Слово треба брати за руку,

Що людської істини варта.

Щоби ці слова в епіграфї, написані Володимиром Качканом, витворювали філософію українського національного безсмертя, йому треба було всупереч колючій заздрісності, навіть зловорожості окремих «цінителів» виплекати у своєму серці неповторний духовно-творчий і естетичний світ, зростити у свідомості засіяні батьками, родиною здорові зерна українськості, які органічно вплітаються в загальнолюдські морально-культурні цінності.

Про науково-дослідницьку, художньо-публіцистичну Говерлу В. Качкана кваліфіковано, щиро писали Анатолій Погрібний, Роман Федорів, Олег Гринів, Ігор Кравченко, Микола Мушинка, Михайло Пазяк, Петро Кононенко, Петро Хропко, Святослав Фостун, Микола Дмитренко, Федір Зубанич, Володимир Полєк, Василь Скуратівський, Степан Пушик, Ольга Слоньовська, Мирослав Романюк, Микола Тимошик, Олександр Рисак, Дмитро Юсип, автор цих рядків… Кожен знаходив щирі, обґрунтовані, справедливі слова-поцінювання потужної праці пана Володимира, спрямовані на повернення нашій нації сотень понівечених, поскрибованих, сплюндрованих, спаплюжених антилюдським комуністичним режимом імен визначних українців з різних галузей культурно-освітнього, літературно-мистецького, видавничо-журналістського життя.

«Володимир Антаназійович не одне десятиліття відкриває народові визначні постаті з найрізноманітніших сфер життєдіяльності світового українства, - зазначає ректор Івано-Франківського національного медичного університету професор Микола Рожко. – І ми справедливо називаємо свого колегу також визначною Постаттю – за його щедру працю, мудру науку й переконливу віру у щасливу долю нашої нації».

Багатолітня, копітка, цілеспрямована, людинознавча праця дослідника в українських та закордонних наукових бібліотеках, архівах, приватних колекціях увінчалася для пана Володимира безцінними дарунками – відкриттям і визнанням. Пишу ці надзвичайно важливі слова, а перед очима пролітають роки, мов розсідлані коні в тумані червонім, відкриваючи спогади – сторінки світоглядно національного сходження В. Качкана до лише йому притаманної науково-мистецької небесності.

1. Уроки Романа Федоріва

Ім’я Володимира Качкана вперше прочитав в обласній газеті «Прикарпатська правда»,в якій я працював з лютого 1965 р. Тоді до редакції часто заходив журналіст, письменник Роман Федорів. Роман Миколайович охоче висловлював своє ставлення до моїх зарисовок, нарисів, репортажів, тематичних сторінок. Не завжди його судження були для мене приємні, бо він прискіпливо читав публікації, знаходив у них чимало недоліків. «Давай волю думкам, шукай потрібні слова, порівняння, фразеологізми, працюй над мовою, уникай гамузового набору фактів, осмислюй їх, твори цікавий сюжет у будь-якому матеріалі», ? повчав досвідчений літератор…

- О-о, «професор»! – привітно зустрів якось одного з юних гостей редакції Роман Миколайович. – Що нового, Володю? Як навчання? Що пишеш?

Той щось відповідав. Віктор Шмигленко ? літературний працівник, господар кабінету ? помітив, що я не знаю молодого чоловіка, з яким розмовляє Р. Федорів. Коли виникла маленька пауза, В. Шмигленко нас познайомив. То був В. Качкан.

- Що приніс: з ліверу пиріжки чи «докторську»? – жартома запитав його Віктор.

- «Китиці синіх фіалок», - відповів Володимир. Вибрав із портфеля декілька акуратно списаних аркушів, подав В. Шмигленкові.

Той перебіг очима:

- Залишай. Уважно прочитаємо з Христиною Сорохтей. Гадаю, що надрукуємо.

- Пообіцяв львівській зональній газеті «Ленінська молодь».

- А що для нашої газети?

- Про Краснопіль… Чули про таке місто? Напишу також про Антона Могильницького. Збираю матеріал.

… Значно пізніше, років через 30, В. Качкан на відстані життєвого досвіду напише про силове поле душі Р. Федоріва, розповість про знайомство з ним, поглиблення й вивищення особистих взаємин та зацікавлень, згадає про один із уроків Романа Миколайовича. На його замовлення Володимир написав для «Молоді України» нарис про активіста педагогічного інституту, відмінника навчання Михайла Голянича. Р. Федорів доопрацював текст так, що В. Качканові здалося: на цьому його входження у справжню журналістику закінчилося.

«Але Федорів дивився на мене уже як досвідчений автор, організатор та редактор, адже за плечима – не один стос паперу списаного-переписаного в районці, обласній молодіжці та багато деінде.

- Знаєш, Володю, - вперся у крісло при письмовому столі і якось дивно перекидав кінчиком язика з кутика в кутик вуст сірничину (тоді ще Федорів був курцем), - то все це прийде з часом. Основне – не бомки бити, а щодня працювати. Так-так, ти гадаєш, я ліпше вмів писати, ніж ти нині. Фігу! Ти маєш відчуття слова, мислиш образами – це основне. А решта прийде лише через працю!..

Я пробував щось доводити, на чомусь наполягав, але він на те відрубав коротко, ніби не мав більше часу:

- Скажи мені як читач, тільки чесно: ти читаєш мої нариси, новели, оповідання? Так, бачу, що ознайомлений. Ну що, назвеш мені хоча б один нарис в «Молоді України», де я насиляю на нитку отой біографізм: родився ? хрестився – женився?.. Хіба це цікаво? Ні. Отож вибрати мусиш щось таке характерне з життя, аби на ньому і закрутити сюжетний малюнок; через якусь детальку, як через скельце, маєш так прозирнути до суті, аби перед читачем був неповторний характер. Розумієш?..

Не пам’ятаю, що я відповів: не кумекаю, не тямлю – словом, я був дещо розчарований. Але наступна наша розмова уже за столом увечері у світлиці дещо згладила гоструватості. Поволі поверталося усвідомлення того, що треба багато читати, студіювати теорію творчості, вчитися аналізувати, і ні в якому разі не бути загонисто зарозумілим, адже осягнення досвіду – наука безконечна»…

Кожне спілкування з Р. Федорівим було для Володимира найвищим університетом літературної майстерності, бо до всілякої непередбаченої розмови треба було приходити з «чимось», адже не могло бути найкоротшої зустрічі, щоби не звучало: «Що нового в інституті навчили вас, що цікавого прочитав?». Роман Миколайович постійно намовляв Качкана займатися наукою, але такою, що за своєю суттю – відкриття, дає прирощення знань, а це неможливо без архівних джерел.

Перші корінці наукових інтересів Володимира також проростали «під крилом» старшого бібліографа Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника Володимира Полєка. Від нього, Р. Федоріва, Олександра Феданка, директора Солотвинського історико-краєзнавчого музею, до В. Качкана приходило усвідомлення, що найріднішою, найоригінальнішою має бути для нього та нива, на якій мусить стояти до скону і віддати себе усього без ощадливості безбережній темі – «дослідженню й поверненню українській етнокультурі сотень заборонених імен ? визначних наших вчених, літераторів, творців редакційно-видавничих процесів, громадсько-просвітницьких, церковних діячів, засвічувачів світла національно-визвольної боротьби…».

