Історія, на жаль, не має умовного способу, і тому ми ніколи не дізнаємось, як би змінився світ, наскільки став би відкритішим і зручнішим, якби мовою міжнародного спілкування стала не англійська, а есперанто (в перекладі на українську – «той, хто сподівається»). Ця штучна мова, створена польським лікарем і поліглотом Людвіком Заменгофом 1887 року на основі найпоширеніших європейських мов, відразу набула популярності завдяки своїй простій і правильній побудові. Скажімо, її граматика складається лише із 16 правил без жодного винятку, має невелику кількість словотворчих елементів (10 префіксів, 35 суфіксів та 11 закінчень) і від кожного кореня можна утворювати десятки слів. Для її вивчення достатньо від 50 до 200 годин, і вона видавалася набагато досконалішим інструментом спілкування, ніж «природні» мови, сповнені нелогічностей та дивацтв.

До того ж простота есперанто не заперечувала її краси. На думку Заменгофа, він створив дуже милозвучну мову, схожу на суміш італійсько-іспанської з нотками французької та румунської. Відносну легкість вивчення можна пояснити й тим, що її, власне, задумували як нейтральну мову, щоби, спілкуючись нею, люди відчували цілковиту рівноправність у комунікаціях з представниками інших країн. З огляду на ці обставини саме есперанто мала стати універсальною мовою – другою після рідної для кожної людини у світі, тобто мовою міжнародного спілкування.

Зрештою, ідея спільної мови, яка об’єднає світ, знайшла відгук у Європі, кількість її шанувальників у всьому світі зростала в геометричній прогресії. Дехто з прихильників есперанто посів важливі державні посади в кількох країнах, а самого Заменгофа кільканадцять разів номінували на Нобелівську премію миру. Вона могла стати офіційною мовою щойно створеної Ліги націй, якби Франція не проголосувала проти. А Друга світова поклала край розквітові есперанто. Обидва диктатори, Сталін і Гітлер, почали переслідувати есперантистів. Гітлер – тому, що вбачав у цій мові інструмент сіонізму, Сталінові ж не подобалися антитоталітарні ідеали спільноти. В підсумку – діти Заменгофа загинули у Треблінці, а радянських есперантистів відправляли до ГУЛАГу.

Та все ж нині есперанто ще має шанси стати мовою міжнародного спілкування принаймні в Європі, адже згідно з опитуванням, проведеним 1999 року в Європарламенті, 21 відсоток парламентарів висловилися позитивно щодо пропозиції використовувати есперанто на європейському континенті. На 2006-й есперанто викладали у 63 вишах 23 країн, а в Угорщині іспити з цієї мови є обов’язковими. 2011 р. уряд Великої Британії укомплектував свій штат есперанто-перекладачами. І ці заходи можна вважати прогресивними з огляду на ситуацію, коли наразі робочими мовами в ЄС вважають англійську, французьку й німецьку. Хоча, за статутом Євросоюзу, мови всіх країн – його членів – мають бути рівноправними. А це означає, що в ЄС однаково мають функціонувати 26 мов, що призводить до величезних додаткових фінансових витрат. За підрахунками економістів, за рік на перекладацькі потреби ця спільнота витрачає до 30 відсотків свого бюджету…

Що ж до есперанто, то вона залишається однією з найпопулярніших штучних мов у світі й єдиною з-поміж них, якою дозволено відправляти Службу Божу у Греко-католицькій церкві. Це мова сотень щорічних міжнародних з’їздів, зустрічей і фестивалів, які відбуваються без участі перекладачів, що демонструє практичну можливість заощадження значних коштів і реального стирання мовних бар’єрів.

У світі виходить більше сотні журналів і газет мовою есперанто, зокрема «Monato» (Бельгія), «Turka Stelo» («Зоря Туреччини»), «Hungara Vivo» («Життя Угорщини»), щомісячний орган UEA (Універсальної асоціації есперанто) «Esperanto», а також навіть католицьке і протестантське видання відповідно Dio Benu («Благослови, Господи) й «Dia Regno» («Царство Бога»)… До речі, чимало видань на есперанто в різних країнах містять у своїх назвах слово «зоря», оскільки п’ятикутна зірка зеленого кольору – це міжнародний символ есперантського руху.

