Аж через вісім місяців після відходу за межу вічності моєї коханої дружини Ірини ГОЛІНЕЙ (Наливайко), з якою ми разом прожили нерозлучно 62 роки, почала потроху затягуватися глибока рана в моєму серці. Розповідь про неї «Учителька від Бога» журналіста Івана Гавриловича, написану від імені колишніх учнів Ірини Юріївни, вмістила «Галичина» за 23 грудня 2021 року. Хоча навряд чи колись час остаточно загоїть мій глибокий внутрішній біль від втрати дорогої людини, проте стало якось легше зібратися з думками, отож хочу через газету щиро подякувати й авторові публікації, і, певна річ, редакції за те, що знайшли місце для неї на сторінці популярного періодичного видання, яке, до речі, передплачую вже багато років.

Заразом хотів би додати до того, що вже дізналися читачі «Галичини» про Соросівську вчительку Ірину Голіней, декілька штрихів, які характеризують моральні підвалини цієї жінки – особистості багатогранної й неординарної. Цілком можливо, що приклади її поведінки в конкретних непростих життєвих ситуаціях, які далі наведу, допоможуть не лише нинішнім педагогам молодших поколінь, а й багатьом іншим читачам цих моїх спогадів про «вчительку від Бога», зокрема якщо хтось сумнівається, чи варто втручатися, коли, скажімо, подружнє життя його знайомих явно «йде під укіс» – на шкоду, звісна річ, передовсім майбутній долі їхніх дітей. Чи варто в таких випадках прикриватися виправданнями на кшталт «чужа сім’я – темний ліс»?

Ще й сьогодні серце крається від того, що про свою дружину – людину великої душі, щиру, скромну, добру, ласкаву – доводиться розповідати в минулому часі. Такі моральні чесноти були повною мірою їй притаманні – це, крім фахових досягнень колишньої вчительки хімії та біології Делятинської СШ (нині ліцей №1), «Відмінник освіти України», учитель-методист вищої категорії, нагорода Почесною Грамотою Верховної Ради...

Ще й сьогодні не віриться, що вона ніколи вже не появиться в нашій хаті – усміхнена, щебетлива, охоча додати до розмови і перчинку жарту, а вона мала делікатне почуття гумору. Без дружини й матері осиротіли оселя та сім’я. Навіть пташки, переважно синички, які холодної пори року брали корм із годівнички, а то й прямо з рук моєї дружини, перестали навідуватись до того місця, де вона поряд на лавочці перепочивала, мовби зрозуміли, що втратили її назавжди. Навіть її підсніжники в саду цьогорічної весни ніби змовились – у всіх похнюплені голівки, пелюстки прив’яли. А бриндушки, які вона плекала й милувалася, мовби втратили свої природні барви.

Без неї наші свята збідніли на радість і сміх, на спів дружнім колом улюблених українських пісень та й будні наші сімейні – на невимушене спілкування щовечора, коли ми обмінювались думками про останні події в родині і в селищі, враженнями від зустрічей з цікавими співрозмовниками.

Ірина Юріївна втілювала своїм повсякденним життям, сповідуваними моральними принципами етичні й християнські норми взаємин між людьми –колегами-педагогами, учнями, їхніми батьками, сусідами, знайомими. Причому вона відважно, за велінням сумління, брала на себе відповідальність за долю інших у критичних ситуаціях, ризикуючи при цьому навіть втратити посаду і роботу. Скажімо, зі слів очевидців, варто було побачити і почути, з якими пристрастю й напором багатолітня голова районного методоб’єднання вчителів хімії І. Голіней під час семінару, коли аналізували урок молодої вчительки, захищала свою колегу від образ посадовця відділу освіти, хоча могла поплатитися за «підрив його авторитету» на людях помстою чиновника якщо не відкрито, то приховано.

Втім, було і так, що самій Ірині Юріївні якось довелося звернутися серед ночі до керівництва чужого району по допомогу з проблемою, яка потребувала негайного розв’язання. У 60-ті роки минулого століття у прикарпатських школах практикували – для розширення кругозору учнів – їхні з учителями туристичні поїздки областями України й навіть Білорусі. Отож якось на машині, наданій нам для такої подорожі, ми дісталися до одного райцентру вже далеко за північ, а тут ще й почалася негода, діти змерзли й могли застудитися, а ще через зливу міг намокнути одяг на них… Школи ж уночі закриті. Де заночувати учням, з якими вирушили в кількаденну мандрівку Ірина Юріївна та ще дехто з педагогів? Ніхто такого не очікував від учительки хімії та біології, а вона вирішила розбудити своїм дзвінком близько другої години ночі і просити допомоги у… першого секретаря райкому партії – дізналася якимось чином (мабуть, від телефоністки у відділенні зв’язку) номер його домашнього телефону.

