Ми вже розповідали про сучасну воєнну літературу, зокрема тритомник «Слово про війну» талановитого українського письменника Василя Піддубного. А нині пропонуємо увазі читачів дрібку текстів з першої книжки видання – оповідання з циклу «Гранітні будні».

* * *

«З рюкзачком прийшов!» — долинуло з-за зачинених дверей. Трішки єхидно, але разом з тим і з деяким захопленням.

Дійсно, з рюкзаком. Але там не речі для далекої дороги. Я просто їхав в місто в своїх справах, і рюкзак в таких випадках — постійний супутник.

Прийшов. Навіщо — хто його зна… Чому б не почекати офіційного запрошення? Та воно, скоріш за все, так і не прийде, бо вже й справи у військоматі, певно, нема.

Може, тому, що в військовому квитку стояв припис ще з радянських часів: «З’явитися негайно, щойно буде оголошено мобілізацію…»? Та хто про те пам’ятає...

Та й яка різниця? Ось, з’явився. Беріть, якщо треба.

Руки тремтять, серце стугонить, кричить: «Що ти робиш, бовдуре! Життя набридло? Сиди удома, втикай в «телик», воюй в інтернеті… Чи ти хочеш, щоб тобі ручки-ніжки мінами повідривало?» При таких думках ручки-ніжки робилися в’ялими, і якби не дурна голова, ручки зачинили б тихенько двері, а ніжки потюпали б додому.

Серце калатало, збивало подих. Все в середині волало, що не треба цього робити. Навіщо воно тобі? Є ті, хто служив, присягу приймав. Вони хай їдуть, воюють.

Інстинкт волав, а тіло робило своє. Відчинив двері.. Ось я, весь ваш. Кажіть, що робити.

Що робити, спитали в мене. Ніхто нічого не знав. Військово-обліковий стіл сільради про оголошену мобілізацію вперше почув. Немов не вчора ввечері було оголошено про зрадницьке захоплення військових частин в Криму, немов по телебаченню не показали, як вивішували російські прапори над адмінбудівлями найбільших міст півострова.

То все було далеко і краще про те не думати. Якось, може, минеться...

Не минеться. Без нас — не минеться! Як ви того не розумієте?! Я прийшов тому, що відповідальний, а не тому, що хоробрий і бойовий. Як і більшість тих, хто стояли поруч на присязі.

Приймали присягу прямо на полігоні, під стрекіт кулеметів та канонаду вибухів. Приймали, бо прийшли захищати свою країну, не маючи навіть досвіду строкової служби. Перші добровольці...

Все просто. Прийшли тому, що УКРАЇНЦІ...

* * *

Ніч. Перша наша ніч на війні. Що найбільше напружує? Невідомість. Ніхто не переймається тим, щоб ввести нас в курс справи.

Приїхали? Добре. Воюйте. Де? З ким? В яку сторону хоч стріляти, якщо раптом трапиться щось таке? Що робити, якщо щось не так? Розберетеся.

Зустріти нас вийшли бійці, які тут вже давненько. З осені. Більше трьох місяців. Без ротації? Ага!

Хоч за всіма правилами не годиться тримати бійців в такій напрузі більше 45 днів. Закон. Інакше людина втомлюється, втрачає пильність, починає нервувати та робити помилки. У багатьох виникають психологічні проблеми, пов'язані з відсутністю нормального сну та постійною напругою від обстрілів, бойових сутичок та спілкування з одними й тими ж людьми. По закону... Але хто ті закони знає, чи керується ними? Де набрати людей для ротацій? Сидите? Сидіть. Там якось воно буде.

Все це чекало нас, але набагато пізніше. Поки знайомились з ситуацією, хто як міг.

— Всьо, пацани, тут вам не там десь, скоро взнаєте! Тут вообще…! Побачите, ще будете плакатися.

В голосі чутно зверхність та перевагу бувалого бійця перед нами, необстріляними горобцями. Молодий хлопець, ще й двадцяти немає. Нічого, терпимо. Має право.