У нас центральною есперантською організацією є «Українська есперанто-асоціація» (UkrEA – Ukrainia Esperanto Asocio). Створено її 21 травня 1989-го, а історія есперантського руху налічує понад 130 років, коли перший осередок шанувальників і пропагандистів цієї мови зорганізували ще 1890-го в Одесі.

В історію розвитку есперанто славну сторінку вписали і коломийські есперантисти, зокрема Орест Кузьма – громадський діяч, січовий стрілець, літератор, один із перших популяризаторів і пропагандистів есперанто в Україні. Він народився на Львівщині 28 грудня 1892 року. Але 1897-го переїхав з батьками до Коломиї і з часом став тут відомою й шанованою людиною. Саме він з однодумцями започаткував будівництво і був фундатором Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського: їхні портрети є в холі музею. Він викладав латину і грецьку мову в Коломийській державній українській гімназії, був близько знайомий з Іваном Франком, письменником і громадським діячем Михайлом Павликом, художником Ярославом Пстраком і багатьма іншими видатними людьми. Його мати Олена Мазикевич була донькою священника. Подружжя мало трьох дітей – двох хлопчиків Ореста та Богдана і дівчинку Любу.

Захоплення есперанто в Ореста почалося в гімназії як дитяча розвага – друзі десь знайшли підручник з есперанто і хлопці почали вивчати її як екстравагантність: їм подобалося спілкуватися між собою мовою, яку більше ніхто не розумів. Потім у юнаків захоплення минуло, а в Ореста – ні. 1909 року йому до рук потрапила польська есперантська газета «Pola Esperantisto» («Польський есперантист»), в якій він знайшов адресу міжнародної есперантської організації UEA в Женеві. Звідти отримав примірник журналу, який вона видавала, з адресами есперантистів усього світу, налагодив з ними контакти і почав активно популяризувати цю міжнародну мову не лише в Коломиї, а й у всій Галичині. Згодом з Женеви йому також надіслали всі документи, що засвідчували офіційні повноваження, і вже з 1910 року Орест Кузьма стає представником міжнародного центру есперантського руху на Коломийщині, як співзасновник створює «Esperanto-societo Progreso» (Товариство есперантистів «Поступ»). Товариство мало приміщення в центрі міста, проводило зустрічі та курси мови. 1912 року в Коломиї вже була досить велика група українських есперантистів, вони перекладали на есперанто твори Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки і розсилали свої матеріали у різні есперантські журнали і газети, яких тоді у світі було дуже багато. Коли відзначали 25-річчя створення есперанто і з цієї нагоди скликали 8-й Світовий конгрес есперанто у Кракові, то від імені «Поступу» О. Кузьму було делеговано на нього. Делегація українських есперантистів з Галичини під головуванням 19-річного Ореста брала в роботі конгресу активну участь. Там він особисто познайомився з Людвіком Заменгофом, і багато учасників форуму вперше завдяки Кузьмі та іншим українським делегатам дізналися про Україну. Збереглося фото, де Орест у національному костюмі танцює коломийку з есперантисткою зі Львова.

Саме на конгресі Кузьма зрозумів, яку велику роль може відігравати мова есперанто для пропаганди української культури у світі. Отож повернувшись до Коломиї, він разом з однодумцями з новим ентузіазмом береться за переклади української літератури на есперанто, зокрема творів Василя Стефаника, Івана Франка, Леся Мартовича, Тимофія Бордуляка. Їх було опубліковано в «Ла Верда Стандардо» (Будапешт), «Германа Есперанто Газето» (Німеччина). 1913 року разом із друзями він заснував перший український часопис мовою есперанто «Ukraina Stelo» («Українська зоря»), який зробив свій внесок у загальний розвиток есперантського руху. На його сторінках друкували переклади творів українських класиків, статті про їхню творчість, а також українські народні пісні й коломийки.

