До уваги читачів – психологічно-філософські прозові мініатюри поетеси Неоніли СТЕФУРАК з її книжки «Подорожні».

В минулому столітті «Нової пошти» не було, тож на лист з Івано-Франківська до Львова треба було чекати кілька днів. Щоб чекання не було таким довгим і обтяжливим, я надсилала чоловікові, за яким завжди тужила, по листу щодня. Власне, то були не листи, а послання, якими я намагалася розвіяти гнітючу безнадію у його душі, бо все частіше він звинувачував себе у тому, що через пиятику змарнував і своє, і моє життя. І це була правда. Але ж ніхто не вповноважував звинувачуваного виносити собі вирок і, тим більше, – виконувати його! Однак він таки знищив своє змарноване життя. Моє залишилося…

«Що мені тепер з ним робити, – подумала я, – адже все «марнота марнот і ловлення вітру»… Вирішила, що вітру більше не ловитиму – краще буду ловити слова. Але не всі. Бо бридких, лайливих і гнівливих слів стало так багато (і їхніх ловців теж), що немає сенсу їх ловити. Важко спіймати слово лагідне, ніжне, турботливе, бо воно боїться, що його засміють і затюкають знахабнілі зграї деренчливих, брутальних слів, тож часто ховається за проникливим поглядом чи мовчазною усмішкою небайдужої людини…

Але я пильную! І щойно побачу теплий вогник в очах, відразу відкриваю йому серце. А вже вдома, на самоті, обережно виймаю світлячки вогників з серця і якусь мить призвичаюю їх до трансформації у нове життя. Кажу: «Не бійтеся. Ви будете жити у слові, станете ніжністю і турботою, лагідністю і привітністю… Лише любов’ю стати не зможете, бо той, хто хоч зрідка огортав мене любов’ю, стомився ловити слова».

Я знаю: там, де перебуває зараз його душа, холодно-холодно. Все, що я можу для нього зробити – спіймати північний вітер і на його крилі переслати це коротеньке послання «Новою поштою», бо не встигла сказати йому найважливішого: «Той, хто любить, змарнувати свого життя не може».

«Не треба уникати спокус», – якось порадив мені чоловік, якого я мала за чесного і справедливого. Розгубилася. Не знала, що відповісти. А за мить згадала Ісусове: «Неможливо, щоб не з’явилися спокуси»(Лк. 7:12), і подумала, що лише спокусою можна випробувати людину, визначити, чи придатна для вічності її душа. Отже той застережливий дорадник просто помилився. Він мав сказати: «Не треба боятися спокус», а сказав, що не треба їх уникати...

Але я таки намагаюся уникати. Бо «горе тому, через кого приходять вони», – застерігає Книга книг. А Святий Дух завжди допомагає за машкарою принади побачити потворність спокуси. Приймаєш її – даєш згоду на гріх, не приймаєш – відмовляєшся грішити… І тоді все вужчою і вищою стає твоя життєва стезя. І все частіше нагадують про себе два страхи – страх самотності і страх висоти.

Саме через страхи люди часто зрікаються друзів і коханих. Одні бояться втратити те, що надбали, інші – чужого осуду, ще інші відмовляються від мрій і бажань через страх невідомості, навіть усвідомлюючи всю марнотність свого існування. Але між зреченням і зрадою – велика різниця. Зречення можна зрозуміти і пробачити. Як пробачив Ісус Петрові, коли, опанований страхом, той тричі зрікся Христа (Лк. 22:61). Зраду ж пробачити важко, бо спокуса тільки підштовхує людину до зради, рішення людина приймає сама. І коли дає згоду на гріх, зраджує холоднокровно, без жалю, часто з корисливих міркувань. Так зрадив Юда Ісуса, і відтоді юдами називають зрадників усіх часів і народів.