Володимир з особливою шаною розповідав, що О. Феданко бачив у пошуково-краєзнавчій праці найвищий смисл власного буття. Треба було бачити, як його очі наливалися радістю відкриття, коли оповідав про колишнє місто Краснопіль, показував унікальні експонати з прадавнього Скиту Манявського, а також знайдену ним печатку з гербом – грудкою солі поселення Солотвино.

Коли з «Прикарпатської правди» я перейшов на Івано-Франківське обласне радіо – це було у травні 1968 року – В. Качкан уже там працював: вів молодіжні програми, літературно-мистецький радіожурнал «Верховина», передачі вихідного дня. Він почувався, так би мовити, «у своїй тарілці». Я опановував ази радіожурналістики, придивлявся, як він готує передачі. Мені імпонував стан душі Володимира, зрозумілими були його мислення, світогляд, інтереси. Наші товариські стосунки розвивалися, зміцнювалися. Я захоплювався його наполегливістю. Замість того, щоб у суботу і неділю відпочивати, Володимир часто їздив до Солотвина, ночами поринав у надані Феданком давні часописи, раритети, журнально-збірникові видання, а потім ділився набутим інтелектуально-історичним багатством з читачами, радіослухачами. Але наштовхувався на ідеологічні перепони.

В. Качкан розумів, що «недремні можуть прифастригувати йому на плечі латку ненадійного», але дорогу до оселі Оксани й Олександра Феданків у Солотвино не викреслив із серця. «Коли Олександр Антонович усе чисто довідався про мою персону та коли у бесіді з’ясувалося, що він працював учителем у моєму рідному селі Рибне, знався з моїм дідом Дмитром, тодішнім війтом, визначним культурно-просвітницьким та громадсько-політичним діячем, що висувався кандидатом у посли до австрійського парламенту (знищений ковпаківцями 1943 року, про що детально описує Василь Яшан у книжці «Під брунатним чоботом»), чиєю багатою бібліотекою не раз користувався, навчав мого батька, тоді вже довірі не було меж», ? оповідає В. Качкан.

Тоді Володимир дістав від О. Феданка право заходити до кімнати з книжками, дошукуватися, чого забажала душа, підніматися на горище, де лежали стосами старі журнали кількома мовами, зокрема польською, німецькою, російською – усе це виглядало неупорядковано, було прикидано старою одежею, адже щодня, щогодини побоювався господар небажаних гостей, які могли будь-коли все те безцінне багатство згребти як непотріб і спалити. А ще висіла над О. Феданком погроза покарання.

«Саме тут, у родинному колі старенького педагога-краєзнавця, я і побачився з Ольгою Дучимінською ? вічно гнаною недолею від міста до міста, постійно переслідуваною поетесою і прозаїком, великою українською патріоткою, - згадує пан Володимир. – То була миттєва стріча: ось прочинилися двері і зі світлиці у наступну кімнату увійшла худорлява, невеликого зросту жінка. Коли Олександр Антонович відрекомендував мене, а вона подаючи маленьку руку, сяйнула притомленими очима: «Дучимінська», я мов школяр відрапортував: «А-а, це ви – Ірма Остапівна?». Вона зацікавлено підступила ще ближче: «Звідки чули це ім’я?». А я навздогін уже мовленій фразі додав: «Китиці незабудьків» (видавництво «Січ», Чернівці, 1911 р. з переднім словом Миколи Угрин-Безгрішного) читав!». Мовчала, ніби щось вичитувала у моїх очах. Коли прощалися, подала руку і потихо мовила: «Бережіться, Володимирку»…

У Володимирових селах Рибному, звідки походить тато Атаназій, та сусідньому Павельчі, де народилася і виросла мама Марія з господарської родини Литвинців, глибоко вросли у землю невідмираючі корені національного духу, що також пили і п’ють соки з прадідівської співанки, із пресвятої коляди, щедрівки, глибокого філософського віншування.

Особливий пієтетизм оволодівав Лідією Михайлівною і Романом Миколайовичем Федорівими, коли Володимир Качкан віншував в їхній оселі з Різдвом Христовим: «Віншую Вас щастям, здоров’ям – усі свята перепровадити, до нового року діждати, а від нового року – до Богоявління, від Богоявління – до Воскресіння , а від Воскресіння – до Вознесіння, і так рік поза рік – на многая літ. Чим вас люблю, тим і віншую: Христос ся рождає!».

Роман і Ліда зворушливо відповідали: «Славімо Христа!», дякували за добру і теплу ауру наближення душ, моральну довіру. Одного разу після розмови про літературу, мистецтво, зерна історичної правди, які жевріли у літописах, архівних сховищах, старих книжках, Роман Миколайович рвучко проказав:

- Володю, ти від мене на цілу десятку літ молодший. Ти, певно, так не бідував зрання, як я, осиротівши дітваком, ти не був до синьості в очах голодний, правда?.. Ти, твої одноверсники маєте так опанувати науку, аби з вас повиростали професори, письменники, добрі редактори. Україні будуть дуже потрібні мудрі люди, свідомі будівничі…

2. Творчо-педагогічне зростання всупереч «доброзичливцям»

За роки сумлінної, творчо напруженої, інтелектуально пошукової праці в Івано-Франківському телерадіокомітеті В. Качкан набув статусу досвідченого і визнаного фахівця ефіру. Його найкращі нариси, репортажі, новели звучали також на українському і всесоюзному радіо, друкували їх районні, обласні, республіканські газети і журнали, а дослідницькі статті оприлюднювали збірники університетських наукових праць. На основі тих нарисів, наукових статей згодом створив великі художньо-документальні есеї, повісті, що склали не одну цікаву, актуальну, просвітницьку книгу.

Ім’я Володимира Качкана на початку 70-х років минулого століття уже було відоме у журналістських, письменницьких, наукових колах. Однак душі праглося вищих сходжень, нових, потужніших обширів. Друзі радили їхати до Києва, там потрібні талановиті люди. А хто дасть житло? Сім’я ж: дружина Ольга, орлята – сини Олег і Святослав. Спробував потрапити до столиці через партійну школу. Однак тодішній секретар обкому партії – ідеологічний страж Олександр Чернов – вважав Качкана «неблагонадійним партійцем». Але з допомогою Р. Федоріва, який добре знався із заворгом обкому партії Євгеном Новицьким, вдалося спільними зусиллями обкрутити оракула від ідеології.

Через сорок літ Володимир Качкан у другому томі «Постатей» (2013 р.), сповідаючись перед минулим і нинішнім часом, розповів, що було дві основні причини поїхати вчитися: перевага наукових, дослідницьких зацікавлень та інтересів, тяга до художнього розлогого письма над щоденним журналістським побутописанням! Уявляєте: щоденні ранкові й вечірні півгодинні випуски новин. Скільки ж це мудрувань, аби їх оригінально, якось нестандартно подати. А якщо за великою міркою, все це пішло у повітря, як дим, – і ні сліду. А скільки змарновано часу, енергії, здоров’я. Одне позитивне: набувався соціальний досвід, чіткіше вловлювалося, де правда, а де фальш.

