ХХ століття у серцях та пам’яті мільйонів людей усього світу залишило глибокий і болісний слід кривавими війнами, голодоморами й репресіями. Репресії були різні – війни, пряме нищення життя, ув’язнення, порушення прав і свобод громадян та депортації. Не тільки громадяни СРСР були жертвами кривавих злочинів. Радянський режим розширив сферу свого впливу і на прилеглі країни, зокрема Польщу і Чехословаччину…

На сьогодні його жертв уже нібито пораховано, головних винуватців репресій осуджено, а невинних реабілітовано, хоч і посмертно. На жаль, до жертв тоталітарного режиму і сьогодні не зараховано польських громадян української національності, яких було примусово евакуйовано з Польщі до Радянського Союзу та потерпілих від операції «Вісла» й так званого вирівнювання польсько-українського кордону 1951 року.

По-різному трактують ці події українські й польські політики та урядовці. Однак основною причиною цих репресій була великодержавна політика Польщі. Польська влада давно мріяла «розв’язати українське питання» і будувати однонаціональну державу. Воєнне лихоліття створило умови для реалізації цього плану. Оскільки легітимний польський уряд під час війни перебував в еміграції, 25 квітня 1944 р. в Любліні створили комуністичний Польський комітет національного визволення (ПКНВ), який взяв на себе конституційно неправомірні повноваження. Комітетчики, усвідомлюючи, що їм не вдасться зберегти довоєнні кордони Польщі по Збруч і будувати державу «від моря до моря», вже 27 липня 1944-го року таємно домовляються з Москвою про створення польсько-радянського кордону після війни по «лінії Керзона». І вже 9 вересня 1944 року між урядом УРСР та ПКНВ було підписано «Угоду про евакуацію населення української, білоруської, російської і русинської національностей, що проживають в Холмському, Грубешівському, Томшівському, Любачівському, Ярославському, Перемиському, Лісківському, Замістському, Красноставському, Білограйському, Володавському повітах та в інших районах Польщі в УРСР і польських громадян з території УРСР в Польщу». Таку угоду було укладено і здійснено за мовчазної згоди Великої трійки та інших цивілізованих країн.

Сама назва «угоди» засвідчує, що це було не добровільне переселення, а «евакуація». А така процедура завжди примусова. І хоча той документ і містив фарисейські твердження про те, що ніякого примусу не могло бути, однак усе робили за відпрацьованою радянською схемою переміщення татарів, калмиків, німців та інших народів в СРСР.

Передбачливі польські політики квапилися використати момент воєнного хаосу і сваволі, щоб завершити ганебну справу депортації, знаючи, що в мирний час таку акцію виконати буде важко. Її проводили з грубими порушеннями всіх людських прав. І хоча війна ще тривала, вже у жовтні 1944-го почалась евакуація. Щодня селами ходили представники евакуаційного комітету, місцевої поліції і НКВС, які спонукали людей вантажити своє майно на підігнаний гужовий транспорт і виїжджати. В бескидських селах панували лемент, прокльони і горе. Це ридали «добровольці», люди, котрі покидали батьківські пороги, своє майно, землю на якій народились і росли.

За три місяці, замість мільйона, вдалося виселити лише 19 899 чоловік. Представники польської влади занепокоїлись і вдалися до заходів із прискорення евакуації. Приміром, 2 листопада 1944 р. Люблінський воєвода К. Сідор пише до Президії Державної національної ради і ПКНВ, що в угоді положення про «добровільність» переселення є недоречним і треба йти на примусове переселення. Ряшівський воєводський комітет своїм розпорядженням від 22 лютого 1945 р. зобов’язує повітових старост посилити тиск і «...якомога швидше виселити українців».

Поступово тиск на українців посилювали, а з липня 1945 р. польська влада офіційно приступила до відкритої, брутальної за методами депортації українців на територію УРСР. До цього залучили аж три дивізії Війська Польського, окремі піхотні полки та прикордонні війська. Всі дії оперативної групи «Жешув» координували з Варшави. Польські неонаціоналісти докладали всіляких зусиль, аби посіяти страх і паніку серед населення. Шовіністично налаштовані польські нелегальні збройні формування («Вольность і Неподлеглость», «Батальйони хлопські», «Народні сили збройні») та вояки Армії Крайової, часто переодягнені у німецьку уніформу, а то й в однострої УПА, нападали на села, грабували, палили і вбивали мирне населення на теренах Надсяння, Холмщини та Східної Лемківщини. Внаслідок цього впродовж перших місяців 1945 року сотні українців загинули в Павлокомі, Пискоровичах, Малковичах, Берізці, Бахові, Скопові, Старому і Новому Люблінцях, Завадці Морахівській, Кобильниці Руській та інших українських селах.