Того ж року О. Кузьма успішно закінчує Коломийську українську гімназію і виїжджає до Відня на навчання. Спочатку навчається в Торговельній академії – зберігся студентський квиток – і одночасно на правничому факультеті Віденського університету, згодом переводиться на філософський факультет. Навчаючись, встигає займатися фотографією і навіть має у Відні свою студію, яку відвідував разом із січовими старшинами Кирило Трильовський – громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, посол Галицького сейму, засновник товариства «Січ» і січового руху в Галичині, світлини цих відвідин теж збереглися.

Кажуть, десь у родині Кузьми зберігали і великий альбом зі світлинами січових стрільців, які Орест робив, але він безслідно зник... Навчання і фотографування перервала війна: юнака мобілізували до австрійського війська, він воював на Балканах, був поранений, потім перейшов до Легіону січових стрільців, звідки його й демобілізували.

У липні 1918 року О. Кузьма закінчив навчання в університеті. І хоча успішною була його кар’єра фотографа – організовував український павільйон і робив фото для нього у Відні 1916 р. під час великої військової виставки – він повертається до Коломиї.

Після Листопадового чину з утворенням Західно-Української Народної Республіки Орест зголошується в окружну військову команду ЗУНР. Оскільки розумівся на друкарстві, то очолив друкарню, в якій виходили газети тієї доби – «Покутський вістник», «Січовий голос», «Громадський голос», «Новини» та видавали різні брошури й агітаційні матеріали. Паралельно продовжує есперантську діяльність, яку вважає справою свого життя: випускає у Відні есперантську марку.

1922 рік став знаковим для О. Кузьми: він одружується і видає власним коштом у видавництві «Бистриця» український посібник з вивчення есперанто – «Повний підручник до науки міжнародньої мови есперанто». Це був другий числом український підручник. Перший 1907 року видав есперантист з Тернополя Михайло Юрків. Посібники істотно різнилися, бо за час, що минув, багато що змінилося: підручник Кузьми був прогресивніший, і попри те, що 2022-го йому мине 100 років, за ним вчаться дотепер. Того ж року вийшов і есперантсько-український словник з передмовою Кузьми «Ключ до есперанто», а в журналі «Ukraina Stelo» побачило світ оповідання «Несподівана зустріч» відомого письменника, адвоката й громадського діяча Андрія Чайковського, який також, як виявляється, писав мовою есперанто…

1931 року О. Кузьма став делегатом 23-го Світового конгресу есперанто у Кракові, але поляки заборонили українцям реєструватися як українські есперантисти, а вимагали реєструватися як польські делегати. Кузьма висловив свій протест, розвернувся і поїхав до Коломиї, звідки написав у всі есперантські видання статті про цей випадок. Публікації викликали резонанс, польська влада була змушена реагувати і відрядила до Коломиї для розмови з бунтівником одного зі своїх відомих есперантистів...

Під час польської окупації Кузьма працював викладачем хімії і природознавства в Коломийській гімназії уршулянок (Заклад сестер урсулянок, або Приватна жіноча польська гімназія СС уршулянок, заснована 1908 р., тепер Коломийська гімназія). Був депутатом Народних зборів Західної України у Львові 1939 року за приєднання Західної України до Радянської України. Під час німецької окупації працював у гімназії.

1946 року О. Кузьму репресували й разом із сім’єю вивезли до Сибіру, де він пробув до 1955-го. На засланні він працював викладачем біології і, захопившись садівництвом, почав експериментувати із селекціонуванням. Йому виділили бригади жінок, і вони вперто садили й щепили фруктові дерева – про це писали місцеві газети. Коли вже Кузьма повернувся 1956 року додому, то йому часто звідти надсилали посилки з яблуками як підтвердження того, що там продовжують його справу. Після повернення до Коломиї він ще трохи учителював у середній школі №5, а в 64 роки вийшов на пенсію. 1968-го республіканська есперантська комісія обрала Ореста Кузьму почесним членом, підкресливши його велику заслугу в популяризації есперанто й української культури у світовому масштабі. Помер він у грудні 1968 року і похований на старому коломийському цвинтарі поряд із батьком.