Друга причина «моєї втечі» до Києва: заходилися «посланці» приглядатися до моєї надто сміливої творчості. Прибув одного разу чоловічище, зачинив у моєму кабінеті двері зсередини, розсівся, представився і почав у досить пристойній формі випитувати, допитуватись, що його цікавило. Навіть були дещо примітивні й наївні запитання, приміром, чи не маю рукописів Василя Симоненка, а чому пишу про дідів та вишпортую якусь старовину. Коли я на це аргументовано, але різкувато відповів, тональність уже перейшла в інше русло. Радив задуматися над моїм майбутнім, писати про передовиків виробництва, бо це, мовляв, шлях до творчого зростання, впевненість у майбутньому. Слово за словом, а пан уже вийшов на мої знайомства з Іваном Скрипником, Романом Федорівим, Володимиром Полєком… Відтак, на відході, запевнив, що ще повернеться до бесіди».

З перших днів навчання у Києві В. Качкан поринув у науку, під керівництвом професора Олексія Дея готував кандидатську дисертацію. Наукове дослідження на тему: «Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість» захистив в Інституті мистецтвознавства фольклору та етнографії ім. М. Рильського 1974 року. Це було надзвичайне свято також для його мами Марії, дружини Ольги, синів Олега і Святослава, усієї родини, друзів. Я вперше був на такому незабутньому дійстві... Молодого кандидата наук керівництво партійної школи залишило на викладацькій роботі, надали на Андріївському узвозі квартиру, куди переїхали дружина з дітьми.

Доля розпорядилася так, що 1974 р. після тривалих роздумів я пішов слідами побратима Володимира – вступив до партійної школи. Перед тим тато наголошували: «Думай, сину, чи на добро це. Дивися, щоб не заплутався, не відірвався від своїх людей, рідної землі, не втратився, щоби пізніше не дошкуляли, коли що…». Друзі Петро Галущак, Йосип Дребот, Роман Андріяшко схвалювали вибір, адже я почав писати кандидатську дисертацію, а мій керівник Тамара Цвелих – у Києві. Розважливо розмірковував Петро Дем’янюк: «Освіта ніколи не зашкодить, навіть партійна, якщо є мудра голова на плечах…».

В. Качкан усім своїм єством віддався педагогічній і науковій праці. Побачили світ «Народні пісні в записках Михайла Павлика», «У майстерні журналіста», «У творчій лабораторії публіциста», оповіді про народних майстрів «Барви веселки», «Літературно-художня критика в пресі». У листі від 23 лютого 1981 р. Володимир написав, що «Пісні в записах Осипа Маковея» в наборі…

А 6 березня 1982 р. Володимир повідомляв: недавно написав Р. Федорів, що йому сподобалося оформлення «Барв веселки». «Маю уже гарні відгуки від багатьох киян. «Молодь України» 4 березня дала гарну рецензію «Щасливе буйноцвіття» В. Бойчука. Знаю, що написав Олег Хоменко для «Літературної України» (теж доброзичливо). Чи дадуть, то вже не моя справа. Федорів обов’язково дасть в журналі, правда, я добором автури займатися не хочу. Кожен автор не проти, аби про його книжку сказали добре слово, якщо вона варта того. Але мені важливіший перший етап – написати й видати…

Нещодавно був на вечорі Володі Забаштанського, погомоніли (сиділи поруч) з Дмитром Павличком, Драчем та Володею Прокопенком (директор видавництва «Молодь»)…».

Власне, кожен лист Володимира Качкана – це морально-психологічні, світоглядно-громадянські штрихи характеристики його непересічного життєво-творчого шляху. «Щиро вдячний тобі за газету «Вільна Україна», в якій Ю. Шаповал вмістив рецензію «Нарис про публіцистику» на мою книжку. До речі, 14 липня дала рецензію Д. Юсипа «Місія публіцистичного слова» і «Літературна Україна»… Просиджую в ЦНБ (Мені ж заздрять: багато пише Качкан, видається і т. п.). А я сиджу щоденно над… новим циклом лекцій. Підняв уже десятки малодоступних джерел – і… голова тріщить, страшенно втома давить, хочеться відпочинку, а душа раює в праці. Хіба не труд труденний робить з людини Людину?!» (15 липня 1983 р.).

«На душі маркотно. Хоча б на 2–3 дні вирватися у рідні Карпати. А тут курси: вересень, жовтень, листопад. От і вирвешся» (9 вересня 1983 р. ). «Був пленум Спілки письменників України. Бачив М. Ільницького, Р. Федоріва, Р. Лубківського. Федорів дуже мудро виступив на пленумі» (17 листопада 1983 р.).

«Все більше переконуюсь: дістаю велике Життя від того, що пишу про наших прекрасних людей (навіть «наука» відступає перед цим), публікую про них. Хай знають про українців! І неймовірно піднесена радість, коли виходить книга. (Дасть Бог здоров’я, ще щось втнемо!). Скільки я маю листів – а це ж які джерела!... Маю радість: вийшов альбом у «Мистецтві» - «Параска Хома». Є сигналка. Видано блискуче… Терміново роблю для «Молоді України» есей-роздум про «Кам’яне поле» і «Жорна» Р. Федоріва – висунення на Державну премію УРСР ім. Шевченка» (25 лютого 1984 р.).

«…Маю до тебе серйозне і невідкладне прохання: будь добрий, піди в Центральний історичний архів і попроси, аби зробили 3–5 фотознімків з рукописів М. Павлика (фонд 663). Це справа горяща, треба до майбутньої книжки. Попроси, аби зробили швидко, бо затримується вихід книжки» (21 жовтня 1984 р.).

«Оце повернувся з Ужгорода, де мав зустріч (виступав) у видавництві «Карпати» (дуже тепло приймали). Зустрівся з унікальної долі чоловіком – нар. художником УРСР, лауреатом Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка В. І. Свидою. Настільки полонив мене дід, що одразу сів і втяв нарисяку «Золотий різець» для журналу» (23 листопада 1984 р.).

«Дякую тобі за журнал і добре слово про мої «Малюнки подільської осені». Врахуй, що третина з того злетіла, бо йде боротьба за площу. Ну, будемо живі-здорові, то колись, можливо, ввійде до книжки.

Закінчив я свою річ про Ніну Матвієнко – «Жайворове перевесло», десь на 50 сторінок. Учора Р. Федорів написав листа, що він дуже захоплено прочитав, наказав мені різних позитивних епітетів. Але важливо, аби не обскубали при підготовці до друку, бо шкода (коли ж це воно побачить світло читацької уваги у книжці?). З великими потугами роздобув до 15 фотознімків і тут же передав Р. Федоріву (може, щось з того вибереться). Вийшла ця оповідь художньо-проблемною, пересипана моїми роздумами, рядками з її щоденникових записів, документальною розповіддю (магнітофонний запис) її матері, спеціалістів-вчених, рядками з листів і т. д. І густо грає слово української народної пісні, як правило, не затертої ще.

От і носиться в голові задум нової книжки «Дивосвіти». Познайомився на одній художній виставці з нар. худ. УРСР – видатним майстром розпису по склі (унікальне і рідкісне явище). Ось тут, як ти вірно помітив, - мій світ, мої береги, моя радість і стихія. Художня документальність, есеїстика – відчуваю, що можу тут говорити своїм, неповторним голосом, бо освоюю не сферу виробничу, а духовну, а точніше – наше народне мистецтво у різних його проявах і гранях. Оце + літературознавство та критика, очевидно, мають бути тепер моїм головним конем, на якому треба їхати і якого слід добре осідлати…» (9 грудня 1984 р.).

