Читаю одну розумну книжку, автори якої намагаються підсумувати 30 років незалежності України. Мабуть, надто розумну, бо щось не все у ній розумію. Зокрема там пишеться, що попри окремі досягнення українцям так і не вдалося виробити спільну візію своєї держави.
Маю запитання: а кому те вдалося? Чи могли б автори тої книжки показати на карті світу країну, жителі якої мають спільну візію? Майже напевно такої країни немає в Старій Європі та Північній Америці й Океанії. Не знаю добре, що робиться в Азії, Африці й Південній Америці. Припускаю, що і там теж не знайдеться такої країни. Можливо, найближче до ідеалу є Північна Корея. Але навіть у рф, уряд якої намагається досягти північно-корейського ідеалу, 20 відсотків громадян не підтримують війну з Україною.
Не раз помічав: ми, українці, перфекціоністи. Тобто якщо для нас щось не біле або чорне, то ми це відкидаємо як неприродне. Зокрема наші політичні лідери мають бути живими втіленнями Ісуса Христа або Діви Марії. Якщо ж у їхній біографії є хоч одна пляма (а їх зазвичай є набагато більше), то ми їх відкидаємо й чекаємо на «нового Вашингтона».
Правда ж у тому, що демократія не є ні білою, ні чорною. Вона сіра. Тому при ній не може бути спільної візії. Там конкуренція різних візій. І перемагає серед них та, щодо якої є консенсус більшості. Питання, чи існує такий консенсус, діймало нас ще на початку 90-х років. Тоді йшлось і про можливу смерть Української держави. Справедливо вважали, що від наявності чи відсутності таких консенсусів залежить майбутнє України. Тому шукали національну ідею, яка могла б об’єднати Схід і Захід України.
Національний консенсус, однак, твориться не з ідей, а з досвіду спільного життя. Найперший з них постав 1 грудня 1991 р., коли більшість наших співвітчизників проголосували за незалежність України. Цей консенсус називали несправжнім і ситуативним. Бо ж лише за дев’ять місяців до означеного дня, на всесоюзному референдумі того самого року, більшість українців проголосували за збереження СРСР. Якщо вони так швидко змінили свою думку, то чому б не змінити ще раз?
Та тепер бачимо, що цей консенсус є сталим. В які би рік чи місяць ми не повторили грудневий референдум-1991, результат був би тим самим: більшість обирає незалежність. Змінювалися б лише розміри цієї більшості. Бо вона зменшується з кожним погіршенням економічної ситуації, але зростає з кожною загрозою Росії. І найвищих показників перед теперішньою війною вона досягла під час російської анексії Криму.
Цікавою є історія складання консенсусу навколо національних символів – державних прапора, гимну та герба. Значна частина населення не сприймала їх, бо бачила у них утілення нібито кровожерного українського націоналізму. Були пропозиції компромісу – додати до червоно-синього прапора Української РСР жовту смужку. Та консенсус появився несподівано, коли під час зимових Олімпійських ігор 1994 року Оксана Баюл виграла золоту медаль з фігурного катання. Коли вона зійшла на олімпійський п’єдестал, виконали український Гимн і підняли український прапор…
Ця історія мала свої нюанси. В організаторів Олімпійських ігор не було готового запису українського гимну, й керівниці української делегації довелося мчати до готелю за касетою з ним, а прапор підняли догори дригом. Але це деталі. Загальна ж картина полягала в тому, що, як показали соціологічні опитування, несприйняття української символіки після цього випадку майже зникло. Відтоді вона стала символом українського успіху.
Іншим цікавим прикладом є, так би мовити, казус Михайла Грушевського. У пізній УРСР твори історика, як і він сам, перебували під ідеологічною забороною. На початку 80-х років минулого століття мене як молодого аспіранта «дружньо» застерігали: навіть негативна згадка його прізвища прирівнюється до прихованої пропаганди українського націоналізму, тож, мовляв, боронь Боже згадувати його у своїх текстах. Ситуація змінилася після 1991 року. Українська влада потребувала своєї історичної легітимації – показати, що вона не виникла на пустому місці, а успадкувала давні традиції. Відповідно у кабінеті Кравчука з’явився портрет Грушевського як голови першої Української держави. Відтоді в кожному опитуванні на кшталт того, кого українці вважають своїм національним героєм, учений фігурує у верхній частині списку серед перших п’ятьох.
Такою самою несподіванкою було складання консенсусу щодо Голодомору. За радянських часів він підлягав ще більшому табу, ніж Грушевський. Після розпаду Союзу гостро дискутували щодо до того, чи він мав характер цілеспрямованого злочину проти українців. Але коли Верховна Рада 2006-го визнала Голодомор геноцидом, опитування показали, що такий погляд поділяє більшість населення в усіх регіонах, в тому числі на Донбасі. Причина, чому цей консенсус охопив Південь і Схід України, досить проста: державна постанова зрезонувала з родинною пам’яттю місцевого населення.
До переліку інших консенсусів входять державний статус української мови та європейська інтеграція. Вони склалися ще перед війною. А вторгення рф посприяло створенню нових консенсусів – зокрема стосовно Бандери як національного героя-провідника й віри у перемогу.
Звісно, питання, які все ще розділяють українців на різні табори, остаточно не зникли. На відміну від росії, Україна не є жорсткою конструкцією. Ментально вона, образно кажучи, не є суцільною сушею, а складається з острівків консенсусу. Але разом вони становлять один архіпелаг. І нинішня війна в Україні показала, що така конструкція є життєстійкою. Припливи і відпливи будуть. Але вони не змінюють стратегічних консенсусів, які визначають долю держави.