Завдяки ентузіазму рухівця, патріота, симпатика есперанто Василя Антонюка в будинку, де мешкав О. Кузьма, створено музей-садибу з відреставрованим фасадом і наразі двома обладнаними музейними кімнатами. На сьогодні це єдиний музей есперанто в Україні.

– Домівку О. Кузьми мали зруйнувати і на його місці побудувати чергову висотку, – розповідає пан Василь. – Але так склалося, що мої діти захотіли облаштувати тут стоматологічний кабінет і ми придбали будівлю. А потім я від родичів та сусідів дізнався його історію, і стало очевидно, що потрібно зробити музей. І не тільки для того, щоб зібрати в ньому всі раритетні речі, які залишилися від Ореста, а й на знак увічнення його внеску в розвиток українського і міжнародного есперантського руху…

В. Антонюк прагнув не лише зберегти речі О. Кузьми для нащадків, а й максимально відтворити атмосферу тих років. Саме тому ремонтували дві музейні кімнати давнім способом: стіни білили вапном і глиною, шукали тогочасні вимикачі, перекладали піч з автентичними кахлями, в якій можна палити дровами. У кутку першої кімнати стоїть тринога до фотоапарата Ореста Кузьми, що нагадує про його навчання у Відні і захоплення фотосправою, відповідний настрій створюють і меблі тих часів.

– А потім я в інтернеті купив «Есперантсько-український словник» львів’янина Володимира Пацюрка, знайшов його номер телефону й повідав про задум створити музей, – розповідає пан Василь. – Він підтримав ту ідею, й можна сказати, що без нього та інших есперантистів нічого не вийшло би. Бо в цій справі замало ентузіазму любителів чи симпатиків, а вкрай важлива підтримка професіоналів, щоб популяризація цього руху була на відповідному рівні…

Музей існує з 2012 року, й за цей час вдалося зібрати гідну експозицію, де є багато рідкісних екземплярів. Зокрема перший підручник мови есперанто Заменгофа, який видали російською мовою у Варшаві. Також є оригінальна світлина з Першого світового з’їзду есперантистів.

– Світлину вдалося легко купити через помилку, бо її власник написав прізвище «Заменгоф» з двома «м». Тож конкуренти не змогли її знайти, а я так наполегливо шукав, що перебирав усі помилкові варіанти написання прізвища й удача мені усміхнулася, – згадує В. Антонюк.

Є і фото членів об’єднання коломийських українських есперантистів «Прогрес» 1929 року, його печатка і членські квитки.

– І ці атрибути дуже цінні, бо засвідчують важливу відмінність коломийського есперантського товариства від інших груп ентузіастів, які існували тоді. Це було перше статутне товариство українських есперантистів, які мали свій журнал, дописували в центральні журнали, їздили на есперантські конгреси, були вписані в європейський та світовий рух. Тобто О. Кузьма створив офіційний статутний український есперантський рух – і в цьому його новаторство і велика заслуга, – наголошує пан Василь.

Серед цікавих експонатів – також згаданий підручник М. Юрківа. Є багато есперантських рідкісних поштівок – поміж них 1913 року з портретом І. Франка та написом «30 відсотків чистого доходу на дар для Івана Франка». Збирати речі, пов’язані з рухом есперанто в Україні, – видання, листівки, світлини, – каже власник садиби-музею, допомагають коломийські та львівські есперантисти й колекціонери.

Музей відвідують за попередньою домовленістю переважно есперантисти та люди, які цікавляться цим рухом чи досліджують його. Часто телефонують з Америки та цікавляться його роботою і нащадки О. Кузьми, які передали до музею багато раритетних речей.