«Про Ніну я писав ридаючи. Тріскала моя душа і серце, коли побачив, в яких умовах вона живе; яка «шевченківська» хата в селі. І в той же час дивувався з того, де бере ця мініатюрна жіночка силу віри, надію, аби не надламатись геть, до решти. Словом, я виспівав – вистраждав їй симпатичну річ. Роман Федорів написав листа на 2 стор., що ця річ – «щира, високохудожня, талановита». Ну, не будемо розкидатися третім епітетом, а щодо щирості і художності, очевидно, має рацію…

Рукопис книжки «Ірина Вільде: нарис життя і творчості» - у видавництві. До речі, «Дніпро» до її 80-річчя видає 5-томник, з передмовою Р. Федоріва… Вчора у магазині «Поезія» о 18:00 відбувся прекрасний вечір Івана Драча (з участю Неоніли Крюкової, Марічки Миколайчук, Миколи Жулинського, Марії Влад). Чудо! Раювання душі. Читав такі сильні вірші, що я не спав до 2 год. ночі. А відтак встав потихо – і писав до ранку. Відтак відсипався до 12 год. дня. Якась знову творча струна у мені відізвалась – але голосно!..» (15 грудня 1984 р.).

«…Прочитай «Літературну Україну» за 31.01. – розгромили Р. Федоріва за «Рудого Опришка» (жорстоко!). Що за люди? Хіба так можна розпинати Людину» (1 лютого 1985). «Дістав я листа від Р. Федоріва, виджу, що тяжко переживає «барложні» опуси. Але, з другого боку, інтенсивніше працює над книгою з циклу «Кам’яного Поля». Це буде «роман-триптих одного села».

«Учора, 25.03, відбувся вечір-зустріч з Ніною Матвієнко, вечір слова-пісні. І нині, вранці, хочу вилити тобі душу і наболіле. Що сказати? Очевидно, моя праця, якісь успіхи та й походження так усім поперек горла, що після того, як збори партійної організації перенесли в аудиторію №405, аби актовий зал був відданий мені на годину-дві, не виявилось бланку грамоти; заявку заповнили на авто, аби Ніну сюди привезти, а назад – ні. «Мої» кафедрали настроїли слухачів, що то не обов’язково йти, а дехто умудрився тоді консультувати групу до семінару, який буде… 19 квітня. В. о. завідувача організував о 13:00 засідання кафедри, аби мені повністю обтяти руки. Уяви, що коштувало нервів. Я ще такої відкритої підлості, заздрощів, фарисейства не бачив.

Ну, годі. Вечір був чудовий, зал не вмістив, тому що прийшли слухачі міжреспубліканських курсів. Якраз це був не просто офіційний концерт, а дійсно камерна зустріч: слово говорив я, відтак Ніна розповідала і співала, знову я, відтак вона… Так з 4 до 7. Засипали її квітами, подарували велику книгу-альбом «Києве мій» і Почесну грамоту парткому, ректорату, місцевкому. Було багато моїх друзів, художників, видавців, увечір телефон був червоний… А я довго не міг заснути, страшенно розболілися голова і серце, аж Ольга настрашилась, прикладала оцту і плакала – плакала, щоби збирати манатки і їхати геть додому, бо, мовляв, не дадуть прожити, згорю…» (26 березня 1985 р.).

«Зі слухачами в Кіровограді. Тут надіюся написати 2 есеї (художньо-проблемних), хоча б один видрукувати в обласній газеті, запастися ілюстраціями і після приїзду дати в журнали. Мушу тут зробити рецензію на книгу Ф. Зубанича, бо пообіцяв Р. Федоріву. Дав я слово, то – Слово! До речі, читай журнал «Україна», №12, там афоризми, спостереження Григора Тютюнника, це – все про Слово» (1 квітня 1985 р.). «Здав до видавництва рукопис нової книжки. Як вийде – це має бути щось неординарне. Але до цього етапу – роки! Ти ж знаєш… Є сигналка альбому «Ганна Василащук». Чудо!» (22 квітня 1985 р.).

«… Щодня стає більше «новин», мої «побратими» аж ніяк не сплять: уже добралися до видавничих порогів і… створюють «авторитет». … Обстановка весела. Але… до осені, як витримаю темп, мушу завершити нову книжку «Дивосвіти», яка планується десь там, на перспективу. Вчора відправив до видавництва рукопис після 1-ї рецензії – «Світло високого дня» (книга роздумів), може, і щось з того колись вийде у світлий день» (30 квітня 1985 р.).

«Як будеш їхати до Києва, прихопи записи пісень «Ватри», аби тут переписати. Не забудь! Дуже ці пісні мені до серця» (20 червня 1985 р.). «18 липня лечу до Франківська, може, зазирну в Косів на день-два, зміню обстановку, бо якесь страшне роздратування відчуваю в собі. Вчора телефонував Д. Юсип, що «Прикарпатська правда» дала мою рецензію на книжку С. Пушика «Поетова таїна» (17 липня 1985 р.).

«… Перманентні нюхання і пронюхування продовжуються, хоча офіційно начебто закрили і зняли з контролю (та сам об’єкт тепер довіку буде на особливім контролі!); 30 серпня на розширеній Раді було голосно сказано про «надто широкі публікаторські інтереси» і т. п. З інших джерел інформація: особлива увага до особи, лекцій, інших форм, усіх публікацій. Не виключено, що десь потиху буде дано вказівки столичним видавництвам «повременить» з таким-то. Словом – тотально, понеслось. Це я відчуваю на кожнім кроці (як себе показують деякі людці в цій обстановці – немов перед ними злочинець). Але час і правда ? то найбільші лікарі. Спочатку дуже взяв до голови і до серця, аж напитав приступ: упав на вулиці… Про що Ольга й не знає...

«Що в мене нового? Відбулися три тури звітів, на яких мене «згадували». Бачився я з Анатолієм Москаленком, мав розмову, дійшли згоди, працюю тут до березня, а там почнемо діяти. Йти на факультет журналістики КДУ – остаточне рішення… Зробив есей про Анатолія Авдієвського. Написав Р. Федорів, що піде.

По п’ятницях ходжу на вечори поезії в магазин «Поезія» (остання п’ятниця – були Дмитро Іванов, Петро Перебийніс, Петро Осадчук, Любов Голота). То такі кумедні зустрічі – чуда! То раювання душі...».

Можеш мене привітати (не для розголосу), я – член Спілки письменників! Як переказали мені, на засіданні президії Спілки, яке він П. Загребельний, дуже гарно мовили про мій скромний доробок як критика, літературознавця й публіциста О. Сизоненко, Д. Павличко, І. Драч і сам Павло Архипович (аж дивно). Може, в «Літературній Україні» за 20.02 буде опубліковано портрет і коротке повідомлення. Це додає мені віри у правоту своїх пошуків, зобов’язує до творчості. (Даруй, що розхвалився. Кому ж, як не тобі висловлюю свою втіху!)» (14 лютого 1986 р.).

3. Науково-дослідницький розквіт у столичному університеті

Працюючи у Київському університеті імені Тараса Шевченка, В. Качкан десять літ йшов в одній супрязі з А. Москаленком – від факультету до Інституту журналістики: Анатолій Захарович деканував, а Володимир Атаназійович сумлінно, ініціативно працював у ранзі заступника з наукової роботи, завідувача кафедри журналістської майстерності, відтак Москаленко директорував, а Качкан зі ще більшим науково-педагогічним, продуктивним розмахом трудився його заступником.