Я випитав хлопця, де наші, де сєпари, скільки до них, як часто відбуваються сутички та що взагалі тут буває такого, про що маємо знати. Питання хлопцю сподобались, зверхність пропала. Пояснив, що ми зараз в будівлі колишнього училища, показав ями від мін на подвір'ї. Биті вікна та барикаду перед дверима бачили самі, недивлячись на нічну темряву. Очі звикають..

Виявилось, колега, снайпер. Позивний «Малий». Зараз іде на пост на третьому поверсі, але нам туди не можна. Не знаємо, де встановлені розтяжки.

* * *

Час брати до рук «Свєтку»

Моя подружка — СВД. Снайперська Гвинтівка Драгунова.

Ось він, момент істини… Те, чого чекали та боялися, але що неминуче мало прийти. Бо це ж війна… Робота, в якій одним з рушійних процесів є «вивід зі строю ворожих одиниць», як то кажуть на лекціях з військової підготовки.

Окуляр ловить вороже село, хати, поле. Цвинтар... Падлюка висунула голову з-за могильної плити. Яка іронія — віддати кінці на кладовищі…

Далеченько, максимальна відстань для влучного пострілу. Повзунки вже виставлені на 600 метрів. Тут вісімсот. Накручувати не буду, часу немає.

Просто прицілитися трохи вище голови... Вітер... Десь позначки на дві, не знаю, скільки то в метрах на секунду. Теж не накручую, просто зміщую проти вітру.

Очей його в приціл не бачу: добре то чи погано? Мабуть… Не знаю. Знаю одне: натисну на гачок — і його не буде. Зовсім. Ніколи. Може, мамця десь плакатиме чи діти. Чи не байдуже? Бо не натисну, то колись він зробить сиротою чиєсь дитя на Україні. Така вона, війна…

Роздуми на коротку мить, яка замерзла крижинкою, зупинивши час. Мить, що довша за годину, день, тиждень до того. Бути чи не бути. Натиснути чи ні…

Видих, пауза між ударами серця, легкий дотик — і куля зривається в політ…

Поки летить куля, одна думка вгризається в мозок: аби промахнутися…

Запізнє каяття чи переляк перед скоєним — все в секунді, що летить куля. Може, відхилиться?

Мов в себе влучив: в очах на мить зробилось темно, серце калатає, вдихнути забув. В приціл не побачиш, бо віддача підкидає рушницю і не одразу знайдеш, де була ціль. Зник за каменем. Упав чи сховався? Сука! Падло сєпарське… Аби ти, скотина, живий був… Їдь додому, чого тобі не вистачало? Аби живий… Не хочу бути вбивцею…

Бачу, як кинувся за той камінь ще один сєпар. По всім правилам мушу стріляти. То називається «взяти на підранка». Не стріляю. Йдіть з очей моїх…

Потягнули. Досі не знаю, живий чи… Байдуже. В снах не приходить. Совість не мучить. Але краще хай буде живий…

— Пацани, менше голову висовуйте, швидко ходіть по відкритому простору.. Краще перебіжками. Снайпер в будь-яку мить шмальнути може.

— Бля! Та ти забебав нить!

— Просто попереджаю...

— Не вчи ученого. Ти даже срочку не служив, а дєдушек вчиш...

— Як скажете, хлопці. То ваше життя...

* * *

Ніч. Місяць. Тихо... Дєдушка вилазить з окопу, збирає розкидані ще до нас дрова. Підводиться на весь зріст, розправляє плечі...

«Фьюіііть! Пах» — чується за річкою майже одночасно зі свистом кулі... За 300 метрів пальнув, сука...

А товариш... Дєдушка... Падає кулем, мішком з картоплею скочується в окоп. Вбили. От тобі й «Не вчи...»

Першу поміч! Може, ще живий? Лиш поранений?!

— Вєталь!!!

Підводиться. Очі круглі, як в сови:

— Сука! Чуть не підстрелив!

Може, шок? Ще не знає, що кулею прошитий...

— Цілий?

— Цілий...