У планах В. Антонюка – облаштувати ще одну музейну кімнату, яка відтворювала би дух часу XIX століття, розширити експозицію поштівками, світлинами і часописами й зробити електронну картотеку. Саме в цій садибі-музею 2013 року на День Незалежності Українська есперанто-асоціація провела своє перше святкування, перші так звані «Дні Ореста Кузьми», присвячені століттю виходу першого номера часопису «Ukraina Stelo». Тоді також відбулося відкриття меморіальної дошки Оресту Кузьмі та освячення будівлі, яку здійснив владика Василь Івасюк, єпископ Коломийський УГКЦ. Владика не лише прихильно поставився до створення музею, а й став ініціатором та фундатором першої премії О. Кузьми, яку отримав Василь Антонюк. У рамках святкування відбулась і наукова конференція в музеї. В її роботі взяли участь співробітниця відділу україністики й есперанто Британського музею Ольга Керзюк, президент есперанто-клубу в Чикаго Лешек Кордилевський, секретар клубу і перекладач родом з Тернополя Віктор Паюк та есперантисти з України. Також з часом таке святкування відвідав французький співак ЙоМо (Жан-Марк Леклерк), ім’я якого внесено до Книги рекордів Гіннеса, бо він виконує пісні 22 мовами світу, зокрема українською та есперанто. ЙоМо також дав концерт у Коломийській музичній школі…

Відтоді такі «Дні Ореста Кузьми» стали традиційними, як і щорічна іменна премія, яку завдяки меценатам та спонсорам вдалося збільшити, щоб вручати за досягнення трьом особам. Коломия такі щорічні конференції приймала у себе ще декілька років, а остання відбулася в 2016-му. Тоді крім диспутів, доповідей та обговорень актуальних есперантських питань гостям організували чудову програму – вони побували з мандрівкою в горах, відвідали Літературно-меморіальний музей Івана Франка в Криворівні, які їм організувала симпатик есперантського руху, волонтерка і пластунка Лідія Ріпецька. Серед гостей на тій конференції був поет, лауреат багатьох міжнародних конкурсів Петро Паливода, котрий переклав на есперанто твори багатьох класиків української літератури, сучасних поетів, пропагуючи їхню творчість у світі. Він так розповів про своє захоплення цією мовою:

– Колись у дитинстві мама купила мені книжку Надії Гордієнко-Андріанової «Запалив я у серці вогонь» про незрячого есперантиста Василя Єрошенка, який завдяки знанням цієї мови об’їздив чи не пів світу. Це було моє перше знайомство з есперанто. А потім дев’ятикласником я прочитав у молодіжній обласній газеті про заочні курси есперанто в далекій Уфі, які вів відомий есперантист Борис Колкер за своїм підручником. Я записався на них і вже через декілька місяців міг читати книги та журнали цією мовою, навіть пробував писати вірші. До речі, вперше я побачив свої поезії опублікованими саме на есперанто. Потім багато моїх віршів та перекладів з української на есперанто побачили світ у багатьох країнах. Пісні, які я написав мовою есперанто, виконують співаки з України, Швеції, Франції, Італії, Португалії, Німеччини. Завдяки цій мові я знайшов чимало друзів у всьому світі…

Потім таке зібрання українських есперантистів приймав Кам’янець-Подільський, а наступний їхній форум має відбутися в Одесі.

Сучасний український есперантський рух існує у багатьох містах і його члени здійснюють велику просвітницьку та перекладацьку роботу, пропагуючи Україну в світі. Зокрема для жителів Криму на українську з мови есперанто переклали книжку шведського журналіста фінського походження і дипломата Калле Кнійвіля «Люди Путіна. Мовчазна більшість Росії», яка є дуже важливою для розуміння сучасних процесів у РФ. І П. Паливода – один із тих, завдяки кому ця книжка побачили світ українською.

Хочеться сподіватися, що попереду в українського есперантського руху ще багато осяйних вершин, що з часом мову есперанто зроблять факультативом у шкільних програмах, а курси есперантології та інтерлінгвістики стануть невід’ємною частиною навчального процесу в українських вишах, мова есперанто залунає в театрі і на радіо, зростатиме кількість людей, які використовуватимуть її для міжнародного листування і приватних поїздок. І тоді ще значимішою стане роль постаті коломийського есперантиста Ореста Кузьми та його внесок у становлення українського есперантського руху, ще більшої ваги набуде жест доброї волі нашого краянина Василя Антонюка – збереження спадщини свого земляка, який вписав яскраву сторінку в історію найдивнішої з усіх мов, створеної людським розумом.