І знову рядки його листів з того періоду: «Читай «Жовтень» (№ 1-3) – новий роман Р. Федоріва. А ще принагідно див. роман Ю. Щербака у ж. «Вітчизна» – «Причина і наслідки». Як це на тебе? Та головне – Роман Федорів. Був тут 14.01, я ходив на вокзал: переживає, бо річ складна і смілива – так міркував» (15 січня 1987 р.).

«Написав есей «Три колиски Василя Зінкевича», здав до журналу «Соц. культура». Вичитую повість-есей про А. Мокренка «Орфей з тернівських садів». На жаль, нема куди запропонувати – усі хочуть: дай 1 аркуш, а це – нарис, есей. Тут же 5 арк. Як бути? Мабуть, буде лежати до кращих часів. А шкода, бо там стільки пекучого болю, який від перестоювання перетвориться на… попіл, себто самознищиться. До речі, маю гарні листи, друковані рецензії на мої «Дивосвіти» з обласних, райгазетах з Рівного, Тернополя, Вінниччини» (23 лютого 1987 р.).

«13 квітня виступив з «вечірніми розмовами» у «Вечірньому Києві» ? переполоху трохи наробив; редактору дзвонять.., привезу й покажу. 10.04 в Будинку вчителя був телевечір Р. Федоріва – йшов 3 години, цікавий, мудрий. Слідкуй за програмою УТ – десь буде, може з того 1/3 піде» (14 квітня 1987 р.).

«У нас письменництво творить дивовижні речі: був унікальний Пленум СПУ; позавчора була зустріч в АН УРСР з Павлом Загребельним – сила! Все-таки, яка це Особистість, яка сила Слова, Мужності!

… І досі йдуть у «Вечірній Київ» відгуки на мої вечірні розмови 10.04. Недавно дали добірку «Резонанс». Там один шизик договорився до того, що йому плювати на національну культуру, бо, бачите, він інтернаціоналіст по духу. От який примітивчик і аполітик живе. А скільки їх!

Щойно з’явилися унікальні книги, які тобі треба мати: це спогади про В. Касіяна (упоряд. Ярема Гоян. – К.: Мист., 1986); Василь Стефаник у фотогр., докум., ілюстр. (упоряд. Федір Погребенник. – К.: Рад. Школа, 1987). Обидва видання – події в культурно-мистецькім житті. Я прочитав, зробив відгуки, бо мовчати немає сили: «Якщо не я, то хто ж?..». Завершив есей про поета Олексу Ющенка до його 70-річчя – «Як пахне картоплиний цвіт…».

Дуже хочеться щось дуже гарне вродити про Неонілу Крюкову, що читає «Марусю Чурай»… З «Карпат» поки не кличуть; мій рідний рукопис «Світло високого дня» лежить, а доки… Може, до свого долежиться.

Жалівся мені С. Пушик на Пленумі, що уже двічі його кликали до «Хати» за публіцистику в «Україні», №23. Чи ти читав? Прочитай у «Дружбе народов» - «Дети Арбата». Страшна річ своєю правдою. От до чого дійшло!» (21 червня 1987 р.).

В окресленому періоді напруженої педагогічно-методичної, літературознавчої, художньо-документальної праці В. Качкана не мовилося про ще один надзвичайно важливий аспект його цілеспрямованої, пошукової діяльності – написання і захист докторської дисертації. Надто важко було на зламі суспільно-ідеологічного мислення підготувати таке дослідження, щоби у 1988 р. осягнути науковий ступінь доктора філологічних наук. Та В. Качкан і тут успішно подолав об’єктивні та суб’єктивні перепони.

Серед багатьох важливих, хвилюючих, приємних подій у житті Володимира особливим змістом виокремлюються незабутні ситуації 1990 року. У його життєсходженні переплелися надзвичайний історичний крок українського народу, щоби вирватися з московської імперської неволі на сонцесяйність національного відродження. 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР здійснила довгоочікувану, виплекану, вистраждану мрію – проголосила «Декларацію про державний суверенітет України». Цього ж року В. Качканові урочисто вручили заслужений скрупульозною науковою працею атестат професора.

З висоти нинішнього осмислення бурхливих суспільно-політичних подій 1989–1991 рр., аналізу науково-творчих видань Володимира Качкана без будь-якого перебільшення стверджую, що він своєю народознавчою, національно одухотвореною працею також наближав українські історичні дати – 16 липня 1990 р. і 24 серпня 1991 р., які відкрили принципово нові можливості для здійснення найрадикальніших змін в Україні. Програмні засади Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» в розбудові національної освіти оголосив на форумі інтелігенції України приятель В. Качкана ? професор Анатолій Погрібний. Він закликав проводити масштабну роботу, спрямовану на викорінення виявів компартійної ортодоксії у середовищі вчителів та викладачів, підпорядкувати педагогічну діяльність запитам незалежної Української держави.

В. Качкан, будучи членом, відтак – заступником голови спеціалізованої Вченої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій Київського університету ім. Т. Шевченка (він належав також до експертної ради ВАК України), завжди подавав дружню і вимогливу руку тому, хто прагнув нових змістовних знань, своєю працею засівав наукове поле здоровими зернами українського національного поступу і прогресу. Серед тих, у кого Володимир Атаназійович був науковим керівником, консультантом, опонував чи підтримав рецензіями, ? нині відомі теоретики журналістики, історики ЗМІ, літературознавці, мовознавці, фольклористи: Олександр Пономарів, Микола Тимошик, Лідія Дунаєвська, Надія Пазяк, Степан Пушик, Володимир Шкляр, Євгенія Макаренко, Іван Крупський, Наталія Сидоренко, Володимир Полєк, Микола Дмитренко, Олександр Рисак, Галина Александрова, Олена Таланчук, Богдан Мельничук, Надія Пастух, Олеся Дроздовська, автор цих рядків…

«Надсилаю Тобі в дарунок моє дорогоцінне дитя – «Українське народознавство в іменах» ? 1-й том моїх багаторічних шукань, знахідок та горбатінь за столом. Читай і побачиш, як ми були обкрадені», – написав Володимир у листі за 11 березня 1994 р. Переконаний: кожний, до кого тоді дійшло «Українське народознавство в іменах» В. Качкана, був вражений глибиною Правди про безцінність втраченого в українському народознавстві, фатальною шкідливістю псевдодуховності, що накривала суспільство чорним крилом комуністичної ідеології, московським нищительством, викорінюванням з національного ґрунту сокровенного – чистого, світлого, життєдайного.

У «Передмові» Анатолій Погрібний (тоді він був першим заступником міністра освіти України) наголошував: «В усі часи, в усіх народів реальне буття й духовний розвиток тримаються на підмурку традицій народу, на стовпах власної історії. То як ми просуватимемося вперед, до європейського та всесвітнього співтовариства, якщо відкинемо історичний, соціальний, культурний досвід попередніх поколінь? Загинемо безслідно! Нічого з нічого не береться. Відродитися духовно – то передусім повернути народові велетенську й славну історію, ті культурно-духовні, мистецькі, краєзнавчі надбання, що нам залишили предки у вигляді фольклору, писемних давніх пам’яток, історичних народознавчих надбань».