Більше не висовувався так. Та й іншим не радив.

* * *

Час — примарна штукенція. Він, як медичний джгут, може розтягуватися, може скручуватися змією. Або замерзати, репаючись.

Скільки летить куля? Здається, мить від пострілу. Але то не так. Все має свій час дії, швидкості, існування. Вночі спалах пострілу видно добре, особливо з крупнокаліберної зброї. Запалюється від капсюля порох, з силою викидає з гільзи кулю, розкручує в стволі, додаючи інерції та вирівнюючи напрямок. І куля летить до цілі. До тіла...

Я бачив спалах. Яскравий настільки, щоб вважати його пострілом з міномету чи АГС. Вночі темінь краде відстань: чи то малий спалах недалеко, чи великий здалеку... Пострілу одразу не чути. 300 метрів на секунду — ось відставання звуку від видимого. А ще — швидкість заряду. В СВД вона приблизно 840 метрів на секунду, в залежності від патрону, щільності та температури повітря, іншого.

Тож до того, як «прилетіло», встиг крикнути в рацію: «Вспишка! Всім до землі!», що й сам зробив вчасно. І тільки тоді почув, як гепнуло по каменю над головою ковальським молотом. Лиш за тим долетіло «вжжжжж». Політ шмеля або навіть шершня. Злого та сильного, здатного пробити пластину бронежилета, тіло, другу пластину і ще щось за спиною.

Півтора кілометри, ніч. Досить влучний постріл. Можливо, ще вдень навелися на бійницю та зафіксували ствол. А може, крутий інфрачервоний приціл, не знаю. Але швидкість кулі... Майже дві секунди, що розділили життя та смерть. Ці дві секунди здалися двома хвилинами, стільки думок пролітає в голові, поки чекаєш, що ж цього разу прилетить...

* * *

«Фьююіііііііііввввть!.. Ба-бах!!!»

Свиснула Смерть та плюнула 120-метровим калібром... Не влучила, криворота. Не буде тобі дурного гиготання та радості від чужого болю. Хрін тобі, а не кров козацька...

Телеграфний стовп розлетівся бетонними скалками та впав обірваним скелетом. Асфальт луснув сухим гнійником, розкрився, і з його сірого тіла порохом розлетівся пил упереміш з димом.

Хвіст пузатої курви стирчав з землі, і ми задавалися питанням: як то він так застряває? Міна рве на шматки все, до чого дотикається, а її хвіст втикається в землю і там лишається. Відкинутий хвіст бридкої ящірки.

Такі хвости стирчать по всій землі Донбаській, лякаючи тих, хто натикається на ці докази людського бажання нищити все, що їм не подобається. Рани війни...

Бувають такі підполковники…

Телефон задзвонив увечері. Тремтячими руками взяла слухавку, витерла сльозу, вдихнула глибше, щоб не тремтів голос:

— Алло...

— Вы Мария Петровна?

— Я… А хто це?

— Неважно, кто я. Василь Васильевич вашим мужем был?

Нагадування про її горе схопило за горло. А з тим і передчуття. Голос той був холодним, сердитим якимось. Не таким, як інші. Люди телефонували зі співчуттями, з пропозиціями допомоги. Говорили тихо, з паузами. А цей надто енергійний, різкий.

— Був... — відповіла ледь чутно.

— Хорошо. Десять штук «зелени» и труп ваш...

Бувають такі підполковники, про кого і не скажеш, що при погонах. Такий, як всі. Жодного разу хлопці не чули, щоб підвищив голос чи матюкнувся на когось. Навіть коли кидали гранати на полігоні і деякі умудрялися РГДешку відкинути ледь на десяток кроків, — і тоді не матюкався. Хапав за плечі, притискав до землі ближче, щоб не зачепило осколками, а потім казав: «Треба трохи далі кидати».

Спокійний та терплячий.