Розгублених і переляканих людей вивозили фірами на вузлові залізничні станції, де вони тижнями просто неба чекали на потяги-товарняки. Та й тут не було спокою від злодіїв і бандитів. Потім були довгі дні і ночі простоїв у тупиках і повільної їзди до місця призначення. До кінця липня 1946 року із Закерзоння на територію СРСР згідно зі звітами евакуаційної комісії було виселено 482 880 українців. Радянський Союз отримував величезну кількість роботящих рук у спустошені війною області України, де живими залишились тільки жінки, діти й люди похилого віку. Й. Сталін і комуністи Польщі дістали додаткові козирі на побудову соціалізму в цій державі.

Перші післявоєнні роки в радянській Україні теж не були солодкими. Нас називали зайдами, мазурами, сміялися з нашої говірки. Та найгірше було те, що всіх селян обклали податками, контингетами й позиками. Не було мила, нафти і одягу. Давалася взнаки короста й кишіли воші. 1947 року ще додався голод. Селами блукали, як старці, голодні виснажені люди, говорили, що це молдавани. Вони викопували на городах перемерзлу картоплю, за жменю зерна вимінювали одяг і допомагали по господарству. Ледве люди трішки оговталися, почали ставати на ноги, як у західних областях почалася колективізація. І довелося віддати до колгоспу останню худобину, коня і рештки сільськогосподарського реманенту.

Сотні сімей було вивезено з Польщі до Сталінської, Полтавської, Ворошиловградської, Миколаївської та інших східних і південних областей України, де не було житла і жодної, крім колгоспної, роботи. Тоді почалася нова хвиля міграції переселенців – тепер зі сходу на захід, ближче «додому». Однак кордони вже були закриті, і багато біженців змушені були прилаштовуватись, хто як зміг, у Львівській, Тернопільській та Станіславській областях.

Трагедія українців Польщі не закінчилася масовою депортацією 1945–1946 рр. Нищення українства тривало й 1947-го під час операції «Вісла». Адже на території Польщі ще залишались острівці компактного проживання українців. Це не подобалось польським політикам і «кресов’якам». І тому під виглядом захисту польського населення від «бандитів УПА» й організували операцію «Вісла». На світанку 28 квітня лемківські села оточували війська і польська поліція, на збір їхнім жителям давали півтори години й відправляли на залізничні збірні пункти, а потім транспортували на північно-західні терени Польщі, так звані понімецькі землі. При цьому свідомих селян, священників, вчителів «фільтрували» в Явожно, колишньому фашистському концтаборі. Таким чином, ще майже 200 тисяч корінних українців вивезли туди й розселили між тамтешніми жителями по дві – три родини без права повернення додому.

1951 року відбулось вирівнювання польсько-українського кордону. І це також має свою передісторію. Ще у 20-х роках минулого століття Польща планувала побудувати у верхів’ях Сяну в околицях Соліно потужну гідроелектростанцію. За декілька років розробили проєкт будівництва водосховища та гідроелектростанції. Але війна і встановлений у 1945 році польсько-український кордон по лінії Керзона перекреслив ці плани. Тож після акції «Вісла», коли відносини між Варшавою і СРСР стали дружніми, комуністичний польський уряд порушив питання кордонів, і вже 15 лютого 1951 року було підписано угоду № 121 між СРСР і ПНР про обмін територіями. У статті № 1 цього договору записано: «СРСР уступає, в порядку взаємного обміну, Польській Республіці ділянку державної території в Дрогобицькій області загальною площею 480 квадратних кілометрів із включенням цієї ділянки до складу Польської Республіки з відповідними змінами існуючого кордону на карті». На підставі цієї угоди СРСР отримав частину території східної Люблінщини.

Загалом депортація охопила 35 сіл Хирівського і трьох сіл Нижньо-Устрицького районів тодішньої Дрогобицької області. 32 тисячі бойків зі сльозами на очах залишали в горах свої відбудовані після війни оселі через те, що їх виселяли у степи на Донбас, Одещину, Херсонщину і Миколаївщину. Там бракувало житла, і людей часто поселяли разом з худобою, в землянках. Самостійні господарі мусили звикати до колгоспного життя, обігрівати хату соломою, терпіти образи і зневагу місцевих людей. Частина нафтовиків опинилася в Биткові, Надвірній, Ходорові та інших поселеннях у західних областях.

Так званий обмін територіями дав можливість Польщі реалізувати довоєнний план, і вже 1960-го розпочали спорудження згадуваної ГЕС. Потужна гребля перегородила Сян, і під воду пішла територія декількох сіл, поля, пасовиська, ліс. Сьогодні Солинське озеро є найбільшою рекреаційною зоною в Бескидах, на берегах якого розташовані численні бази відпочинку, кемпінги, яхтклуби тощо. Тут найдорожча земля. Колишні газди, жителі цього регіону відвідують ці місця як туристи і з болем у серці згадують минуле.