Минуло чверть століття, коли ці думки висловив А. Погрібний з приводу першої, оригінальної, фундаментальної документально-публіцистичної праці В. Качкана про невідомих і маловідомих видатних постатей української духовної культури, але їхня суспільна актуальність не зменшилась, а навпаки – ідеологічна і політична важливість зросла у зв’язку з тривалою інформаційно-психологічною і військовою агресією Російської Федерації проти України. Неоціненним є нинішнє глибинно патріотичне, національно-громадянське Слово Володимира Качкана, життєдайна тяглість якого простежується відтоді, коли мати Марія і бабуся Софія прищепили йому любов до народнопоетичної творчості. Пісенна стихія українського села була основою його майбутнього світогляду. «Відтак ця квітка розрослася у моїй душі, коли став записувати, вивчати, публікувати фольклорні надбання та наукові студії, – згадує В. Качкан. – Усвідомлене заняття на терені української фольклористики як науки, певно, поглибило той романтичний струмінь характеру, що проявляється щедро в художній творчості – поетичній і прозовій»…

«Прислав зі Словаччини (Пряшів) Микола Мушинка – відомий у світі славіст – найвищі суперлятиви на кн. з народознавства; видно, він її не переглянув, а таки серйозно прочитав», – поділився зі мною Володимир у листі за 23 вересня 1994 р.

Згаданий М. Мушинка належить до тих читачів творчості В. Качкана, які з цікавістю, доброзичливою прискіпливістю, аргументованим поціновуванням відкривають для себе цілеспрямованого, сумлінного, наполегливого українського народознавця. Після ґрунтовного осмислення таких унікальних праць Володимира: двотомника «Українське народознавство в іменах», енциклопедичного серіалу «Хай святиться ім’я твоє» (10 томів), «Нариси історії української культури в персоналіях», двотомника «Постаті: Студії, Есеї, Сильвети, Рефлексії» Микола Мушинка написав, що В. Качкан – один не лише з найпродуктивніших, а й з найавторитетніших діячів української науки, культури, письменства.

Аналізуючи десятитомник «Хай святиться ім’я твоє», М. Мушинка слушно наголошує, що «кожна книжка цього серіалу представляє читачеві низку невідомих, призабутих, репресованих і навмисне замовчуваних імен визначних людей української історії і культури. І все це подано не на основі якихось куценьких інформацій, а на основі глибокого вивчення архівів та епістолярної спадщини цих людей, що містяться в державних установах (колишніх суворо засекречених архівах КДБ), в архівах приватних людей, головним чином, родичів представлюваних осіб. Часто він подає детальні біографії цілих родин…».

Справою життя В. Качкана стало повернення в інтелектуально-моральне поле людських знань ратаїв української духовної ниви, бо ідеологічний монізм, котрий панував століттями і прикидав нашу історію та її творців товщею заборон, ураганами нищень, мав за мету викорінення українства в усіх його іпостасях. У хвилини роздумів про минуле, сучасне і майбутнє України 4 жовтня 1994 з-під серця Володимира вихлюпнулись такі рядки:

Я ніколи не жив у житті в півтривоги,

Мов метелик на світло, ішов до мети…

4. В обіймах рідного Прикарпаття

Символічно, що на Успення Пресвятої Богородиці - 28 серпня 1995 р. – В. Качкана зачислили на посаду радника голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації з гуманітарних питань. А 10 жовтня 1996 р. він очолив кафедру українознавства у тодішній державній медичній академії.

Українське народознавство в персоналіях як пріоритетно-засадничий напрям науково-просвітницької діяльності Володимира Качкана гостинно навстіж відкриває двері та вікна кожному українцеві для поглибленого вивчення і на основі правдивих історичних знань всебічного усвідомлення життєдайної сутності національної ідеї державотворення. На жаль, і нині бентежать, до глибини серця хвилюють думки, висловлені Володимиром Качканом наприкінці 90-х років минулого століття: «Твої бачення і враження, дорогий Василю, - це один з кутів зору щодо катастрофічності в Україні, бо не лишень, як любиш у своїй стилістиці педалювати, «комуно-соціалістичні діячі… », винні у реаліях дня нинішнього, а й свої «демократи» на теренах Львова, Івано-Франківська, Тернополя, чимало з яких своїми вчинками спаплюжили національні ідеали – і цим посіяли у народу зневіру. Тому сьогодні займатися словесним месійництвом про Віру, Надію, Любов… – складно».

Лауреат Шевченківської премії, головний редактор журналу «Дзвін» Роман Федорів у передмові до третього тому монографічного серіалу українознавства «Хай святиться ім’я твоє» написав, що «навіть пересічний український інтелігент має дуже приблизне знання про діяльність Юліана Романчука, Володимира Навроцького, Осипа Назарука, Миколи Андрусяка, Івана Брика, Степана Сірополка, Євгена Пеленського. А тим часом ці та інші імена письменників, істориків, громадських та військових діячів повинні бути записані на скрижалях нашої історії золотими літерами: кожний з них у міру сил, здібностей, таланту вкладав своєю працею на народній ниві величезну лепту у скарбницю української духовної культури, українського народного духу. Їхня праця не пропала намарне. Завдяки діячам української минувшини ми сьогодні почуваємося не бідними родичами: наша земля споконвіку родила орачів та сіячів.

Книжка Володимира Качкана має не лише наукове, а й політичне значення, вона служить, окрім збагачення знань з історії українознавства, також своєрідним поводирем для багатьох національно незрячих. Хай отворить їм очі і омиє їм душу гордість за нашу минувшину. Ми були, ми єсть, ми будемо».

Книжки В. Качкана (науковця, прозаїка, поета, публіциста) є надійним провідником в інформаційному просторі України, невичерпним джерелом у фундаментальному пізнавальному процесі. Неповторна творча особистість Качкана–«трудоголіка» (Є. Баран) і в тому, що він розглядає українську національну ідею як своєрідний «кістковий мозок» у життєдіяльності кожного українця. Цього він навчає впродовж свідомого життя і сам безнастанно навчається.

Усупереч щоденному суєтному, яке безжально рве творчі нитки, Володимир Качкан незбагненним для мене філософсько-ліричним духом возроджує себе Божою любов’ю, і читачі з його любов’ю для морально-духовного очищення отримують поезії «Молитва опалого листя» (2000), четверту книгу «Хай святиться ім’я твоє» (2000), «Незнищенне село: сторінки історії Рибного у слові та фотодокументах» (2000). Особливе духовне піднесення заполонило Володимира Качкана у 2001 р., коли увінчалася перемогою його скрупульозна, виснажлива праця: до зацікавлених читачів прийшла книжка «Журавлі повертаються… З епістолярної спадщини Богдана Лепкого / Упорядкування, авторська передмова, примітки і коментарі Володимира Качкана». Від вересня 2001 р. зарясніла захопливими відгуками преса Івано-Франківська, Києва, Луцька, Тернополя, Чернівців. Бережанський альманах «Жайвір» опублікував ґрунтовну рецензію доктора філологічних наук, професора зі Львова Миколи Ільницького.

Відгукнувся з Чикаго і меценат книги «Журавлі повертаються…» доктор Роман Смик: «Вельмишановний і дорогий пане Професоре і Приятелю, Володимире! Рад би побувати в Бережанах на Вашому святі, бо я невимовно вдячний Вам за всі Ваші труди і використання усіх Ваших пошукових та різних творчих талантів у справах Богдана Лепкого, бо поет воістину повертається з довшого забуття в Україні. В тому велика Ваша заслуга і вдячність усіх, що лежить їм на серці Доля України та утвердження молодої Держави.