Якось я запитала одного нині покійного душпастиря, який у підпіллі очолював Товариство тверезості, чому він так негативно ставиться до пияків, бо вважала їх нещасними людьми, що не витримали життєвих випробувань. «Бо це потенційні зрадники», – з упевненістю відповів священик. Пізніше я зрозуміла, що потенційними зрадниками стають усі в’язні спокус, тож намагаюся їх уникати, оскільки в’язнем бути не хочу... «Усе мені можна, але ніщо мною володіти не повинно», – застерігав апостол Павло (1 Кор. 6:12), але хто сьогодні дослухається до його порад?..

Кожен шляхетний метал має свою пробу, і чим вища проба – тим шляхетнішим вважається метал. Те ж стосується і людської душі: чим вища проба, тим шляхетнішою постає перед Богом людська душа. Але випробувати її можна тільки Любов’ю. У першому посланні апостола Павла до коринтян (1 Кор. 13) чітко вказані маркери Любові: «Любов довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не радіє з неправди, все зносить, ніколи не проминає»…

Через гріховність і недосконалість людської природи витримати випробування Любов’ю дуже важко, але тільки так можна пізнати справжню сутність людини. Якщо людина має бодай дещицю з перерахованих апостолом чеснот, з нею можна вирушати хоч на край світу. Але дивитися треба пильно: не у дзеркало суджень людських, а очима – у вічі. Щоб зрозуміти не частково, а глибинно. Точніше – не зрозуміти, а пізнати. Хоч пізнання примножує біль і залишає присмак розчарування. Бо нічого досконалого немає у цьому світі. Тут є тільки туга за досконалістю і туга за Любов’ю. Якщо комусь пощастить спіймати Її усмішку, відчути на собі Її погляд, зігрітися хоч на мить Її подихом – нічого більшого просити у Бога не треба. Лише вміння відповідати любов’ю на Любов.

Про випадковість і закономірність

Математик за фахом, мама навчила мене методу математичної індукції. Згідно цього методу кожна подія, яка повторюється тричі, з ряду випадковості переходить у ряд закономірності, і може відповідно впливати на долю людини. В такий спосіб вищий розум ніби попереджає кожного з нас, аби ми були пильними, не дозволяли фатуму запанувати над нами. Але ми легковажимо цими застереженнями або й просто не звертаємо на них уваги. І даремно.

Я навіть намагалася переконати себе, що подібного методу не існує. Коли якась неочікувана подія повторювалася двічі, не зволікаючи, я виходила їй назустріч. І на мить спантеличена закономірність відступала. Наче приглядалася, чи здатна людина піднятися над своїми упередженнями і страхами. І це був шанс змінити себе чи своє життя, не дозволити випадковості перейти у закономірність, а долі – у фатум.

Але тільки шанс… Бо рано чи пізно усе поверталося на круги своя, входило у звичну колію й сунулося поволі по кривій, яка так нагадує контури ледь піднятого на прощання капелюха і має назву кривої Гауса. Хоч з таким самим успіхом могла би носити не прізвище німецького математика, а ім’я кожної людини, життя якої вперто сунеться по кривій.

Я пам’ятаю його юним і закоханим, безкомпромісним і поривчастим, самотнім і розчарованим… Хоч яким він був насправді – не знаю. Ми належали до одного літературного покоління, але не товаришували. Походили з одного краю, навчалися в одній школі, жили в одному місті – але не бачилися роками…

Мабуть, передчуваючи, що життя добігає кінця, він заповів, аби його поховали на Алеї Слави. Мотивація зрозуміла: був сумлінним журналістом і письменником, мав звання і відзнаки. Та й на тій алеї знайшли вічний спочинок чимало наших колег...

Але мені чомусь не йшов з голови видатний німецький філософ Артур Шопенгауер. На запитання, де його поховати, він якось сказав: « Байдуже. Все одно знайдуть». Похований у Франкфурті-на-Майні. Надгробна плита оповита терном, і на ній викарбувані лише два слова: Артур Шопенгауер…

Якби хтось поцікавився, де мене поховати, я відповіла би так само: «Байдуже». Лише мотивація була б інша: «Все одно ніхто не шукатиме».