Фактичний керівник району, відчувши з інтонації голосу нічної додзвонювачки, що та дуже хвилюється за довірених їй батьками дітей, заспокоїв молоденьку вчительку – миттю зв’язався з начальником райвідділу міліції. Минуло небагато часу – й до нас прибув міліціонер та супроводив в одне з приміщень райвідділу. Поставив однак умову: о 7-й ранку ми звідти повинні вибратися, залишивши після себе повний порядок. І ось домовленої години діти вже влаштувалися в машині, щоб їхати далі, а Ірина Юріївна з черговим учнем ще завершували прибирання приміщення для ночівлі…

В іншому населеному пункті учасників туристичної поїздки чекала нова пригода. Домовилися переночувати у спортзалі місцевої школи. Перегородили його партами, і вийшло дві «кімнати»: для хлопців – з ними я і для дівчат – з ними Ірина Юріївна. Серед ночі вмикаємо світло і перераховуємо, уже вкотре, учнів. І виявилося, що немає першокласника Юрчика (був сиротою, його взяла за свого членкиня забороненої радянською владою «Просвіти», близька родичка хлопчикового батька, який разом із дружиною загинули в криївці під час облави енкаведистів). Усі шукають, голосно кличуть Юрчика. Та першокласника немає ніде – ні у великому приміщенні спортзалу, ні в класах, ні надворі… Ірина Юріївна плаче… Випадково за класною дошкою побачила ніжку хлопчика. Взяла його на руки, цілує – і знову на її обличчі сльози…

Вона завжди відстоювала свою позицію в кожному питанні, зокрема і щодо тих непростих ситуацій, з якими я стикався після призначення директором Делятинської СШ. Адже траплялось і так, що, як видавалося мені, керівникові, вже не залишалось іншого варіанту формулювання наказу, крім звільнення з посади працівника, який допустив якийсь серйозний проступок чи порушення і ця його провина цілком доведена. Поділився якось із дружиною, яке рішення думаю ухвалити стосовно одного з учителів, а йшлося про наявність вагомих підстав, щоб взагалі відсторонити його від педагогічної діяльності. І тут Ірина Юріївна мовила фразу, яку потім не раз повторювала і в інших ситуаціях: «У тебе зіграли замисли, а розмисли відсутні!». Я перепитав, що вона мала на увазі. І почув: «А ти не подумав про те, що у цього вчителя є дружина і син? Про те, щоб на хлопчину, відмінника навчання, не впала і не перекреслила йому майбутнє краплина тієї знеслави батька, в яку може вилитися твій наказ із зазначенням серйозної причини для звільнення чоловіка з учительської посади?».

Зізнаюся, від слів дружини тієї хвилини у мене всередині щось захололо… Отож з наказом не поспішав, а порадився з досвідченим завідувачем райвно. Словом, це таки справді був той випадок, коли кадрове питання належало вирішити мудро й тихо, не інформуючи педколектив про справжню причину того, чому чоловік сам подав заяву з проханням перевести його на посаду, не пов'язану з педагогічною діяльністю. Його дружина допрацювала до пенсії в нашій школі, відтак перевелася на вчительську посаду в іншу область. А їхній син, здобувши середню освіту, успішно склав вступні іспити до вишу…

Так, у випадках складних, а то й критичних стосунків між колегами, між педагогами й учнями та їхніми батьками не варто рубати з плеча – треба спершу добре помізкувати над тим, як можна найменш болісно для обох сторін «розрулити» ті ситуації. Для цього, вважала Ірина Юріївна, і мають повноцінно спрацьовувати разом із замислами й розмисли. Сама вона в житті керувалася моральною засадою: «Поспішай робити добро, щоб не було запізно!». Отут ми підійшли до ще однієї із внутрішніх настанов І. Голіней, яка стосується того, чи варто втручатися в чуже особисте життя.

Ось приклад причетності Ірини Юріївни до долі колеги-вчительки, її чоловіка та їхніх дітей. Брати цієї жінки, а особливо старший, вирішили розправитися зі своїм шваґром, бо він її «зрадив». Наполягали, щоб їхня сестра негайно йшла геть від чоловіка й залишила дім, де мешкала разом з ним і синочками. «Вони говорять про це з «мудрим» виглядом, стають у «бійцівські пози» й посилають на адресу шваґра прокльони й погрози, а про те, що в такому разі спільні його з їхньою сестрою діти будуть скривджені, – ні слова!», – такий висновок зробила Ірина Юріївна з того, що відбувалося в родині її колеги. Не одну розмову мала вона тоді і з молодою мамою, і з її свекрухою, а особливо вмовляла не напружувати ситуацію старшого брата вчительки, якого запитала прямо: чи він зможе гарантувати, що забезпечить у майбутньому синів своєї сестри краще, ніж їхній батько? Цим аргументом зрештою схилила його до відмови від плану зруйнувати сім’ю сестри. Знову ж таки апелювала до розуму співрозмовників улюбленою фразою, в якій, утім, закладено глибоку філософську мудрість: «У вас спрацювали тільки замисли, а розмисли відсутні!».