Дай Боже, щоби всі Ваші титанічні труди були по цілій Україні так оцінені, як на Тернопіллі, а особливо в найкращому місті Б. Лепкого. Коли б жителі України «засвоїли» собі начала, голошені поетом, – то Доля молодої Держави була б запевнена.

Щиро дякую, що Ви своєю працею виповнюєте облоги невіжества, а Вами кинені зерна на Вами приготовану ріллю вже приносять гарне жниво. Гратулюю ще раз за Вашу працю і постараюся допомогти в дальших наукових досягненнях, бо жниво буде велике, а женці приготовляються під Вашим «наглядом». Вітаю і бажаю здоров’я до праці. Ваш вдячний Роман Смик, 16.11.2001 р.».

На життєвому шляху багатьох людей, тим паче таких постатей, як Володимир Качкан, можна надибати і дріб’язкових штиркавців, і пересічних заздрісників, і високочолих «доброзичливців», і не зовсім гостинних господарів, і неуважних читачів… Але Володимир Атаназійович уміє знаходити морально-психологічні сили, щоби ставати вище різних болотяно-колючих перепон і продовжує ефективно працювати, захоплюючи і духовно збагачуючи порядних поціновувачів його творчості.

«Зесь у І кв. 2009 р. здам до видавництва І-ий том проєкту «Віщі знаки думки, серця і руки: Антологія українського автографа», – розповів Володимир у листі за 13 жовтня 2008 р. Три томи антології українського автографа «Віщі знаки думки, серця і руки» прийшли до спраглих читачів на інтелектуальне, морально-духовне, просвітницьке слово у 2010, 2012 і 2015 роках. Це унікальне, наповнене глибоким змістом видання в галузі українознавства. У ньому кваліфіковано, з особливим пієтетом розповідається про життєдіяльність знакових постатей зі світових обширів українства. Володимир Качкан збагатив свої щирі оповіді автографами героїв, їхніми світлинами, копіями документів, відгуками і спогадами, партитурами, що власне творить інтелектуальний автограф особистості.

Письменницько-дослідницьке поле Володимира Качкана плідно заврожаїлось у 2012 і 2013 роках двотомним виданням «Постаті: Студії. Есеї. Сильвети. Рефлексії». Після ґрунтовного ознайомлення з красивими і святково урочистими книжками лавреат Шевченківської премії Ярема Гоян так написав про пізнання національного духу в іменах постатей: «Чим далі входиш в цей сонячний світ любові, яким променить слово Володимира Качкана на такому ж любовно відданому пречисто-білому і зігрітому добром і духовною силою полі-просторі, то відкриваєш диво пречистої енергетики слова, присвяченого людям».

Працюючи десятиліття над збагаченням такого сегменту української культури, освіти й науки, як персоналієзнавство, Володимир Качкан кладе свої, Богом дані, зусилля і здібності на нові й нові відкриття: повернення на українське етнічне поле забутих, упосліджених, донедавна заборонених комуністичною системою і московськими загарбниками, й воскресіння їхніх імен, а також видобування з життейського плину тих, нині сущих, на чиїх раменах і тримається українське національне духовне небо.

Такий концептуальний підхід закладено в підгрунтя монографії (три томи) «На гребені думки» (2015 р.), у якій ґрунтовно мовиться про різні аспекти фольклористики, літературознавства, історії, філософії, культурології, етнології, пресології. Україноетноцентризм як філософська парадигма є основою і чотиритомної монографії «Українознавство в персоналіях – у системі вищої медичної освіти». Водночас Володимир за характером – глибокий лірик. На орбіті його поетичного кола сотні, тисячі рядків, що їх авторська уява згрупувала у збірки проникливої філософської лірики під промовистими назвами «Кетяги Рибнянської осені», «Молитва опалого листя», «Вогонь твоїх очей», «Тасьма літа», «Епістоли серця», «Афіші сонця», «Слово».

Збагнімо глибокий філософський код, відчуймо ніжний трем Володимирових роздумів:

«Найвища небесна нагорода Володимира Качкана – це дана Богом висока працездатність, гострий розум, непересічний талант, справжня людяність, щира доброзичливість і вроджене вміння дивитися на світ оптимістично й упевнено, – так характеризує Володимира Качкана Ольга Слоньовська. – Його патріотизм природний і глибокий, бо це не тільки вишиванка, яка, до речі, дуже й дуже личить Володимирові Атаназійовичу, не тільки сповідування звичаїв і обрядів рідного народу, не тільки вишукана й чиста українська мова, не тільки стиль поведінки, уклад життя, а й глибинна потреба бути зі своїм народом в горі й радості й говорити від імені народу правду, якою б тяжкою вона не була».

5. Осяйність лавреатів Шевченківської премії

Унікальною новизною титанічної праці Володимира Качкана є задумана і уже частково реалізована серія «Шевченківські лавреати» – вихідці із Прикарпаття. Першим виданням із цієї серії є художньо-документальна повість «Сповідь душі: Ярема Гоян в ограненні часу», присвячена 200-літтю з дня народження Тараса Шевченка. Особливість цього дослідження полягає в тому, що в ньому вперше розглянуто творчість двох Шевченківських лавреатів із одного роду поетичного Покуття – академіка Василя Касіяна, першого з художників України, вшанованого священною відзнакою нації, освітленого іменем Тараса, і його племінника, сина рідної сестри Олени, письменника Яреми Гояна.

Оригінальною, своєрідною є структура цієї книжки. У першій її частині Володимир Качкан розкриває художню майстерність видатного митця ХХ століття Василя Касіяна і майстра слова Яреми Гояна в глибинному дослідженні таких його книг: «Воскреснемо!», «Провісники», «Титани Нації», «Маестро», «Світло з неба», «Таємниця Лесикової скрипки», «Воскресни, мамо!», «Доля Тарасового «Букваря». Друга частина видання називається «У світлиці Слова Шевченка». Це діалоги-роздуми письменників Володимира Качкана і Яреми Гояна під небесним світлом семи святинь-прохань Молитви «Отче наш» і Соборної Січі Тараса. Літературно-мистецька стилістика творить єдине тло повіствування, бо у Володимира й Яреми – однакова духовно-національна закоріненість, що породжує зрідненість душ, і звідси ростуть корені справжньої любові та звертають зір до Кобзаря, що підніс у руці свічу як зорю воскресіння для української нації.

Лавреат Шевченківської премії Юрій Мушкетик підкреслив, що поле пересіяти ще можна. А життя… Один раз живемо: ні переорати, ні пересіяти. Через те треба прокладати рівну борозну і сіяти чистим, добірним зерном, як це робить В. Качкан. Осмислюючи творчі здобутки Я. Гояна, Володимир Атаназійович наголошує, що він береже перед собою високий духовний вівтар домашньої моралі, маминої молитви й лагідної любові, татової благальної науки: усе у житті робити скоро і доброякісно, з величною духом думою про оспівану в піснях Верховину, рідну Україну.

Особливе творче новаторство Володимира Качкана засяяло у документальній повісті у новелах «Той, що бачить Вічність» про фотомитця, лавреата Шевченківської премії Василя Пилип’юка. До книжки ввійшло двадцять п’ять новел, побудованих на художньому баченні митця через спеціально підібрані світлини, що органічно вплітаються у текст оповіді.