«Я – Той, Хто є. Ти та, котрої нема», – записала свята Катерина Сієнська у своєму «Діалозі» понад шість століть тому, і з роками я все частіше згадую ці Ісусові слова.

Не знаю, хто вперше порівняв час з піском, але це порівняння дуже точне. Розширивши його уявою, можна побачити, що всі ми живемо у велетенській пустелі, поділеній кордонами на більші чи менші держави-пісочниці, а ті, у свою чергу, на ще менші пісочниці партій, спілок, кланів, родин і т.п. Хтось ліпить з піску будинки, хтось – пам’ятники, а хтось – пиріжки чи книжки, і кожен шукає собі до спілки іншого, але з подібними уподобаннями.

Дорослі, як і діти, бавитися в пісочниці на самоті не вміють. Але діти розуміють, що їхні піщані будиночки, пам’ятники чи пиріжки несправжні, тож не дуже переймаються, коли їх руйнують вітри, дощі чи бездомні собаки. А дорослі не хочуть визнавати, що вони насправді «ті, котрих нема», тож конче прагнуть залишити після себе слід, щоб увічнити себе в часі і в такий спосіб зупинити час.

Але ж ніякими зусиллями час зупинити не можна! Хіба що любов’ю, і то ненадовго – лише на мить… Бо коли поруч кохана людина, ти наче не відчуваєш часу, впиваючись ілюзією вічності, забуваючи, що це тільки ілюзія, бо «видиме – дочасне, невидиме ж – вічне!» (2 Кор. 4:18). О, скільки моїх друзів і знайомих уже давно у тому вічному, невидимому світі! І колег-письменників теж…

Мабуть, щоб затримати на якийсь час ілюзію присутності коханого чоловіка, дружина одного з очільників нашої письменницької організації заснувала після його смерті премію його імені, і завжди починає церемонію вручення цієї премії з… пісочного годинника. Щоразу, коли вона виголошує коротеньку промову, рука її від хвилювання тремтить, тож складається враження, ніби пісок сиплеться швидко і нерівномірно. Так, як минає життя… В такий дивний спосіб ця мудра жінка не дозволяє ілюзії присутності запанувати над реальністю втрати, водночас нагадуючи лауреатам давню латинську приказку про те, що життя коротке – лише любов і мистецтво вічні.

Навіть дошкільнята знають, що 1+1=2. Однак з роками все більш сумнівною стає для людини ця формула. І ось чому. Створюючи чоловіка і жінку, Бог передбачив, що «стануть вони одним тілом» (Бут. 2:24), тобто 1+1 дорівнюватиме1… І це геніально, але за умови, що їх об’єднає Любов, що дві пари очей будуть дивитися в одному напрямі, дві пари рук обійматимуть одне одного, а двоє сердець славитимуть Єдиного Бога Отця Вседержителя… Мине багато століть, і коли на землю прийде Ісус, Він скаже майже те саме: «повірте Мені, що Я – в Отці, а Отець – у Мені» (Ів. 14:11), бо Отця і Сина споконвіків єднає та, що «ніколи не проминає» (1 Кор. 13:8), тобто Любов.

Але ж тут, на землі, проминає усе! І подружня любов також проминає, тож чимало подружніх пар живуть без любові, просто тому, що так зручно, що вони не хочуть ділити спільно нажите майно, кривдити дітей чи батьків... Живуть собі удвох про людське око, хоч насправді – кожен сам по собі, але формула їхнього життя від цього не змінюється, все одно 1+1 дорівнює 1… Тільки тепер це одиниця самотності, коли дві пари очей дивляться врізнобіч, дві пари рук обіймають порожнечу, а дві пари вуст рахують кривди, завдані одне одному. Поступово кожен поринає у світ свого «я», де для другого «я» не залишається місця, тож воно нівелюється, а нелогічна формула нарешті стає логічною. Бо, згідно законів математики, 1+0 завжди дорівнює 1.