76 років фальсифікатори історії, польські політики і «кресов’яки» кричать, що депортація українців, русинів була необхідна, щоб підірвати матеріальну базу «банд УПА» і рятувати Польщу від їхнього терору, а акція «Вісла», мовляв, була доброчинною акцією щодо депортованих, бо вони з гір переселились на понімецькі багатства, на чорноземи. А це неправда, бо за два післявоєнні роки все найкраще майно відселених або захопили польські переселенці з України, або воно було зруйноване й розікрадене. Потерпілі від акції «Вісла» довгі роки були вигнанцями, перебували під поліцейським наглядом, піддавались асиміляції. За 70 років нікому не вдалося повернути своє майно, ліси і ниви, ще сьогодні вони не відчувають себе повноправними громадянами в державі, в якій народилися.

Фактів про незаконне і насильне виселення українців з Польщі є багато. Свідчення очевидців і жертв депортації, звіти служб СБ і поліції, документи свідчать однозначно – це був воєнний злочин, який не має терміну давности. Геноцид не можна виправдати жодними законами чи обставинами, ніякою доцільністю. Та на це ніхто не звертає уваги.

До 1939 року українське населення Польщі налічувало понад півтора мільйона осіб. Внаслідок депортаційних акцій майже півмільйона громадян Польщі було депортовано й розпорошено по всій Україні, ще майже 200 тисяч зазнали такої ж долі вигнанців внаслідок операції «Вісла». Позбавлені своїх звичних географічних умов, компактного проживання і релігійних традицій, своєрідного суспільного устрою, сусідських та часто родинних зв’язків, лемки як етнографічна група приречені на зникнення.

За 70 років на понімецьких землях у Польщі мало народитися щонайменше два-три покоління українців, і тепер їх мало б бути хоч би триста тисяч. Однак при переписі населення 2003-го в Польщі українцями визнали себе близько 30 тис. осіб, а лемками – аж шість тисяч. То куди дівся цілий народ?

В Хартії прав людини такий стан трактується як геноцид. У ст. 11 «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 р. сказано, що під геноцидом розуміють дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу шляхом: не тільки прямого фізичного знищення, а й через «... заходи, розраховані на запобігання народженню дітей у середовищі такої групи».

На жаль, Польща не визнає дій тодішнього уряду злочинними, і тому польські шовіністи з нагоди, скажімо, тих чи інших роковин Волинської трагедії заявляють, що УПА і українські націоналісти завдали їм більше кривди, ніж росіяни й німці, та закликають свій уряд і світову спільноту засудити їх діяльність та притягнути до відповідальності.

І хоч минає 76 років від часу здійснення депортації українців з їхніх споконвічних земель у Бескидах і 70 – від так званого вирівнювання кордону, ніхто з державних діячів чи політиків Польщі, України, США чи Євросоюзу не дав політичної і правової оцінки трагедії, яка поставила цей народ на межу виживання.

Ми не пропонуємо переглядати кордони, але вимагаємо відновлення справедливості й історичної правди. Українці, депортовані з Польщі в УРСР, і їхні нащадки, розкидані по всьому світу, потерпілі од «Вісли» постійно звертаються до владних структур Польщі й України з вимогою ліквідувати наслідки геноциду і зняти з українців Польщі тавро злочинців. 1993 року в Україні вступив в силу Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій», в якому вказано, що депортація вважається одним із видів репресій. Відтоді товариства «Лемківщина», «Бойківщина», «Надсяння» і «Холмщина» зверталися до президентів і Верховної Ради України з відповідними проханнями. Та лише у вересні цього року, майже через 30 років наших старань Верховна Рада прийняла в першому читанні Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання депортованими громадян України, які у 1944 – 1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки». Згідно з цим документом на осіб, депортованих із Польщі, незалежно від року їх народження, поширюються пільги, передбачені Законом «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як для учасників війни, а на членів сімей депортованих осіб – пільги, передбачені названим законом для членів сімей учасників війни. «Матеріальні та моральні збитки підлягають відшкодуванню у розмірах та порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України у вигляді щорічної разової матеріальної допомоги», – сказано там...

Важка і довга дорога до правди і справедливості простих людей, особливо, коли можновладці думають тільки про свої інтереси. Сотні тисяч депортованих не дочекалися цього закону. На сьогодні в Україні залишилося тільки 40–45 тисяч осіб, на яких поширюється його дія. Та невідомо, скільки їх зостанеться до ухвалення цього документа.