«Уазик» докотився до першого блокпосту між Волновахою та Докучаєвськом. Василь Васильович, провідник та водій. Поговорили з хлопцями на блокпосту, поділилися цигарками. Та й поїхали далі. Хлопці з блокпосту тільки роти пороззявляли. Замахали руками, щось закричали. Але в машині того не чули. Водій, хлопець швидкий. Зірвав з місця, лишивши хмарку куряви. Де ще можна поганяти? Який ДАІшник зупинить тебе тут? Провідник, доброволець з місцевих, теж мовчав, думаючи про щось своє.

Виїхали на пагорб. Степ, жовтий, вигорівший, в чорному рванні розривів, розстилався навкруги. А попереду виднівся другий блокпост, крайній. Вже видно було бетонні блоки, вимальовані в жовто-блакитний колір; хлопців, що заметушилися, побачивши машину; БТР з дивним прапором...

— Що за... — провідник не договорив. Скло перед ним луснуло, бризнула кров. Почулася тріскотня кулеметів. Залязгали кулі по залізу, скло зарясніло отворами, побігли тріщини зусібіч.

Життя коротке... Провідник навіть не встиг того усвідомити: куля потрапила йому в голову. Водій — хлопчина приткий. Ще не розуміючи, що діється, вже вдарив по гальмам, прочинив двері та вискочив.

Чому не розвернув машину, коли зрозумів, що потрапив під обстріл? Чому кинув командира, не прикрив, дозволив собі відступити? Чому, врешті решт, не лишив командиру боєприпасів? Сам мав три ріжки, а у підполковника було тільки два.

«Не суди, не судимий будеш»

Василь Васильович теж встиг покинути авто, впасти в придорожню канаву, втиснутись в землю. Тільки тепер зрозумів, що поранений, бо запекло в грудях, не зміг вдихнути.

Водій між тим мчав з пагорба щодуху, поки сил ставало. Йому пощастило: по дорозі мчав зустрічний автомобіль. Таксист возив «рузьких» бабуль за пенсією на українську територію і тепер повертався додому. Водій водія завжди зрозуміє, особливо, коли один з них свої тези підтверджує диким голосом та зарядженим автоматом. Асфальт задимів, коли машина, розвернувшись, помчала подалі від автоматних черг та розривів гранат, які чулися із-за пагорба.

«Він крикнув мені тікати, мовляв, прикриє».

Василь Васильович відстрілювався; очі заливала кров, змішана з гарячим потом. Кажуть, перед смертю все життя проходить повз внутрішній погляд. Може, й так, він того не усвідомлював. Надто швидко все трапилось... Бій не тривав довго. Патрони скоро скінчилися.

— Здавайся, командир! Ты молодец, жизнь гарантируем!

Життя гарантуємо. Чи ви боги? Чи це ваше право вирішувати, кому жити, кому померти?

Ліг на спину, подивився в небо. Яке ж воно блакитне... І степ навкруги, жовтий-жовтий, осінній... Україна...

Хотів крикнути щось. Відповісти. Щось таке, щоб запам’ятали ці… «Ополченцы». Але сил не було. Як не було і набоїв. Але ж вони про те не знали...

Здатися… Зібрався з силами, перевернувся, спробував підвестися. Націлив автомат на ворогів. Це було його відповіддю.

«Я не здамся без бою!..»

Заметушилися, знову попадали в укриття. Щось гримнуло зовсім поруч. Ще раз. Здійнялася чорна курява, засмерділо горілим.

Сєпари не поспішали, не ризикували зайве. Закидали пораненого ВОГами про всяк випадок. Обережно підійшли, тримаючи недвижне тіло на мушці. А потім, ще живого, забили ногами та прикладами...

Телефон задзвонив увечері...

* * *

Колись Смерть прийшла за козаком та й запитала:

— Куди тебе забирати, козаче? До Раю, а чи до Пекла?

— Та давай туди, де мої побратими. А Пекла ми й на землі надивилися.

— А з чого ти взяв, що вони потрапили до Раю?

— А іншого шляху немає, коли ти життя своє за землю рідну віддаєш.

Коли живеш по правді, по правді і йдеш з цього світу. Нічого було на те відповісти Смерті. Відвела вона козака до побратимів його.