Боротьба за розвиток книжкового ринку в сучасному світі є синонімом боротьби людства за людину. Нині слова з Євангелія від Івана набувають особливого, буквального значення: «Спочатку було слово, і слово було з Богом, і слово було Богом».

Маленька дитина уміння читати вважає справжнісіньким чудом. А першу прочитану книжку ми пам’ятаємо до останньої земної миті. Творець нагородив умінням писати та читати тільки людину. Жодну з тварин, навіть дуже розумних, не відзначено цим даром.

Тому так важливо протистояти тій війні, яку сучасні засоби комунікації, насамперед кіноіндустрія, соціальні мережі ведуть проти книжок та бажання споживачів читати. Власники відповідних ринків свідомо примітивізують мільярди людей у всьому світі. Адже розумово обмеженими істотами легко маніпулювати. Нині в тренді персони, котрі з гордістю заявляють, що не читають «лонгріди», тобто тексти довжиною в кілька сторінок.

Мода на примітивізм, штучне спрощення не оминула й кіно. В цьому жанрі, особливо в історичному сегменті, небажання дотримуватися правди, юридичних фактів, заміна їх сумнівною політкоректністю загрожують інтелектуальному розвиткові людства. Ми вже не дивуємось, коли в популярному серіалі доктор Ватсон виявляється китаянкою зі США. Джеймса Бонда в майбутніх фільмах сценарист бачить чорношкірою жінкою-лесбійкою. Ці новації ще можна сприйняти як дозволену художню вигадку. Але мулати, що грають лордів у середньовічній Англії, перетворюють кіно на вид пропаганди і сприяють ліквідації історії як навчального предмета для школярів та студентів.

Black lives are matter. Не сперечаюсь. Але ще більше значення для розвитку людства має історична правда. Інакше вже завтра ми побачимо серіал про Ісуса Христа, що виявиться китаянкою з Австралії, закоханою в Магдалену – чорношкіру легіонерку з Риму, в якої є діти від першого чоловіка – араба з Марселя. Політкоректність не є синонімом тотальної історичної брехні для боротьби за голоси виборців із різних соціальних, етнічних, професійних, релігійних груп. І більше того, хочеться просто волати всім цим людям: «Припиніть переписувати історію на користь політкоректних лайків, зробіть щось авторське, напишіть, зіграйте, намалюйте!»

Особливо боляче спостерігати, як виробники кіно паплюжать чудові книжки, котрі є окрасою літератури. Твори, що формували і продовжують демонструвати зразки висоти людського духу, зазнають довільних переінакшень, невмотивованих кастрацій, ігнорування авторських прав та повної зневаги до його величності слова. Що було і залишається Богом. Наведу кілька найбільш яскравих прикладів дебілізації споживачів з допомогою так званих екранізацій класичних прозових творів.

У 1993 році народився інтелектуальний, гостросюжетний роман Артуро Переса-Реверте «Клуб Дюма, або Тінь Рішельє». Книжка цікава, глибока, повна історичних фактів із життя Олександра Дюма, з книгодрукарської справи, дає насолоду й знання. У 1999-му вона зацікавила скандального режисера Романа Поланські, який зняв стрічку (у головній ролі – Джонні Депп) «Дев’яті ворота». Що можу сказати? Яке щастя, що тоді я її не побачила, бо інакше ніколи не прочитала б роман Переса-Реверте. Кінотвір не має нічого спільного з романом. Яким робом фільм стосується Дюма, про якого у стрічці взагалі не йдеться? Кіносеанс є істеричною розповіддю про містику та диявола, яка може зацікавити хіба що фанатів певних культів. Роман перероблено, й досить посередньо. Книжку ж Реверте всі ототожнюють зі стрічкою Р. Поланські, вважаючи цей роман читабельним тільки для зацікавлених окультизмом. Тому споживачі вже не хочуть читати роман та ознайомлюватися з іншими творами цього чудового автора.

