до Львова щойно зроблений переклад книжки, тож вирішила не розпитувати сусіда, чому я раптом здалася йому старою, тільки його щирий, співчутливий погляд здивував…

Залагодила у Львові усі свої справи і нічним потягом мала повертатися додому. Але перед від’їздом, як завжди, вирішила провідати чоловіка, якому колись пообіцяла, що залишуся його вірним другом назавжди…

Того вечора він був не сам. Лікар, який допомагав йому подолати хронічне захворювання і навідував його вдома, дуже здивувався, що ми однолітки. «Якби ви знали, як він на вас чекав, – майже пошепки мовив. – Але ж ви ще така молода!»,– чомусь з сумом додав.

Двоє чоловіків протягом одного дня назвали мене молодою і старою. То яка ж я насправді? – подумала, і ця настирлива думка не давала нічному експресу заколисати мене ні на мить.

На порожньому пероні мене, як завжди, ніхто не стрічав. Тролейбуси вночі не курсували. Грошей на таксі не було, тож додому я дісталася на світанку. Двері відчинив заспаний чоловік і навіть не запропонував випити чаю…

Раптом я відчула, як покидає мене життєва сила, як в’яне і спустошується моя душа, а отже старіє оболонка. «Треба поговорити з сусідом – він щось знає», – перед тим, як заснути, подумала. Хоч говорити, власне, не було про що. Просто я опинилася у фазі вікового міжсезоння, коли дні ще теплі, ночі короткі, а вранці не страшно подивитися в дзеркало, хоч би як тебе не називали…

Але проминули роки, і коли смерть забрала усіх дорогих мені людей, старість прийшла до мене раптово, оминувши фазу іншого вікового міжсезоння, коли дні уже прохолодні, ночі довгі, а в дзеркало краще не дивитися, бо, за великим рахунком, літня жінка у ньому нічого спільного зі мною не має.

Про кінець світу говорили і писали багато, навіть передрікали дати кінця. І хоч ознак його наближення, на які вказує Біблія (Лк. 21,8-36) стає все більше, разом зі сходом сонця милосердний Господь продовжує щоранку дарувати нам новий день.

«Кінець світу у кожного свій», – якось зауважила моя товаришка, яка нещодавно покинула цей світ… Як чимало наших краян, поїхала до Риму наприкінці дев’яностих. Хоч закінчила Літературний інститут, ні роботи, ні житла в Україні не мала. Хотіла назбирати грошей, аби купити помешкання у Львові, де якийсь час жила, навіть переклала кілька книжок з російської мови, а серед них і «Роздуми про Божественну літургію» Миколи Гоголя… Мріяла написати роман про життя українських заробітчан в Італії, але не встигла. Як і більшість із них, гнана вітрами перемін, стала таким собі перекотиполем – то тут, то там.. І ось – нема…

Коли я довідалась, що її не стало, з архівів пам’яті виринув давній вірш, який я чомусь не показала їй перед від’їздом до Італії, тож залишаю його на сторінках цієї збірочки на згадку про ще один передчасно згаслий талант.

«Брати одружаться, Людмило, і друзі з подругами – теж… Ти просто трішечки стомилась, ти відпочинеш – і підеш… Куди дорога не спитаєш: у бездоріжжя чи в сльоту… Дивися – пісня пролітає і замерзає на льоту… Чи їй у цьому світі мілко? Чи Бог їй крилець не зігрів?... У серці зробимо могилку – там, на перетині вітрів… Вже не до зустрічей і віршів… Вже світ, як пустка крижана... Ознак наближення – все більше, але кінця іще нема!»

В молодості я любила цей сонячний камінь. Коли одягала бурштинові прикраси, ставало якось тепліше на душі. Але відколи побачила в глибині застиглої бурштинової смоли комаху, втратила цікавість до прикрас. Це сталося раптово. Так само раптово я втратила цікавість до щастя.

«Щасливі часу не відчувають», – стверджує народна приказка. Але це неправда. Щасливі також відчувають, як швидко біжить час. Щастя – це мить, яку спіймати неможливо… Відколи я зрозуміла цю істину, ні на що не сподіваюся й ні на кого не чекаю. Час іде ніби сам по собі, а я існую сама по собі. Коли наші шляхи перетинаються, я розумію, що мені все одно його обдурити не вдасться – і ховаю велике дзеркало за шафу…

«Але ж старіє лише оболонка, душа постаріти не може», – втішаю сама себе.

«Тоді чому твоя душа ні на що не сподівається і нікого не чекає?» – чую глузливий внутрішній голос.

«Бо так вона не відчуває підступності часу», – відповідаю…

Коли на когось чекаєш, час тягнеться дуже довго. Ти визираєш у вікно, зазираєш у порожню поштову скриньку, наслухаєш, чи не дзвонить телефон, але все даремно: той, на кого чекаєш, не озивається. Минають дні, місяці, роки… Стрімка течія часу поступово затягує тебе, накриває з головою і починає загусати, як бурштинова смола… Якусь мить ти ще дригаєш лапками, але, стомившись, таки захлинаєшся сонячною патокою бурштинової смоли і зависаєш у ній, як ота доісторична комаха в дешевій прикрасі… Якщо ж ні на що не сподіваєшся і ні на кого не чекаєш, час ніби припиняє для тебе існувати. Ти повільно заходиш у його води, лягаєш на спину і пливеш, невпинно перебираючи ногами, як ластами. Головою крутити не можеш, тож нічого, крім неба, не бачиш. А душа не старіє лише тоді, коли дивиться в небо і тужить за ним…