А при розмислах на спокійнішу голову з’ясувалося, що в гострій проблемі подружніх стосунків винна не одна лише сторона. Але з’ясовувати, хто більшою, а хто меншою мірою, означало би продовження конфлікту між подружжям. Тож ліпше не йти цим шляхом, адже, як кажуть, вини на терезах не зважиш… Переборовши свої внутрішні комплекси, молода вчителька та її чоловік таки знайшли в собі силу волі, щоб помиритися.

Сини їхні виросли, закінчили виші, вдало – не без допомоги батька – працевлаштувалися, одружилися. Отож подружжя, яке колись перебувало на межі розпаду, вже тішиться внуками, живе в злагоді.

Хіба це не яскравий приклад того, як авторитетна людина вчасними порадами, наполегливим переконанням обох сторін подружнього конфлікту може допомогти в його залагодженні? Утім, наведу і дещо інший приклад. Побралися з великої любові добре знайомі мені й Ірині Юріївні молодята. У них народилися діти, сім’я жила заможно. Та згодом почалися між чоловіком і дружиною непорозуміння – спочатку незначні, відтак щораз скандальніші. Подружжя розійшлося. У цьому випадку чоловік заплутався – знайшов собі любку, одягав її як паву, причому обоє ще й демонстрували всім своє задоволення від такого життя. Ірина Юріївна вирішила відверто поговорити з молодим чоловіком про його поведінку, відкрити йому очі на те, що у своїх стосунках з жінками він заблудився, мов у лісі. Я пробував застерегти дружину від тієї розмови, яку цей амбітний чоловік міг потрактувати не просто як недоречне моралізаторство, а як неприпустиме намагання втрутитися в його особисте життя. Навряд чи він послухає, а найімовірніше – після того зненавидить. А Ірина Юріївна мені: «Ти ж не хочеш з ним говорити. А його мати була моєю колегою, вона вже на тім світі, його батько – теж. Хто ж молодого чоловіка направить на праведну дорогу, якщо й я відмовлюся від такої спроби? Навіть якщо він після неприємної для нього розмови зненавидить мене, душа моя буде спокійна, бо виконаю свою місію перед пам’яттю його мами».

Ірина Юріївна невдовзі знайшла нагоду для відвертої розмови з тим молодим чоловіком. Він, як я і передбачав, розсердився, затаїв злість на неї, перестав вітатися йдучи повз нашу хату, хоча раніше охоче перекидався з нами словом на різні теми. Проте з часом таки зрозумів власну помилку й розійшовся зі своєю любкою, але до першої дружини так і не повернувся… Вона померла.

Утім, зауважу, цей приклад належить до тих поодиноких, коли зусилля добре знаної делятинцям учительки І. Голіней, спрямовані на порятунок подружніх пар від розпаду шлюбу, не увінчались успіхом. Назагал незрівнянно більше пар, які були на межі розлучення, та помирилися якраз завдяки вчасному втручанню Ірини Юріївни в їхнє особисте життя, тій допомозі у розв’язанні тих чи інших проблем, яку авторитетна в громаді вчителька надавала своїми корисними порадами. Втручання це, як бачимо, засвідчило свою потрібність, свій позитивний зміст.

Ось такою була Ірина Голіней у своєму безкорисливому служінні людям, вона як учителька і громадянка завжди відзначалась активною моральною позицією. Могла, звісно, не ускладнювати собі життя, а лише спостерігати за дедалі очевиднішим загостренням подружніх стосунків у сім’ях деяких своїх знайомих, вона ж добровільно брала на себе місію рятівниці шлюбів. Вона жила з Богом. Говорила словами простими й усім зрозумілими, але їх моральну глибину нічим не виміряти. Соросівську вчительку І. Голіней знали не лише в Надвірнянському районі, з криниці її педагогічного досвіду черпали чимало корисного для себе вчителі з усієї області. Хотів би наостанок процитувати уривок присвяченого «світлій пам'яті учительки від Бога Ірини Голіней з Делятина» з вірша Івана Андрушка із села Джурова на Снятинщині «Її зоря не згасне…»:

Тож хай пам’ять про І. Голіней зігріває серця її колишніх учнів, колег по праці, друзів, усіх, хто її знав. Хай дає надію і зміцнює нашу віру в Господа, в перемогу з Його поміччю добра над злом, у звитягу України над підступним ворогом. Помолімся за упокій душі Ірини Юріївни.