Така сама біда трапилась і з романом – призером Букерівської премії 1990 року «Володіти» Антонії Сюзен Байєт. Неймовірна, потужна історія кохання, поезії, любові до мистецтва просто заворожує. Книжка увійшла до обов’язкової програми (для шкіл та університетів) з англійської літератури. 2002 року світ побачила її екранізація із зірковим акторським складом на чолі з Гвінет Пелтроу. Стрічка була настільки невдалою, незрозумілою, що будь-кому, хто не читав книжку, після перегляду нізащо не захотілось її читати…

Невдалі й примітивні екранізації таких чудових книжок, як «Тринадцята казка» Діани Сеттерфілд, «Щиглик» Донни Тарт, «Все червоне» Йоани Хмелевської, «Убогий будиночок» Агати Крісті. Перелік можна продовжувати.

Згадую минуле. Коли читачі чекали екранізацій, й вони не розчаровували. Не можу не назвати оскароносних «Віднесених вітром» (1939 р., режисер Віктор Флемінг, за однойменним романом Маргарет Мітчелл) чи «Вбити пересмішника» (1962 р., режисер Робер Малліган, за однойменним романом Харпер Лі). Згадайте навіть радянські екранізації європейських творів: «Д’Артаньян та три мушкетери» (1979 р., режисер Георгій Юнгвальд-Хількевич за романом Олександра Дюма «Три мушкетери») чи «Собака на сіні» (1978 р., режисер Ян Фрід за п’єсою Лопе де Вега). Ті фільми зачаровували й викликали бажання читати класику.

А феєричні екранізації ВВС британської класики «Гордість та застереження» за Джейн Остін із Коліном Фертом та Дженніфер Елі в головних ролях (1986 р.) або «Ярмарок марнославства» (1987 р.) з Ів Метісон та Ребекою Шеїр?! Це справді відтворення геніальних романів у кіно, надання обличчя улюбленим книжковим героям.

Маємо і український приклад геніальної екранізації повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Однойменна кінострічка, що побачила світ 1964 року (режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко, виконавці головних ролей Лариса Кадочникова та Іван Миколайчук), увійшла до Книги рекордів Гіннесса за кількістю виграних кінофестивалів. Цей твір є програмним для студентів Гарварда, котрі вивчають світове кіномистецтво.

Щось трапилось у середині 90-х років. З появою інтернету та інших неймовірних можливостей людства раптом виник заздрісний тренд – псувати класику, шедеври літератури…

Торкнувся він навіть оперного мистецтва. Днями побачила виставу за твором В. А. Моцарта «Так роблять всі жінки». Так от: Моцарт заплакав би в могилі. Позаяк для того, щоб, як пояснює режисер, зацікавити молодь, головний герой співає арію (на сцені) в майці, трусах та десантних берцях… Що це? Навіщо перебріхувати класиків і підлаштовуватись під неосвічених «лідерів громадської думки» та селебріті із соцмереж? Для того, щоб нації дебілізувались та голосували за «клоунів»? Обрати їх досить просто. Але наслідки є страшними. Та й коміки, отримавши владу, зовсім не готові добровільно покидати свій «білий дім».

Звертаюсь першочергово до молоді: читайте, і тоді вами не зможуть маніпулювати. Інакше нас чекає доля деяких бідних арабських країн. Коли мільйони неписьменних та напівписьменних власників нових мобільних телефонів не читають Коран в оригіналі (мудру, миролюбну книжку віршів, яка, до речі, не забороняє вживання вина), а виконують вказівки мул, шейхів, аятол. Останні брешуть, розв’язують терористичні війни, прикриваючись словами Пророка, яких більшість не читала й не прочитає, якщо віддасть власне життя ані за цапову душу.

Поки СЛОВО є БОГОМ, людська істота, що визнає це, залишається ЛЮДИНОЮ. Будьмо людьми!