Володимир Качкан наголосив, що творчість Василя Пилип’юка – це кольорова музика серця і душі, це філософія, що в’яже минулість із майбутнім, це неповторність. Він у своїй лірично-документальній історії розповідає про талановитого художника, який відкрив світові духовно-національну, миролюбну сутність України. Адже камера фотомитця розповідала про видатних і пересічних українців, про українські традиції, звичаї, чудову природу, архітектурні пам’ятки, гостинних, працелюбних господарів багатої української землі. Водночас Василь Пилип’юк, побувавши у більш як ста країнах, зафіксував у світлинах культуру та досягнення різних народів, наблизивши їх, таким чином, до нашого сприйняття, розуміння і пізнавального збагачення.

Для В. Качкана ментальним ядром, власною сутністю є неподільність Краси, Добра, Істини, які глибинно і всебічно освічені у третій книзі із серії «Шевченківські лавреати» – «За престолом нації: Степан Пушик в обрамленні доби» (2019). Володимир і Степан були знайомі давно, майже одночасно почали здобувати журналістський хліб. С. Пушик у спогаді «Атлантида Володимира Качкана», написаному 2000 року, зазначив, що 1967 р. уже працював в обласній газеті «Прикарпатська правда», до редакції якої заносив свої нариси В. Качкан.

Упродовж багатолітньої письменницько-дослідницької, художньо-публіцистичної, поетично-піснетворчої, науково-педагогічної, громадсько-політичної, просвітницько-літературознавчої діяльності Володимира і Степана між ними віяли різні вітри: і весняні, і літні, і осінні, і навіть зимові… Але щоразу, коли заходила мова про Пушика, Качкан щиросердно, з великою повагою говорив про невсипущу працю Степана на літературному полі до останніх днів і навіть годин свого життя. І її результат – воістину огром великого неординарного творчого доробку протягом відміряного йому Господом віку.

Книжку про лавреата Шевченківської премії (1990 р.) Степана Пушика Володимир планував видати до його 75-ліття, яке громадськість Прикарпаття відзначила у січні 2019 р., – на жаль, уже без нього.

Смерть С. Пушика рівно два роки тому стала несподіванкою для всіх. Вона внесла і в творчу роботу В. Качкана над книгою суттєві корективи – спонукала багато в чому по-новому глянути, осягнути розумом і серцем вагомість зробленого ним для Прикарпаття, всієї України. У пам’яті рідних, численних друзів, шанувальників творчості С. Пушика, які не раз мали нагоду і безпосередньо спілкуватися з ним як з митцем і просто як з людиною, у шести десятках виданих своїх книжках він залишається живою діяльною постаттю, одухотвореною Словом і завжди по-громадянському не байдужою. Зрозуміло, що написане  Пушиком і про нього ще чекає на вивчення дослідниками і підготовку до опублікування. Адже видана лише частина айсберга, а набагато більша за обсягом його невидима, підводна частина. Книжка Володимира Качкана «За престолом нації: Степан Пушик в орамленні доби» містить студію про життєтворчість цієї видатної Особистості, унікальні матеріали різних жанрів (статті, есеї, розвідки, діалоги та рецензії, що їх визбирано з газетно-журнальної періодики різних років), обсяговий епістолярій.

Більше 300 сторінок книжки займає розділ «Sic itur ad astra» («Так ідуть до зірок»), у якому подано листи Степана Пушика до представників державних органів, установ, видавництв, редакцій періодичних видань, громадських організацій та окремих осіб; до дружини Ганни; її листи до Степана; листи до С. Пушика від персоналій, установ, організацій. Емоційно вразливим, естетично багатим є розділ «Із фотомиттєвостей митця», скомпонований завдяки допомозі Тараса і Лесі Пушиків, фотомайстра Ігоря Роп’яника та світлин з колекції автора книжки.

В. Качкан якось справедливо зізнався, що йому самому стало досить складно осягнути, вичерпно осмислити, схарактеризувати усі широти й меридіани власної життєтворчості, не те, що комусь іншому. Його творчо-науковий метод, оригінальність письма, інтелектуально-емоційна наснаженість Слова, тематика, зміст понад сотні різножанрових праць (монографії, підручники, навчальні посібники, прозові, поетичні видання) потребують сумлінного, скрупульозного, фахового, глибинного вивчення та оприлюднення.

Можна без перебільшення стверджувати, що пан Володимир у новітніх умовах цілеспрямовано оре свій переліг, сіє здорові зерна історичної Правди, щоби вони проростали істиною у свідомості і душах українських людей. Адже супроти українців спрямована отруйна московська інформаційно-психологічна і військова агресія, в яку вплелися також негативні глобалізаційні процеси.

Нехтування власною національною культурою є ознакою відчуженості від української нації, проблем її розвитку і захисту від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Зневажаючи, ігноруючи українські мову, культуру, духовність, новітні асимілятори прагнуть повністю змінити український генотип, вилучити з нього національну складову, прищеплюючи етику безчуттєвої корисності та соціального автоматизму. В. Качкан своєю творчістю б’є на сполох, показує, роз’яснює, що духовна анемія, аморальність, нігілізм, космополітичний інтернаціоналізм ведуть лише до культурно-національного роззброєння, духовно-національного здичавіння, всеукраїнського цинізму.

Невсипуща праця Володимира спрямована на відродження українських національних ідеалів, утвердження морально-естетичного клімату в суспільстві. Він наголошує, що українську націю об’єднують мова, національна культура, територія, спільна релігія, духовно-психологічні особливості. В. Качкан відчиняє вікно у великий світ національного і загальнолюдського пізнання.

Людинонацієцентризм, україноетноцентризм – це світоглядна і філософська позиція, політично-ідеологічна та соціально-економічна концепція, морально-психологічне переконання письменника і вченого. Володимир глибоко переконаний, що найнагальнішим завданням патріотичної, інтелектуальної верстви, визначних фахівців із письменницької, музичної, театральної, малярської, архітектурної, педагогічної, просвітницької, церковної сфер життєдіяльності є формування у людей державницького мислення як мислення національно-гуманного, демократичного, відповідального за особисту долю, долю родини, України, в якій має панувати справедливість. Думки, вчинки кожної людини мають бути спрямовані на подолання духовної і матеріальної бідності, які нині роз’їдають українськість, національні підвалини держави і штовхають її у московську зловорожу безодню.

В. Качкан своєю багатовимірною працею наполегливо допомагає українцям якнайглибше пізнати своє національне «я», відчути, зрозуміти, що безкорислива любов до України – акт найвищого діяльного духовно-громадянського самовизначення. Доступ до найглибшого національного колодязя духу, священних вогнів життя та їх оприлюднення є найміцнішою, найпотужнішою основою його щасливого буття. Із суспільним визнанням його Праці тут, на землі, з небесних висот Вічності щиросердно вітає Володимира з ювілеєм безсмертна душа вірної дружини Ольги. Світлою радістю гордяться татом два сини, невістки, троє онуків.

Володимир і в святкові дні наснажливо працює, пам’ятає, що ми живемо між земністю й небесністю. Тому – «Думка не знає відпустки, Слово не йде на спочинок…».

Редакція газети «Галичина» щиро приєднується до численних привітань і побажань ювілярові з нагоди його 80-річчя, яке Володимир Качкан відзначив учора, 12 серпня. Й від себе додатково зичить йому зоставатися й надалі в такій чудовій фізичній та інтелектуальній формі, а отже – нових звершень у красному письменстві, наукових дослідженнях, публіцистиці. З роси й води Вам, Володимире Атаназійовичу, на довгий вік на щасливу долю!